2. Другі відвідини Дерманя

Улас Самчук

А вдома, тобто в Рівному, як звичайно вдома. Старі будні.

«Дорогий Власе Олексієвичу!

Дуже прошу Вас щось порадити, а коли змога то й підсобити в справі двоюрідного брата жінки мого брата. Хлопець той зветься Степан Лірський. Він є заарештований по підозрінню в співучасті в якійсь політичній справі, але ми не знаємо в якій. Ручаю, що він є абсолютно невинний, бо то не такий тип, щоб займався політикою. Останніми часами є певна метушня, але про це я Вам розказував»…

Це з Тилявки. Від Р. Леха. З яким недавно бачився. І подібних листів на моєму робочому столі все збільшується. Та «певна метушня», про яку згадує Лех, починає діяти. Це партизанка. Я не маю наміру до цієї справи втручатися, і думаю, що вона все ще не визріла цілком, але по всьому видно, що вона не захоче чекати визріння. Політика різних гебітскомісарів така, під кожним оглядом, безглузда, що стримати всенародне обурення нема можливості, навіть коли це може спричинити великі нам шкоди. Головний заправило цієї справи райхскомісар Кох виголошує такі промови, які соромно навіть згадувати і навіть мій Герман Блюме починає хвилюватися, що це доведе до катастрофи, а мій безпосередній начальник Аріо не радив мені мачати до того пальці, бо це значить бавитись зі смертю. Тамті наверху остаточно зсунулись з глузду і з ними нема мови. Але що маю порадити моїм клієнтам і пацієнтам? Які все ще вірили, що я можу їм щось помогти. І яким помогти хотілося…

Я писав фейлетони, додаючи до них все менші і менші і менші дози «політики»… З огляданням на задні колеса. Фактично це лиш псування паперу із службових обов’язків. Щось, як: «Дещо про театр», «Поезія і вірші», «Наталка Полтавка», «Проза». Також ряд фейлетонів про знаних мені колег. Про О. Олеся, про М. Чирського («Чирський»), про М. Голубця («Людина в окулярах»), про збірку поезій О. Ольжича («Рінь»). Ще десь у травні ми дістали вістку, що в березні ц. р. [1942] перестав жити вийнятковий патріот і довголітній мій друг Микола Чирський. Який все життя мріяв, щоб бодай умерти у його дорогому Кам’янці-Подільському. І це його бажання сповнилось.

А щодо поїздок, то вони починають міняти свій напрям. То було мене все тягнуло до сходу, а тепер я почав думати знов про захід. І так, наприклад, в кінці жовтня, двадцять дев’ятого числа, вперше, після прибуття на Волинь, виїхав знову до Львова. Разом із заступником шефа ДНБ – Блюме, який їхав до Кракова у службових справах. Але моя поїздка була приватною і лишень до Львова. Я хотів там побачитись з Марусею, яка нарешті добралася туди і ми мали багато обговорити справ, а також хотів побувати у стабільнішому і багатшому українському середовищі нашої західної столиці. Побувати в Літературно-мистецькому клубі, в театрі, побачитись із старими друзями. Туди переїхав вже також з Києва Аркадій Любченко…

В дорозі між Радзивиловом і Бродами (ми їхали автом), ми переїжджали старовинний російсько-австрійський кордон, що його тепер було відновлено, як гарантію німецької експансії на сході, встановленої тут ще десь 1793 року і яку було знесено 1920 року. Поза нею на захід лежала Генеральна губернія, тобто терен, який мав бути прилучений до Райху вже в недалекому майбутньому разом з всією тією територією, що до 1920 року належала до Австрії. Що мало статися з нашим Райхскомісаріатом Україна та іншими подібними комісаріатами, поки що не було виразно сказано, але і без того всім було ясно, що це мав бути терен експериментування, поневолення, використовування, щоб одного разу і його приєднати до того ж Райху.

А поки що тут вже стояла варта у зелено-сірих уніформах, яка перевіряла перепустки, багажі, ставила печатки «айнрайзе» і «аусрайзе», які по суті, як здавалось, не мали великого значення, бо ж все це разом знаходилось під тією контролею.

