Творча історія роману «Повія»

Вишневська Н. О.

Перші згадки про роботу над романом «Повія» знаходимо у листі Панаса Мирного до М. П. Старицького, написаному восени 1881 р. З вдячністю приймаючи запрошення Старицького взяти участь в українському літературно-науковому місячнику, Панас Мирний обіцяє йому надіслати «яку-небудь виготовану частку з… нового роману» [Панас Мирний, Твори в п’яти томах, т. 5, Вид-во АН УРСР, К., 1955, стор. 358. Далі, посилаючись на це видання, вказуємо тільки том і сторінку.].

Незабаром у листі від 15 листопада 1881 р. Панас Мирний повідомляє М. Старицького, що закінчив переписування першої частини роману «Повія», і розповідає про свій задум в цілому, про ідею та композицію всього твору.

«Головна ідея моєї праці – виставити пролетаріатку і проститутку сьогочасну, її побут в селі (перша частина), в місті (друга), на слизькому шляху (третя) і попідтинню (четверта). Гуртом усю працю я назвав «Повія».

Цією назвою народ охрестив без пристановища тиняючих людей, а найбільше усього проституток. Вона ж взагалі обіймає і всі частини назвиська, через те я і зостановився на цьому слові, хоч, може, слово декому здається і недоладним. Кожну частину маю надію виготовити так, щоб всяка мала свою самостійність або цільність.

Коли у селі (перша частина) давить Притиківну свій дука Грицько, то у городі (друга) не легше пригнітить городянський крамар Загнибіда. Дякуючи йому, вона улазить у таку напасть, котра згоне її матір з світу. А без матері що її принаджує до села? Кругла сирота, служити вона стане у кого? У городі і служити краще, і робота легша.

Притиківна наймається в городі до пана (третя частина). Інший побут, інші звичаї міські захоплюють її зовсім з тілом і душею, і Притиківна, закохавши панича, ступає на слизький шлях. Раз ступивши на хистку кладку, вона не здержиться і мчиться далі – сторч головою.

Про це розкаже четверта частина – попідтинню. Спершу вона співачка у городському садку, потім содержантка колись знайомого їй крамаря, тепер члена губ. зем. управи. Життя б у розкошах, та, раз, член сам жонатий чоловік, а вдруге – і старий. На лиху годину, вона стрівається з паничем, теж жонатим. Старий ревнивий підслухав їх розмову – і Притиківна знову на вулиці.

Поки молода, вона ще не подається своїй недолі – віється де попало, з ким попало, поки догулюється до шпиталю, а там і до безносся. Далі уже нікуди йти, – під темний вечір і москалі одкидаються, а служба в жида – і на харч не стає. Зимою вона плентається в село – там не без добрих людей, та й замерзає під своєю колись хатою, а тепер жидівським шинком» (V, 360 – 361).

Тут же Панас Мирний повідомляє:

«Три частини так-сяк зведені, над четвертою прихватком працюю, та раз – ніколи, а вдруге – скорої роботи не хвалять, правду кажучи» (V, 361).

В цілому письменник дотримався плану, викладеного в листі до М. Старицького, хоча в процесі довголітньої роботи над романом (над третьою і четвертою частинами Панас Мирний працював до кінця життя) деякі зміни у первісному плані відбулися. Як довідуємося з листа Панаса Мирного до М. Коцюбинського від 11 травня 1900 р., автор мав намір поділити четверту частину на дві. «Поки вони (перші три частини. – Ред.) друкувалися б, я тим часом виготовлював би 4, а далі й 5-ту» (V, 399). Проте ця робота не була проведена і роман так і залишився у чотирьох частинах.

В архіві письменника (Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. 5) зберігаються чорнові автографи всього роману (ф. 5, № 32, 33, 34, 35), а також декілька автографів начерків і варіантів окремих частин і розділів твору [Детальніше про варіанти першої і другої частин роману «Повія» див.: Лаврунов К. О. З історії створення соціально-психологічного роману «Повія» Панаса Мирного. – «Наукові записки (Херсонський пед. ін-т)», 1955. вип. 5, стор. 43 – 71.]. Ці автографи свідчать про багаторічну наполегливу працю письменника, про його ідейні і творчі пошуки, дають багатий і цікавий матеріал до історії створення роману «Повія».

