8. Гнат сторожем у монастирі

Улас Самчук

Долиною села стриже гострий східний вітер, осокори і вільхи над монастирським ставном брязкають голими вітами, тополі сичать своїми гострими шпилями. На схід від ставка, на пригірку, старий сливовий колишній монастирський сад, за садом двір, руїни клуні, що згоріла в революцію, стовпи з цегли глухо бовваніють, напівзасипані снігом. Ще вище старі будівлі, стайні, корівні і мала обідрана сторожівка.

Вітер б’є об стіни будинків, водяниста плямка світла видніє у вікні сторожівки. Сніг обліпив раму, мороз затягнув чотири шибки віконця. Світло свідчить, що за тим віконцем є життя. Там напевно живе людина.

Ось, наприклад, світло навіть заворушилось. Це вже яскравий доказ, що там є людина. Це значить, що та людина встала, взяла свій каганець і понесла його з місця на місце. Це вже цікавий приклад життя. Скрізь, друзі, де тільки є життя, мусить бути також світло. Так. У сторожівці живе людина. Там догоряє вік старого маленького дідуся, кривого на ліву ногу, – «Господи помилуй» – колишній Гнат. Це він. Ішла революція. – Гнат жив. Прийшли комсамольці – Гнат живе. Гнувся лозою, прилипав до землі листом, якого зірвала буря, не раз ставав зовсім непомітним, ніби він натягнув на себе шапочку-невидимку. Мов черв інколи ліз під землю і там вичікував своєї черги.

І так зостався на землі, тут у самому монастирі з прізвищем «Господи помилуй». І він навіть не «зайвий елемент». О, ні. Він, наприклад, сторож, а сторож важлива тепер функція. Он там стоїть кілька будинків, а в них на розплід кілька курей, кілька свиней і навіть крілики, і навіть голуби. Під стріхами, як і за старого часу, цвірінькають горобці. Це зветься сьогодні радгосп – щось дуже кволе, раз умирає, раз оживає з драмами, комсамольцями, парадами і пострілами.

Гнат дуже добре все бачить. З-під його довгих посивілих брів дивляться на світ Божий двоє ще гострих сіруватих очей. Він усе бачить, але мовчить, суворо, туго мовчить. Ні одне слово не випало з нього за минулий час. Так уміють мовчати предмети, бо Гнат знає, що, коли він буде мовчати, проживе. І він буде ближче до свиней. Це ліпше. Свині також живі створіння, і їм завжди ще дадуть їсти. Вони не будуть протестувати і не казатимуть, що на землі панує диявол. Їм усе одно… І тому Гнат воліє бути сторожем біля свиней аж так довго, доки будуть ті свині і та пара корів, що належить цій нереальній, апокаліптичній силі, яку звуть тут державою.

І так Гнат лишився жити, хоча він повинен був умерти.

До Гната приходять люди і вісті. Це вже не добре. Люди і вісті можуть принести голод і смерть, але тепер Гнат не може тікати далі. Нема куди тікати. Він чує, що по землі вже відверто ходить смерть, її вже видно, вона заходить, куди хоче, і ніхто не борониться. Ось і цього вечора прийшла вість, що в монастирській брамі порізано варту. Здавалось – варта, а що сталось? Хто це зробив? Ніхто не зробив. Так має бути. Смерть.

Гнат на все і всім відповідає шматочком хліба, і це його рятує. Він має ще хліб. Де він бере хліб? Він дістає його від свиней. Тварини дають йому свої ячмінні рештки, Гнат це збирає, змітає, сушить, пече… У його сторожівці є піч, і дуже часто вечорами звідтіль пахне свіжим ячмінним хлібом.

І, коли до нього заходять, тоді, звичайно, починається мова: – Ганна задушила дитину, – повідають.

Мовчанка. Що там не кажуть. Кажуть і кажуть, і все без кінця. А як стемніє, Гнат бере шматок хліба за пазуху і поволі, тінню, попід розваленими тинами, поміж порожніми хатами, снує в село, на якийсь один куток і там, не кажучи ні слова, відчиняє десь чужі двері і лишає свій кусничок хліба. Переважно, це там, де малі, де немовлята… Ті, що не можуть говорити, в яких ще недокінчене тіло і в яких ще спить душа.

Так Гнат бував і в Надії, і в Ганни, і в багатьох інших. Але що він може вдіяти? Їх так багато, а він один. Що може зробити? Приходить до себе, до припічка, виймає заялозену з ганчір’я книгу, виймає зчервоточеного хреста і в них шукає відповіді.

