1. Другі відвідини Тилявки

Улас Самчук

У понеділок, о годині п’ятій вечора, я знов був на вулицях Рівного. Воно видалось мені тоді спокійним і затишним… Я був удома. Радісна зустріч з Танею, Шеккерами, Германом.

Узавтра я йду до ДНБ і даю звіт Аріо зі своєї поїздки і завтра сідаю писати репортажі. А поки що я вільний. І як приємно бути вдома. Свіжо, чисто, сито. Лягти на канапі, простягнути ноги в пантофлях і слухати оповідання Тані, що вона за той час зробила, хто її відвідував, кого відвідала вона, про що розмовляли. Такі мирні, домашні справи. До речі, я писав їй листи, які вона одержала і вона писала мені, які я одержав також. Її відвідували Галина Варварова, Марія Кибалюкова, Харитя Кононенко і, розуміється, завжди Віра Шеккер. В кожному разі вона мала товариство і не почувалася сама. Герман також час до часу дратував її своїми розмовами про всілякі свої «погляди». Його іноді забавляло, як він казав, не бути сентиментальним, дарма що він був сентиментальним.

Ця поїздка в глибину України принесла одинадцять кусників репортажу під назвою «У світі упадку і руїни», починаючи вступом, який названо «Про сфінкса та рай на землі»… І кінчаючи «Висновком» зі словами:

«Коли переїжджаєш країну, яка звалась СССР, стає на душі дійсно тяжко. Ще 20 років і та «держава» не мала б міст, не мала б де жити. Бо всі її міста, які ми знаємо, це лиш статистика збитого докупи населення. Їх будови, їх мешкання дослівно руйнувались, осипались і падали. Люди живуть серед руїн… Брудних, загрозливих, легальних».

У той час такі висновки були цілком виправдані… Революція своє завдання виконала:

«Мы всё разрушим до основанья,

А потом мы наш, мы новый мир построим,

Кто был ничем, тот будет всем» –

було її моттом і воно було здійснене. Панувало повне «ніщо». Нігілізм, від якого це явище відходило, став кліматом життя… І пройде ще багато часу, поки комусь пощастить збагнути і привести до ладу думку, яким чином могло це явище постати.

Мені здається, що тут поєднано два дуже протидіючі духові початки: лірично-слов’янський пасивізм і місійно-юдейський волюнтаризм. Дві возведені до культу натури абстрактного характеру з величезним емоційним напруженням та порядним додатком містично-монгольської нетерпимості, з чого створено вийнятково дивовижну формулу діяння, незнану ще в анналах історії людства.

Маяковський, Троцький, Сталін… Плюс Ленін, як їх конденсатор і рупор. У цьому поєднанні рас, духа й наставления створено амальгаму однієї утопії, у якій реальність зведено до риторики, наговореної певними інвідуами у певних томах «сочинений», які не мають нічого спільного з духом, природою, організацією життя господарського, що є основою цивілізації модерної людини. На цій підставі знищено до пня всі ті людські резерви, які могли будувати господарство просто тому, що вони за своєю природою, не могли перевтілитись в антигосподарську діалектику розбушованих фантасмагорів.

Вислідок: «Біда, що аж кричати хочеться!» (Хвильовий).

Так. Це була біда страшна, всеобіймаюча, брутальна. Все обернено в мотлох, бруд, лахміття.

Про це я писав – поспішно, на бігу, бо хотів залишити документ доби, якої був свідком.

Мої дні проходили дуже швидко. Ці місяці серпень і вересень, можливо, були найспокійніші за ввесь час мого Рівного, дарма що ген там поза обріями наростали великі неспокої. На це вказувало багато різних ознак, а між тим і промови Геббельса, які ставали все більше і більше «переконані» в перемогу Німеччини. В Україні несамовитий Кох виголошував також несамовиті ораторії про унікальне історичне завдання вищої німецької раси, вимагаючи великих жертв від місцевого населення. Розмови про партизанку ставали темою кожного дня.

