3. Партизанка

Улас Самчук

У той час, коли у Дермані було мирно, святочно, майже безтурботно, де мало хто турбувався війною, то натомість у Рівному було повно війни. Багато німецьких військових уніформ, багато партійних кольорів, а головне… Багато напруження. Саме тоді десь там далеко на сході точився один з найбільших боїв історії людства під назвою бій за Сталінград, де було оточено і зо всіх боків замкнено совєтами 6-ту німецьку армію під командою генерала Паулюса в силі понад 300000 вояків всіх родів зброї.

Гітлер відчайно хотів Сталінград. З цією ключевою позицією над Волгою в своїх руках, він переривав все постачання з Кавказу, ізолював Москву і Ленінград, а одночасно закріпляв за собою ту водяну лінію, яку він іноді вважав граничною лінією між своїм Третім Райхом і рештою простору на сході. З цією метою він перебрав операцію за Сталінград цілковито в свої руки, щоб бути ближче до фронту, він переніс свою головну квартиру із Східної Прусії до Вінниці в Україні і скерував всю свою увагу на цю одну точку на планеті.

Формально, атаку на Сталінград розпочато 22 серпня промовою Гітлера в берлінському Спортпалаці, де він заявив, що «ми заатакували Сталінград і ми його здобудемо». В іншій промові, на початку листопаду, він вже казав, що

«я хотів прийти до Волги, до певного міста. Те місто випадково носить ім’я самого Сталіна… Я захотів здобути те місто. Ми не ставимо перебільшених вимог – але тепер я можу вам сказати, що ми здобули його»…

А тим часом 14 дивізій Паулюса числом 225 до 300 тисяч людей було затиснуто в залізні кліщі совєтських армій біля того магнетичного міста. Гітлер шалів. Гітлер кричав. Гітлер проклинав своїх генералів.

Але ситуація його дивізій від того не могла покращати, а навпаки – з кожним днем гіршала, аж поки, з кінцем січня 1943 року, вона дійшла до свого краю і славетна 6-та армія, яка здобувала Голландію й Бельгію, була розпатрошена на кусні, розставала на очах, понад 100 тисяч було вбитих, 12 тисяч до краю вичерпаних, півзамерзлих здалося до полону, а 2 лютого до того ж полону відійшов новоспечений фельдмаршал Фридрих Паулюс разом зі своїм штабом.

Для них ця поразка була не лишень фатальною, але й рішаючою. Всі вони це розуміли. Мій Герман Блюме переживав це мовчазно, але глибоко і болюче і говорити з ним на цю тему, особливо легковажним тоном, не приходилось. Він уже не питав мене, що я про це думаю, як це було його звичкою. Бо і так знав на це відповідь.

Від Сталінграда відплив німецьких армій зі сходу розпочався швидким темпом. Вже біля 14 лютого вони стратили Ростов над Доном, а яких десять днів пізніше віддали Харків.

І одразу це дуже виразно відбилося на всьому їх запіллі; партизанка, яка до цього часу перебувала в стадії підготовки й вичікування, почала активізуватися. З різних околиць сливе щоденно надходили відомості про партизанські рейди на німецькі «шлюц-пункти», на поліційні станції, на контрольовані ними заводи й фабрики, на конфісковані господарства. Ходило поки що про мобілізацію засобів зброї, амуніції, харчових запасів… Як також організацію своїх точок опору на довшу мету.

На цей час партизанка була виключно українська, про совєтську не було ще навіть й чутки, діяли відділи під проводом отамана Тараса Бульби-Боровця, які оперували на півночі Волині й Поліссю, а опісля почали проявляти себе відділи, контрольовані Організацією українських націоналістів (бандерівців), а трохи згодом також ОУН Мельника. Українські пів-військові формації, що були сформовані за дозволом німців для потреб поліційних, як, наприклад, батальйон в Рівному під командою генерала Леоніда Ступницького, залишали свої стоянки і відходили до лісу. Туди також відійшло багато окремих осіб, які мали якесь відношення до військового діла. Мобілізація спротиву розпочалась на повну скалю.