Хоча всі знають, що Гнат прилюдно відрікся Христа. Всі ченці, його колеги, пішли кудись, кажуть, на Сибір, а Гнат виразно при всіх сказав: – «Релігія опіум для народу». О, як «вони» всі тішились, бо ж хто це сказав? Більшовик? Комуніст? Комсамолець? Ні. Це сказав Гнат – слуга Христа, зрадник. За те його нагородили комсамольці: обернули старого в свинаря – почесна, велика, соціальна функція.

Гнат також по ночах довго бодрствує… Сидить над своїм каганцем і перегортає книгу. Тінь від хрестика падає набік. Інколи на стіні ворушиться його балухата голова. Часом на щоках і сивій бороді дідка з’являються і капають униз сльози. Вони течуть, капають на стіл, на книжку, на руки… Великі, дуже великі зміни настали… Більші, ніж зрада, ніж вірність, ніж гріх, ніж добро, ніж ненависть, ніж любов. Ніхто цього не знає. Всі живуть життям черва і так само гинуть. Один Гнат знає це. Він казав собі, дуже таємно казав:

– Я не вмру, бо я не піду з цим світом. Я виберу свою путь, іншу, відмінну. Я їх обійду боком, так як обходять заразу, як обходять вогонь і як обходять лихо. Вони думають, що вони вірять. Ні. Вони зневірені. Вони відкидають це, ставлять інше. Кажуть, ідоли. Женуть ідолопоклонників. Не хочуть Бога. Сліпі! Вони нічого не бачать! Вони темні і вони бідні. І коли він сказав про той опіум, сказав свідомо. Що ті бідні душі розуміють про дійсність верховної сили на землі і в усесвіті? Що вони, ті маленькі, розуміють? Вони вже за життя сміються з себе, а що буде за сто, за тисячу років?

Гнат згадує минуле. Було велике чудо. Було святе життя. Було гарно. Було тепло. Було сито. Церква, садиба, брама, вихід задніми малими дверима за мур. Саме сідає сонце над Городним, унизу блищить ставок і листя осокорів шепоче. Які невисказані мелодії виспівували і небо, і земля, і всі твари, а над усім був Бог. Бог. Не слово, а Бог. «Світе тихий, святия слави безсмертния». Гнат пригадує вербницю. У тісноті, у світлі воскових свіч люди душились дістати гілку верби. Гілка верби! Так як тепер за хлібом.

«Вибач, Господи, що на цій землі так. Ти сам так хотів. Чому ти дав нам так мало, а показав так багато. Ми женемось за міражем, який ти поставив перед нами, і ми падаємо в болото, у порох, у гній. Притому сам бачиш, які ми безпорадні».

Інколи Гнат перевтілюється, кидає свою комірку, душа летить у незнане. Там бачить щасливих, багатих, веселих. Ті там живуть, як їм жити хочеться, і вони там не вірять, що побіч є таке, як-ось тут. Вони там мають свою мораль, вони вірять один одному, вони мають віру взагалі. Чує спів, музику, ясність. «Дуже шкода, дуже шкода», – виривається інколи з самої душі тієї людини. «Скоро і вас не буде, як немає нас. І вас пожере Антибог. І ви збрешете в ім’я Боже, відрікшись від самих себе… І будете так само вмирати»…

До Гната заходять і заходять люди. Інколи говорять… Оповідають, що в Києві несподівано обновилась церква, що десь там народився якийсь пророк, який має прийти, вигнати цих проклятих і привернути людський порядок. Одного разу прийшли і сказали, що вчора «прийшли» і «забрали» знов людей, а між ними також Архипа. Все за ту пшеницю. Таке сталося. І Архип уже ніколи не вернеться.

– А в нього ж мала дитина, – проговорив несподівано Гнат.

– Умгу, – муркає котрийсь. – Вона також умре. Архипову родину викинуть з хати. Він порушив той проклятий хліб. – Підемо люди… Вже пізно.

Дійсно вже пізно. Люди виходять. Гнат лишається сам і тісно замикає за собою двері. Найкраще, щоб вони сюди не заходили, бо з ними кожного вечора приходить сам диявол. Прийдуть і заберуть, а ще не прийшов час. Гнат ще не хоче, Гнат ще боїться. Гнат ще хоче жити і хоче щось бачити. Він має свою таємницю і для неї живе.

Тому Гнат не може гаразд спати… А що, як застукають до його дверей? Виходь, скажуть, чародію! Давно на тебе чекаємо! І візьмуть серед чорної ночі, і ніхто не буде знати, де дівся. Але потім, коли надворі зовсім уже втихало, коли наступала північ, Гнат витягає шматок свого ячмінного, завиває його в ганчірку і йде… Там, у темноті, він шукає хату Архипової Надії.

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Марія: хроніка одного життя. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1952 р., с. 250 – 256.