7. Евакуація

Улас Самчук

Отже, настрій для евакуації був готовий. «Наші люди тільки й мають мову про кудись їхати. Але куди їхати? На східному фронті німці в повному відступі», – заносив я до нотатника 9 вересня.

Темпо моєї роботи, яке було і так невелике, тепер зменшилось до мінімума. Репортажі, які започаткував поїздкою до Берліна «Колеса мусять крутитися», обірвалися на пів слові. Я мав більше часу і читав Толстого «Війна і мир». Перший раз читав цю книгу ще юнаком і хотілося перевірити враження.

«Бонапарт родився в сорочці. Солдати у нього прекрасні. Та й напочатках натрапив він на німців. А німців тільки лінивий не бив. Від часу, коли світ-світом, німців усі били. А вони нікого. Тільки самі себе. Він на них свою славу зробив», –

резюмував яснополянський мудрець.

«Здається, що прийдеться знов покидати рідну землю, – скаржився пожовклий нотатник з 25 вересня. – Ці слова не легко вимовляти. Надворі світить сонце і віє вітер. На вулиці вирує від машин та людей. Я довго лежав у саду на лежаку, на сонці – читав, думав, дивився на все, що мене оточує. Треба надивитися. Знаю, що чужина буде довга і страшна».

«На столі он паршивенька газетка «Волинь». Та сама, яку я закладав і яка так добре почалася, але завдяки німцям зійшла на пси. Змінилось кілька редакторів і тепер це ніщо».

30 вересня нотувалося:

«Все ще в Рівному. Тішуся гарними, теплими днями рідного оточення. Хотілося б знайти слова, щоб висловити настрій цих днів. Але таких слів нема. Прийдеться все кинути та йти в світ, а разом не хочеться в це вірити. Шляхом Київ – Львів безконечний рух. Машини, машини, машини. Мене часто навідують знайомі. Питають і хочуть відповіді. Що буде, як прийдуть «ті»? Це питання на устах кожного»…

Прибувають втікачі з Києва. До мене зайшли диригент капели бандуристів ім. Шевченка Григорій Китастий і заступник керівника відділу культури міста Києва, Микола Приходько. Капела пережила бурхливу епопею. Минулого року її вивезено до Німеччини під виглядом концертування по таборах робітників «Ост», а в дійсності їх запроторено до закритого робочого табору в Гамбурзі і змушено працювати лопатою. По кількох місяцях їм пощастило звідти вирватись і дозволено концертувати по таборах… А оце недавно їм дозволено вернутися до Києва… Але «цу шпет». Їм вдалося доїхати лишень до Рівного і тут застрягнути.

Китастий зайшов радитися чи не слід би їм податися «до лісу» і наподобити там кобзарів з «Гайдамаків». Я їм цього не радив робити. Це не романтика, а жорстока реальна дійсність. У партизанці вони загинуть, то ж то Україна буде потребувати їх ще довгий час. Здається, моя рада вплинула, капела повернулася назад до Львова. І зробила опісля в широкому світі величезне своє діло.

З такою ж справою зайшов до мене відомий колись командир відомого полку Чорних Запорожців, Петро Дяченко, який вертався з Києва, де мав якесь поліційне завдання. Він хотів, щоб я пов’язав його з партизанами. На що я відповів, що ніяких особистих зв’язків з ними не маю, а коли він хоче нав’язати з ними контакти – може зробити це без мене. Треба лиш виїхати на любе село і зголоситися там до місцевої варти. Чи пощастило йому такі контакти з партизанами нав’язати, мені не дано знати, але пізніше ми бачили його в Кракові з цілим його штабом на цілком легальному положенні без партизанської конспірації.

А в орбіті цих евакуаційних зустрічей, пригадується ще одна прикметна постать, яку я випадково зустрів на вулиці, це постать тоді знаного автора споминів «Холодний Яр» – Юрія Горліс-Горського, з яким ми востаннє бачились у Кракові два роки тому.

Було хмарно, накрапав дощ, вулицею тягнулись на захід машини, на хідниках багато люду. Ми зійшли до невеликої їдаленьки тут же збоку хідника і замовили щось їсти. А що там не було нічого випити – Горський сягнув до своєї течки і видобув з неї сливе повну пляшку якоїсь запіканки. Горський вертався з Києва, де він мав діло з совєтською підпільною роботою. Під цим оглядом совєти були завжди міцні і єдине, чого їм бракувало, це підтримки народніх мас. Вони мусіли звузитись до обмеженого кола своїх людей, переважно немісцевого походження. Їх становище значно зісилилось, коли почався відворот фронту. Почав діяти масовий терор і страх системи, як основна її ідейна сила.