Мені було трохи дивно тепер їхати на захід, за той останній рік я вже встиг асимілюватися зі сходом, до якого я органічно належав. А у Львові я оселився у мого шкільного товариша по Крем’янецькій гімназії Федора Гаврилюка, який жив зі своєю дружиною Зоєю на вулиці Зборовській. Він чомусь залишив свій Крем’янець, переселився до Львова і працював у Центральному комітеті. Вони займали три кімнати з кухнею і само вже це вказувало, що Львів все ще був по боці нормальних економічних умов побуту, бо, наприклад, там на сході – у Києві чи Харкові такі мешканеві можливості для звичайних рядових громадян фактично недосяжні.

Я міг зустрітися тут з багатьома моїми знайомими… Обідав у їдальні Клубу письменників і журналістів… До речі, також став членом Спілки письменників і журналістів, головою якої був Григорій Лужницький, а секретарем Володимир Мартинець… І дістав виказку за числом 86, а також посвідчення (аусвайс) цього за числом 534. Там я зустрівся з багатьма діячами літературного і взагалі мистецького світу Львова. Вперше зустрівся з таким видатним митцем театру, як Йосип Гірняк, який належав свого часу до славетного «Березолю» Леся Курбаса в Харкові. Бачився і говорив з В. Блавацьким. І розуміється, з моїми старими знайомими – Р. Єндиком, С. Гординським, М. Шлемкевичем, Ю. Стефаником. Побував у редакціях тижневика «Нові дні» і щоденної газети «Львівські вісті». Як також у театрі Блавацького на виставі «Слуга двох панів» Карла Гольдоні. Всі дні були заповнені зустрічами і відвідинами по вінця.

А взагалі, настрій Львова, від часу, коли я тут був у липні минулого [1941] року, помітно змінився. У наставлению, у стилях, у темпах. Не було вже ентузіазму «визволення», не звисали з урядових будівель жовто-сині прапори, позникали з публічних місць тризуби. Не відчувалося відвертої боротьби мельниківці-бандерівці, політично командував тут неполітичний Український центральний комітет з його головою Володимиром Кубійовичем та його заступником Костем Паньківським. Партійні політичні діячі перебували або в арештах, або на сході в партизанці… Або в підпіллі, як, наприклад, Олег Ольжич, який жив засекречено і обережно. Мене звели з ним на одному помешканні і розмовляли ми про загальне становище на сході. Він знав про мою подорож на Лівобережжі і цікавився моїми про це враженнями.

А наша зустріч з Марусею, після довшого часу розлуки, не піддається для обговорення. Навіть тепер, коли пишуться ці рядки, з такого віддалення часу і простору, я не можу говорити про це спокійно. Розрив, що був мною зроблений, був зроблений дуже по живому і ця рана не могла зажити безболісно. Матеріально Маруся влаштувалася не найгірше, вона працювала у найкращій львівській аптеці Терлецьких, мешкала на передмісті у двох невеликих кімнатах… І, здається, не збиралася покидати цього місця, навіть коли б повернулися сюди совєти.

По тижневі авто ДНБ поверталося з Кракова і я поїхав ним назад до Рівного.

Наступні тижні і місяці були погрозливою увертюрою дуже глибокої трагедії воєнної німецької сили. День-що-день її верховне командування повідомляло про бої в околицях Підкавказзя і над Волгою в районі такого міста Сталінграда, що його назва все частіше і частіше повторялася. Говорилося про все нові атаки ворога і, розуміється, завжди з «великими втратами для ворога». До цього додавалися нові повідомлення з театру воєнних дій Північної Африки, де то велися протинаступи аліянтських військ у просторі Ель Аламейн, так само з «великими втратами для ворога».

Газети були переповнені успіхами німецьких збройних сил на всіх фронтах, але мій друг Герман Блюме ставав щось дуже маломовним, перестав жартувати і, як тільки приходив зі свого уряду, одразу засідав за радіоапарат і переслуховував всі відомості з фронтів дуже уважно. І особливо цікавили його Волга і Сталінград. Інколи він питав і мене, що я про це думаю. Я, звичайно, повторяв йому те саме, що тут приходить вже до слова не тільки воєнна стратегія, а й географія, і політика, а тому вигляди на майбутнє дуже невиразні.

Зрештою, Герман і сам знав, що невиразні. Він бував у військовому касіно, а там повно офіцерів і багато з них прибували просто з фронтів. Оповідалось, звичайно, в оптимістичному тоні, але з кожного слова можна було зрозуміти, що положення на фронтах не рожеве. Совєти почали наступи великими масами… Появилась нова зброя великої огненосності… Розуміється, німці завзято відбивалися, перед їх окопами заломлювались всі наступи, але вони були невичерпальні.