В архіві Панаса Мирного знаходимо три варіанти першої частини роману. Два з них (в одному зошиті, ф. 5, № 39) – ранні і суттєво відрізняються від остаточної редакції (ф. 5, № 32), за якою здійснена публікація першої частини роману в «Раді». Третій варіант (ф. 5, № 36) пізніший і ближчий за змістом до остаточної редакції.

Перший варіант першої частини уривається на III розділі. З нього довідуємося про злиденне життя селянської родини Притик, про те, що старий Притика у місті найняв дочку Христю у найми доброму панові за 15 крб. на рік, про поривання Христі до міста, її мрії про міське життя, про горе Пріськи перед близькою розлукою з дочкою.

Другий варіант першої частини, що також уривається на III розділі, має сильніше соціальне звучання. За несплату подушного зборщик податків Грицько Супруненко забирає Петра Притику до управи. Староста садовить Притику в холодну. Визволяє його добрий пан, колишній панич, з яким Пріська росла разом у рідному селі, що приїхав до Притики найняти Христю. Притиснутий злиднями, Притика змушений найняти дочку. Христя чекає дня, коли піде в місто.

Третій варіант першої частини (автограф № 36) за змістом охоплює першу, другу і третю частини остаточної редакції роману і розповідає про життя Христі вдома та в наймах у місті. Автограф уривається на XVIII розділі.

Початок цього автографа нагадує початок остаточної редакції першої частини роману.

…Пріська і Христя з нетерпінням чекають Притику, що поїхав у місто на ярмарок. Надворі негода, хурделиця. Пріська думає про худобу, яку вони змушені були продати, щоб заплатити подушне. Далі розповідь про ці події уривається і починається новий розділ «Досвітки». З нього довідуємося, що Христю батько найняв у найми в город. Христя прощається з батьками, Федір відвозить її до міста.

Дальші розділи (VI – XVIII) присвячені зображенню життя Христі в наймах та історії зведення її паничем Проценком. З цих розділів Панас Мирний переніс без значних змій в остаточний варіант роману (частини друга і третя) окремі епізоди і сцени.

Чорновий автограф остаточної редакції першої частини роману (№ 32) «У селі» має велику кількість виправлень, скорочень та доповнень на полях рукопису. Розділи мають заголовки. Чистовий автограф першої частини не зберігся.

До другої частини роману варіанти майже не збереглися, крім двох з половиною сторінок у кінці автографа № 36 (уривок з III розділу другої частини, що зображує залицяння п’яного Загнибіди до Христі) та однієї сторінки автографа № 45 (уривок з III розділу роману – сцена великоднього бенкету в домі Загнибіди).

Чорновий автограф остаточної редакції другої частини (№ 33) має два заголовки – «У городі» та «На місці». У тексті велика кількість виправлень, скорочень та доповнень. Розділи мають назви. У тексті частин першої і другої, надрукованому в «Раді», заголовки розділів опущені. Мабуть, їх зняв сам письменник при підготовці чистового примірника. Чистовий автограф другої частини також не зберігся.

Збереглися варіанти і до третьої частини роману «Сторч головою». Насамперед це автограф № 36, VI – XVIII розділи якого містять матеріал, що став сюжетною основою остаточної редакції третьої частини роману. Розділи VII – X в цілому відповідають змістові перших п’яти розділів остаточної редакції третьої частини і без особливих змін включені в остаточний текст. Розділи XIII – XVIII цього автографа мають інший сюжет і майже не мають спільного з остаточною редакцією останніх п’яти розділів третьої частини. У цьому автографі після розділу XII на полях Панас Мирний записав план наступних розділів твору і перший начерк змісту четвертої частини.

«7 – У попаді.

8 – У Марини.

9 – Свирид. Мар’ю прогонять.

10 – На улиці.

Під тином

1 – У саду.

2 – З Колісником.

3 – Голод і холод. – Іди на улицю!

4 – Неміч.

5 – Курноса.