А взагалі Горський, як завжди оптиміст, для нього не була тяжкої ситуації, для нього клімат війни те саме, що для риби вода.

– Ех, братику! Нічого не станеться. Земля буде далі крутитися… А що Європа позбудеться пару мільйончиків зайвих ротів, то це їй вийде лишень на користь. Вона і так вже «Volk ohne Raum» (народ без простору). А щодо нас – ніяка холера нас ще не здушила і не здушить. Ми, знаєш, племя хоч і м’яке, але гливке і нас так легко не проковтнеш. Розуміється, що після цього прочухана і цієї, вибач, «победы» кацапня задере носа, але час нам шепче, що скоро й на неї прийде амінь. Часи колоніальності «форбай»… А ми їм, з Божої ласки, також поможемо.

І я чомусь все ще вірю… Уяви собі – навіть я – вірю… Що та дурна Європа одного разу отямиться. Що вона ще не з’їхала остаточно з глузду, як це сталося з богоносним фюрером німців. Я, знаєш, волочився трохи по світі і дещо бачив… І головне, що я бачив, це те, що починає продирати очі свідомості навіть оте все, що його звуть «робочим класом». Воно починає розуміти, що для того, щоб напхати черево, не вистачить лиш Маркса та Леніна. А треба ще мати голову, а в голові трохи олії… Їм дуже допоможе всемогутній Кремль. Ось там, як казав Достоєвський, промучаться зі сотню годів і вернуться «до розуму».

А наше діло поки що шляпа. Партизани поможуть ще на певну кількість панахиди, але пам’ятай! Наша справа не програна! Не програна! Ми ще вернемось! Це пам’ятай! Ми тут забули свою люльку. Вони сюди прийдуть. Це факт. Наставлять своїм героям і нашим холуям пам’ятників… Але ми вернемось за люлькою і всі ті пам’ятники зметем на смітник. Це станеться!

Так ось приблизно розмовлялося у тому ресторанчику під впливом настрою війни з тим терпким присмаком чаду, що затягнув ділу планету, ніби друга її аїмосфера. Говорили про те, хто куди збирається їхати, чого можна надіятись від майбутнього… Горський під цим оглядом не мав сумнівів, для нього світ своя кишеня, але виїжджати за море він не збирався. Для мене ще хватить Європи, так трохи поближче до Холодного Яру… А там побачимо…

Взагалі вулиці Рівного кишіли несподіваними появами. Ось, наприклад, я побачив обличчя таких двох знаних берлінців, як Петро Кожевников і інженер Мурашко… Що їх розцінювали на біржі міжнародної шпигуноманії дуже високо, дарма що перший належав до «націоналістів», а другий до «гетьманців»… Чого вони потрапили в такий час до Рівного – сказати тяжко. Також не знаю, чому вони так старанно уникали зустрічі зі мною, не дивлячись, що в минулому ми були знайомими. Кожевников був свого часу редактором журналу «Розбудова нації», що був речником Організації українських націоналістів, а Мурашко належав до високих представників гетьманського руху, здається, чи не заступник самого гетьмана. Пізніше ходили чутки, що вони залишилися під советами і носять навіть якісь мундири. Хто його знає… У такий час все можливе.

А одного дня, точніше 8 жовтня, в годинах обідніх, коли ми з Танею були вдома, нас приголомшив один вибух, десь недалеко від нашого дому, від якого мало не вилетіли всі наші шиби. Що там сталося? Все принишкло. Прибігла перестрашена наша мешканка фрау Уїнь, що служила в банку і сказала, що на заступника райхскомісара Даргеля був атентат, при чому вона божилася, що бомбу кинув німецький ес-ес, який приїхав військовим автом і якого багато бачило людей.

