7. Початок голоду

Улас Самчук

Весна пручалася і перемогла. Дерева вибухли цвітом, як і завжди. Все було, як було, тільки ані віддиху спокою. Саме на Великдень почалося оте з церквою. Монастир уже давно затих, але приходська церква ще стояла, було в ній ще пара малих дзвонів, яких тоді не забрали, блищав ще позолотою хрест, ще біліла вона в орамленні старих акацій, каштанів та волоських горіхів. Вона стояла тут стільки часу. Найстарші люди не пам’ятають, коли вона там стала. Старий, добрий, єдиний у селі, справжній будинок, що творить те виняткове місце.

Храм. Туди йдуть завжди, особливо ті старші, і там моляться. Цікаво туди зайти. Сходи з каменю, і вони витерті підошвами ніг. Біля входу, справа й ліва, апостоли – Павло і Петро. Це ті, що давно-давно колись ходили між людьми і вперто казали людям вірувати в Христа, що їх спасе і дасть їм царство небесне. «Ти Петр, що значить, камінь, і на цім камені збудую храм свій і врата адові не переможуть його…» Ось цей храм: великий, холоднуватий, порожній. Над головою склепіння і простертий образ Бога-Саваофа. Спереду чорніє іконостас, багато ікон: благовіщення Діви Марії, народження Христа, його хрещення, його проповідь, його смерть і його воскресіння. А над усім Тайна Вечеря. Так. Це є він – храм Твій, якого врата адові не зборють.

Цієї весни появились тут комсамольці. Їм сказали, що з тим храмом має бути кінець. Там має бути кіно. Так. Там мусить бути кіно. Приїхали люди з області і також сказали: – Там має-бути кіно. Комсамольці лізуть на дзвіницю і скидають останні, малі дзвоники. Але це мало: вони лізуть на самий верх і рубають хреста. Бах-бах-бах! Хрест валиться, хрест летить униз, крик і плач, жінки, метушня, міліція, збоку вже тридцять людей арештовано – завтра підуть на Сибір. У «Пролетарській Правді» появилась замітка: «Громадяни колгоспу «Червона Зірка» перевели ентузіастично кампанію по ліквідації залишків релігійного культу. Будову церкви рішено зужити для потреб культосвіти, а метал дзвонів передати на індустріалізацію…»

Багато людей чекало, що прийде видима кара Божа. Нічого не сталося, був тільки голод. Скрізь голод. Нема неголодного місця на цій землі. Думка про їжу переслідує кожну людину цього простору.

– Бог не прийде києм карати, – казали ті люди. Але ж Бога нема! Де той Бог? А одночасно він є. За кожним людським словом іде Бог. Його ображають, його женуть і його бояться.

З весною в усіх газетах повно про сівбу. Це так, ніби тільки-но цього року люди почали сіяти хліб. Треба сіяти, не посіють – не будуть жити. День-щодень цілі великі шпальти і все те саме. «На сто процентів виконати план сівби»!

Щоб не спізнитися і щоб було на сто процентів, посіяли в мокру землю. У «Пролетарській Правді» написали, що ранній посів – найкращий посів. Привезли з області ярину: овес і ячмінь. Дехто ще мав сухоребру конячку, гнали до міста і тягнули те зерно.

– То відвозять, то привозять, – філософує дядько, бо ніяк не второпає нових порядків. На поле послали трактора. Стільки знов було гамору. Всі виходили за село, комсамольці несли прапори, говорили промови.

– Ось їх бог, – казали ті ж дядьки.

Трактори пороли мокру скибу, зерно вкинули у гливку ріллю і так його приволочили. До «Пролетарської Правди» написали, що сівбу виконано на сто двадцять процентів, з центра прийшов орден за перемогу й успіхи. Скиба тимчасом злилася, пригріло добре сонце, повіяв вітер-степняк, і все обернулось у бетон. Зерно пробувало вирватись на поверхню, але твердість бетону перемогла. Те, що виткнулось, пожовкло і зниділо.

«Пролетарська Правда» завила. Саботаж! Класовий ворог не спить! Добити його до кінця! По полях їздять гепісти, летять на Сибір директори та бригадири. Знов появились трактори, а «Пролетарська Правда» на цей раз писала, що «пізній посів – найкращий посів».

На полях вилізли бур’яни. – Дядьку Степане! – Агов! – Чи пам’ятаєте ви, щоб наші поля колись самі бур’яни родили? – Хм… Щось воно такого не пригадується. – А чого це воно тепер самі бур’яни та й бур’яни? – То вже спитайте «Пролетарську Правду». Вони там усе краще знають.

Між бур’янами появились також стебла збіжжя. – Дядьку Степане! – Агов! – А чи ви бачили коли, щоб овес-скороду та сіяли разом з вівсом-зеленцем? – Ну, признатися, я такого ще не бачив. – То, може, бачили, щоб ячмінь-гранчак та сіяли з ячменем-плескачем? – Як казати правду, то й такого ще не бачив.