Одначе, говорити тоді про поразку – значило зраду і тим самим воєнний суд, але Герман напевно вже про це думав і інколи йому дуже кортіло почути, що про це кажуть з Лондона… Але, як високому державному урядовцеві, йому це було суворо заборонено.

А що ж до мене, то я слухав Лондон день-у-день. Там тепер бушувала дотепно організована пропаганда: відомості з окупованих німцями теренів сипались, як з рогу щедроти, там знали про всі наші навіть кухонні справи, кпилися з Геббельса і Фріче, висміювали Герінга, співчували Гітлерові. Сталінградську подію обговорювали кожен день і пророчили їй дуже печальний вихід.

Заголовки воєнних звідомлень мали тоді такий вираз: «Німецька армія ставить героїчний опір», «Всі наступи ворога відбито», «Завзяті бої тривають з невгаваємою силою», «Відвага німецького вояка», «52 дні видержували велетенську ворожу перевагу». Це заголовки лишень з однієї газети за один день. Все це свідчило про виняткове напруження фронту, яке вагалося на вазі бути чи не бути.

І не зважаючи на це, наше «мирне» життя йшло своєю дорогою. Я писав фейлетони, робив інтервенції в урядах, діставав щодня листи. З Харкова писав Бернард Пайєр, Віктор Петров. Інформували мене про хід роботи з виданням журналу, якого назву остаточно встановлено вже без моєї участі – «Український засів». Десь з початком вересня Петров залишив Кременчук і переїхав до Харкова. Від 11 вересня він мені вже писав:

«Справа з часописом стоїть зовсім певно, 9.ІХ відбулася перша нарада У-4, що тепер перебуває в Харкові. В передмові, написаній д-р Б. Пайєром, Ви зможете читати: «Цей журнал, під випробуваним проводом відомого українського письменника, Уласа Самчука, ставить собі за завдання згуртувати навколо себе старі й молоді сили»… І т. д.

За щасливою ідеєю д-р Б. Пайєра, який безпосередньо організує цю справу з журналом, в першому числі буде передруковано частину «Марії». Але разом з тим ми хочемо всі тут одержати від Вас нові речі для дальших чисел журналу.

Це одне й перше. Друге, за Вашою ініціативою, чекаємо на речі, що можуть бути здобуті за Вашим редакторським проводом, а рівно й ідеї, плани, які могли б бути тут переведені в життя за змістом журналу. І ще одно: очевидно, передруковуючи «Марію» в номері І, треба подати від редакції відомості про автора, про інші його твори і про цей самий твір. Дозволимо собі безпосередньо звернутися до Вас за відомостями та матеріалами, що їх бракує нам тут в Харкові.

Усе не бажано, потрібно одержати якнайшвидше.

Щодо себе, то оце переїхав до Харкова, шукаю кімнату, мрію про захід, дещо пишу, працюю. Думаю, що треба було б написати про «Фейлетони У. С.», навіть дещо почав писати.

Поки що в Харкові тепло, але вже починають перепадати дощі. Як Вам подобалось це місто? Куточками, окремими кутковими ансамблями, Харків інтересний і приємніший за Київ. Однак у мене одна і єдина весь час думка: далі на Захід.

Чекаємо од Вас матеріалів, речей, пляшв, проектів»…

В цьому самому дусі писав і Б. Пайєр. Вони намагалися втягнути мене в цю справу і зобов’язати мене до її очолення. Але дарма. У мене не було найменшої віри в це підприємство і від певного часу я перестав ним цікавитись. Думаю, що не цікавився ним і Петров з його «одною і єдиною думкою – далі на Захід», а тому я не спішився пересилати туди матеріали.

Одначе той журнал все-таки вийшов і таки в Харкові того самого року з передмовою Пайєра. «Дух великого Тараса Шевченка, співця ідеалу України піднісся в найгірші часи пригноблення, як живе зобов’язання і пророчий символ творчого буяння його нащадків», – говорилося в тій передмові. І навіть не хочеться вірити, що це писав баварець в уніформі німецького вояка. Розуміється, що про якесь «творче буяння» годі було тоді говорити, одначе «дух великого Тараса» дійсно діяв «в найгірші часи пригноблення».