До нас почали сходитись наші знайомі. Поширилась швидко чутка, що ту бомбу кинув переодягнутий в німецьку уніформу якийсь партизан… Можливо навіть український. І декому з наших знайомих ця чутка імпонувала. Такий бравурний жест у такий час і так організований. Під’їхати швидко автом під будинок комісара і кинути йому під ноги бомбу саме, коли той виходив з дверей свого дому… Це досягнення…

Лишень тому комісарові від того нічого не сталося і він навіть не був поранений. І мені ця бравура ані трохи не імпонувала. Одразу пригадалось, що рівенська тюрма набита в’язнями, переважно українською інтелігенцією, а в тому на днях було арештовано нашу чудову приятельку Харитю Кононенко. як також забрано керівника театру Анатоля Демо-Довгопільського… І багато інших…

А коли я зайшов до ДНБ, там було також повно тривоження. Теперішній його шеф Блюме та його заступник Гартман привіталися зо мною досить холодно. Що сталося? Як що сталося? Он що там виробляють ті ваші партизани. Чи ви знаєте, чим це пахне? Звідки ви знаєте, що то були українські партизани? Знайдено документи. Один з них загубив посвідку ОУН.

Було все ясно. Провокація. І то гидка. І жорстока. І, розуміється, московська. Я почав, було, поясняти, що партизани в таких випадках не носяться зо своїми посвідками, але що це помогло… Всі вони вірили, що це партизани, а до того українські. І нема мови.

А одного ранку місто було жасько стривожене, бо з тюрми масово вивозили в’язнів за місто до лісу і там їх стріляли. Настрій був макабричний. Здавалось, що надходить кінець взагалі. До того додалась чутка, що большевики наступають на Київ і місто горить. У цей же час прийшло повідомлення, що Італія об’явила війну Німеччині. Все оберталося в кошмарному круговороті.

А трохи згодом у газеті «Волинь», за 24 жовтня, появилась така замітка:

«Кара за два атентанти в Рівному. Урядово повідомляється, що в останньому часі доконано два атентати на життя політично високопоставленої особи райхскомісара для України. Завдяки докладному доходженню, беззакидно встановлено зв’язок між властивим колом доконуючих атентат та ідейними його спричинниками. Після цього заряджено та переведено відповідні заходи проти більшої кількості в’язнів на Волині, які належали до обтяжених кіл».

Ця неграмотна, заїкувата писулька намагалась сказати, що провокація совєтської агентури потрапила на добрий грунт. Німцям не треба було багато доказів для такого «зарядження та переведення», бо вони і так тільки й чекали якоїсь приключки, щоб щось таке поповнити. У цей час вони були цілковито позбавлені якого будь глузду. І провокатор вибрав для цього дуже вгодний час. А Україні це коштувало понад пів тисячу дуже вартісних людей.

І доконав цієї підлої перфідії відомий московський агент Ніколай Кузнецов… Якого українські партизани опісля переловили і саме за це розстріляли… Але якому вдячна окупаційна влада в Україні поставила в Рівному пам’ятник і назвала його іменем одну з площ міста.

Українські люди! Мешканці міста Рівного! Коли ви будете проходити біля того пам’ятника, пам’ятайте, що його поставлено провокаторові за знищення дуже вартісних ваших братів і сестер, числом понад пів тисячі. А в тому було знищено життя великої гуманістки, невтомної діячки на полі допомоги всім людям, які допомоги потребували – Хариті Кононенко. Що їй завдячувало своїм життям тисячі і тисячі полонених, покривджених, вбогих, немічних. Не забудьте цього ніколи!

У великому загальному все вказувало, що нам пора збиратися в далеку і, мабуть, безповоротню дорогу. Але поки що, в кінці жовтня, ми з Арсеном Шумовським вирішили зробити прогулянку до Галичини і побачити, що там робиться, з наміром вернутися назад.

Роздобули тягарове авто Цукротресту, в якому працював Шумовський і одного доброго ранку вирушили в дорогу. Ми мали намір заїхати спочатку до Львова, а опісля до Яворова, де жила тоді дочка Шумовських Аріадна зо своїм чоловіком малярем Богданом Стебельським. У Яворові у той час жив також мій добрий приятель Юрій Липа, з яким я хотів побачитись, а головне, передати йому бандуру покійного Михайла Теліги, яка залишилась у мене після від’їзду його до Києва. Тоді все ще здавалося, що Галичина це далеке запілля фронту і, можливо, війна дійде туди не так скоро.