Хоча дійсної партизанки все ще не відчувалося назовні. В кінці вересня ми з Танею вирішили зробити подорож, яких 80-90 кілометрів, до Тилявки на Крем’янеччині, навпростець через Дермань, бічними дорогами та старими лісами, де опісля гуртувалося найбільше підпільної братії. У Тилявці, «на Чесного хреста», 27 вересня, відбулося традиційне храмове свято, від якого залишилось у мене багато юначих спогадів. Хотілося їх ще раз пережити.

Ми виїхали з Рівного 25 вересня підводою, яку прислала нам районова управа Мізоча, під вечір ми вже були в Дермані, заночували там у Семена, а на другий день наніч ми виїхали з ним його кіньми далі. Виїжджали, як було колись, на всю ніч, з наміром підночувати десь в дорозі, щоб на ранок наступного дня прибути просто на храмове богослужения. Цього вимагала також традиція.

Для Тані ця подорож була новою пригодою, а для мене це мандрівка по старих дорогах в країну мого хлоп’яцтва. На цій дорозі відбулось у мене багато пережитого і передуманого. Починаючи з того, що цією дорогою «вибиралися» з Дерманя до Тилявки, ще коли мені було вісім років. Цією дорогою йшлося пішки до «вищої» школи в Дермані, коли мені було дванадцять років. Цією дорогою ми щороку їздили «на празники» та різні оказії «до своїх».

На цій дорозі я вперше зустрів большевиків, які вперше на моєму житті вимагали від мене документів, коли мені було п’ятнадцять років. В початку червня 1920 року, після закінчення шкільного року, я вертався пішки з Дерманя до Тилявки. Саме перед тим прийшли до нас большевики. Щоб скоротити собі путь, я пішов через ліси навпростець, не тримаючись головної дороги. За ввесь день я зустрів ледве пару людей, але переходячи шлях Шумсько-Антонівці, я наткнувся на двох вершників.

– Стой! Куда идёш? – запитав мене один з них.

Я відповів, що йду додому.

– А откуда? – цікавився той далі.

Я йому і це відповів.

– А документы имеешь? – не вгавав той вперто.

На щастя я мав шкільну посвідку в українській мові, яку і подав тому. Він довго до неї вдивлявся, не відомо чи щось з того розумів, але згодом віддав мені її назад і махнув нагайкою.

– Валяй своей дорогой! – сказав він і вершники поїхали далі.

Від цих документів і почалося моє з ними знайомство. Того самого літа я мусів ще три рази їхати з ними «в підводу», вони забрали в нас двоє коней, але на цій самій дорозі я проводив їх в путь-дорогу, з якої вони вернулися сюди аж за дев’ятнадцять років.

Тридцять першого серпня 1920 р., до схід-сонця, я вирушив пішки до Дерманя, з наміром бути там завтра на відкритті шкільного року моєї школи. Великими дорогами повною парою відступали большевики. Щоб оминути цю метушню, я знов пішов навпростець лісами… Доходячи до лісового села Гісерни, там ще стояв в долині большевицький обоз, який збирався саме від’їжджати. Коли ж я дійшов до поселення Зелений Дуб, там вже були поляки. Перейшовши Гурбинські ліси і дійшовши до села Мости, що на річці Збитенці, там все ще були большевики.

Під вечір, сливе за темна, смертельно втомлений, я дотягнувся до свого кутка Запоріжжя в Дермані, де натрапив на таку сцену: саме в цей час сюди ввігналося двох вершників, а один з них мастив нагайкою через плечі мого діда Івана, обкладаючи його при тому славетніми матюками. Я був переконаний, що це «товарищи», бо виглядали вони вельми на них подібні, але я помилився. Це були козаки-балаховці, які йшли тоді з поляками, робили, мабуть, розвідку, натрапили на діда і питали його, чи нема в селі большевиків. Дід помилився також, назвав їх «товаришами», ті взяли це за образу і так розсердились, що почали діда бити. І так злощасно, що вибили нагайкою йому око і він до кінця життя залишився однооким.

Тієї ж зими, наступного 1921 року, я знов вибрався пішки в цю дорогу додому на вакації «на масляну». Було холодно, мело снігом, дороги були занесені. Йти було тяжко, додому зайшов аж на другий день, заночувавши в дорозі, а доходячи на досяг руки до нашого хутора, мене перестрів весь замерзлий польський вояк з рушницею.

