9. Перші голодні смерті

Улас Самчук

Минали місяці, і ставало тепліше. Снігу меншає, чорними латами криється земля. Вітер хитає дерева з набряклими бруньками, а над ними літають та крячуть ворони.

Одного ранку пустився теплий дощ. Під капіжем калюжі води. Зі стріхи струмочками дзюркотить вода, гомонить і творить великі чисті баньки. Сірко щільніше тиснеться до стіни, міцніше звивається, краще втушковує свою голову під себе. На селі глибокий спокій. Собаки не брешуть. Кажуть – нема. Поїли їх. Один Сірко лишився. Ніхто не турбує його. Не дражнить нервів собачий гавкіт. Можна спокійно спати.

Зате, не може спокійно спати Корній. Пішов до комори, вніс гарнець висівок. Це вже, Маріє, останні… Спечи якось… Знаєш. Може, ще більше кори… Прибав, прибав, чуєш?.. Учора зовсім добре смакувало…

– Е-е, коли б не те мале. Воно ж не перетравить…

– То-то… А й чи видержить? А вона як? Ще зводиться?

Марія не могла відповісти. Кашель западющий мучить. Відкашлялася.

– Ще ніби зводиться… Вчора прийшла, а вона, дитина моя, за Лаврінця… Не прийшов, каже, мамо? Похитнула головою. А думаєш, кажу, прийде? Ніколи, дитино, не прийде…

– За що ж його? – питає. За те, за що й інших… За що і всіх… Чи ж їх там є яке число?

Марія пекла з останнього. Сапала, кашляла, брала останнього коржика, ламала наполовину і йшла до Надії. Та хвора, ледве зводиться. Марія приносить кусник коржика: – А як воно?..

– Спить, мамо. Чуєте, як дихає?

Марія стоїть над дитиною і думає: «вмреш, дитинко. На широкому світі немає вже для тебе трошечки хліба… Зовсім трошечки хліба»…

Дивиться у вікно. На подвір’ї дерева вбираються бруньками. Земля ще годує їх, а закони Маркса не заборонили їм родити нове життя і нову радість. Далі видно пригірок. Чорні плями землі мають в очах. Ступає полями весна.

Марія йде додому.

Там зустрів її Корній з окривавленою сокирою. Здригнулася і відступила назад.

– Чого злякалася? Зарубав шкапу. Треба ж щось їсти. Жиє ще мале?

– Ще дихає. Якось так дивно дихає…

– А вона?

–Е-ет!.. – виговорила і згадала щось давнє. Махнула рукою.

– Кажеш, нема надії? Ішов ото і трьох зустрів. Несли на кладовище. Вже мруть. Діти мруть. Коли б хоч до зеленого дотягнути. У нас ще один Сірко лишився… Шкода його…

Марія не сказала нічого. Пішла до хати й лягла. Лягала щодня і, лягаючи, була переконана, що вже не встане. Але завжди пригадувала Надію. Пригадувала її маленьку Христусю і вставала знов. І як його не встанеш? Треба встати. Не можна ж дати загинути живій дитині. Мертвий мусить відчути біль її і встати.

Вставала, палила в печі, щось пекла чи варила, загортала у вузличок і йшла. Ішла поволі, голосно сапала, часто зупинялася, щоб підсапуватися, оглядалася навкруги, ніби прощалася кожного дня з полями, з садами, з небом. Опісля йшла далі.

Знов та весна. Ах, коли б ще хоч раз вийти на поле, поглянути на цілу ширінь його, поглянути вдалечінь і згадати минуле. Не треба й згадувати – само на думку пливе. Ні години, ані хвилини нема, щоб чогось не згадати.

Полями сновигають люди. Чого шукають вони там? У відталій землі на картоплищі можна гнилу картоплину знайти. Часом можна і негнилу. Але щастя, якщо поблизу нікого нема.

Сергій Гнида і Карпо Фіян друзі були. Ішли разом усе життя і разом пішли збирати гнилу картоплю. В одному місці натрапили на невикопане місце. – Це, – каже Гнида, – моє місце. – Я ж його зобачив…

– Не кажи дурниць. Зобачив його я. Я ще з осені знав, що тут не викопали… Навмисне йшов… – відповідає Фіян.