З нами їхав також малий син Шумовських Дорко, але що він не мав урядової перепустки до Генерал-губернаторства, то ми мусіли «перепачкувати»« його через границю нелегально. Перед границею за Радивиловом ми закидали його на дні вантажника різним крамом і гранична сторожа цього не помітила. А нам це коштувало трохи нервів, як казав Шумовський – «наїлись трохи страху»… Бо могли мати і не трохи клопотів.

На вечір прибули до Львова, там переночували у знайомих, а на другий день вирушили до Яворова, що лежить на річці Скло, яких п’ятдесят кілометрів від Львова, через Янів, доброю, рівною, спокійною дорогою… Куди я думав, було, після евакуації з Рівного також направитись.

В Галичині, як «за границею», було справді дуже мирно і багато людей, особливо у Львові, не хотіли вірити, що совєти прийдуть аж сюди. Про це дбало також німецьке воєнне командування, яке ввесь час запевняло, що фронт буде стабілізований десь там на Дніпрі… В Галичині жила також відома стигматичка Настя Волошин, яка мала пророчий дар і яка пророчила, що «до Львова вони не прийдуть».

І поет-доктор Юрій Липа, який був не лишень ідеалістом, символістом, але також містиком, вірив також, що «вони» сюди не прийдуть. Він був проти виїзду з України на чужину. Це, мовляв, наше приречення. Він недавно переїхав до Яворова з Варшави з наміром нікуди далі не виїжджати. Бо свою долю він давно визначив наперед:

Я взяв собі за знак немилосердя,

Що наді мною – втіленим драконом…

…Мій знак то поміч Батьківщині,

Вдячність батькам, Братерству шана,

Мій знак – де все стоїть в руїні.

Невблаганні слова, проголошені людиною з насупленими бровами в збірці під назвою «Суворість». І це не була поза. Він помилився, що «вони» сюди не прийдуть, але не зрадив свого переконання, пішов до партизан і там загинув. На рідній землі. Похований у невідомій могилі.

Тоді в Яворові він мешкав у невеликому одноповерховому домику, недалеко церкви і торговельної школи зі своєю дружиною Галиною і двома малими дочками – Івасею і Мартою, практикуючи своє лікарство і пишучи пригодницький роман в стилі «Козаки в Московії», але побутового жанру. Він казав, що потребує таким займатися для зміни настрою і відпочинку від поважних тем, якими він довший час був зайнятий.

Я передав йому бандуру Михайла Теліги, якого він добре знав з Варшави і розповів йому про неї один випадок. У мене вдома вона висіла на стіні, над канапою моєї робочої кімнати і одного разу вона голосно і безпричинно тріснула так, що задзвеніли всі її струни. Це сталося, приблизно, того дня, коли Теліга міг бути страчений, хоча для цього не було фактичних доказів… Для містика Липи це мало інтригуюче значення, він довго розглядав ту тріщину у вічку бандури і розважав, що все це є дуже можливим, бо сили, які керують нашою долею, є ще далеко незбагнуті. Пізніше ту бандуру, за свідченням Богдана Стебельського, було передано бандуристові З. Штокалкові і було страчено в Берліні під час великих бомбардувань 1944 року.

Вертаючись назад до Рівного, ми ще раз заїхали до Львова, пробули там один день, бачились з різними людьми і між іншим, я зустрівся ще раз з моїм пражським товаришом Миколою Бутовичем у кав’ярні пані Ковжунової, жінки відомого графіка Павла Ковжуна, який помер чимало років тому. Ця поїздка, ці зустрічі і ці розмови були для нас відпочинком від наших трагічних рівненських «буднів». Тут ще можна було сидіти в кав’ярні і розмовляти на теми творчості Ковжуна, так ніби біля нас нічого іншого не сталося. І взагалі, атмосфера такої війни, витворює в людині відчуття невражливості смерті. Трагічне втрачає силу. Різкі грані між видимим і захованим від зору вимірами згладжуються. Починає сильно діяти фатум і інстинкт.

Додому ми виїхали у п’ятницю 6 листопада, в годині четвертій по обіді, а тому змушені були заночувати в Радивилові… Щоб на другий день, перед обідом, докотитися завантаженим шляхом до Рівного. І перше, що ми там довідались – німці здали Київ.