– Стуй! Гдзє ідзєш? – запитав він мене.

Я сказав, що додому.

– А сконд? – питав той далі.

Я йому і це сказав.

– А «и маш папери? – не вгавався він.

Я показав йому той самий папірець, що показував його минулого року большевикові. Виявилось, що цього не досить. Вояк не міг його прочитати, а до того, виявилось, що я перейшов нелегально границю з Росії? Я не міг цього второпати. Яка тут Росія і яка границя? А що тут? Вояк пояснив, що тут вже Польща… А ось там далі, за нашим городом, то вже Росія.

Ніяк не второпаю. Я вийшов з Дерманя вчора, де були також поляки. Я пройшов п’ятдесят кілометрів дороги і мені кажуть, що я прийшов з Росії. Як це розуміти? По дорозі ніхто мені не казав такого. І виходило, що я аж два рази переходив туди і назад нелегально границю, а тому мене арештовано, під конвоєм запроваджено на наше подвір’я, де стояла пляцівка пограничної варти. І де зустріли мене батько, мати та ціла родина.

Справу було вияснено. Виявилось, що тоді через наш хутір проходила тимчасова демаркаційна польсько-совєтська лінія, про що я не знав. Від того нам не було весело, але десь під весну ту лінію було перенесено двадцять кілометрів далі на схід і таким чином ми опинилися в Польщі. Разом з нашою дорогою до Дерманя.

Пригадую, на тій дорозі затямився мені ще один спогад. Біля поселення Москалівка знаходився уряд відомого державного Суражського лісництва і перед ним на дорозі стояв великий чотирьохкутний стовп, спірально помальований біло-червоною барвою, на якому красувалась дошка з двухголовим орлом і написом російською мовою. Одного разу, проходячи сюдою, я побачив, що той стовп перемальовано на жовто-синю барву, а на дошці, замість орла, появився тризуб з написом українською мовою. За совєтів, цього стовпа взагалі не стало, а за Польщі він появився знов, помальований на біло-червоно з орлом, який мав лишень одну голову. Отакі то метаморфози сталися з тим стовпом… Які вказували про ті події, що сталися на цій дорозі протягом короткого часу.

Ці ліси і ці дороги ніколи не були забуті мною. Пізніше у чеській Празі я їх часто пригадував, задокументував їх у моїй трилогії «Волинь», спровадивши туди моїх видуманих інсургентів, які почали звідсіль свої уявні рейди за справу України. Як також їх було згадано в ряді революційних фейлетонів, які появлялися в 1931-1934 роках в нелегальному часописі «Сурма» під загальною назвою «Месники»

[В роках 1943-45, у цих лісах і на цих дорогах відбувались уже не уявні, а реальні операції Української повстанчої армії з німецькими, а опісля з московськими наїздниками. Тут діяли куріні Докса, Мамая, Яструба, Довбенка, Залізняка, Сторчана. Мали місце відомі Гурбинські бої, де згинуло багато українських борців за свою свободу. Історія ще не раз повернеться до цих теренів, бо ці дороги і ці піски напоєні кров’ю незабутніх сииів народу України.]

Ось такі спогади були пов’язані у мене з цією дорогою і тепер, по багатьох роках розлуки з ними, мені було особливо цікаво знов їх бачити.

Але тепер все тут змінилося. Особливо зникло заліснення, що було основною прикметою цього терену. З великих борів залишились невеликі ліски. Лісові села повилазили на поле. Більша площа заліснення залишилася довкруги урочища Гурби, де колись був молодий ліс. Зі старих соснових борів з їх височезними стрункими деревами не залишилося ані сліду.

Ми їхали цілу ніч. Було місячно, тихо, безлюдно. Ніде ніяких натяків на партизанку.

Біля Москалівки, поблизу знаної лісничівки, ми зупинилися підкормити коней і трохи переспатися. Ми стояли під великими каштанами, з яких спадали нам на віз їх тверді плоди. Було тепло. Спали на возі, але мені не спалося. Забагато думок. Високе зоряне небо, свіже нічне повітря, глибока тиша.

