10. Корній добув зайця

Улас Самчук

Назавтра ледь світ пішов у ліс. Не на свою сторону південну. Ні. Зробив чимало дороги через село, через береги коло колишнього монастирського млина і вийшов туди, де стояв хутір Мартина. Тепер тут поле. Зник зелений хутір. Знівечено сад. Революційний буревій з притиском шалів у таких місцях, де цвіли сади, де чути було сміх.

Он там закинутий колодязь. Корній підійшов до нього і зупинявся на тому місці, де колись витягала Марія воду. Скільки це вже минуло років? А скільки днів? Багато, дуже багато, але все пережилося, і здається, був це один день.

Сонце піднялося високо. Небо сине і прозоре, як око дитини. Підсонна сторона звільнилася від снігу і протрахає. Он там Корній орав. Там під пагорбком, там, де ота одинока деревина стоїть. Там далі був тоді ще лісок, але змела його революція. Ще далі запуст. Треба піти туди. І Корній подибав у сторону запусту.

Але це вже не запуст. Це вже давно ліс. Корній придибав, став під високими дубчаками і зняв шапку. Над ним літали і крякали ворони, високо-високо кружляє шуліка. На високому стрункому дубчаку якийсь запопадливий птах мостить кубло. Бруньки дерев свіжі, пахучі, набряклі. Під ногами мокро, відчувається весну. Навіть від мокрої землі відчувається.

Корній шукає їсти. На думці жінка, дочка і маленька внука. Всі вони хочуть їсти, всі чекають на нього дома. І ступав по лісі, дивився на птахів, на дерева і рослини… Що ж він тут знайде? Все не на їжу створене. Начухрав дещо бруньок, настругав березової кори. А опісля пішов на узлісся.

Сонце і сонце. Скільки сильного молодого сонця! Геть, як гляне око, стелиться сонячний легіт, мліє земля. Здається, твориться святе таємство опліднення.

Ішов просто через неорані поля. Трапилося щастя, зовсім несподіване і зовсім виняткове. У невеличкому рівчаку, де ще був сніг, лежав здохлий заєць. Корній надибав на нього, зупинився. І довго стояв, бо як же можна повірити, що це дійсно заєць, неживий і готовий на те, щоб тільки взяти його, роздерти і з’їсти. Опісля Корній відчув радість і, не згинаючись, подивився навколо, чи нікого нема та голосно висловив вдоволення. – Так! Значить і з’їм дещо. Значить, додому дійду і покажу: дивися, Маріє! Тут маєш що їсти. Це я знайшов сьогодні, цього веселого сонячного дня.

І Корній підіймає зайця. Він навіть ще не пробував гнити. Зовсім цілий і зовсім свіжий. Розтяв його гострою сокирою і, віднайшовши сухе місце, присів відпочити та підживитися. Думаєте, що він сьогодні що їв? Де там. Що він мав їсти? Встав чоловік і подався. Добре, що хоч Марія ще спала.

Думав за Марію. – Коли б знав, що зайду додому, не починав би того зайця. Хай би був дитині. Тож ото воно є, що не зайду. Як зайдеш, коли ноги підгинаються і не хочуть іти… Що хоч роби, а вони не хочуть і кінець. Хоч ти сядь та плач.

А тут ще й вітер. Такий, чуєте, вітер зірвався і пхає чоловіка, куди йому заманеться. Воно весною завжди буває вітер, але такого прудкого, такого нагального щось не пам’ятається. Ні, ні… Такого щось не пам’ятається, щоб ходи не дав, щоб валив з ніг, мов дитину яку.

З’їв кілька шматків заєччини, звівся на ноги і почав наново боротьбу з вітром. А сонце, знай, світить, знай, горить собі ясно і невблаганно. Корній довго, дуже довго йде, оглянувся, а ліс за ним недалеко. Поки добився до млина, почув у шлунку болі, корчився, а опісля не видержав, блював.

«І чого-то так далеко було йти? – казав собі. – Не йди, чуєш, таку милю. Не дотягнеш назад ніг. Бачиш же, що ти собою являєш? Ні. Таки пішов. От тобі й пішов. Тепер ноги тремтять, і спробуй далі йти».

Розважав Корній, а тим часом дивиться на викинене назад м’ясо. Шкода. Зігнувся і поволі з’їв знов. Може, удруге таке не станеться. Може, якраз Бог дасть, що не станеться…

Проходячи селом, ніс свого зайця й сокиру під полою. На вулицях пусто, але все-таки краще не спокушати. Хто його знає… Все в такий час може трапитися.

Дома, по-перше, запитав: – Ще живеш, Маріє? Приніс он зайця. Опорай, з’їж сама і кусник занеси їм… Не була в них? Ох, ох, ох! Нема сили… Дивно, як та сила кудись зникла. От прийшов до хати, та тепер хоч коня запрягай і виволікай надвір. Мабуть, і дров не маєш? Що? Маєш? Ну, то я дещо приляжу. Ще скільки жию, так не зморився. Можу забожитися, що правду кажу. А я вже дещо й поїв… Сів собі коло млина і по полуднував… – говорив, поволі вкладався на голій лаві і заснув. Марія поралася з зайцем і не турбувала Корнія. Хай відпочине…

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Марія: хроніка одного життя. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1952 р., с. 263 – 266.