У Рівному всевладно бушувала гарячка евакуації. Дорога завалена втікачами. Здавалось, виїжджала ціла Україна. Возами, кіньми, пішки, автомашинами. Цивільні в перемішку з військовими. Місто завалене різними партизанами, у різних місцях вибухали зриви, небо застеляли хмари диму від пожеж, Ес-Де має повні руки роботи, тюрма швидко знов наповнялася, атмосфера страху, відчаю, безнадії.

Було також видно, що ми з Танею мусимо збиратися в дорогу… Хоча у нашому затишному закутку під парком все ще відчувається спокій. Ми ще навіть господаримо. Ось появився віз прекрасної капусти, яку ми одразу закупили, почали шаткувати та квасити. До нас заходять знайомі і незнайомі і дивуються нашим господаренням… Там он всі втікають, а ви шаткуєте капусту! Щось треба робити пожиточного, відповідаю на це.

Приходили Шумовські, Кибалюки, Варварови, сідали біля напакованих скринь, випивали «на колеса», гармидерили… Хотілось бути разом в товаристві близьких людей. У цей час познайомились з відомим літературознавцем Григорієм Костюком, який зайшов до нас в товаристві голови Української національної ради Величківським, щоб погуторити.

Іншим разом до наших дверей застукало двоє особливих відвідувачів… Які говорили по-польському і представились, як представники Польського народного комітету, що працює з Польською підпільною армією. Пропонували мені не виїжджати на еміграцію, а залишатися на місці. Мовляв, вони мають відомості від їх уряду з Лондону, що коли прийдуть сюди москалі, вони передадуть адміністрацію цього краю у польські руки за кордонами з перед 1939 року. Вони мене, мовляв, добре знають і пропонують мені лишатися з ними, як представник українського населення в цьому просторі.

І я не знав, що їм на таке сказати. Вражала їх феноменальна відвертість і розброююча наївність. Я погостив їх чаркою і сказав, що як сюди прийдуть москалі, то вони не тільки не передадуть в їх руки адміністрації, але заберуть їх підпільну армію і запроторять її до Сибіру. Чи вони чули щось про Катинський ліс? Від того часу їх політика ні в чому не змінилася. Буде дуже добре, якщо дозволять бути незалежній Польщі бодай в її етнографічних границях. На мою думку, для них буде також краще збиратися разом з нами і їхати на захід.

Мої польські гості були розчаровані, не знаю, чи вони мені повірили, але ми розійшлися приязно. А наше збирання продовжувалось… Хоча з виїздом відтягалося з дня на день. Просто хотілося побути там довше. Тиждень, день, годину. Це було повільне, болюче, заховане в нутро, прощання… Щось, як кривава рана, яку не можна було загоїти. Вийдеш, було, на вулицю і зустрінеш когось.

– Приємно вас бачити… Бо ми ще також тут!

А пані Галина Варварова було каже:

– Коли я вас ще бачу, мені стає безпечніше.

Звичайно кажу:

– Ну… Ще день… два. Нема причин для поспіху.

І лишалося одно важливе питання: чим і як їхати? Рідко хто з нас мав для цього кращі можливості. Деякі виїхали давніше потягами, деякі автами… Казали, що на станції декому вдавалося дістати товаровий вагон… Там відкрилася ціла біржа торгівлі вагонами… За певну купу карбованців і певну кількість кілограмів сала з певними документами, певні люди діставали вагони. Отже, що залишалося – піти по слідах певних людей і спробувати свого щастя. Але перед віконцем каси на станції стояла така черга за вагонами, а вагонів було так не багато, що надії на це залишалося дуже мало. Одначе я займаю місце в черзі, озброююсь терпеливістю і чекаю. Два дні такого чекання не дало результатів… За кожним разом, коли доходилось до віконечка, там давали одну відповідь:

– На сьогодні вже нема нічого… Спробуйте завтра…

І на третє «завтра» мені пощастило. За віконцем гарна, з карміновими устами, панночка, яка чудово говорить по-польському з варшавським акцентом. Я орудую своїми паперами ДНБ і обіцяю до того певну кількість кілограмів сала.

– Але ж прошу пана. Сало тепер вже ніяка валюта, – відповідає на це гарна панночка.

– А що є валюта? – невмолимо атакую її неприступність.

– Злото, – відповідає вона одним словом.

– Скільки? – питаю цим же лаконізмом, рішений на всі жертви.

– Два, – відповідає вона скромно і точно.

