3. Сварка Лавріна з Максимом

Улас Самчук

Максим, чи як його тепер дехто Максимом Корнійовичем, а дехто Максимком величає, що перед роками з «усіх фронтів» вернувся, що «страждав за правду» і за «рабочий клас кров свою проливав», усе ще доношує свою фронтову, зовсім облізлу, шкурятянку та іноді, щоб пригадати колишню славу велику, виймав свого нагана і показував, як-то він розстрілював контрреволюцію. О, це тепер велике діло, той Максим. Начальство – страх! «Есервик» цілий – не підходь. Одно його галіфе, що він його під Берестям зняв з польського офіцера, чого варте, а ті червоні чоботи з петлюрівця, а та англійська шинеля з денікінського золотопагонника. Ні, як його не обертай – Максим велич!

Саме це переконання і змусило його зайти до батьків. Марії не було в хаті. Корній щось там біля столу жував. – Знаєш что, старік! – він висловлювався, як кажуть, сповна по-руску. – Вот у тібя богомази іщьо вісят. Чи не пора їх за старим режимом у пєчку?

Добре, що цього не чула мати. Корній уже таке знає, не первина, сам був у матросах і чув дещицю. Не сказав нічого «тому виродкові», ані не глянув на нього, ані бровою не моргнув. Стулив міцно уста і дивився кам’яним зором перед себе. Максим цього не видержав і сам вийшов. Добре, дуже добре зробив.

По тижневі старі батьки перебралися з великої хати через сіни до малої. Велику лишили «тому». Не звали його ані сином, ані іменем. Забрали з собою дещо хатнього начиння, а також образи. Усе своє життя бачила їх перед собою Марія, на шлюб ними благословлялося. Ота почорніла, скорбна Мати Божа Марія, що годує грудьми дитя… Може комусь вона «богомаз», Марія має на це свою думку. Тож у ній і є сама Марія, що створена по образу Божію, тож вона так само родила і годувала грудьми і боліла, і тішилась, коли носила під серцем свого Романя, свого Демка, свою Надію і того самого Максима. «Заступи і сохрани, Всепречиста Мати, що породила також Христа-Бога!»

Марія молилася і думала, думала і молилася. Ніколи стільки дум не пройшло через її висохлу голову, і десь ті думи беруться, мов хмари осінні, без кінця і без краю. Було того стільки, що в одній голові й не містилося, а поділитись рештою нема з ким. Усі мають повно своїх власних дум. Навіщо комусь ще й чужі?

Зате Марія в ці дні винятково велика. Інколи вона йде межею через поле. Жито вже піднялось. Хвиля від вітру котиться від межі до межі і никне десь там у приземному небі. Марія по самі груди в зеленому, іде рівно, до неї хиляться квіти польові, її цілує сонце. Господи, яка вона, та Марія! Вона навіть інколи усміхається, бо не вся надія її висохла в душі. Має вона ще й сина одного, прекрасного, чулого, доброго сина, того, що «все міста тримається», що хоче вченим бути та з книгами носиться. Вона не каже нікому ні слова про це, але вона того самого Лаврона і далі носить під серцем, мов ще не народженого. Все тішиться, що-то з нього вийде, як-то він упорається з тим життям, що виразно йому ніяк тепер до душі і серця не підходить.

Коли Лаврін приїжджав додому, виглядав, як з хреста знятий. Де ті молоді люди там у тому Києві живуть? Чим їх годують? Де попало. Ах, Мати Пречиста, є такі, що й на цвинтарищах, у старих гробах, бо нестало місця в звичайних будинках. І так само їдять щось і десь і колись. Диявол уже своє слово сказав тут, а Бог усе мовчить.

До брата Максима Лаврін не заходив. Не казав чому – так просто. Не бачить того, хоч і сам нібито пішов у комсамольці. Жив у батьків і спав на старій лаві. Марія, що могла, робила, щоб звести його на ноги, щоб викликати на лиці барву. Але в нього такі завжди заклопотані очі, що аж страх. Що там у тій голові діється? – Ти, дитино, каже та мати, не дуже-то там устрявай… Що хоче тим сказати? Марія знає, що то має бути, а син також… Вони всі знають, хоча не висловлюють думок до кінця.

А скільки в того хлопця книг і все товсті. Книги і все книги. Марія іноді, як не було в хаті хлопця, брала до рук таку книгу і бачила в ній самі чорні значки. Невже то все таке, що відкриває на все ОЧІ? На землі, на людей, на цілий світ? Хто їй, цій матері, все те скаже? Ніхто не скаже. Книга в її руках зовсім німа. Вона вимагає очей зрячих, а не таких, як у Марії.

А Максим знов щось задумав… Видно, збирається говорити з батьками і все не знаходить слів. Вертиться, ніби до стовпа прип’ятий, а далі не може рушитись. Коли матір бачить, уступає з дороги, а та, проходячи, гляне на нього і посміхнеться. Максима та посмішка ще більше пригноблює. І чого їй сміятися, коли нічого смішного нема? Якось уникало його зору те, що мати з нього зовсім не сміється. Вона лише бачила його біду, його упадок і хотіла підтримати його. Давала йому зрозуміти, що ще не все в нього втрачене, що в її великому матірному серці все ще є місце і для нього, треба лише не падати духом. А може, якраз він вернеться.

Ні. Максимова душа раз закрита – вже не вернеться ніколи. А чому? А де він так напився ненависті? На кого він вічно гнівається, і навіщо ті вічно насуплені волохаті брови? – Сину мій, – каже посмішка матері. – Я ж тебе так само, як і інших, породила, і чого ти мене боїшся, сину мій? Марія не може сказати цього словами – звідки таких слів узяти? Вона така звичайна і проста людина, але той син зчерствів до кінця, до краю, заглух зовсім… Він уже не розуміє усмішки, бо ж сам він не раз казав, що ніякої душі людина не має, і що ж йому інше залишилося, як тільки бути дійсно бездушним.