Загальна ситуація була напружена, тюрми набивалися молодими людьми, яких хапали де тільки трапилась для цього нагода, на селах відчувався гострий дух мілітаризму.

Відповідно до цього формувалася і моя поведінка. Я завжди був за витриманість, обережність і поважність. Таке моє наставления залишалося і надалі. Не датися на легковажний зрив, а особливо діяти всім разом і однозгідно. Спочатку це давало поживу для деякої демагогії, але згодом мене почали розуміти і наші стосунки з лісом почали налагоджуватися… І стали навіть дружніми.

А щодо німців, то відношення до мене було невиразне. Я перебував під покровом могутнього ДНБ з таким його керівником, як Аріо, а тому моє там становище було терпимим. Моє життя намагалось бути далі «мирним». Ось у моєму нотатнику від 3 лютого вписано:

«Читаю історію Англії Анре Моруа та історію світа Герберта Уелса. З великим трудом викінчую п’єсу «Любов і ненавість» (пізніше перейменована на «Шумлять жорна»)… Обдумую спогади про О. (Олену Телігу). Надходить рішаючий час. Ще рік, ще два… Німеччина з математичною точністю ступає назустріч заглади. Зараз прочитав в газеті прокламацію Гітлера з приводу десятиліття його влади. У ній чується віра, але не чується певності. Що буде, коли вернуться большевики? Нічого. Кінець.

Корисною для нас, в перспективі часу, є така установа в Рівному, як Райхскомісаріат. Вона насторожила всі душі і всі серця нашого народу, а бути чуйним і настороженим у час війни є корисно. Деякі люди з Прусії думають, що вони в Індії, або Готентотії. Сталінград мусить їх отверезити».

До речі, ці нотатки писалися обережно і в малих дозах. Малося на увазі можливість арешту. Не дати проти себе зайвого матеріалу.

Десь у цих днях ми були на прийняттю в директора цукроварні в Бабині Андрія Пивоваренка, 15 кілометрів від Рівного. Було там чимало різних людей, а в тому також німців. Я сидів за столом з гебітскомісаром Рівного – Беєром. І коли ми підпили і наші язики розв’язалися, я наговорив комісарові таку кількість «правд у вічі», що боявся чи це мені зійде. Одначе, це якось зійшло. Можливо тому, що й сам комісар починав бачити ту правду, лишень не міг її висловити, а головне не почував себе певно в цій загальній ситуації.

Директор Пивоваренко був добрим українським патріотом і добрим фахівцем свого діла, але мав чимало клопотів на два фронти: з партизанами, які вимагали від нього «солодкого» і ес-де, яке гостро слідкувало за його рухами. Кари за приязні стосунки з партизанами були короткі і без розмов – розстріл, а тому директор намагався «задобрювати» тих і других, як міг. З цього самого приводу було зроблено це прийняття просто в головній залі самої фабрики. Гості гарно бавилися, але вираз господаря не прозраджував радості.

Так. Для радості не було причин. 18 лютого мій нотатник натує:

«Цей день – річниця прибуття Тані з Києва, ми провели у спогадах про Олену. В її речах знайдено зшиток її віршів, писаних її рукою, знайшли їх фотографії з їх друзями, а в тому також з Д. Д. Як також наші знимки, зроблені під час нашої мандрівки з Кракова до Львова. Знайшли три грамофонові платівки, награні Михайлом на бандурі, які ми одразу, три рази, на їх пам’ять, переграли на нашому патефоні. Мила, дорба, хороша Олено. Шаную твою пам’ять».

А кілька днів пізніше, 23 лютого, в Крем’янці відогралася трагедія нечуваного розміру і значення. Того дня рано, там було заарештовано дванадцять видатних громадян міста і вже того самого дня в годині п’ятій по обіді їх було розстріляно. Між розстріляними були такі наші друзі, у яких ми недавно гостили, як Петро і Ганна Рощинські, разом з їх племінником, сином сенатора Черкавського, Юрієм Черкавським. Також між тими жертвами був мій давній, ще з часів гімназії добре знайомий, видатний кооперативний і громадський діяч Йосип Жиглевич. До цієї групи належало ще двох українців – Павло Гарячий і молода дівчина Віра Лебедінська. Решта розстріляних були громадяни польського роду, прізвища яких не були нам відомі.