6 – Попідтинню».

Збереглося ще кілька чорнових уривків з третьої частини. В автографі № 41 два таких уривки – розповідь про прогресивну діяльність Проценка в повітовому місті та виклад змісту лібретто, написаного Проценком.

Чорновий автограф остаточної редакції третьої частини роману «Сторч головою» має велику кількість правок, викреслень і доповнень. Панас Мирний продовжував працювати над третьою частиною і в 1900-х роках. У листі до М. Коцюбинського від 11 травня 1900 р. він писав, що «Повія» «ще не викінчена і коли буде викінчена – я й сам не знаю» (V, 399), а в листопаді 1902 р. відмовився дати «Повію» до друку в «Літературно-науковому вістнику», бо «вона й досі не викінчена – дві частини ніяк не діждуться ні доброї години, ні зайвого часу, щоб їх викінчити» (V, 411 – 412).

Лише в 1917 р. Панас Мирний повідомив М. Мочульського, що третя частина «Повії» готова і переписана і він міг би передати її до «Літературно-наукового вістника» (V, 431).

В архіві Панаса Мирного зберігся уривок автографа чистового примірника третьої частини роману (№ 46), що охоплює V – X розділи. У тексті чистового примірника також є деякі авторські правки. Крім того, в архіві письменника зберігається копія невідомою рукою розділів VII – X остаточної редакції третьої частини (№ 38). До історії написання четвертої частини «По всіх усюдах» також є деякий матеріал в архіві Панаса Мирного. Насамперед, це розгорнутий план останньої частини твору (автограф № 43).

«Бенкет

Про Колісника худа слава, – злодій, украв 30 т. земських грошей і купив собі маєток. Найбільше Колісника чистив Лошаков, N пред[водитель], тепер вибраний у губернські. Він напирав на те, що треба його зараз провірити, і коли хоч що трохи не так – одставити і віддати під суд.

Колісник чує та мовчить і при стрічі низенько кланяється. Коли Лошакова вибрали у губ[ернські], Колісник разом з дворянами пішов поздоровити і при сій мові попрохав його до себе на бенкет, кажучи, що так земський вечерок хоче дати, – усі члени земства, предсідатель буде, дехто із своїх дворян. Лошаков согласився. Від його Колісник побіг до своїх і сказав, що от він Лошакова прохав до себе на обід, той обіцяв, то, мов, і вас просю: купно пообідаємо. Хай земство об’єднається з дворянством.

Обід заказано через три дні у його, Колісника, квартирі. Обід як обід – вина, закуски, широкомовні слова, красні, злободні річі. Після кожної випивали. Пили за поєднання дворянства з земством. Після обід Лошаков випивши і геть-то почав гудити земський напрямок і, загнавши немов гострих шпильок в самого Колісника, почав збиратися додому. Колісник пішов проводити і, взявши під руку, повів його на другу половину у невеличку хатку. Лошаков, побачивши пишно розряджену Христю, так і кинувся. Колісник вернувся сам і знову почали пити. Випили. Скоро почали розходитись. Зосталися свої – Рубець, Проценко. З ними можна й ого як черкнути! Колісник черкнув.

– А хочете, покажу вам звірка?

– Якого?

Усі пішли в хату й застукали Лошакова з Христею.

Після того Лошаков неначе сповитий був у внов одкритому наїзді. А по городу почав ходити слух: не бісів Колісник, Лошакова перехитрив. Он що значить голова!

А що ж Христя?

Ти добре у Колісника. Зиму вона провела у його в городі, на весну поїхала у Веселий Кут. Була і в Мар’янівці. Бачила своє дворище. Тепер там шинок… Була у церкві, бачила Горпину і Федора. Постаріли обоє. Батюшка підніс проскуру. На осінь вони знову збираються в город. Приїхавши, Колісник похвалився, що привезли Довбню божевільного. Христя пішла провідати. Ідучи назад, вона стрілась з Проценком, котрий і узявся провести. Їх речі уже давні… Довівши до дому, вона ще довго балакала з Проценком і не бачила, що Колісник підслуховував. Коли вернулась, Колісник її прогнав.