Зміст того видання – молоді автори – Василь Боровий, Дмитро Нітченко, Герась Соколенко, Олекса Веретенченко, переклад з Ганса Кароса (В. Борового), передрук Григорія Косинки, оповідання Миколи Лешенка, В. Плат (мабуть Петров), В. Корінець і уривок з моєї «Марії». Як також спогад Юрія Бойка про Косинку, П. Гришка про Хвильового, науковий фейлетон В. Петрова – «Готи на Україні та культура полів поховань», нарис про Кременчук і хроніка.

Такий ось зміст того «Українського засіву» – одинокої спроби літературного журналу за німецької окупації в Україні, що колись творитиме особливу бібліографічну рідкість для збирачів рідкісних видань. Я мав також одне його число, але один з таких збирачів обдурив мене, позичив журнал для якихось там «наукових студій» і назад мені не повернув.

На Різдвяні свята цього переломового року нас з Танею запрошено до Дерманя і то просто до доктора Федора Мартинюка. Вибираємось туди дуже охоче, бо де краще можна відсвяткувати це традиційне свято, як у нашому патріархальному, традиційному Дермані. Напередодні на наше подвір’я приїжджають з Дерманя сани-обшивні, запряжені парою добрих коней зі всілякими кожухами й бараницями, ми старанно в них закутуємось і десь по обіді вирушаємо в дорогу. Небо вкрите хмарами, вітер південно-західній, навскіс падає рідкий сніжок. Десь біля села Лідава починає сутеніти, коні біжать білим простором по засипаних дорогах сливе напомацки. Їдучи через заселені місця – приємно відчувати настрій свята, який ллється з розсвічених вікон мовчазних, засипаних снігом, хаток.

Їдемо також долиною Лебедщини, де то стояв колись хуторець моїх батьків і де минуло моє перше дитинство. Тепер там чисте поле, а був час, коли те взгір’я було вкрите лісом, а під ним над дорожиною стояла біла хатина, в якій також світилось віконце в такий час, серед такої ночі у такій порожнечі. І наша родина – батьки і троє дітей, сідали до столу на Свят-Вечір. Ніякої ялинки в нас не було, але ми були щасливі, бо серед наших дуже сірих і однотонних буднів, появлялося свято. Щось іншого… Щось, що нас зворушувало. Тридцять років минуло з того часу, світ за цей час неймовірно змінився, нема там уже нічого з того, що було колись, але їдучи тією місцевістю, приходило на думку безліч згадок і хотілося встати з саней та пройтися стежками, по яких ходили мої дитячі ноги, борхаючись у глибокому гнігу. Колядувати, щедрувати, посипати.

Їдемо біля млина Антона Кучера, який все ще стоїть і навіть меле, а його колеса крутяться. Скільки то наслухалось там «завізняків» з їх небилицями… А ще далі і самий Дермань. В’їжджаємо глибокою вулицею «від Лисів», а там і семинарія. І будинок доктора у садочку справа… Де нас чекають наші добрі, рідні люди, дружні обійми, щирі чоломкання, радісні очі. І, після холодної дороги, багато тепла… Святочно прибрані кімнати і урочиста вечеря.

Вечеряємо довго, багато, весело. Докторові відомі саморобні лікери споживаються без обмеження, а Марусині печива доповняють цю активність не менш гідно. Ми з доктором старі прастарі товариші, сокласники, навіть родичі… Ще десь від дванадцяти років життя, коли ми разом ходили кілька років однією і тією ж стежиною і до того самого класу «Зразкової школи» при семинарії, опісля до вище-початкової школи при тій самій семинарії, а ще опісля до Кременецької гімназії…

А опісля того наші дороги розійшлися досить широко, аж поки моя дорога, через Західню Європу, довела до мого письменства, а його, через Женеву в Швейцарії до його докторства. І тепер ось ми знов зустрілися і знов у Дермані… Син звичайного дерманського мужика – доктор Женевського університету. Як не кажіть, а це досягнення. І за нормальних людських умов, йому належалася б лишень увага, похвала, пошана… Але не за наших канібальських умов, коли кожну нашу здібну людину «визволителі» всіх мастей намагаються, або то знищити, або допекти йому якнайдошкульніше, щоб він ніколи і ніде не мав спокою. Ця життєва процедура не минула і нашого доктора за те тільки, що він добрий доктор і добрий громадянин.