Засвіт сонця ми рушили їхати далі. Від цієї Москалівки характер терену міняється, кінчаються піскові грунти, починаються суглинки і чорнозем. Проїжджаючи здовж лісничівки з її шумною смерековою алеєю, не можна було помітити того маєстатного стовпа з його державними регаліями. Можливо, він став жертвою тих буревійних подій, що пронеслися над цим тихим простором протягом цих останніх пари десятків років.

Переїжджали велике село Васьківці біля Шумська, повертали круто до права на село Рохманів і їхали вже ширшою, все ще немощеною дорогою в напрямку заходу. Справа збоку лишалися села Залужжя й Обичі, а далі спереду Жолобки. Після чого ще три кілометри і нарешті «наша Тилявка». Колись в’їжджалося до неї через великий дубовий ліс, але тепер від нього залишився також лиш спогад і то хіба у старших людей.

Була година дев’ята ранку, сонце вже піднялося на небі, коли ми в’їжджали на подвір’я брата Федота. Віталися, милися, чепурилися, снідали і великою родинною ватагою пішки йшли до церкви.

Був гарний погожий день, скрізь багато святочно одягнених людей, чимала нова церква забита народом. Наша поява викликала багато руху й зацікавлення. Багато вітань, багато зустрічей. Я звик, було колись, до старої дерев’яної церковці, побудованій ще у вісімнадцятому столітті з її дивовижними іконами і своєрідним таємничим настроєм, а тепер тут була велика мурована церква із зовсім відмінним стилем довкілля. Правив молодий священик о. Палладій Дубицький в сослужництві двох інших священиків і диякона. Співав голосний місцевий хор. Богослужения тривало до другої години дня.

Після того ми відправились цілим нашим родом і деякими ближчими знайомими до найстаршого представника нашого клану, дядька Ялисея в гості. Танею зайнявся Роман Лех. Довідавшись, що вона працювала в кіностудії, він, з його театральними нахилами, був цим захоплений і був увесь час цікавим для Тані співрозмовником.

Гостина у дядька Ялисея видалась на славу… Випивали, співали, згадували. Це простягнулося до вечора, а опісля ми з Танею від’їхали ще до о. Палладія, де було також багато тостів і багато пісень.

Але й на цьому наше бенкетування не скінчилося. Нас запросив до себе брат Романа Леха – Борис, що одружився з дуже бідною селянкою і жив в її вбогій хатині на краю села. Син багатих поміщиків, учень київської гімназії, якого відвозили на станцію до потягу тройкою коней, видатний член «золотої молоді» Крем’янця, блискучий кандидат на багате одруження і враз отаке… Вбога хатина, неграмотна жінка, злиденне життя. Як таке виправдати? Духом толстовського «опрощення»? Дегенерацією творчої волі? Страхом перед доктриною нігілізму? Мабуть, усім цим взятим разом. Плюс стиль, і дух, і клімат глибокої провінції, яка має властивість розчиняти в собі все їй чуже, як це робить морська вода зо всім чужим, що потрапляє в її домени.

Але все-таки цей Борис Лех у своїй ролі сільської голоти затіяв видати нам бенкет… Де зібралися залишки нашої сільської дореволюційної інтелігенції, бувших так званих поміщицьких і попівських паничів, між якими були також і мої шкільні товариші Лонгин і Павлик Данилевичі. Цей останній скінчив навіть Варшавський університет, але закопався в селі, одружився з сільською учителькою польського роду і чомусь ополячився. Що трапляється в нас дуже рідко… Явище, спричинене тими ж самими законами «опрощення», що й у випадку Бориса Леха.

У Тилявці на цей раз ми пробули з Танею всього лиш три дні, – неділю й понеділок, а у вівторок рано мій брат Федот відвіз нас до Крем’янця… Я хотів показати Тані місто мого гімназійного юнацтва… Ми з нею любили згадувати такі місця і такі часи – вона свої Лубни над Сулою, а я Крем’янець над Іквою.