Я видобув з гаманця дві маленькі жовті монетки з головою імператора самодержавця всеросійського, долучив їх дискретно до своїх паперів ДНБ і передав панночці. Та одразу залишила одну монету для себе, а другу з паперами передала урядовцеві в німецькій залізничній уніформі, який урядував тут же зараз за нею. Урядовець глянув на мої папери і кивнув головою. Ціла ця церемонія не тривала довше, ніж одну хвилину.

Опісля ми з урядовцем діловито проходили поміж чисельними рядами вагонів на запасових коліях, раз-у-раз зупинялися, йшли далі і нарешті дійшли до міцного, критого вагону «Дойче Райхсбан», на якому було написано крейдою «Пост» (пошта). Негайно цей напис було стерто і на його місці, також крейдою, поставлено ДНБ. Операція закінчена. Вагон належав мені. Залишалось зайти тільки до уряду і оформити це легально.

Вагон є, це значило «два Миколаї», по курсу чорної біржі 36000 карбованців РК, на конто ДНБ. Далі я спішив додому, після ми з Танею спішили на станцію, Таня лишалася вартувати нашу мандрівну фортецю, а я кинувся в розшуки за транспортом, щоб довезти речі. Транспорт не валявся отак просто під ногами, це вимагало багато руху, але щастя сприяло, ось там на площі валка вантажників робочого батальйону Тодта, обіцяю одному водієві, який говорив також по-польському, літру горілки і той годиться до послуг.

Починається останній акт нашої драми – ладування речей. Вони вже чекають давно спаковані. Великий плетений кіш, три великі і три малі валізи, кілька скринь з книгами, пакунок картин, пара пакунків постільних речей, розкладний стіл, чотири стільці і велика канапа. До всього міхи харчів і славетні дві бочки огірків і капусти. Експедиція на край світу готова.

Все це виносилось, вкладалось… Надійшли сусіди… Починається прощання… Заходжу на мить до хати… Там все ще повно речей, а найбільше книг. Мовчазне, коротке прощання… Тут прожилось два роки й півтора місяця повного турбот життя. У моїх друзів на очах сльози.

Всідаю до кабінки шофера і авто рушає.

Погода мрачна, небо погрожує дощем, в безлистих деревах шугає вітер. Година третя по обіді.

Таня втішилась вельми, коли побачила наше авто. Вона мала клопоти. Приходили люди з пошти і грізно лаялись. Таня їх вислухала і радила звернутися з їх болями до начальства. Вони це зробили і більше не приходили. А ми ділово вселялися до нашого приміщення на колесах і стали законними його власниками.

Але їдемо ми не самі. До мене звернулося кількох наших знайомих помогти їм вибратись в дорогу. Це була пані Січиньська зо своєю дочкою Танею, це було молоде подружжя Наталки й Богдана Дзіваків і це був мій друг Неофіт Кибалюк. А ще до того, деякі з наших друзів передавали з нами певну кількість своїх речей.

Тепер лиш залишається їх повідомити, що все готове, їду за Кибалюком. Ось та невелика вуличка імени Грінченка число 69 з будиночком «Обласне Т-во «Просвіта» в Рівному» – виписане жовтими літерами на синьому тлі. Збірний пункт втікачів, багато з Києва, Кибалюк ввесь занятий іншими, його речі не спаковані… Надаю йому темпа, а сам розбалакався з моїм старим знайомим ще зі Львова, знаним кооперативним діячем Романом Голодом, який вертається з Києва, де працював в Цукротресті.

Ми проходжувались брудним хідником вулиці, по якій ввесь час їхали машини на захід і спокійно гуторили. У такий час люди мають нахил до філософії. Як і всі, Голод питав, що буде з нами далі. Це питання раз-у-раз повторялося, але справжньої відповіді не було. Що буде далі? Земля крутиться, скінчиться цей рік – настане інший. Одного разу ця війна скінчиться і люди, що це виживуть, будуть жити далі. Одні будуть зватися переможцями, а інші переможеними. Ми не належимо ні до тих, ні до інших. Ми займали на цьому форумі особливе місце, ми мали своє завдання, ми змагалися за нього, і віддано, і чесно, і це завдання на цьому не скінчилося. Наше особливе місце залишається за нами далі. Без огляду на час, на місце, на умови.