У наших друзів Федора і Марусі був також трьохрічний синок Богданко. Розуміється, що для нього наш приїзд був надзвичайною подією, а тому він і не думає йти спати, дарма що його час давно вже вичерпаний. От воно піди спати, а там без нього щось таке станеться, що опісля не віджалуєш. То ж він гаразд знає, що цієї самої ночі всі очікують славного чарівника Діда Мороза з його ялинкою і мішком всіляких подарунків, а тому як його спати. Одначе все-таки спати треба йти. Нічого проти того не подієш. Від нього всі цього домагаються. Але за те він довго зо всіма прощається, відтягаючи свій відхід всіма можливими для нього засобами.

А на ранок, ще за світанку, Богданко прокидається першим і першим його запитом було:

– Мамо! А чи був Дід Мороз?

– Був… Але ж чекай! Одягну!

Яке там одягну. Богданко зривається і як був босий у довгій сорочці біжить до їдальні. І! Ялинка! До самої стелі! А забавок, а ласощів! І де це воно справді тут взялося? То ж учора нічого цього не було. От той Дід-Мороз! Такий тобі підступний. Ніяк не хотів, щоб його бачив Богданко. Прийшов уночі, поставив ялинку і зник. І куди зник? Хто знає куди. Ніхто не може того сказати. Навіть мама і та не знає. Мамо! М-а-а-амо! Давай світла! Свічок! Щоб усі янголи світилися. Богданко сама радість. Бігає, стрибає, сміється. Приходить мама і за хвилинку ціла ялинка палає свічками, ніби в церкві.

Само собою, весь цей день (четвер 7 січня), від самого ранку виповнений Різдвом. Рано йшли до церкви, «до приходу», там повно народу, багато рідні, приїхали з хутора батьки Федора, появився його брат Іван з малою своєю дочкою (він удівець), із Запоріжжя прибули також усі, а в тому, розуміється, і Семен з Палажкою та дітьми. Для нас з Танею ділема: куди йти на обід. Маємо стільки запрошень, а особливо від Семена. Але ми вже лишаємось у доктора, а до Семена підемо завтра. А там до дядька Парфена… А там до Бухалів… А на Балаби хто зна, чи вже дістанемось взагалі.

Обідаємо цілою родиною в доктора, на вечір, також цілою родиною, їдемо до його батьків на хутір Лебедщину. Це всього лиш за пригорбком від того місця, де колись стояв і наш хуторець…

У Мартинюків я чуюся дуже вдома. Їх хутір дуже знаний мені ще з дитинства, тепер ця простора хата крита бляхою, гарна клуня, хліви, сад… А тоді це ще невелика під соломою мурована хата, в якій жив їх дід Федір – високий, дебелий із завжди зав’язаною шиєю, який міг говорити лишень пошепки… Мав хворе горло… У них той дуже глибокий колодязь, з якого тягнули воду колесом… Мені було дуже цікаво заглянути до того колодязя, щоб побачити воду… Але побачити її не було можливості. Лишень глибока, темна яма, обмурована камінням…

А обід тут також дуже «наш». Особливі «наші» голубці з крутої пшоняної каші, загорнуті пелюстками квашеної капусти і помащені шкварками… І також «наша» кишка, начинена гречаною кашою, якої я ніде інше не міг так смакувати, бо тут вона якось особливо смажилась… І та «наша» слив’янка, зовсім така, яку робила і моя мама. І взагалі все тут смакувало і навіть пахло зовсім так, як це було колись у «нас» удома. Може тому, що я знав, що моя мама походила з того самого Балабівського роду, що й ця родина.

А до того цей хутір, це ціла легенда. Він стояв у ярку недалеко молодого гаю, з якого тепер уже нічого не зосталося, а колись це був таємничий закуток, куди рідко заходили люди і де могли ховатися всі ті, які не бажали стикатися з законними порядками. За революції там частенько переховувалися різні банди, які робили рейди на села і від яких терпів також цей хутір. Тут також недалеко знаходилась місцевість, звана «Вали», де на схилі кам’янистого пригірка залишились глибокі шанці якихось воєнних укріплень – нікому не відомо, коли і ким були вони споруджені. Колись, бувало, коли ще вчилися Михайлові діти – сюди на хутір приходили їх колеги з Дерманської семінарії, або Острозької гімназії і тоді на хуторі було весело. За революції тут завжди перебувало кількох бездомних бурсаків, яким не було де дітися. А 1919 року на самий Великдень, на цей хутір напала банда грабіжників і дуже його пограбувала…

А тому побувати на цьому хуторі у цей час, після такої довгої відсутності, було для мене чималою пригодою. Пізніше, я використав його легендарність у ряді своїх літературних праць, а особливо в романі «Ост», на тлі якого я побудував цілу фабулу родини Морозів, перенісши його географічно аж до Дніпра насупроти Канева.