Пішли наші наниз

Новий земський наїзд. Тепер Лошаков почав громити Колісника і таки завалив. Коли провірили – не стало 30 тисяч. Одставили, передали суду і по мові Лошакова почали прохати, щоб козаків причислили до волосних. І те і друге земство зробило. Колісник прийшов додому, пожалів, що прогнав Христю, і, не знаючи, що робити, – перерізав собі горло бритвою.

На вулиці

У дощову ніч Христя безноса ходить і гугнявим голосом зачіпає москалів.

Під тином

Коли і таким побитом стало сутужно, вона зимою зібралася помандрувати у Мар’янівку. Карпо прийме. Ідучи, вона заходить до Мар’ї. Мар’я уже жила з своїм чоловіком і прийняла її хоч з огидою, та все ж по-людськи. Надвечір увійшла до Карпа. І Карпо і Одарка вигнали, і вона пішла під колись свою хату у шинок. Там не дали пити. Можна було, а то жид і звідти вигнав і вона під своєю хатою замерзла. По пашпорту тільки дозналися, що то Христя. Гомін про неї, людські виплодки».

Мабуть, це один з ранніх начерків плану четвертої частини. У процесі її написання Панас Мирний дещо відійшов від цього плану, зокрема доповнив розповідь подіями, що відтворені в І і II розділах остаточної редакції четвертої частини, по-іншому мотивував повернення Христі на вулицю (у зв’язку з самогубством Колісника, а не через його ревнощі до Проценка), інакше зобразив самогубство Колісника, зняв сцену зустрічі Христі з Карпом і Одаркою. Проте в основному зміст останньої частини будується за цим планом.

Збереглося і кілька уривків варіантів частин окремих розділів. Так автограф № 42 містить уривок з II розділу – Христя і Колісник у окремому номері готелю. Христя виступає як досвідчена спокусниця. В остаточному тексті розділу ця сцена докорінно перероблена.

Автограф № 44 починається так, як і розділ III остаточної редакції: Христя – Наташка у Колісника, розмови про це в місті. Проте далі розвиток подій зовсім інший: відбувається земський наїзд, на якому викривають шахрайство Колісника. Колісник пригнічений, свариться з Христею. Можливо, після цього епізоду мала йти сцена самогубства Колісника. В остаточному тексті четвертої частини про ці події розповідається вже в останніх розділах, та й сам виклад їх зовсім інакший.

Не увійшов до остаточної редакції четвертої частини великий розділ про життя Христі-повії після того, як вона пішла від Книша (автограф № 36, стор. 83 – 96). В остаточному тексті про цей період життя Христі сказано в кількох абзацах у кінці XIII розділу. В чорновому ж уривкові письменник досить широко відтворює поневіряння героїні: пішовши від Книша, Христя живе в готелі, гуляє, знову зустрічається з Проценком, пиячить. Хазяїн готелю виганяє її на вулицю. Випадково зустрінутий Довбня забирає Христю до себе і пропонує їй свою допомогу. Христя мріє про тихе трудове життя з Довбнею.

В остаточній редакції четвертої частини Панас Мирний відмовився від такого маловірогідного завершення життєвої історії своєї героїні і, згідно з попереднім планом, показав дальші поневіряння і смерть Христі.

У чорновій редакції четвертої частини (автограф № 35) є численні правки, доповнення і скорочення. Частина розділів має назви. Над четвертою частиною письменник працював до кінця життя і все ж вважав її ще не досить викінченою. Так, зокрема, Панас Мирний написав заново 1-й розділ четвертої частини і переписав його начисто. Цей текст І розділу (автограф № 37) значно відрізняється від чорнового варіанта. Він набагато ширший, доповнений новими епізодами, сатиричними характеристиками дворянських і земських діячів.

В архіві Панаса Мирного зберігається і рукописна копія невідомою рукою четвертої частини роману (№ 48), переписана, за винятком І розділу, з чорнового автографа № 35. І розділ копії переписаний з чистового автографа І розділу (№ 37). За цією копією і була здійснена перша публікація четвертої частини роману.

