12. Голодна смерть Марії

Улас Самчук

Здивувалася, коли прокинулася, що Корнія не було. Кликала раз, другий і третій. Нема. Уночі кликала. Зійшло сонце – кликала, звелася на ноги. Де ж він?

І аж – то почали сходитися люди. Все не наші. Ті, червоні, з стрільбами. Питаються, де старий. Хто його знає, де він. Пішов кудись. Шукали чогось, знайшли окривавлену сокиру і забрали з собою. І тоді стало Марії ясніше. Сіла на розкиданій постелі і широкорозплющеними очима дивилася на людей. Питали її, відповідала. Питали, скільки літ живе. Мовчала усміхаючись. – Багато-багато, людські дітоньки. Ви не проживете стільки.

Людські дітоньки вилаялися і відійшли. Марія не мала сили, щоб піти до Надії, але все-таки силкувалася йти. Вийшла на подвір’я і впала. І тут дивно, де взявся Гнат. Він ішов до Марії. Каже: – Зачув про все, що сталося, і дай, думаю, піду. Встань, Маріє… Отак, отак… Обіприся об моє плече. Ну, ну…

Пручався, кректав і звів. Марія навіть не здивувалася, що він прийшов. Здавалося, так і треба. Прийшла до хати і лягла на постіль. Гнат сів коло неї, довго мовчки дивився в її обличчя. Поморщені, сухі, запалі щоки. Випнуті гострі вилиці, очі глибоко-глибоко в мокрому місці сидять, потемнілі, погаслі. Паклі сивого волосся вибиваються з-під подертої заялозеної хустки.

– Ну, от… – витиснулося з Гната. – І так нам кінець? Маріє? Що тобі?

– Е-ет… – ледве витиснула з уст Марія. Гнат почув те коротке слово і втягнув якось у себе голову. Западав вечір. Весняне сонце заходило і било пружнім променем на саме ліжко. Марія розплющила очі, дивиться назустріч сонцю, вийняла суху кістляву руку і протягнула її далеко від себе. – Сонце! – каже вона. – Сонце!.. Дивися, Гнате, яке сонце. Бачив ти коли таке сонце?..

Кінчики проміння опалюють сухі жили руки, б’ють у запалі очі, підбарвлюють срібло волосся. Марія не жмурить очей. Дивиться рівно і широко. Гнат мовчки сидить і в душі його воскресають мертві з гробів, устають з домовин люди, далекі, забуті, розкидані по всій землі. Встають радісні і співають радісні пісні. Гнат усміхається. Опісля здіймає свою руку, бере в неї Маріїну, ту, що до сонця знялася, і лагідно, довго цілує її.

Цілує і говорить: – Цілую руку матері. Цілую святість велику. Цілую працю! Маріє! Маріє!..

Сонце обливало ліжко, Гната і Марію. У Гнатовій душі творився страшний суд. – Маріє! Висповідай мене. Даруй усе, що зробив тобі у дні молодості. Ах, яке маленьке наше життя! Ах, яке маленьке. От прожив і що ж далі? Прости мені, Маріє, раз, другий і третій!..

Марія повернула погляд на Гната. – Ти, Гнате! Ти свята людина. Підемо разом туди… Знаєш? Туди, де наші Романьо, Надія… Одна і друга. Де всі вони… Всі, Гнате… А ми ще ж тут. Як хочеться зустрітися з ними… Не проси в мене, Гнате, прощення. Бог простить сам, а я не маю чого прощати. От Надія… Коли б я могла до неї, коли б щось їй дати… Вона голодна… Хліба їй. А-ах, де є хліб?..

– А Корній не вернувся? – питає Гнат.

– Багато не вернулося, Гнате. Всі не вернулися. Ні Демко, ні Лаврін… ані… він також… пішов…

Гнат довго мовчав і дивився, як заходить сонце, як поволі зникає ясне світло і западає сутінь. Опісля, заговорив знов:

– А знаєш, Маріє? Знаєш, як тоді, у святу ніч, на Великдень? Пам’ятаєш, як ти молилася в церкві, а вернувшись, билася об землю і ридала? Тоді, коли праця твоїх святих рук ішла в небо з димом? Пам’ятаєш?.. (перерва) Гнат тяжко дихає. Це я… я, Маріє… з любові…

Марія мовчала, а як скінчив, стиснула легко йому руку.

– Мовчи. Знаю. Мовчи!..

Сонце зайшло, і стала темнота по всій Україні. Гнат покинув саму Марію. Завтра ще прийде. Марія лежала навзнак, дивилася в морок, у безмежну пітьму і починала поволі передивлятись розгорнену Гнатом книгу свого життя.

Завтра Гнат не прийшов. Не прийшов він і післязавтра. Сонце сходило і сонце заходило, а його не було. Надворі попід вікнами потиху ступав вітер і інколи зазирав у щілинки разом з місяцем, що в той час висів у просторах і все довкруги полудив барвою міді.