– Ой, чуєш! Краще відступися. Іди собі далі. Там ще знайдеш! У мене ж, знаєш, скільки дітей?..

Вперлися. Гнида хроснув рискалем Фіяна, і той лишився на картоплищі лежати. Гнида зі страхом копав сам скарби, копав з пропасницею. Що, як знов кого нечистий наднесе…

Опісля довго оповідали в селі, що Гнида зарубав Фіяна. Влада якось не чула цього, бо труп Фіяна зник і невідомо куди. Шукати не було часу. Корній обгризає велику кінську кістку і виносить її надвір.

– На-ту-на! Сірко! Де ти подівся? На їж!.. – Давав псові, той глитав, а Корній стоїть і дивиться. Їж, їж, бо назавтра може й не дістанеш.

У запічку сидить Марія. Корній знає, що то дружина його. Багато-багато літ прожили разом. Вона хоче їсти. Що віднесе завтра Надії?

– Треба б, Маріє, забрати її якось до нас. Не можеш ти ходити…

– Треба б, але як? Вона ж не піде. Не дійде до нас. А дитина? Ну, може б ти дитину ще доніс, але як її забереш?..

Увечері Корній підгострив сокиру і вийшов надвір. Темно. На небі до погибелі зір. Молочний шлях на цілу ширінь розлігся. У Максимовій хаті ясно світиться. Там вештаються люди, і чути голосний гармидер.

Корній загукав пса. Підбіг Сірко, лащиться, лиже руку, ту саму руку свого пана, яка тримає сокиру.

– Ти, ти, ти! – погладив Корній Сірка по великій м’якій голові. І майже раптом Корнієві стає шкода собаки. Поклав сокиру на землю, сів коло неї на мокрому, обняв Сірка. Пес заскавулів і пригорнувся до старого.

І так тривало довго. На високому ніби зі сталі небі зорі, молочний шлях. У хаті Максима співають. Сірко і Корній сидять обнявшись і слухають спів. – Так-так, собако, – шепчуть Корнієві уста. – Минулося наше. Знайшов я тебе маленьким цуциком і думаю: – рости. Маю господарку, і будеш охороняти, і хіба ти не охороняв? Ще й як… Боже мій! Ще й як… Цілими ночами бігаєш і гав-гав! І гав-гав! Я працював. Не раз прийдеш на подвір’я, ніг не можеш підволокти. Ляжеш, а ти все своє, все тільки своє… Правда ж? Ні? Не плач, собако. Не плач хоч ти…

Ніч ішла, дихало весною. З далеких піль віяло запахом чорнозему. Корній чує той запах, і в ньому збуджуються спомини.

– Іди, собако… Іди геть, а я піду також. Іди і не спокушай. Не можу підняти на тебе руку. Встав, узяв сокиру і пішов до хати.

– Ти спиш, Маріє? Мовчанка.

– Спиш, Маріє?

– Чи ж, думаєш, можна спати? Думаю про Надію. А що, як не встану… Підеш до неї ти… Може, завтра підеш.

– Завтра мушу йти шукати щось їсти… А в хаті холодно… Є там у печі жар? – пішов до печі і відхилив кружка. – Є. Підложу дровець. Ти вже не рухайся. Лежи, лежи. Сам підложу.

Підкинув сухих трісок, і вогонь відразу спалахнув. Приложив кілька полінець і грів старечі мокрі руки. Опісля горщик води до вогню поставив, узяв з постелі подушку й рядно, нагрів коло печі й обкутав Марію. – Ну, ну! Лежи вже. Хоч трошки загрієшся. Завтра десь полізу. Може, якраз що знайду… А може, й знайду…

По хаті бігає зайчик світла з печі. Стрибнув на полицю, освітив її… Корній щось пригадав, підійшов до полиці і сягнув рукою за бруском, що лежав там. Опісля коло печі присів, поклав на коліно сокиру і почав гострити її.

Гострить довго. Зупиняється, відпочиває, великим пальцем пробує лезо, чи гостре, а потім далі шурає по ньому бруском.

– Що ти робиш, Корнію? – питає Марія.

– Гостру от… Завтра піду в поле, а там без сокири нема чого робити.

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Марія: хроніка одного життя. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1952 р., с. 256 – 262.