При зіставленні автографа першої частини роману «Повія» з текстом першодруку у «Раді» виявилось, що у друкованому тексті відсутній ряд соціально гострих місць. Оскільки петербурзька цензура не мала ніяких претензій до рукопису першої частини роману, поданого на цензурування у складі рукопису альманаху «Рада» (ЦДІА СРСР, ф. 776, оп. 21, спр. 28, арк. 247 і зв.), слід думати, що ці вилучення з огляду на цензуру зробив сам автор у процесі підготовки цієї частини до друку. Так, у друкованому тексті розділу І у сцені розмови Пріськи з Грицьком про податки відсутня частина діалога. В автографі після слів Пріськи:

«Доки ж таки його брати і з чого його взяти?» далі йде: «Он, небійсь, у панів скільки землі – не міряно! З їх би і брали.

– Хіба не беруть і з їх? Думаєш, милують – беруть!

– Та не стільки, як з нас. З їх за землю беруть. А з нас? І подушне, і викупне, і земське, й мирське! Господи! От настало життя, – ворогові такого не пожадаєш» (ф. 5, № 32, стор. 4).

У друкованому тексті розділу II у спогадах Пріськи після слів «Хоч приходилося і платити за все те» відсутній наявний в автографі текст, «хоч Пріська і досі ніяк не пойме, за що таки їм платити за те, що воин своєю довічною працею заробили» (ф. 5, № 32, стор. 8).

В автографі IV розділу після першого абзаца йде такий текст, злегка перекреслений автором і відсутній у першодруку:

«А в панів земля. І чому господь бог так не дав, як у панів, – друге діло. Панн тільки знають панувати. Вони самі коло землі не ходять, її не роблять, другі за них топчуться коло неї. Чого ж воно так у світі? Нащо господь бог так дав, що кому землі і не треба – в нього землі несходимо, а в кого її жменя, на ту жменю сотня ротів роззявилася. Чи не зробити б цареві чи кому там такого: одібрати землю від того, хто коло неї саме не ходить, та й роздати б тому, хто у їй риється, – скільки б нужди з світу зникло, скільки б сліз обсушилося, достатку та щастя прибуло» (ф. 5, № 32, стор. 21).

У нашому виданні ці уривки в тексті першої частини роману відновлюються за автографом у квадратних дужках на стор. 15, 26, 59. Друга частина роману «Повія», подана до цензури в складі другої книги альманаху «Рада», зазнала цензурного втручання. 21 липня 1884 р. Головне управління в справах друку сповіщало київського цензора, що

«рукопись на малороссийском языке под заглавием «Повія» роман из народного быта П. Мирного может быть дозволен к напечатанию с исключением в ней следующих мест: на стр. 42 – оскорбительные отзывы о духовенстве; на стр. 57 – бранное выражение, оскорбляющее чувство приличия: «Трясця тобі в пуп»; на стр. 82 – высказываемый панам упрек, что они завладели самыми лучшими угодьями, а крестьянам отдали худшие наделы» (ЦДІА СРСР, ф. 776, оп. 20, спр. 28, стор. 102 і зв.).

Друга частина роману була надрукована з цими цензурними купюрами.

Чорновий автограф дає можливість встановити вилучені цензурою уривки і відновити їх у тексті твору. Так, перша купюра зроблена у III розділі в сцені великоднього бенкету у Загнибіди. Після речення «За столом почали судити протопопа» було вилучено такий уривок:

«Загнибіда казав, що не любий він усім парафіянам, з живого й вмирущого дере: женитися хто хоче – як не двадцять п’ять рублів, то й не повінчає, умирає хто – ложи десять рублів, а хрестити – готуй три карбованці» (ф. 5, № 33, стор. 11).

У цьому ж розділі в сцені сварки Колісника і Загнибіди знята репліка:

«Трясця тобі в пуп! – гукнув, червоніючи як буряк, Колісник» (ф. 5, № 33, стор. 14).

Купюру було зроблено і на початку V розділу, в описі міста. Після речення:

«Боже! які злидні та недостачі!» випущено уривок: «Бісові крамарі та пани найкращі місця під себе позаймали, все найдорожче собі наздирали, а бідноту виперли аж на край міста в смітники та пустки», – думала Христя» (ф. 5, № 33, стор. 20).