Ми відходимо з почуттям великого жалю. Це земля, у якій хороняться кості багатьох поколінь наших предків. Залишаємо наших рідних на поталу ворога. Багато з нас вже не зможуть відійти. Вони впали в цій боротьбі і ніхто не знатиме, де їх могили.

А ще більше таких, які рішені не відходити. Свідома жертва свідомого приречення. Їх багато, але не багато лишиться з них живими. Вони лиш вірять, що їх жертва одного разу буде виправдана. Пригадується мова Івана Франка:

, що там далеко десь у світі,

Який ми кинули для праці, поту й пут,

За нами сльози ллють мами, жінки і діти,

Що други й недруги гнівнії та сердиті

І нас, і намір наш, і діло те кленуть.

Бо це належить до заповідей нашого завдання. З цього складається наш центр життя. Електрони й протони нанашого атому.

Ми знали це і в нас не раз душа боліла

І серце рвалося і груди жаль стискав;

Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,

Ані прокляття нас не відтягли від діла

І молота ніхто із рук не випускав.

Ми вложені творчою силою в течію космосу, як мандрівна невблаганність життя.

Нехай прокляті ми і світом позабуті!

Ми ломимо скалу, рівняєм правді путь…

Ми ходили туди й назад поломаним заболоченим хідником побіля будови «Просвіти», яка залишалася напризволяще тих, які сюди прийдуть і які її знищать. Хилилось до вечора. Голова «Просвіти» – втомлений і збентежений, виносив і вкладав до вантажника свої валізи. Ми одягнуті по дорожньому, наше взуття заболочене, наші обличчя виснажені, наші очі поняті жалем.

Після цього ми всі прощалися, сідали до авта і їхали. Наші приятелі, які мають також рушати в дорогу, помахали нам на прощання руками.

По дорозі я ще зайшов до канцелярії руху і заповнив путівку «Дойче Райхсбан»-у. Цілком довільно і навмання я вибрав наш путь до Городка біля Львова.

Точного часу для відходу нашого потягу не визначено. Десь так протягом ночі. А коли я прибув до вагону, там уже були всі наші співмандрівники, світилися свічки, по середині вагону стояв їдальний стіл, біля нього м’які стільці, на столі скатертина. Ми сідали за стіл родиною і вечеряли. Двері вагону відхилені, надворі темнота, зо всіх боків чути людську мову.

І враз десь там далі між вагонами счинився рейвах. Якісь викрики, німецька мова. Ми насторожені. Що там сталося? Мовчали і вслухалися до того гамору, аж поки все це поволі втихомирилося.

І лиш згодом, від робітників, що формували потяг, ми довідались, що рейвах зчинили ес-еси, які вдерлися до одного вагону, забрали якогось чоловіка, вивели його отуди за станцію і там його застрелили. А ще пізніше ми довідались, що тим чоловіком був мій добрий знайомий, директор цукроварні в Бабині, Андрій Пивоваренко. Залишаючи цукроварню, він мав передати певну кількість цукру партизанам. Хтось доніс і за це він поплатився життям. Доповнюючи довгу листу жертв моїх друзів, знищених нашими ворогами. Чи міг би хтось подати їх список? На це відповідає поет Мосендз, коли він молиться за тих, що їх:

Замучив лютий кат

Того, хто побратимом був

Моїм (ще більш ніж брат),

І хто мав тисячу імен:

Петро, Данило, Гнат.

І десь опівночі вагон, у якому ми по різних кутах дрімали, почав рухатись. Спочатку на місці – взад і вперед, аж поки його включено до довгого потягу, який ще годинами стояв в темноті збоку. Я вийшов надвір. Було темно і мрячно. Здалека доносився шум міста, з північно-східного боку, на обрію, розгорялась пожежа. Я довго стояв, довго вдивлявся, довго вслуховувався в наповнену трагікою темноту.

Ми залишали Рівне біля години третьої ночі. Скінчилася моя дорога, яка почалася 8 травня 1941 року в Празі і яка завершилася 21 листопада 1943 року в Рівному. Яку почато під знаком апокаліптичного вершника «на білому коні» з луком переможця, а закінчено «на коні вороному» з вагою в руці своїй, щоб все зважити і все розсудити. Так, як бачило око і відчувала душа.

Подається за виданням: Самчук У. На коні вороному. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1990 р., с. 348 – 360.