Усіх їх взято, як заложників за якийсь напад, вчинений партизанами на маєтності гебітскомісара Мюллера. Здається, було спалено його віллу, яку він будував в Бережцях біля Крем’яния трудом невільників.

Для нашої незабутньої бабці Ольги Струтинської це було завершенням її несамовитої родинної трагедії. Як сказано, її дочку Марію Черкавську з її маленькою правнучкою Олею, вивезли совєти до Казахстану, її внучку Наталку Білинську ті ж совєти арештували і вона загинула в тюрмі і ось тепер вона за один день нагло і жорстоко втратила дочку, зятя і внука. Старенька 76-літня бабуся залишилась дослівно сама. Без ніякої опіки… Уявити її горе немає сили. Дві великі, шляхетні, здібні, патріотичні родини – Черкавських і Рощинських перестали існувати. До цього спричинилися три ворожі окупації: польська, московська і німецька. І в цьому ім’я самодура Франца Мюллера, що прийшов для цього аж з Рейнляндії – буде навіки прокляте.

«Страшні переживаємо дні, – нотував мій нотатник з 28 лютого. – Надворі ніч – чорна і німа. У тій ночі щось-десь діється. Невідоме, несподіване. Що нас чекає? Згадуються часи «Великої руїни»… Історія найбільших війн древності – Тигру і Єфрату, Єгипту, Картагени. Згадуються війни Гальські, завойовання Америки… Війни релігійні. Хотілося б дожити до кінця, коли люди будуть знов людьми, а не лиш тваринами».

Два тижні пізніше – новий удар. Мій нотатник повідомляє про це обережно:

«10 березня. Вечором панахида по Шевченкові. Багато людей пролило сьогодні ріки гарячих сліз, що цього не висловиш»…

І знак питання. Ця панахида не була тільки по Шевченкові, а по кількох сотнях в’язнів, розстріляних у понеділок 8 березня у Рівенській в’язниці. Великий собор був переповнений народом. Правив Платон Артемюк. Люди стояли навколішках із свічками в руках. «Вічную пам’ять» співали цілою церквою. Обличчя багатьох були залиті слізьми».

Про цю трагедію офіційно газета «Волинь» 18 березня помістила лишень кілька речень:

«Кара за вбивство. 8.3.1943 року пробували в’язні рівенської в’язниці втекти, при чому вони вбили одного німецького урядника і одного голландського вартового. Енергійним виступом сторожі відбито цю спробу втечі. На розпорядження командуючого поліцією безпеки і СД за кару і відплату ще того самого дня розстріляно всіх в’язнів в’язниці».

У місті велике напруження, зустрічні знайомі поняті глибоким смутком. Багато з них стратило своїх рідних.

– Скажіть, що буде далі? – раз-у-раз питають мене.

– Хто може сказати, – відповідав я. Події розгортаються свавільно і нема сили їх стримати в рямцях.

Коли я рано зайшов до уряду ДНБ, там панувала мертва тиша… З верхнього начальства не застав нікого… Всі були на нараді в райхскомісаріаті. Коли я вертався додому, по дорозі зустрів заступника шефа ДНБ Блюме і кореспондента Гартмана. Обидва були розчервонілі й насуплені. На мій запит, що сталося – Блюме відповів:

– Шрекліх! (жахливо). Будуть котитися голови.

Після цього до райхскомісаріату нагнали полонених, навезли різного матеріалу, почали вкопувати довкруги будови стовпи і осотувати їх колючими дротами. На вихідних кінцях вулиць почали будувати бетонові укріплення з кулеметними гніздами.

Вечорами, як звичайно, я зустрічався з Германом Блюме. Звичайно говіркий і жартівливий, він був тепер мовчазний. Мій вигляд не прозраджував також радості. Ми мінялися лишень кількома зауваженнями.

– Зле, – казав він.

– Гірше, ніж зле, – відповідав я на це.

– І скажи… Чому вони провокують? – питав він.