Цензурні купюри у тексті другої частини «Повії» вперше були відновлені у виданні: Панас Мирний, Твори в п’яти томах, т. 3, Вид-во АН УРСР, К., 1954, стор. 87, 93 і 105.

У нашому виданні ці цензурні купюри також відновлені за рукописом на стор. 108, 116, 131.

В авторських примірниках друкованого тексту першої і другої частини роману «Повія» (відбитки з «Ради», ф. 5, № 47) рукою І. Білика виправлено друкарські помилки і зроблено деякі стилістичні правки, що поліпшують текст. Оскільки І. Білик брав участь у підготовці до друку перших двох частин роману, у нашому виданні, як і в попередньому п’ятитомному зібранні творів Панаса Мирного, ці виправлення приймаються.

Вісім розділів третьої частини роману були вперше опубліковані в 1919 р. в журналі «Літературно-науковий вістник». До цієї публікації Панас Мирний додав таку примітку:

«Перші дві частини сього давнього твору були надруковані в українському альманасі «Рада» на 1883 рік – перша частина і на 1884 рік – друга.

В першій частині було розповідано про життя селян взагалі і зокрема про долю дочки колишнього кріпака – Христі Притиківни: як їй жилося в батька та матері, як батько під забойну та люту зиму, упрохавшись з своїми лишками в сусіди до кума Здора, виїхав з ним на Варвари у город на ярмарок, звідки уже не вернувся: спродавшись, він пішки пішов додому та у дорозі й замерз; як це лихо одбилося на долі матері й дочки, котру уподобав син зборщика Грицька Супруненка, що через це зненавидів Христю і всяко намагався вижити її з села, бо признавав її, як убогу, не до пари своєму синові; як він підбивав мирян відібрати у вдови чоловічий наділ, та як се йому доскочити не вдалося, він вдарився за порадою до колишнього волосного писаря Загнибіди, що переселився у город і там крамарював; як Загнибіда, написавши розписку від покійного Притики, буцім той зазичив в його п’ять карбованців, подав позов у суд на вдову, і як їй не було змоги сплатити сього довгу, то суд присудив, щоб його одслужила Христя.

В другій частині розповідається про життя Христі у наймах у городі – як її відводив до Загнибіди соцький і що вона там стріла: Загнибіді, – давньому каверзникові і заволоці, що ненавидів свою жінку Олену, – зразу кинулась у вічі Христина врода, і він почав лабузнитись до неї; очевидячки се виявилось під час великоднього бенкету, коли їй довелося утікати під комору, де вона всю ніч переховувалась; на другий день жінка Загнибіди умовляла Христю не вдаряти на п’яні витребеньки її чоловіка і розказала їй про свою гірку долю; Христя пройнялася жалем до своєї хазяйки, що була дуже добра і в свою чергу чуло відносилась до наймички, і, коли Загнибіда на кілька день виїхав з города, вона пустила Христю у село провідати матір; що побачила Христя дома і які переміни лучились у селі; як її якесь невідоме почуття поривало вернутись назад у город, і коли вона вернулася, то, йдучи базаром, побачила хазяйську крамницю відчиненою – ознака, що хазяїн вернувся раніше неї, як її се перелякало, а ще більше вона злякалася, коли дома застала хазяйку непритомну.

Христя з нестямки кидалася всюди, щоб зарятувати хазяйку, та та, не приходячи до пам’яті, померла, тоді Христя замислилася – що ж їй тепер далі робити і чи не краще буде кинути все та утікати додому? На той самий час лучився Загнибіда і, ткнувши їй у руку якусь сіру бумажку за вірну службу, сказав їй, щоб вона йшла собі з богом.

Христя вернулася до матері, і як під час трусу знайшли у неї ту бумажку, яку дав їй хазяїн, то виявилося, що то п’ятдесятирубльова бумажка. У селі про се пішли усякі поговори; а коли притягли Христю до діла про наглу смерть Загнибідихи і арештували, то нещасна її мати не видержала і, занедужавши, швидко померла. Хоч Христя і вернулася, бо її знайшли непричетною до того діла, та саме під час похорону матері. Се її так уразило, що вона рішила кинути рідне село, що так далося їй узнаки, і піти шукати кращого місця.

