Одклик з того світу від Івана Петровича сина Котляревського

Панас Мирний

на жалібну супліку
гласних полтавської городської думи

Спасибі вам, голубчики мої,

Що ви гонобите кістки мої старі

Спокійно дотлівать в холодній домовині,

Вони в мене й без того тяжко нили;

Бо скільки літ тому, як мать-сира земля –

На їх, мов камінь той великий, налягла?!

А як до мене добулась супліка ваша,

То от вам хрест! Й позаторішня каша

Вся одригнулася, й гірка нудьга,

Неначе трута та, мою тут душу пройняла!

І де ж таки! Ви самі посудіте,

Мої ви дорогі та милі діти,

Чи личило тому, хто ваших тут батьків

Гіркими побрехеньками від реготу морив

Та часом панував дівочими сльозами, –

Чи личило йому стояти між жидами?

І побрехеньки ті, і сльози – то все дар

Господньої невідомої сили,

А ви, ви необачнії мої, хотіли

За те мене поставить на базар!

Якщо се станеться, то от вам побожуся, –

Хоч я уже тепер нікуди не годжуся, –

Проте не побоюся ще з могили встати,

Енеєвим бичем вас добре одшмагати!..

Та годі згадувать про те, що вже минуло.

Хай не вертається воно, коли заснуло,

Коли ви мусите самі його приспати –

Поставивши мене біля моєї хати.

Тут зріс я, діточки, моя співоча муза,

Як серденько моє боліло в тузі,

Злітала у мою хатину гостювати,

Самотнього мене на старість утішати.

Не раз, не два я в добрую годину

Виходив, діточки, на цю місцину,

Де дума дехто з вас мене постановити,

І радість тихая мене тут гріла, діти,

Он гляньте ви, яка лежить долина!

Там швед колись бродив, його страшенна сила

Топтала все… Який нечистий біс

Його сюди в наш край далекий ніс?

Не біс, а бісова жага триклята, –

Щоб світ увесь собі завоювати, –

Несли його сюди… Сюди-то занесли,

Та тут їй не так дали Петровії орли!

Ой Петре, царю наш, завзятий брате!

Не нам тут, неукам, пісні тобі складати,

Нехай історик наш Павловський

Склада тобі їх по-московськи.

А ми заведемо по-своєму тут другу,

Як той козак співав колись у лугу,

Дивіться, он які-то тихії лани –

Зелені, аж горять, немов отут вони

Ніколи з гореньком не знались,

Ніколи кров’ю не вмивались!

Темнесенькі ліски та білії пісочки

Облямували їх, неначе поясочки,

А он і церковця виблискує здалі,

Скликаючи людей на молитви;

Он білії хатки розбились на балках,

Мов у неділю дітвора в новеньких сорочках

На сонці грається… Он на горі високій

Стоїть-колишеться в просторі синьоокій

Чудовий монастир, й високими хрестами

Він досяга аж до тієї хмари,

Що з-за гори, неначе сніг, біліє…

Звідти на нас легенький вітер віє,

А сонечко мене з другого краю

На все те дивиться, пестить все, огріває…

А он погляньте, як в зелених берегах,

По білому пісочку, у лугах,

Звиваючись гадючкою, синіє річка…

Ото ж буде вам та Ворскла невеличка,

Де я давно колись дитиною малою

Так пустував з прозорою водою, –

То, хвилі збовтавши, долонями плескав,

То ротом порскав їх і радуги пускав…

Ой Ворскло, Ворскло, хвиле синя!

Не раз ти на собі хлоп’я, мене, носила,

Змагаючись тоді з твоєю течією,

Я вчивсь змагатися з неправдою людською…

А як набравсь на водах твоїх сили,

Як виросли у мене довгі крила,

Як муза почала мені їх розправляти,

Тоді тільки зачав пісні я тут співати,

Не добре діялось в той час у нашім краї.

Козача воленька глибоко уже спала,

Вкладати спать ти допомагала, старшино,

Що турбувалась не за край, а за свої добра,

І як доскочила дворянського клейноду,

То й від свого одкинулась народу…

Неволя тяжкая та непросвітний морок

Носилися над краєм літ вже сорок;

Все загнилось в ньому та зацвіло…

Немов тут воленьки ніколи й не було…

Про неї кобзарі сліпі стільки співали,

Та зайдиголови глумились, реготали…

Той регіт навісний вражав мене, малого,

І я з своєю музою пристав тоді до його…

Та й почав на кутні реготати,

Щоб людям сліз гірких не виявляти…

Тепер, либонь, не ті часи настали:

Неволя згинула і у моєму краї,

Порядки іншії уже в йому пішли

І іншії пісні з собою принесли…

Не доведеться вже мені їх заспівати!

Зате я, стоячи тут, буду благати

Святого господа, щоб милосердний він

Свою правицю дужую над краєм моїм звів

І оберіг його од гіркої недолі;

Щоб, вивівши його на вільну волю,

Він і наслав нового кобзаря.

Щоб той кобзар не реготом, як я,

Скликав сюди людей, а огненим глаголом

Та словом правди, словом новим

Склав тут вільнії пісні,

Щоб ті його поспіви голосні,

Як у церквах забій святого дзвона,

Будили тут у душах силу нову:

Любов до краю рідного та до людей,

Що мусять рід свій покидати,

В чужих краях добра шукати,

Нехай він верне їх додому

І на полі вольному своєму

Засвіте сонце науки;

А недотепні їх та слабосилі руки

Знаттям назброє, щоб вони,

Як ті премудрії сини

Своєї славної Вкраїни,

Її уславить знов зуміли,

Тільки не боями та ворожбою,

А працею, освітою своєю…

Тоді й моє старе, побите серце

В труні глухій тихенько усміхнеться,

І я, знайшовши там спокій,

Тоді тільки скажу: амінь!..

Примітки

Вперше надруковано в журналі "Україна", 1929, кн. 1-2, стор. 79 – 81. Подається за автографом (Полтавський літературно-меморіальний музей Панаса Мирного, № 6-р). Датується орієнтовно 1898 – 1899 рр.

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 59 – 62.