6. Прощання з Тилявкою

Улас Самчук

У Рівному, як завжди у Рівному. Це вже фронт. Багато військових машин і багато всіляких уніформ. І гнітючий клімат терору й непевності. Арешти щоденно. Однаково, як у місті, так і по селах. Створено навіть особливий відділ арештів, до якого входило чотирьох справжніх бувших членів НКВД в уніформі з російською мовою… До того створено особливу поліцію з місцевих людей, яку названо українською, яку очолював знаний на Волині Грушецький. По місті роїлося від агентури Ес-Де, а на летовищі стояло кілька малих літаків – «шторхів», яких завданням було вилітати на села з розвідкою і скидати там запальні бомби.

Одного разу зчинилася особлива тривога довкола редакції «Волинь». Її оточили ес-еси, співробітники кинулись, хто куди в розтіч, на бігу вбито завідуючого їдальнею Протаса Тимощука, а Тиктора арештовано. Євген Мисечко і Василь Штуль вимикнулися з облави і подалися до партизанки. Редакцію було розгромлено і створено нову, на чолі якої став Петро Зінченко.

Арешти провадились також на селах. По районах виарештовано сливе всіх районових начальників і в тому також нашого друга Олександра Даниленка з Мізоча. Велика рівенська тюрма, недавно випорожнена розстрілами, наповнялась новими жертвами.

Літо видалось холодне і дощове, на полях поволі дозрівав гарний врожай збіжжя, у якому, як у морі, то виринали, то ниряли партизанські загони. У поблизьких біля шляхів місцях, збіжжя було скошене, щоб мати відкрите поле обстрілу.

У терені появились також і партизани совєтського типу, почало згадуватись прізвище Ковпака. Заговорили також про партизанку польську. Таким чином «ліс» поділився на український, російський і польський, між якими також не було згоди.

На фронті від 5 липня почалась давно готована німецька офензива на відтинку Орел – Курськ – Білгород. Сорок німецьких дивізій, під командою фельдмаршала Гюнтера фон Клюге, розпочали знамениту битву – «бій панцерів». Це було відчайдушне зударення криці проти криці, яке тривало три тижні і скінчилося поразкою німецьких «Тигрів». Останні надії головного командування німців втримати лінію фронту на висоті Волги, розвіялись назавжди. Вже 12 липня вони втратили Курськ, створено вилом фронту, який швидко розширявся. Дорога на Київ для совєтів була забезпечена.

У нас вдома говорилося безконечно про партизанку. Приходили щодня вісті про її активність, а останніми тижнями почала нав’язувати з нею контакти також Харитя Кононенко. Вона захопленно оповідала нам про свої поїздки «до лісу», все їй там подобалось, лишень турбували її міжпартійні чвари партизанських формацій. Десь там бандерівці напали на бульбівців і були жертви в людях. Трохи згодом, ті ж бандерівці напали на мельниківців і знов були жертви. Йшлося про підпорядковання всіх тих формацій під одне командування з назвою Української повстанської армії. Але як це зробити з людьми, зараженими такою кількістю «ідеологій»? Не було й мови про демократичну більшість голосів. Залишалось «право сильніших». І ним користалися.

Харитя Кононенко, як ентузіастка партизанки, намовляла мене перейти до лісу і спробувати повести там політику добровільної консолідації непримиримих антагоністів. На що я відповідав завжди, що моя там присутність викликала б лишень нові ускладнення, бо виступати від імени якоїсь одної партійної групи я не збираюся, а заняти позицію «надпартійності» у тих умовах було неможливо. А поза тим, я був переконаний, що всі ті, з нашої інтелігенції, що пішли туди, назад звідти живими не вернуться. Їх знищать, як не свої міжпартійні чвари, то ворожа чужа агентура, якої там напевно не бракує. А моїм завданням… Я повторяв те саме, що казав не раз: воювати не рушницею, а пером.

Одначе, партизани раз-у-раз намагалися заполонити мене до свого лісового царства. Одного разу, серед білого дня, у нашій хаті з’явилося двоє бадьорих молодих людей – Євген Мисечко і Іван Федорук (колишній представник «Волині» на Луччину), які з місця заявили, що прийшли забрати мене з собою. З розпорядження Тараса Бульби. Щоб я став у них редактором їх газети. При цьому вони призналися, що мають тут завдання ліквідувати начальника міліції Грушецького, як також зробити напад на аеропорт і знищити там ті «шторхи», що ото літають понад селами і скидають там запальні бомби. Для легітимації себе, вони продемонстрували перед мною свою зброю у вигляді тяжких револьверів, які вони мали при собі за поясом, а щоб замести сліди мого зникнення, вони пропонували здемолювання мого мешкання з тим, що для Тані вони знайдуть спокійне місце десь на селі.