Третя частина розповідає далі про долю Христі у наймах у панів і що з сього вийшло. Дрібніше про се довідаються шановні читачі, коли буде їх ласка прочитати сю давню виготовлену до друку частину, що залежалася так довго через те, що авторові хотілося разом випустити у світ ще й четверту і п’яту частини, які за браком вільного часу дожидаються своєї черги, коли до їх можна буде рук приложити, щоб як слід виготовити» (ЛНВ, 1919, № 1, стор. 21 – 22).

У тексті, опублікованому в «Літературно-науковому вістнику», велика кількість різних неточностей – помилок переписувача, складача, чимало невірно прочитаних слів. У нашому виданні всі ці неточності виправлені після звірки з автографом № 34 та № 46.

Повністю роман «Повія» вперше побачив світ лише в радянський час у виданнях: Панас Мирний, Повія, X., ДВУ, 1928, та Панас Мирний, Твори, т. 5, ДВУ, 1928, підготовлених в Інституті Тараса Шевченка. Упорядник тексту І. Ткаченко доклав чимало праці, щоб повний текст роману Панаса Мирного став набутком читача. І. Ткаченко вивчив рукописну спадщину письменника, що дало йому можливість виправити деякі неточності в опублікованому за життя Панаса Мирного тексті роману, та підготувати до друку розділи IX – X третьої частини і четверту частину.

Проте підготовлений І. Ткаченком текст сьогодні вже не може вважатись авторитетним. Упорядник не вивчав цензурної історії твору, внаслідок чого цензурні купюри у другій частині роману не відновлені. Розділи І – VIII третьої частини передруковані з «Літературно-наукового вістника» без звірки з автографом, збережені всі неточності цієї публікації. Частина четверта надрукована за копією невідомою рукою (№ 48) без звірки з автографом № 35.

Дальшим кроком у справі наукового вивчення тексту роману «Повія» була його публікація у складі зібрання творів Панаса Мирного у п’яти томах (К., Вид-во АН УРСР, 1954 – 1955). Упорядники усунули значну кількість різноманітних помилок, відновили цензурні купюри у другій частині. Проте і в цьому виданні залишилося чимало неточностей.

У нашому виданні всі неточності попереднього видання – помилки складача, невірно прочитані переписувачем і непрочитані слова, пропуски – виправлені за автографом роману «Повія» (ф. 5, № 32. 33. 34, 35).

Виправлено також плутанину з іменами та прізвищами, яка є в автографі твору. Так, в першій частині в одному місці Супруненко названий Загнибідою, а в другій – Кирило названий Карпом. У першій частині Колісник зветься Костянтином Петровичем, у четвертій – Кононом Федоровичем; діти Карпа Здора – в першій частині – Миколка і Оленка, у четвертій частині – Іванко і Марися.

Роман друкується: перша частина – за текстом альманаху «Рада», 1883, стор. 111 – 172. з відбитку, що зберігається в архіві Панаса Мирного (ф. 5, № 47), з урахуванням поправок І. Білика та відновленням за автографом (№ 32) ряду соціально гострих місць; друга частина – за текстом альманаху «Рада», 1884, стор. 41 – 122, з відбитку, що зберігається в архіві Панаса Мирного (№ 47), з урахуванням поправок І. Білика та відновленням у тексті місць, вилучених царською цензурою; третя частина – розділи І – V за текстом «Літературно-наукового вістника», 1919, кн. І – VII, з виправленням неточностей за автографом № 34, розділи VI – X – за чистовим автографом № 46; четверта частина – за рукописною копією № 48 а виправленням неточностей за автографом № 35.

Примітки

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1969 р., т. 3, с. 519 – 529.

Цей текст було опубліковано як примітки до видання роману «Повія», але по суті – це історія формування тексту. Тому в нашому е-перевидання ми подаємо її як окрему статтю під наданим нами заголовком.