«Сонце нас гріє, і зорі нам світять…»

Софія Малильо

Сонце нас гріє, і зорі нам світять,

досвідом служать важкі століття,

довгі епохи шукань і борні.

Душі найкращі нам шлях прокладали,

чисті серця за святі ідеали

гинули в путах, горіли в огні.

Людськість пройшла первозданну тернину,

кожну знання щонайменшу зернину

важко здобувши ціною мук.

Чим нас порадує завтрашня днина?

Кров заливає гори й долини,

зрошує щедро асфальт і брук.

Слухайте, слухайте смертний стогін,

битв безпощадних грізний гомін

з Кавказьких, Балканських гір.

Туга і мука жінок гвалтованих,

діток голодних, мужів катованих

щохвилі, щомить потрясають ефір.

Зло переплутало цілі й причини,

змішало, мов карти, кари й провини,

злоба шаленіє, мов скажений пес.

Чим завершишся, віче двадцятий?

Яких катаклізмів ще нам чекати?

Не буде, не буде чудес!

4/XII-1993.