– Сам знаєш чому.

– Але ж вони знають, що ми таке не можемо толерувати, – казав він, маючи на увазі партизан.

– Вони це знають, – відповідав я.

– Що ж вони хочуть цим доказати? – питав він.

– Може те, що вони люди, – відповідав я.

– І що ж вони думають перемогти? – питав він далі.

– Ти завжди любив дивитися на карту Європи. Тепер он поглянь на глобус. Нічого це тобі не каже? – говорив я.

– Нам не треба, щоб нас любили, а щоб нас боялися, – вирвалось у нього старе його твердження.

– Але може і таке статися, що вас не будуть ані любити, ані боятися, – казав я.

– Зрештою… Знаєш… Від мене це не залежить… Ані від Пюца… Ані навіть від Коха. На це є вища воля, – казав він на закінчення мови.

До речі, скоро після того Герман Блюме прийшов до мене вечором і дуже сухо і коротко заявив:

– Знаєш. Узавтра я відходжу. Їду до Райху. На завжди. Отже, до побачення… Хто зна, коли і де.

Другого дня його кімната залишилася порожньою. Його відхід не був для мене зрозумілий і лишень ген пізніше я міг довідатися, що з України почали забирати всіх відповідальних урядовців з прихильним наставлениям до місцевого населення. Окупантська адміністрація мала бути неприступна, безоглядна, ворожа. Герман на таке не надавався.

Але його кімната не довго лишалась порожньою. Внедовзі її зайняла одна молода цікава жінка з Кельна на прізвище Клара Уїнь, яка працювала в так званому емісійному банку для України.

Напруження в місті ввесь час зростало. Інколи ночами, невідомо чому, зривалася кулеметна стрілянина, днями часто зчинялася несподівана тривога. Мовляв, десь там «з’являлися партизани», дарма що їх ніхто не бачив. У страха очі великі, бо слово «партизан» почало вживатися, як пожежа чи динаміт.

Особливо своєрідним видалось того року святкування Шевченка в неділю 14 березня, в годинах пообідних, в залі кінотеатру «Де-Лі», на якому я мав доповідь. Довга, з підвищенням до заду зала вщерть набита народом. Настрій молитовно взнеслий. І враз, перед відкриттям сцени, до залі увійшло щось з п’ятьох німців в уніформі цивільної поліції. Публіка була цим надзвичайно стурбована, це виглядало на облаву, саме тепер ловили людей і вивозили до Райху на роботу. Люди заніміло сиділи на своїх місцях і напружено чекали, що буде далі. Поліцаї крутилися спереду, пішли за сцену, до убиральні, щось там шукали і це тривало.

Я сидів у першому ряді, біля мене сидів голова «Просвіти» Кибалюк, нам це дуже не подобалось і треба було це вияснити. І тільки я встав, щоб це зробити, як у той самий момент зірвалась на ноги мало не ціла зала. І здавалось, що люди почнуть утікати. Я швидко зайшов на сцену, знайшов лейтенанта поліції і запитав його, чого їм тут треба. Виявилося – нічого особливого. Учора вони мали тут імпрезу і залишили якісь речі. І ось прийшли, щоб їх забрати. Я сказав, що тепер ми маємо тут нашу імпрезу і вони нам заважають. Вони обіцяли скоро відійти.

І дійсно, по короткому часі вони відійшли і наша програма почалася. Відчувався настрій релігійної єдності. Зливались воєдино серця й душі. У цей час між нами вже не було «ізмів» чи «івців». Ми були міцно злиті почуттям спільної долі і незламним бажанням боротись за наше право на життя і на смерть. Байдуже, які б сили проти нас стояли.

Формально про це свято газета «Волинь» у тому ж числі, де повідомлялося про «кару за вбивство», писала коротко і загально:

«Шевченківська академія в Рівному. В неділю… старанням окружної «Просвіти» відбулася академія пам’яті Тараса Шевченка, яку відкрив святочною промовою голова «Просвіти» Н. Кибалюк. Відомий український письменник Улас Самчук виголосив реферат, в якому всевичерпуюче висвітлив життя і творчість Шевченка та його титанічне значення для українців усіх часів і по всій землі – що, властиво, в найбільшій мірі спричинилося на глибоко-урочистий зміст академії.