Тоді ми гостилися на цьому хуторі до ночі, тут також заночували, а до Дерманя поїхали аж на другий день. І вже до старшого Михайлового сина – Івана, який жив на своєму власному господарстві під самим селом у місцевості, званій «на Городному», тобто на місці, де колись, за переказами мав стояти легендарний Гай-Город, якого зруйнували татари. Трохи вище від цього місця на пригірку донедавна був гарний великий парк з недобудованим палацом на самому його верху, що його було видно здалека. Той парк і той палацик було до тла знищено в революцію, що я завжди вважав за велике варварство, бо це місце було окрасою цілого Дерманя. Парк було вирубано і поділено на городи, а палацик розібрано і цеглу продано різним господарям. З цієї цегли був побудований також і будинок Івана Мартинюка, де ми гостилися.

Цього другого різдвяного дня ми гостилися дуже багато і дуже бурхливо. На вечір перейшли знов до Федора. Приходили колядники і навіть «з вертепом». Мали гостей з Києва. До Дерманя загостила група артистів «Київського веселого театру», яким у Дермані, як ніде, щастило. По обіді у залі школи вони давали свій концерт, зала була битком набита, пані «мецо сопрано з Києва» Туральська чарувала публіку аріями з «Мадам Батерфляй», а під акомпаньямент акордеону було виконано ряд куплетів – сатиричних, комічних, танців, дотепів. Пробували, було, подати частушки, але публіка спротивилась і це було залишено. Артистів бурхливо оплескували, а опісля розривали запросинами в гості…

Розуміється, ми скрізь побували і все вислухали. І навіть вислухали обурення Зіньки, жінки докторового прислужника Федора Горбатюка, яка побігла скаржитись на «свого», тобто чоловіка, що «його десь там понесло» і вона не могла його знайти.

– Я думала, де він подівся… Бо ж випив з Петром пів літри. Ще може щось статися. Бігаю, шукаю, аж то мені кажуть – він на поліції. Лишенько! А то ж за що? Прибігаю туди, а мій Федір у коридорі обіймає оту патлату, що там служить. Заглядає їй в зуби і співає – «сердце, тебе не хочеться покоя», а я тут не довго думаючи, як одверну руку, та як мазну його… А він і полетів. П’яний. В дошку. От тобі, кажу, маєш покой!

– А що ж ви з ним зробили? – питає доктор.

– Що? Схопила за комір і потягла до хати. І кинула на тапчан… Як кусок стерва. То ж кажу: наджорився, як, пробачте, свиня.

А у Семена на Запоріжжю, разом з іншими нашими родичами, ми святкували аж третій день Різдва в суботу. Пішли з Танею туди пішки, занесеною снігом стежкою, якою я колись ходив до школи… Яких три кілометри віддалення. Гостилися там весь день, а під вечір Семен відвіз нас назад до доктора. Біля монастиря ми зупинилися і вступили на вечірню. Я хотів показати Тані місце, де ми багато перебували за шкільних моїх років, де то ми сповідалися, говіли та вислухували «поклони». Монастир мав дві церкви – велику і малу. Або «холодну» і «теплу». Вечірні богослужения відбувалися переважно в теплій… Тут також нас колись сповідали і причащали. Мені затямились на все життя співи чернечого хору, які мені подобались.

Багато років минуло з того часу… Світ наш дуже змінився. Змінились і ми самі. Зазнали чималих реформ також мої релігійні переконання, але там у тій церковці я відчував догоряння огника того старого світу, що мов ось-ось згаснути назавжди. Мені було чудно, що ось такі місця моління простояли тут століття і саме моєму поколінню прийшлось бачити їх занепад. Але тоді ще там було кілька монахів і служба служилася, як звичайно. Я пізнав ще кількох старих чернців, яких ми знали колись і з яких завжди любили кпитися.

У доктора вечором гостили. Там був увесь «Київський веселий театр»… І в дуже бурхливому настрою. Чисельний посуд на столі свідчив, що тут було випито й з’їджено. Тепер все це виливалося у співи, що його, мабуть, чути було до самого Києва.

І, як сказано, до Рівного ми повернулися аж у понеділок.

Подається за виданням: Самчук У. На коні вороному. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1990 р., с. 282 – 292.