Зрештою, містечко Крем’янець з його історією й топографією варте згадки. Воно, за своїм розташованням, своєю горою Боною з її руїнами замку, його ярами, садами, гаями та будовами, приємно вирізняється серед маси звичайно банальних повітових містечок замлі української. Його історія вельми давня і багата. Археологи копаються в ній ген до 30-40 тисяч років в минуле, а «Повість временних літ» повідає нам, що там проживало слов’янське племя зване дулібами, якому доводилось зводити боротьбу з всілякими наїздниками, як авари, хозари, печеніги. Пізніше вони були атаковані слов’янськими сусідами поляками, яким пощастило навіть на деякий час тут закорінитися. Але не дивлячись на це, Крем’янець незамітно залишився дулібським, як це повідає старовинна легенда:

Мовляв, во время оно, панував тут мудрий дулібський князь Вол, а була в нього вродлива дочка Ірва. Панував він довго, багато, щасливо та одного разу напали на нього авари, які облягли город. Ватаг аварів вирядив до Вола послів з вимогою, щоб той віддав за нього свого дочку, інакше він зруйнує його землю.

– У славян жінки вільні і вони самі вибирають собі наречених, – відповів на це Вол. І покликав дочку. Свати аварів були зачаровані її вродою і на знак пошани піднесли їй шовкову хустку. Але Ірва розірвала ту хустку і сказала:

– Коли ця хустка стане цілою, тоді я стану жінкою цього чужинця.

Розгніваний ватаг аварів наказав своїм ордам знищити місто, а Ірву полонити живою і привести її до нього. Дуліби билися хоробро, але аварів було більше і вони всі впали на полі бою, а з ними і їх князь Вол. Зістались живими тільки жінки і діти, а між ними також Ірва, яку напасники намагались взяти в полон живою. Але Ірва схопила меч свого мертвого батька і продовжувала боротьбу. Відбиваючись від ворогів, вона втекла на скелі однієї гори і довго там боронилася. Одначе сили її вичерпалися і знеможена, щоб не віддатися в полон живою, вона кинулась зі скелі і розбилася. З її очей потекли сльози, з цього постало джерело і початок річки, яку названо Ірмою. З часом ту назву змінено на Ікву. А скелі, з яких кинулась Ірва, названо Дівочими. І так ці назви залишилися до нашого часу і лишаться надалі, так довго, як довго житиме там рід дулібів.

І він, той рід дулібів, живе там до цього часу. Хоча Крем’янець протягом історії потрапляв під чужинецьке володіння. Досить довго володіли ним поляки, які залишили там прикметну будову, у якій від 1805 до 1831 року містився Ліцей Чацького. Це прекрасна бароккова будівля, в якій за царського часу було приміщено Волинську духовну (православну) семинарію, «Духовное учлище», з додатком Жіночої єпархіальної школи… За короткотривалої української влади там приміщено також Українську гімназію ім. І. Стешенка.

Пізніше, за польської влади, всі ті школи було викинуто з ліцею Чацького і в тому також і українську гімназію, яку позбавлено прилюдних прав і перенесено до приватної, дуже скромної будови ген під горами на краю вулиці Директорської, яка належала жидівському торгівцеві Бакімерові.

З цією гімназією пов’язаний ввесь мій Крем’янець. Влітку 1921 року польська влада закрила Дерманську учительську семинарію і з нею мою вище-початкову школу, де я скінчив тоді три класи. Передо мною поставала велика проблема, де і як продовжувати мою освіту. Мої приятелі Данилевичі намовляли мене вступити до гімназії в Крем’янці, де вони тоді вчилися. Але для мене це не було так просто. По-перше, це було пов’язане з чималими коштами, на які батько не охоче годився, по-друге, крем’янецька гімназія мала всього чотири старших класи, починаючи п’ятим. Тожто я мав закінчених лишень три класи, а за четвертий треба було скласти іспити. До яких я не був приготований.

Але охота гірше неволі, як у нас казали. Мені вдалося перемогти батька з коштами і я ризикнув, будь-що-будь, йти на іспити. І мені пощастило скласти всі предмети, за вийнятком алгебри й геометрії. З розпачу я мало не поповнив самогубство, але один з наших учителів, Василь Кавун, намовив мене взяти на ті предмети репетитора і по можливості скорше прийти до нього знов на переіспит. Я це зробив, міцно взявся за працю і за три тижні пройшов весь курс алгебри й геометрії за четвертий клас… І добре здав іспит. І хоч трохи спізнено, але став учнем цієї своєрідної, мішаної, безправної української гімназії з дуже своєрідними умовами свого існування, під ворожою владою, яка робила всі можливі й неможливі заходи, щоб їй пошкодити.

