11.06.1900 р. До Михайла Коцюбинського

Високошановний пане добродію Михайло Михайловичу!

Мене не було в Полтаві, як дійшла сюди Ваша засилка, через те і цей лист Ви одберете від мене не так швидко, як Вам, може, бажалося. Я тільки третього дня звернувся з Гадяцького повіту, куди виряджав свою сім’ю на літнє мешкання, щоб вона серед лісної прохолоди та вільного польового повітря набралася сили та здоров’я на всю осінню негоду та холодну зиму і вонючу весну серед городських вавілонів.

Перші дні по моєму приїзді треба було згаяти на службові справи, і от тепер, впорядкувавши їх, зразу одписую Вам на Ваше питання про видання моїх праць.

Перше всього – мені бажалося б видати їх у нас дома, а не проситися до сусід у Галичину. Тутешні прихильники до рідної мови те ж саме думають: краще їх мати у себе, де б кожний грамотний чоловік спромігся і прочитати, і добути, якщо на це буде спромога, ніж виписувати з-за кордону, через котрий ще, може, й не пустять. Потім – і задля видавництва це не посліднє діло: треба б його у нас ширити якомога, а задля сього треба користуватись всякою полегкістю, яка тепер, кажуть, настала.

Тут ходе чутка, що одеська громада береться видати мої праці. Якщо так, то я краще всього прихиляюся до сього заміру, ніж шукати притулку у Галичині. Вони там, якщо схотять, то й самі видадуть, що їм до сподоби.

Далі – я не згоджуюся і з їх планом видання. В першу голову вони поставили "Лихі люди". Ви, певне, знаєте, що "Лихі люди" перше всього надруковані в Женеві. Я їх перехрестив в "Товариші" і подав був до нашої цензури, а там, як прочитали, то трохи гвалту не наробили, що як, мов, можна такий утвір подавати до цензури. На велику силу одному знайомому довелося взяти рукопис з цензури і урезонити їх не робити гвалту. От уже через це одно галичани зовсім не до пуття зробили, що перш усього надрукували "Лихі люди" – наче гострим кілком кинули! Коли вони вдадуться до "Главн[ого] управления по делам печати", то там не тільки заборонять "Лихих людей", а й до других видань моїх творів будуть і геть-то додивлятись. Напишіть, будь ласка, їм, щоб вони з "Лихими людьми" не вдавались до Петербурга, щоб їх впустити в Росію, бо цим вони тільки дешпоту нароблять.

Потім: у другий том вони хотять вбгати "Повію". "Повія" ще не викінчена і коли буде викінчена – я й сам не знаю. По розміру вона буде аркушів на 30, а "Лихі люди" не більше 5, а може, в 3 вбгають. Дрібних оповідань набереться аркушів на 10. Драматичних творів ("Перемудрив", "Лимерівна", "Згуба") теж буде не менше як 10 арк., а як додати до них мій переклад "Короля Ліра", то вийде й 15; "Хіба ревуть воли", котрих я хочу перехрестити в "Пропащі люди" або "Пропащі сили", – не менше 25. Що ж це будуть за рівномірні томи?

Через це я думав би першим томом пустити деяку дрібницю та драматичні твори (І – оповідання, II – драматичні твори). Том вийшов би аркушів у 25.

Другим томом – "Пропащі люди", поставивши теперішню їх назву "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" в епіграф, теж не менше 25.

Що ж до "Повії", то я ще не знаю, як краще зробити, чи пустити її третім томом, чи віддати до "Київської старини", щоб вона почала друкувати у себе, почавши з третьої частини (перші дві можна перепечатати в кінці замість приложенія). Третя частина у мене виготовлена. Поки вони друкувалися б, я тим часом виготовлював би 4, а далі й 5-ту. Мені здається, що це б було корисно і задля "Старини", і задля мене: "Старина" – мала б матеріал задля друку, а я – не хапаючись – доводив "Повію" до кінця.

Про це я маю думку цього літа бути в Києві і побалакати з редакцією. Якщо вони згодяться зо мною, то краще всього "Повію" пустити через "Київську старину"; вона дала б і декілька сотень відбитків, щоб пустити в продаж. Отаким способом набрався б і 3 том аркушів, як кажу, на 30. Як же "Київська старина" не прихилиться до моєї думки, то тоді вже пустити "Повію" всю окремим виданням третім томом.

Що ж до моєї фотографії і біографії, то я якось раз одписував уже одному галичанину словами Лермонтова: "Поэт! что в имени твоем?!" I тепера те ж скажу. Коли мої твори що-небудь значать, мають яку-небудь вагу, то задля діла (справжнього діла) – вони одні тільки потрібні, а не моє ймення, котре, якщо наші нащадки признають, що його личить уславити, то знайдуть, як і чим. Самому ж себе уславляти не приходиться та й не личить. Отак їм, добродію, і одпишіть.

Бувайте ж здорові та богові і святій правді милі!

До Вас душею і серцем прихильний П. Рудченко.

Примітки

Вперше надруковано в «Науковому збірнику за рік 1924», стор. 184 – 186. Подається за автографом (Чернігівський державний літературно-меморіальний музей М. Коцюбинського, № А-2036).

…одному галичанину… – Ом. Огоновському.

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 455 – 457.