– То ходіть, ось побачите… І чому вони так сіють? – Та кажу ж, що «Пролетарська Правда» все знає…

А хліба цього літа ще менше, ніж минулого. З Москви крик, з Харкова крик, з області крик, з району крик, бригадири крик. Хліба! Дайош хліб! Уже не пролетарська, а московська «Правда» заговорила: «Партія і вся страна ждут от України полнаво виполнєнія плана хлєбозаготовок. К кулакам і іх пособнякам прімєнять самиє жестокіє мери воздєйствія».

Як тільки висипалось колосся, поле обернулось у суцільний фронт. Прийшло військо – сірі, бідні людики зі шпичастими на голові оздобами. З другого боку, маленькі висохлі потворки-діти. Їх тільця повзають між бур’янами, їх сухі руки тягнуться за колосками. Там, удома, у них упав батько і лежить, не зводиться мати. Там у них смерть, і вони, малі, біжать шукати життя. Але в тих бур’янах стільки ж, як і колосся, стоїть вояків. То воїни «великого і світлого майбутнього», що прийшли сюди з далекої півночі. Вони ось цілять у кожну голівку, що зводиться до колоска. Постріли, крики, кров, падають малі тільця, копають ямки і рівняють землю.

Інколи над цим усім бувають цілком гарні місячні ночі, зовсім такі, як колись казав Гоголь: «Чи ви знаєте українську ніч? О, ні! Ви не знаєте української ночі».

Потім прийшли жнива. Почались вони ще в травні, десь там, високо, в канцелярії якоюсь центрального комітету. Сиділи люди, цокотіли машинки, дзвеніли телефони, летіли телеграми. Далі крутились ротаційні машини, на всі боки світу мільйонами розлітались надруковані листки паперу. Все заметушилось жнивами, усе, що живе. Партія. Уряд. Генерали. Вчені з бородами. Поети-лірики, поети-символісти, поети-футуристи. Письменники-епіки, письменники-реалісти. «Государствєнноє політіческоє управлєніє». Великі, менші, малі і найменші. Сто двадцять мільйонів чоловіків, жінок, старців і дітей. Усе це кинулось на бур’яни. «Партія ажідаєт полнаво виполнєнія плана хлєбозаготовок».

На полях вештались сонні, в’ялі, сірі, немиті і нечесані істоти. Вони знають, що зерно – це єдиний їх бог, єдине їх щастя, єдиний рятунок, та їм пообрізували кишені і над ними стоять озброєні, вилицяті, двоногі потвори. Але їм не зашили і не обрізали ще рота, і ті люди ввесь час жують, їх зуби ввесь час працюють. Зверху їх пражить сонце, і там десь співають птахи.

Бур’яни зібрані, бур’яни звезені, їх треба обмолотити. Знов почалось з канцелярії, з центра, згори. Знов накази, знов генерали і поети, знов ГПУ. Мало тих зерен, але й ті з кожною секундою зникають, ніби це не зерно, а роса. Все це молотиться і все це зжерається. І що, подумаєш, за ненажери, ті чорні людці. Молотять і їдять, носять і їдять, день і ніч їдять. Решту не було чим відвезти до центра, тому зсипали просто в церкві колишнього монастиря. Вікна забили іконами Кирила й Мефодія, Володимира й Ольги, а на дверях почепили великі замки.

За ці дні й ці ночі меркло село. Все більше порожніх хат. Учора їх ще було не так багато, сьогодні їх уже прибавилось, завтра їх буде ще більше. Комсамольці вриваються в порожні місця, і там миттю все зникає. Розхитані, брудні столи, кілька поломаних стільців, лава, що на ній перед хвилиною лежав труп господаря, все це беруть, несуть, відносять.

Тягуча, без початку і кінця, тиша западає над усім довкіллям. Дні – трупи, а ночі, особливо ті осінні, ті безмісячні, – могильне підземелля. Вітер б’ється об стіни, хлеще дощ, патьоки штукатурки течуть униз, шумить зірвана солома. І ніде ніяких вогнів, а коли визирне місяць, німо і струнко стоять тополі, і кожна тінь видається входом у підземне.

Кладовище. Безмежне кладовище. Вітер з усіх боків приносить запах трупів.

Де ділись птахи, чому не виють сови, де вовки? Нема. Мабуть, так треба. Земля захотіла бути нарешті порожньою, повітря самочинно загнилось, вітер небезпечно заразився, небо трупно замурзалось.