Одначе та школа із скромними можливостями праці в дуже скромному приміщенні була для мене величезним форумом і доброю лабораторією для вияву і розбудови мого інтелекту. І не тільки мого. Для більшості тих, що побирали в ній освіту. Вона робила з нас не лишень фахівців діла, але також громадян, патріотів, діячів і організаторів національного життя. І це треба завдячувати невтомному директорові тієї школи, Сергію Уліяновичу Міляшкевичу з його дружиною Катериною Леонтієвною, які нас не тільки вчили, але й виховували, що для нас, переважно дітей села, було особливо потрібним. З такими прекрасними учителями, як Василь Кавун, Віктор Гнажевський, Андрій Куц…

У цій школі я,було, весь поринув у вир активності. І не лишень навчання, але також життя культурно-громадського, а згодом і політичного. Мене обрано головою літературно-мистецького гуртка «Юнацтво», ми «писали вірші», ми «сходились», ми видавали журнал. Мене почали втягати до справ міста. До «Просвіти», до кооперативи і до політики. У Крем’янці осіло тоді чимало емігрантів зі сходу України з рядом видатних діячів різних ділянок, як Аркадій Животко, Павло Граб, Петро Трепет, Михайло Панкевич, Роман Бжеський… До них прилучилися багато з місцевих, як Борис Козубський, Семен Жук, Неофіт Кибалюк, Йосип Жиглевич, пізніше Михайло Черкавський…. І багато інших їм подібних діяльних людей.

Закладались інституції, творились партії, відбувалися з’їзди, робились сходини, обговорювались справи. Появилась і політика. Спочатку це були партії, принесені сюди зі сходу, типу соціал[істів]-революціонерів, а пізніше появився тут націоналізм типу Миколи Міхновського і Дмитра Донцова. І так воно пішло і дійшло до того, що поляки почали пищати, та переслідувати, та забороняти. Емігрантів зі сходу вигнано до Чехословаччини, місцевих арештовано, «Просвіту» зачинено, кооперацію знищено.

Для нас, молодих, не передбачалося ніяких перспектив. Ми могли скінчити нашу гімназію, але це не давало нам права вступу на вищі школи в межах Польщі. Для середньошкільної матури вимагалось окремих іспитів з дуже суворими вимогами. Ми намагалися шукати для себе місця поза межами Польщі. Одні з нас шукали виходу на схід, до Києва, інші знов на захід до Данцига, Праги, Берліна, Парижа. Куди будь, аби подалі від Польщі.

Моє співробітництво з Крем’янцем почалось драматично, але ще драматичніше скінчилося. Улітку 1924 року я втікав до Києва, на границі мене піймано і покарано пів роком в’язниці. І перервано навчання. Намагався надолужити його екстерном, але останніми іспитами прийшов час рекруцтва.

Намагався від нього звільнитися, але не пощастило. Мене рекрутовано і приділено до 16-го полку піхоти в Тарнові біля Кракова. Звідки я успішно і остаточно розпрощався з нашою мачухою Польщею, обтрусивши порох мого взуття і з наміром ніколи до неї не вертатися. Улітку, 23-го серпня 1927 року, будучи на маневрах в околицях Горішнього Шлеську, я залишив свій полк і перейшов границю до Німеччини. Звідки й почалося моє знайомство з цією країною, яке видалось для мене дуже корисним і дуже приязним.

Все це діялось з великим для мене ризиком, але іншої ради не було, коли хотілося оминути долю Бориса Леха, або Павлика Данилевича. Я потребував світа, простору, досвіду, знання… А головне – свободи. Щоб розвинутись і могти себе висловити.

І ось він знов той мій Крем’янець. За мого повороту, це вже треті його відвідини. На цей раз після повороту з Києва, Харкова, Полтави, Кременчука. Маючи змогу бачити й синтезувати бачене. І мені приємно ствердити, що Крем’янець був гідним місцем для мого юначого визрівання, так само, як і Дермань був щедрою колискою дитячих вражень. Ці місця сильно позначені печаттю духа давньої творчої культури і творять той клімат, в якому найкраще може розвинутись неспокійний інтелект, який чогось шукає і до чогось прагне.

