4. Початок колгоспів

Улас Самчук

Люди інколи сходились і міркували: не було то, як колись – сміхи та жарти. Хтозна куди ті гарні речі поділися, всі такі поважні та стурбовані. Молоді не робили музик і не крутили танцю. Натомість появились комсамольці – дивні, дуже дивні молоді люди, все лише гавкають та гарчать, та лютують і на людей, і на себе. У того диви, яка ще корова зосталась. Відібрати! У того он їдять ще вареники зі сметаною. Відібрати! Той, бач, до церкви ходить – не дозволити! А Маруся, диви, губи намалювала – хіба Ленін казав губи малювати, а той сміється, напевно ворог, а яку радість мали, коли запрягли до плуга старого отця Спиридона й орали ним, «мов конем». Ха-ха-ха! Ні! Той старий піп їх натішив. Упав і не міг устати, а вони його «за гриву, за гриву», а реготали, мов дияволи. А коли їх батьки в церкві стояли та молилися, йшли юрбою, хлопці і дівчата, з гармонією, з підсвистом довкруги церкви і співали «Дуню».

Приємно жити, коли на Божому світі гасають такі потворчата. Краса і насолода, просто природа, звірі-гієни, хижі такі і щирі в своїй тужній безпорадності. Все вони вміють розторощити, роздерти на кусні, рознести.

Марія має деяку радість. Одного разу приходить Надія, усміхнена така, і стиха каже: – Знаєте, мамо, мій уже починає також за господарку братися. Марія подивилась на неї радісно. – Слава Богу! – вирвалось у неї.

– А я так боялась, так, чуєте, боялась.

– То, чуєш, і батько наш спочатку таким був. Але як людина чесна – уговкається. То лише «той» наш, Господи прости, таким уже твердим удався. І що то за страшна дитина, – думає Марія про свого Максима.

– А мій, – веде своє Надія, – прийшов учора і каже: – Коли, каже, минеться те дурійство, отоді, каже, загосподаримо. Признався мені: – Шкода, каже, на таких, як наші, полях чортзна-що виробляти. Вони мені, каже, про машини говорять. Хто краще потрапить машиною робити – я, чи ті лоботряси? Думають комсомольцями хліб робити – наїдяться!

Надія тішиться – не натішиться і все не може зупинитися. Мудрість її Архипа не дає їй спокою. – До землі, – каже, – треба господарських рук, а вони жуліками орудують та злодіїв, та всяку наволоч… А ми вже на весну почнемо, як не погіршає, клуню поставимо, хата сяка-така є, а збіжжя нема де зложити.

І ще щось хоче сказати матері Надія, але червоніється. – Кажи, кажи, дитино! – Чуюся, мамо, тяжкою.

Щось добре осяяло обличчя Марії. Подивилась на дочку тепло: – Нічого, дитино. Коли твій починає за землю братися, все буде добре.

Надія швидко йде додому, нема часу баритися, сказано, що треба сказати, і додому. У неї в хаті чисто й весело. Все тут є: і рушники з півниками, як звичай велить, на образах, і велике дзеркало дещо матове в чорних рамках, і кораблі, на яких служив Архип. Це, каже він, крейсери, а це дредноути, а то знов міноноски. Надія в такому не визнається, їй таке «не йде на ум» – зовсім так, як це було колись і з Марією.

Їй ось більше подобається, що Архип помирився з Лавроном. Це мусіло статися. Комуна комуною, рай раєм, але як ударив на всіх голод, як почали людей на Сибір смикати – не похвалюю такого, сказав Архип. Він такого там на Балтійському крейсері «Пересвєт» не сподівався. Тоді думалось – рай буде, а воно виходить – рай не так легко дається, як язиком мелеться. – Як не кажіть, а люди не собаки, та й собаку порядний господар шанує. А ті людей ні за що мають! – це він так між своїми в хаті. На вулиці за таке – Сибір.