Марія в ті дні була далеко поза собою, поза часом, поза простором. Прихід Гната приніс, було, їй пробудження, а коли він пішов, вона не могла так одразу вернутися в забуття. Руки її почали все довкола обмацувати, а очі засвітилися і горіли тремтливим, ніжним вогником. У тому сяйві воскреслому Марія побачила і не могла відірватися від того видива все своє дивне, дуже дивне, непорочне буття. Скільки-то було днів? Ось вони всі тепер перед нею. Вона всміхнулась, бо пізнала, що все це була лише одна мить. І уста її самі від себе промовили: – Господи, Господи!

І після того, не діставши ніякої відповіді і не чекаючи її, Марія почала переглядати книгу свого життя, сторінка за сторінкою. Її оточили мислі і тіні – гострі й незаперечні, що входили до неї протягом усіх її днів тут, на землі. Перш за все діти – ті, що їх вилонила з самої себе. Усмішка в цей час горіла на її синіх устах. Її долоні хотіли піднятися, щоб торкнутися когось з них. Ось тут вони, і тут, і з усіх боків. І Роман, і Надія перша, і Демко, і Лаврін, і навіть той Максим, і ця Надія друга і остання. І Корній – її мука і її щастя також тут з ними. Його облик темний, мов він увесь з самої тіні. Уста Марії зашепотіли, ніби вони замолювали тьму, очі на хвилинку замкнулись і з них видушилось кілька сльозин, що розлились мокротою по її застиглих жовтих зморшках…

Але між усім тим не видно Гната. Він ще десь тут у плоті і він ще прийде. Він же навіть обіцяв прийти. Марія ще чує відзвуки його голосу. Чекайте, чекайте! Відійдіть трохи набік, зробіть місце, хай він прийде. Усі слухають її, всі відходять і всі зникають.

Твориться порожнеча, вливається одразу вічність, але в ній не видно ні одного людського обличчя. Нема нікого і нічого. Але Марія все ще чекає, і те саме чекання дарувало їй ще три дні і три ночі…

Чому ж не прийшов Гнат? Ніколи не чекала Марія когось у такому смертельному напруженні. За своє ціле життя нікого так не прагнула бачити, як саме його. Хотіла його бачити, хотіла його спитати. Він напевно все знає – той Гнат, та жагуча, затоптана, загнана в глибину душа. Він усе сказав би, і їй було б легше відійти з життя.

Але Гнат не прийшов. Минулого третього дня, зараз після того, як Гнат залишив Марію, він вийшов на село, як звичайно, з кавальчиком ячмінника за пазухою і, як звичайно, направився до хати Надії. Двері її дому були навстежінь, усе перевернуте, один її образ лежав розторощений перед порогом, а сама вона сиділа на покуті, на землі з зашморгом на шиї. Верхній кінець того зашморгу прив’язаний до гака, на якому колись висів образ. В її прилиплій до ніг пелені щось лежало.

І тоді вже Гнат вийшов відверто на село – люди не люди, він уже не знає страху, все бачить, усе розуміє. Була ніч, чекав як пес ранку, кликав людей, нікого не знаходив, а він усе кликав. І коли хто з’являвся, кричав криком, голосом порваним і старечим, засохлими п’ястуками грозив у небо і заклинав. Кривий, висушений дідок з ціпком у руці, він стояв і проповідував, а як прийшли комсомольці, Гнат підійшов до одного і кинув йому в обличчя шматок того самого коржа, що ніс Надії. – На, ось! їж! їж!

Гната забрали ще того самого дня. Забрали одразу з дороги. Шкутильгав селом і кидав на всі боки слова: – Буде вам горе! Не мине і вас смерть! Прощай, Євдохо! – кричав до порожньої хати. – Людоїди і тебе з’їли!

На небі горить велике жагуче світло. Пливуть по синьому хмарини, з поля дихає вітром і несе запахи вогкої землі.

26258-й день.

Марія перегортала останню сторінку своїх днів. Усе була між своїми і все чекала на Гната. Тридцять днів гаснула Марія, покинута, одинока. Сонце, що заходило, не забуло Марії, заглянуло до неї і довго цілувало її сухе жовте обличчя. Розплющила востаннє очі і всміхнулася. І чим нижче западало сонце, тим ширше і ширше відкривалися її очі. Повільно наступає ніч… Спить Марія? Ні, Марія не спить. Вона вже не спить третю ніч. Лежить на своєму ложі і впалими, широковідкритими норами очей дивиться в залите місячним сяйвом вікно.

Надворі цвітуть сади, південь дихає пареним у квітінні вітром, і жаріє над суходолами й морями повний, тяжкий місяць.

Довго виривалася з життя Марія. Мідяне, холодне сяйво місяця облило її опухлі голі ноги. Її довгі висохлі руки розкидані набоки. Її голова лежить рівно й непорушно. Окремо перетинається кожний нерв. Гасне поволі місяць. Одна за одною зникають з голови і не вертаються думки. Грузнуть і плющаться очі. Холонуть засохлі уста… Западають груди… З напруженням рветься останній нерв… Серце робить останній удар.

Ніч. Без початку і кінця ніч. Ніч вічності.

Кінець

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Марія: хроніка одного життя. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1952 р., с. 270 – 277.