На цей раз ми прибули сюди з Танею і зупинилися у Рощинських. З їх чудовою бабунею Струтинською, з якою Таня одразу сприятелювалася.

Загальний настрій за ці останні пару місяців тут дуже змінився. Тут господарив божевільний гебітскомісар Мюллер, який тільки про те й думав, як би погіршити життя місцевого населення. Він перезвав дикими й незрозумілими назвами вулиці міста, він зарядив збудувати для себе в селі Бережцях біля Крем’янця цілий палац. Унесений фантазіями своїх вождів і будучи людиною від природи з почуттям великої меншевартості, він враз уявив себе проконсулом римським і об’явив це місто з цілим його повітом своєю приватною власністю, де він може робити, що тільки йому заманеться.

Розуміється, що місцева людність це дуже скоро збагнула і почав наростати гострий і ворожий конфлікт. Гебітскомісар почав протиакцію. Розпочав нагінку проти активних громадян міста. Змінив урядовців на всіх керівних місцях, замінивши їх всілякими покидьками, які були слухняними виконавцями всіх його несамовитих задумів.

Для Рощинських ця ситуація була особливо небезпечною. Як свідомих і активних громадян, їх переслідувано – і за полякв, і за совєтів, як також, у першу чергу, тепер. Комісар захотів позбавитись Рощинського, який займав становище повітового лікаря, і наказав йому виїхати до Вишнівця на посаду помічника директора невеликого районового шпиталю. Коли Рощинський відмовився – комісар загрозив йому відібранням лікарської практики взагалі. Не дивлячись на це Рощинські продовжували свою лікарську практику далі в Крем’янці, що закінчилося для них опісля великою трагедією.

Ми з Танею пробули в Крем’янці три дні. Була гарна погода. Ми ходили оглядати місто з його околицями. Там є цікаве, з часів Хмельницького, з відомою каплицею імени того гетьмана, яке ми оглянули. Нарешті ми вирішили видряпатись на Бону з її замчищем. При тому, я розповів Тані одну мою трагічну пригоду, пов’язану з цією горою. За часів моєї гімназії я належав, було, до терористичної групи, яку ми вважали клітиною Української військової організації (УВО) і ми планували атентат на єпископа Дениса Валединського за те, що він погодився брати участь у святкуванні польського державного свята «3-го мая», що мало відбутися на цій горі… І виконання цього атентату припало на мою долю.

Але у мене не хватило для цього потрібної відваги і я спасував. Мій співучасник цієї справи Антін Гакен назвав це боягузтвом, але я опісля ніколи цього не шкодував, бо це врятувало не тільки моє життя, а також доказало, що моя юнача голова все ще могла думати серед тодішнього дитячого бездумства.

Тепер на цій горі було тихо й безлюдно, довкруги розгортались широкі краєвиди з виглядом на місто, що залягло долиною. Під час Першої світової війни тут стояло кілька гарматок, які пухкали в небо, коли над містом інколи появлявся маленький австрійський літачок, не спричиняючи йому ніякої шкоди… Розкидаючи лишень по небі баранчики димків від розірваних пострілів. Сюди також ми приходили на прогулянки або для залицянок з дівчатами.

І, як сказано, ми пробули в Крем’янці три дні і десь у п’ятницю ми виїхали звідти тягаровим автом, яке прислав за нами наш добрий приятель Мокій Нестеровський зі Смиги, до Дубна і зупинилися там у наших друзів Олексія і Марії Сацюків. Олексій Сацюк все ще правив за начальника округи, але його начальство було вже дуже обмежене німецьким гебітскомісаром, без волі якого не могло тут нічого робитися. Ми тут прогостили ще один день, а опісля ми дістали авто, ту саму знамениту ЕМ-К-у, якою ми їздили до Києва і яка не раз спричиняла нам багато клопотів своїми несподіваними зупинками у найнесподіваніших місцях. Однак, на цей раз вона довезла нас до Рівного без обструкції.

Подається за виданням: Самчук У. На коні вороному. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1990 р., с. 272 – 282.