Одного разу Максим усе-таки вліз у вузькі двері хатини, де живуть батьки. Став біля порога, очі не дивляться, а блукають. Марія звелася від стола йому назустріч. – Сідай, – каже. – Може вип’єш з нами молока? Не відповів матері, підійшов до тапчана і сів. Звернувся до Корнія, що сидів понуро і навіть не глянув убік, де «той» сидить.

Каже: – Ну… Знаєте… Я, собственно гаваря, задумал женіца, – вигикав він і замовк.

Корній підняв голову: – Женись.

– Да, я вот і женюсь… Правельно… Да потребую більше місця…

Коротка мовчанка. – Тож маєш, – кинув батько.

– Мало. Потребую цілу хату.

Корній устав і вийшов. Усе сказано. Марія хотіла ще щось докинути, але той уже за дверима, а Максим з нею не говорить, він уже, бачите, лютує, зривається і біжить за батьком. Догнав його в малому садочку.

– Чого від мене хочеш? – вирвалось у Корнія.

– Щоб хату мені випорожнили, – кричить той.

– А Бога ти не боїшся?

– Брось, старик, з Богом. Нема часу на шутки. Он Закаблукова хата порожня.

– Сам іди туди! – вирвалось просто з серця. – На чуже лихо мене спихаєш? Я цілий вік трудився… А… – не договорив. Що тут слова. Чаботом би його наступити, як черва розмазати… Така ненависть сідає в серце, такий жагучий біль, така отруйлива образа.

Закаблукова хата стояла дійсно пусткою. Також вирвали невинних і загнали кудись на Сибір. Усі ще дуже добре пам’ятають, як-то було, як-то уночі приїхали, всіх забрали, як-то мала дітвора плакала, як-то Закаблучиха вичитувала, як-то перелякані люди з-за плотів визирали, а помогти не могли. А вранці все було там, ніби після землетрусу: речі, їжа, все те на землі, і ніхто до того, мов заклятого, не відважився доторкнутися. – Все-то за оту Україну, – казали пошепки… О, ті не забувають.

Після того, що сталося, до Максима зайшов Лаврін. Марія вичувала, що той уже все знає, очі дивляться, а серце бачить, і, коли він зник за дверима, не витримала і сама вступила за ним. Лаврін оглянувся на матір і ніби сказав поглядом: – А вам чого тут? Але словами звернувся до Максима: – Ти! – вирвалось у нього і то крізь зуби. – Чорте! Сатано! – вереснув Лаврін з усієї сили, Максим сягнув за наганом.

– Лавроне! – кинулась Марія. – Дитино! Діііти! – мов хвиля морська, хильнула мати і вдарилась об сина свого. Справа син – зліва син, обох їх породила, уста їй тремтять, голос надривається, схопила його руку – не дитяча, чоловіча рука, але взяла її мов дитячу і потягнула його за собою. Не відважувався перечити, бо вичував, що тут її воля діє, що до нього мати говорить. Вичув і зрозумів, що інакше могло б статися дуже багато, що було б зле.

Надворі вже сутеніло. Між тією схвильованою темінню в тих присмерках босими ногами ходить живе нещастя. Нещастя, видиме і явне, плаває в теплому повітрі і запливає до кожної щілини душі і тіла, а Закаблукова хата стоїть, як мара, як тінь зневаженого сумління. Син їх Марко, бачте, України хотів, і ось дивіться і бачте, що та хата своїми порожніми дірами до вас говорить. Усі пішли: батьки, брати, сестри і діти і підуть внуки та правнуки до десятого коліна – така та Україна їм далека.

Лаврін пішов швидко в темноту – менший брат, говорив сам з собою на ходу і тікав, щоб не стати Каїном, вибухав і бачив кров у мислі. Дихав тяжко, не повітрям, а вогнем. Марія слідкувала за ним, робила вигляд, що збирає розвішену білизну, а погляд і серце гнались йому навздогін і ловили його за руки.

Корній вийшов також і також вештається тут мов тінь. Там син, там мати; там батько, а над ними зоряне небо. Чого вони, ці люди, не вдоволені? Ніхто їх про те не питає, їм, бачте, вирекли смерть, вони не сміють бути, а світ, а Бог, а сумління мовчать. Іноді так буває, що, здається, наче Бог не має сили, така найде смуга на життя, таке зробиться повітря, така темнота огорне небо і землю. Корній знов міркує про свою паклю і вже бачить, як-то все обертається у вогонь і дим, дивиться, підіймає голову і бачить, бачить, бачить… Хата горить, клуня горить, яблуні і груші, все навкруги, а вітер дме, а він стоїть, мов з каменя, і не ворушиться. До нього в той час хтось підступає і хтось добрим голосом шепче: – Не можна так, Корнію. Ти недобре думаєш, і він відходить сам від себе, ніби сам себе боїться. І, як це завжди буває, до нього в такий трудний час смиренно підступає його пес Сірко. Чого та тварина хоче? Корній кладе на нього руку. – Ех, собако, собако! – виривається в нього. – Ходімо!

А ніч пливе і дихає, і шепоче, а зорі вгорі грають, а з поля добрий вітер уже несе ті знані свої, ним зібрані, запахи польових квітів, на траву роса збігає, легені легко працюють. Хоч так важко, так сильно і дошкульно важко, що крик сам собою рветься із здушеного горла.

Корній і Марія йдуть далі, залишають своє, вони вже не молоді птахи, їм важко, але суду нема, а їх тільки двоє.

Дні йшли.

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Марія: хроніка одного життя. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1952 р., с. 205 – 214.