Настала зима. Корній ще є. Його хата ще не порожня. Марія вийшла з минулої зими переможно, тепер вона наполовину живе: то лежить, то ходить. Сонце літа ще тримало її на ногах, але прийшли ті вітри, ті морози, і віддиху їй не стає. І минулого літа поля Корнієві були оброблені, і навіть мріяв старий, що зима прийде без страху. Ні, не вийшло. В його коморі, в його льоху, на його горищі побували комсамольці і лишили там лише голод.

А Корнія знов брали, знов тягнули в район. Знов те – де дів хліб? Корній хотів їм плюнути у вічі, та не було в роті вологи, дивився на них очима, що дихали вогнем. – Це ви забрали хліб, – казав він. – Це ви голод принесли. Ті бачили, що з таким нема мови – питай день, ніч і багато днів – усе одно. Навіть слова їм потрібного не вичавлять з нього. – У мене, – казав він дома Марії, – горіла душа. У мене мозок розливався в голові. Скажіть мені – де вони такі взялися? Яка мати породила їх на світ…

Марія хилила голову, мовчала. Корній зрозумів, сів повільно на лавиці і дивився безпорадно. – Ми, то ми їх породили! – проговорив. – То певно не ти була, Маріє. То був я. То від мене він такий родився, але… – обірвав на цьому слові і замовк.

Корній, як і минулої зими, знов згортає рештки, що лишились по комсамольцях. Усе, що ті розсипали, що потоптали. Дещо посліду, дещо овочів сухих, біля жолоба все ще сухоребра шкапина, старий Сірко все ще кулиться під повіткою. Це все, що він ще має. Стоїть над розкиданими поржавілими лемешами, що були його плугами, і дивиться. Дивиться і не бачить. Темно. Хто ти, що пхаєш мене в смерть? Нема відповіді. – Що тобі, чорте, зробив, що ти мене губиш? – виривається з його горла. Назустріч йому шелест вітру в сухому бадиллі бур’янів.

Вечір. У печі сяє сяйво, освітлює жмутом своїм протилежну стіну. По стінах, по лавиці, по старих образах, по горшках смужки тіней і сяйва. Вони мигають, бігають, збільшуються, зменшуються. Надворі мете снігом, у комині квилить вітром. Марія лежить, їй тяжко, щось тверде давить на груди. Корній сидить на лаві, потім устає, потім знов сідає. Інколи підходить до печі і кидає тріску чи поліно дерева.

– Десь скоро Різдво, Корнію, – чути слабий голос збоку Марії.

– Десь на цьому тижні, – чути другий голос збоку Корнія.

Перерва. Різдво. Народився Христос. Спаситель. Як-то було колись?

– А як ще там з послідом? – чути знов голос збоку Марії.

Корній вагається, ніби перед ним вогонь, а перейти треба.

– Ще на два тижні хватить, – наважується сказати і зараз мовкне, швидко кидає поглядами на всі боки, і подібні вони на вогники.

– Чомусь Надія не приходить… Може заслабла… Коли б хоч те її мале пережило.

Ці Маріїні слова падають обережно й окремо. Корній чує кожний відтінок таких слів, а те, що він мовчить, значить, що нема чого сказати. Тільки мовчанка. Тьма і мовчанка.

Тієї самої ночі і в тому самому селі, тільки трохи далі на схід, у долині, стоять рештки давнього монастиря. В його брамі, над якою образ святої Тройці – Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа, стоїть вартовий. У руках вартового ручний кулемет. Направо й наліво старі тягнуться мури. Це ті саме мури, що знають часи княжі, часи татарські – часи давні, і тяжкі, і тривожні, і небезпечні. Вони вже довгий час були зайві, стояли лише як свідки і як спомин. У їх брамі вже давно не було ані зброї, ані вартових. Не було навіть самих дверей…

Але ось прийшов час, коли в брамі знов появилися двері і то тяжкі, з замками, а в дверях появилися вартові. Що сталося? Середньовіччя? Нові орди? На цей раз це не нові орди, це голод. Іде з війною голод. Хліб заховався за мури, за замки, а довкруги робить облаву голод – наступ, навала.

Церква святої Тройці стоїть тихо, понуро, обережно. Вона трохи ще зводиться над селом і дивиться на всі боки. Смереки все ще шумлять так само, як і колись шуміли, а між ними так само визирають тяжкі заґратовані вікна.

Але в церкві – хліб. Між колонами, попід іконостасом його зсипано, як пісок, як глину. Зверху інколи падало, і він місцями поріс та позмерзався в брили…

Всі пам’ятають, як за тими заґратованими вікнами щовечора світилось ще легке, мерехтливе світло свічок. Ченці у високих чорних клобуках виходили насередину, ставали підковою і співали «Світе тихий, святия слави безсмертния». На них дивились потемнілі візантійські обличчя з написами Мр Бжа, Іiс Хрстос, – слов’янські, древні, хвилясті літери. Пречиста Діва – скорбне, темне лице, залиті любов’ю очі. Скільки мільйонів очей дивилось на неї і скільки уст вимовляло: «Матер Деі, ора про нобіс». У всесвіті, у вічності, у безмежному, у серцях.