Надія тут мовчить, бо що вона тут тямить. Хай уже ті великомудрі чоловіки про політику думають – надумали на свою голову, що й самі не раді. Шматка хліба бракує людині, а вони п’ять літ торочать про рай. Але бабська голова на бабські справи…

На жнива Архип таки як слід узявся до праці. Поля ділилися, краще йшло під колгосп, гірше осібнякам. У колгоспи садили «активістів», але щось їм ніяк не велося. І портрети на стінах вішали, і прапори до плугів чіпляли, і кричали днями та ночами, і влада їх боронила, і податків не платили, а хліба нема та й нема. Пішли «трудодні» – за кіло, за три чверті кіло зерна від світання до смеркання на полі – хай-то дідько нарешті візьме таку господарку.

Одноосібники дивляться на таке здалека й не підступають. Є то їх ворог отам, у колишньому панському палаці. З них за те податки втроє, вчетверо деруть, за те їх день-щодень цькують оті комсамольці, але хто-то життя тримає – скажіть справді? І беруть з них, і все вони ще мають, всі міські базари їх працею завалені, а, диви, вони і дома здіймаються догори, будинки нові будують, плоти городять, сади садять. І не манить їх там той «рай» на панському. Нащо вже Архип за тим розпинався, а тепер, диви, робить: рано встає, сіно косить, пшеницю косить. Ви тільки на нього на того «комуніста» гляньте – його тепер і гаками в «рай» не затягнеш, на полі в нього півкопи рядком стоять.

– Людині главне – свобода, – кажуть дядьки. – Я тут сам з собою – моє, а там державне чи панське, якато різниця. Я там батрак. Що дадуть – дадуть, а не дадуть, мовчи. Два фунти ячменю за день труду? Де-то і коли-то видано?

– Значить, совєтська власть людей грабує! А їм кажуть: – Почекайте! Все прийде! Кожні початки тяжкі.

– Добре. Почекаємо. Побачимо. А поки що ні чобота, ні сорочки. Діти, диви, босі і голі, а я вас спитаю: де все те ділось?

Архип може не хвилюватися, що там поза ним діється. Що пізнього вечора приходить додому, вимиває свій піт або й так і їсть немудру вечерю, що йому його зовсім уже тяжка Надія приготувала. Бідна, ледве ходить, а на жнива – це велика невигода. Але нічого. Видержимо. Головне він сам, він дома, він не потребує цілим тим бідним збіговиськом, де немає спокою, ні вдень, ні вночі, який вони звуть колгоспом, турбуватися. – Ну, – каже він, закурюючи махорчану лапку, – цього року, здається, не будемо хлібом журитися.

– Як там ті премудрі не обдеруть, – виривається якось нехотя в Надії.

Архип замовк, ніби язика прикусив. У голові вже бушують міркування. Заховаю! В землю! Не дозволю, щоб моя родина голодом гинула! Такі ось думки в того Архипа, колишнього матроса і комуніста. Такий він інший став, коли сам землі торкнувся. – На словах то воно було гарно, а от на ділі…

По жнивах Надія дарувала Архипові дочку. Це було знов шматок свята. Недолюблює Архип попів, але Надія сказала, що дитини без христу між люди в світ не пустить. Сказала і досить.

Хай буде. Архип не перечить. Покликав тестя, тещу, кумів і сусідів, від христу принесли маленьку Христинку. Таке воно, як-то з усіма буває, так само говорить своєю немовлячою гутіркою, так само гірко з плачем зустрічає все, що приніс їй цей новий білий світ. Гості як слід випивали, було шумно, і всі поздоровляли Христину, що все десь буває в невідомому… Дайте їй бодай змогу піднятися знизу, не розтопчіть її бодай – ви, божевільні!

Все ще «неп», все ще ті «добрі» часи.

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Марія: хроніка одного життя. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1952 р., с. 214 – 219.