Енеянка

Вергілій. Переклад С.Руданського

Пісня перва

Но тут Киферея [106] задумує серцем хитрощі новії

І новії думи, щоб Купідон, вид свій і лице змінивши,

Замісто Асканья пішов до Дідони і тими дарами

Розпалив царицю і влив їй у кості вогонь полюбовний;

Її було страшно непевного дому, і зрадних тирійців,

Й гнівної Юнони; не спить і старунку й ніччю не кидає.

І з-за того страху вона до Кохання крилатого [107] мовить:

«Сину, моя сило! моя ти єдина великая владо!

Тебе не обходять і стріли Тифойські [108] найстаршого батька, –

До тебе вдаюся і на твою божість надію складаю.

Ти відаєш, сину, як твого Енея рідного по морю

Ненависть Юнони гнівної темнежить понад берегами.

Ти відаєш, сину, і не раз зо мною болів єси біллю.

Од його й прийняла Дідона фіницька і його вищає

Милими словами; но все мені страшно, чим кінчиться тая

Юнонина щирість, бо вона на сему не остановиться.

Так мені здається, що й нам не залишнє на хитрощі взяться

Й обдати царицю полум’ям, щоб часом вона не змінилась,

Но щоб вона разом зо мною любила рідного Енея.

А як се зробити, так ти вже послухай моєї поради:

Царськая дитина по наказу батька рідного готова

У Сидонське місто іти – се моє вже такеє старання –

І троянські дари нести, що вціліли од вогню і моря;

Так я ту дитину, сонную схопивши, вкладу її спати

Або на Кифері, або в Ідалії [109] на святому кріслі,

Щоб хитрощів наших йому і не знати і не одкривати.

А ти не на більше як на ніч одную зміни своє скусно

Лице, і, дитина, ти прийми на себе дитячую постать.

І як тебе тільки радая Дідона возьме на коліна

Посеред обіду царського і чарки текучого Лия [110],

До себе пригорне і ротиком милим тебе поцілує, –

Ти дихай на неї вогнем потаємним і розлий отруту».

Щиреє Кохання не перечить слову матері своєї,

Одкладує крила і Юловим ходом іде, поспішає.

А жвава Венера в Асканьєві жили тихую дрімоту

Кладе і, до лона його притуливши, несе на високі

Ліси ідалійські, і там несмертельник м’якими квітками

Його обіймає і холодком милим дихає на його.

І йде вже Кохання, як мати казала, і царськії дари

Несе до тирійців; і Ахат іде з ним, його проводжає.

Прийшли; а цариця у пишних будинках уже положилась

На золоте ліжко і посередині якраз помістилась;

Далі і сам батько Еней і край його молодці троянські

Усі позбирались і на розстеленім килимку уклались.

Подають дівчата руки умивати, кошиками носять

Хліб святий, підносять рушники столові із м’якої вовни.

П’ятдесят особо дівчат, і у сих є особа робота,

Вони довгим рядом страву розкладають і курять пенатам [111]

А ще одна сотня дівчат і такая ж хлопців-однолітків,

Що на столи страву готовую ставлять і чарки підносять.

Було там немало й тирійців, що поріг веселий перейшли,

І ті примостились з розказу цариці на крашаних ряднах.

Дивуються люде і дарам Енея, дивуються й Юлу,

Люб’язному виду божка і розмові його ніби справжній,

І опанчі тії, і тії намітці шафранного цвіту.

А найбільше тая, не знаючи лиха, яке жде на неї,

Не може, нещасна, серця вдовольнити, дивиться й палає

Бідная фіничка; дари і дитина не дають покою.

А воно Енея тільки обійняло, на шиї повисло,

І, до свого батька несправжнього ласку великую вдавши,

Іде до цариці. А та і очима, і цілою груддю

Тулиться до його, к лону пригортає; не знає Дідона,

Який на нещасну божок засідає. Божок пам’ятає

Материнське слово і мало-помалу виводить у неї

З пам’яті Сихея і живим коханням силиться підняти

Стільки літ у неї остилую душу й розвиклеє серце.

От коли вже учта тая закінчилась і столи спрятались,

Слуги подають їм великії чаші, вина наливають.

По цілому домі говор переходить, широкі покої

Голос одбивають; спускаються свічі, на золотих шнурах

Звішані, і світло каганців веселих ніч перемагає.

Тоді і узяла цариця тяжкую жемчугом і злотом

Виложену чашу, що з єї і Бел пив і Белові діти,

Вина зачерпнула і, як стало тихо по хатах, сказала:

«Юпітере! кажуть, що ти дав закони гостей шанувати:

Дай же, щоби день сей заодно був милий і нашим тирійцям,

І гостям-троянам, і щоб його внуки наші пам’ятали.

Прибудь і ти, Вакху, що нам даєш радість, і добра Юноно;

А ви, громадяне всі мої, тирійці, щиро празникуйте».

Мовила цариця і чесний початок по столу пролила.

Проливши початок, вона лиш до губи ледве дотулила

І зараз у руки Бітієві дала; а той схопив живо

Спіняную чашу, до дна золотую вихилив одразу;

За ним стали пити другі отамани. А Іопай

Грає їм на гуслях золотих, навчений великим Атлантом.

Грає і співає про місячні ходи, про сонцеві дії,

Як на світі взялися люде й худоба, з чого дощ і громи,

Арктурові зорі [112], дощові Гіади [113] і двойні Тріони [114],

Чого теє сонце у зимнюю пору так живо спішиться

Зійтись з океаном, або чого ночі довгії такії.

А йому в долоні плещуть, і тирійці плещуть, і трояни.

Біднії Дідоні уже не до того; вона ніч тягнула

У різній розмові і в себе вливала довгеє кохання,

Много говорила з ними за Пріама, за Гектора много,

То як син Аврорин на війну виходив у якії збруї,

То якії коні були в Діомида, то який Ахилло.

А далі і каже: «То що уже, гостю, розкажи нам лучче

З самого початку і бої данайські, і твою пригоду,

І твоє блукання, бо мені здається; вже сьомеє літо,

Як ти усе блудиш по цілому світу і цілому морю».

В січні 1865 р.

Примітки С. Руданського

106. Киферея – Венера.

107. До Кохання крилатого – тобто Амура.

108. Стріли Тифойські – блискавки, якими Юпітер убив велетня Тифея.

109. Ідалія – гора і місто на острові Капрі.

110. Лий – Вакх, бог вина, веселощів.

111. Пенати – боги, покровителі дому, родини.

112. Арктурові зорі – Арктур – найяскравіша зоря в сузір’ї Волопаса.

113. Дощові Гіади – зоряне скупчення в сузір’ї Тельця.

114. Двойні Тріони – сузір’я Великої й Малої Ведмедиці.

Примітки

Вперше надруковано у львівському журналі «Правда», 1874, № 5, стор. 193 – 196. Автограф невідомий. Подається за першодруком.

Розподіл на рядки подається за першодруком.

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 2, с. 294 – 297.