З другого боку царських дверей, уже вирваних з гаками, друге темне з великими очима обличчя. Це Він – Ессе Гомо! Бог. Спаситель. Христос. Учитель. Він і зараз тримає розгорнуту книгу, і в ній видно кілька слів: «… і аз упокою ви». Перше речення цієї думки знищене, хтось кинув у нього каменем чи чимсь гострим, і тому на місці, де були слова втіхи, лишилась діра. Євангелісти, пророки, янголи. Кожний з них дістав удар гострим – усе з дірами. Христос їде на осляті до Єрусалима, йому під ноги стелять одяг і пальмове віття. З цього видно вище верхню частину Христа, осел провалився в діру. Те саме Тайна вечеря, те саме Воскресіння.

І все це спокійно на своїх місцях, усе німо дивиться. Пшениця хвилястою горою, ніби піскова дюна, лежить під ногами. З понурих стін скапують шепоти «Ора про нобіс», чорні постаті встають, ходять і виходять, чути: лунає здалека спів «Світе тихий, святия слави безсмертний»… Гори зерна ворушаться, зернята повільно пливуть і сиплються, точаться, мудреці і пророки з довгими бородами дивляться, посміхаються гнівно. У їх мінних, жилавих руках, і каламарі, і гусячі пера. Вони пишуть книгу буття.

У брамі дзвіниці стоїть вартовик. Вітер, мете снігом і довкруги глибока тиша. Ніде ніякого світла.

Побіч, на вартівні, де за татарських часів була варта, на старих розхитаних ліжках, вимощених соломою, спить ще четверо вартових. Вони довго грали в карти і тепер сплять міцно. Їм нема чого думати про те, що там десь у широкому світі діється. Вони варта, плоть, матерія…

А трохи далі, дещо збоку монастирського подвір’я стоїть обдерте накриття старого монастирського колодязя. Протягом століть черпали з нього воду за допомогою великого колеса. Тепер він нечинний, стрішка його обдерта, колесо підлетіло. Там глибоко у воді стирчать обламки ікон, шмаття риз… Ніхто не цікавиться більше тією закинутою, обмурованою ямою.

І от зненацька, серед ночі, з тієї ями вийшло на поверхню землі сім мужиків. У них мотузи, гаки, ножі та сокири. На чолі тієї сімки, що вилізла, мов який привид, – ніхто інший як Архип. Так, це він. Він згадав, що знадвору до колодязя веде завалений підземний хід. Він знав його ще з часів хлоп’яцтва, колито ще школярем шукав там захованих скарбів. Архип пригадав собі, що тепер він там може знайти скарби. Намовив сімох сусідів – і рішено. Все одно, мовляв, загибати.

І ось вони тут. Яке тут усе знайоме. Он рештки колишньої духовної школи, рештки паркана, надгробники і хрести. Все це тепер завіяне, засипане снігом.

На монастирському подвір’ї стало рухливо. Архип кинувся до брами, за ним його товариші. Сім тіней бігло попід огорожею, попід паркан, стрибали через надгробники усопших архімандритів, добралися до великих дверей брами. На вартівні коротке борюкання, вартовий відхилив браму, щоб глянути, але в одну мить він уже лежав на мерзлій землі.

Далі! Далі, хлопці! Ось вони вже біжать знов попід мур церкви, добігли до кованих дверей з великою колодкою, працюють ломи і сокири, вириваються скоби, тяжкі двері виважуються. Є! Вони дійшли до мети. Заблищало світло. До них з темноти назустріч привидом виступила гора хліба. Хліб! Люди, хліб! Ось він у цій піраміді, беріть, їжте і живіть! Сім людей накидається на ту гору. Їх руки липкі від крові, але вони занурюють їх у пшеницю, гребуть зерно, напихають ним свої кишені, свої роти, свої мішки. Зерно чіпляється до долонь, до пальців. Понуре світло свічки хворобливо блимає і ледве досягає до ніг Діви Марії та її сина Христа, що дивляться із своїх місць. За заґратованими вікнами свище вітер.

На селі того ранку було дещо інакше. Удосвіта був похорон, несли на цвинтарище кілька домовин. Щодня був похорон, але не щодня несли домовини.

Пізніше в селі появилися люди з району. Дехто з живих почув вістку, що в монастирській брамі порізано варту і вирвано двері монастирської церкви… І це не була сенсація. Люди, що мруть, не цікавляться смертю ближніх. Для них – усе одно. Але вже того самого вечора пішла селом від вух до вух вість, що на цвинтарищі знайшли домовини з зерном. Багато людей плакало з безсилля. Інші знов проклинали…

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Марія: хроніка одного життя. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1952 р., с. 236 – 250.