Також і інші точки академії, як пісні, виконані просвітянським хором під керівництвом п. Листопада, декламації пп. Щербань, Поліщука, Зіми та сольоспіви п. Поліщука, були підібрані і підготовлені добре, що в загальному дало хоч і скромне, але гідне та щире вшановання пам’яті великого поета».

Така замітка не могла дати настроїв тих днів. Розуміється, що всі тодішні імпрези відбувалися за дня. Із заходом сонця життя на вулицях міста для цивільного населення вимирало, могли рухатись лишень військові і невелика кількість цивільних, які мали для цього окремі дозволи. Особливо гнітило почуття непевності за своє життя. Зо всіх боків приходили дивовижні вісті. У цей час я дістав вістку про розстріл мого молодого друга Герася Соколенка, яка вдарила мене дуже болюче і під враженням якої я довгий час перебував [На щастя, вістка про розстріл Соколенка опісля виявилась неправдивою.].

Приходили і лагідніші вісті. Ось, наприклад, лист з Варшави від Євгена Маланюка.

«Дорогий друже!

Вашого листа – листівку, датовану 3.02.43 одержав позавчора. Як завше – була то велика, хоч і болюча радість. Маю враження, що Ваші листи, назагал, доходять. Отже, пишіть як найчастіше. Шкода, що Ваші репортажі не вийдуть книжкою: невже ж видавництво в Кракові (чи у Львові) має такі обмежені можливості? Вони надійно пишуть мені, що «Вибір поезій» – вийде, вже й рукопис зладили, вже й проредагував я. Але не знаю, що з того вийде.

Турбує мене, що не маю вістки (вже з півроку) від редактора [мається на увазі Донцов. – У. С.]. Може Ви що чули? Справтесь у Підгірських, де певно є (його) дружина.

Ви пишете, що у Вас можна відпочити? Мені аж дивно, що таке дієслово взагалі існує. У мене таке враження, що я стало перебуваю в стані високої електрифікації. Хворіє мені син, для якого варшавське підсоння є убійче. Біда з бюджетом. Родинний човен «то виринає, то потопає» у цих хвилях «остдії».

Але є щасливі люди, як Чижевський чи Антонович [він мас на увазі Михайла, сина Дмитра Антоновича. – У. С.], що можуть в тиші бібліотеки робити щось пожиточне для батьківщини, що правда, дуже майбутньої. Чув, що О. Бургардт дістав лекцитат у Пражськім університеті. Теж щасливий, аж до заздрості.

А я по-старому сиджу над проектами й кресленням до пізнього вечора. В неділю сплю майже цілий день. Почав був поему «П’ята симфонія», але не можу далі. Немає на те нервів. Бідна література. Ніколи не думав, що самота моя може бути аж такою метафізичною. Й тортурною. Міцно обіймаю.

Ваш Є. Мал.

Коли є можливість, вишліть трохи 1) сала й 2) меду (для сина). Вибачте за таке безцеремонне прохання».

Маланюк тоді мешкав – Варшава, Норд-зюдалле 159. Листи, звичайно, відкривалися цензурою, на конверті лишалася синя смуга хемікалій. Я, було, писав йому про можливість у нас відпочинку для нього, але ось політичний клімат так нагло змінився, що про відпочинок не могло бути й мови. Про що я не міг йому навіть писати, саме з огляду на цензуру.

У нас тоді почали вже ловити людей на вулиці або вдома і вивозити до райху на працю. Одного ранку, коли ми ще спали, до нас застукали трьох людей у якихось дивних сірих уніформах, перевірили наші документи і забрали Таню. Було зчинено великий протест, натиснуто на всі доступні нам пружини влади і Таню випущено. Але з «господині дому» вона стала «секретаркою редактора ДНБ» і я мусів кожного місяця підписувати її робочу картку та виплачувати їй платню.

Подається за виданням: Самчук У. На коні вороному. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1990 р., с. 292 – 300.