Після цього між нами постав довгий діалог, бо ні одної точки з їх підприємства я не схвалював. По-перше, я почав їх бештати, що роблять вони це діло дуже неповажно. Їх поява тут в такому вигляді може принести нам усім лишень знищення. Свого часу мені було сказано, що за мною ведеться постійний нагляд німецьких агентів і якщо це так, їм треба по можливості скорше і по можливості непомітно зникнути… Якщо це взагалі вже не пізно…

По-друге, я не вірю, що там можна буде видавати якусь газету, хоч би за браком паперу, а тому моя там присутність зайва.

По-третє, не рекомендую їм чіпати Грушецького. Наша тюрма набита в’язнями і там тільки й чекають зачіпки, щоб її знов ліквідувати… А щодо нападу на летовище, то це виглядає дуже неповажно. Там чекає на них міцна німецька залога, добре озброєна і міцно укріплена. І вони, зі своїми скромними силами, цього не подужають… Що може привести не лишень до знищення їх самих, але й великого погрому українського населення міста.

Вони ще деякий час зо мною сперечалися, але опісля погодилися і відійшли без наслідків. Все лишилося по-старому на місці, тільки я деякий час не ночував удома, аж поки не переконався, що й біля мене все в порядку.

А «Поліська Січ» отамана Бульби-Боровця все-таки одне число своєї газети «Оборона України» видала з датою 1 серпня 1943 року. І тільки одне число. Бо на більше їх, як і слід було чекати, не хватило. Майже на цілу сторінку передова стаття «За єдиний революційний фронт», підписана самим отаманом.

«Тому, – писав він між іншим, – перед нами тільки одна дорога, дорога боротьби за нашу державу. Перемогу в цій боротьбі осягнемо тільки тоді, коли змобілізуємо ввесь український народ під одним прапором, під прапором об’єднання і завзятої боротьби».

А далі радилось, як це зробити:

«Для мобілізації всіх сил народу не мусимо ліквідувати існуючі угруповання, або підпорядкувати їх одні другим, вони можуть далі провадити без шкоди для загального добра свою організаційно-політичну роботу, але в збройній боротьбі з зовнішнім ворогом вони мусять порозумітися і створити одну всенародню армію, одне командування і один всеобіймаючий штаб, зложений з представників усіх діючих революційних осередків, які в різній скількості увійшли б до його складу.

Інакше в Україні, – писав він далі, знов запанує анархія, поллються ріки крові, а в результаті вороги всіх знищать»…

Отже, «всеобіймаючий штаб». «З представників усіх діючих революційних осередків»… З пропорційним заступництвом. Бо інакше «знов запанує анархія».

Докладно пояснюючи це тим, що

«коли окупанти, винищуючи український народ, кладуть в одну могилу українських комуністів і комсомольців, петлюрівців, членів СВУ, націоналістів з-під проводу Бандери і полковника Мельника, українських соціалістів і демократів, то чому українці спільними силами не зможуть усіх панівних окупантів загнати в таку ж могилу?!»

«Тому геть з усякими особистими та партійними амбіціями і забобонами, що стоять на перешкоді до нашого Великого Діла, діла відбудови української незалежної держави! Хай живе єдиний революційний фронт українського народу!»… –

закінчив отаман свою філософію.

Але з «наказів» ч. 80 і 81, виданих 20.07. ц.р. [1943], поміщених на тій же сторінці газети і підписаних «/ . / Отаман Тарас Бульба-Боровець», виходило, що його «Головна команда Української повстанчої армії постановляє переіменувати Українську повстанчу армію на Українську народню революційну армію».

Що сіє мало значити? Чому такі драстичні реформи? Тодішні знавці цієї головоломки пояснювали, що це тому, що тоді було створено ще одну УПА і отаман з його «геть з особистими та партійними амбіціями» волів краще змінити свою фірму, аніж зливатися в «єдиний революційний фронт».

Отже, писалося трамвай, а вимовлялося конка. «Геть з партійними забобонами», а разом пропонувалося вносити їх в «різній скількості» навіть до «всеобіймаючого головного штабу», впрягаючи до одного воза лебедя, щупака і рака, щоб вивезти його з болота.

Знаючи таку «політичну» логіку, мені не легко було погодитися «на ліс» з моїми переконаннями, що в штабах повинні діяти не «представники угруповань», а знавці свого діла, найкраще з-поза партій взагалі, а всі ті їх «угруповання» з їх дрібненькими ідеологіями не варті більше ніж виїдене яйце і боротися за них між собою, це значило не бачити основної ідеї – свободи й незалежності народу в його державній формі.

Це також вплинуло і на мою відповідь емісарам Бульби-Боровця, – Мисечкові і Федоруку, коли вони з’явилися у нас зі своїми револьверами, щоб забрати мене до лісу.

Одначе, не обійшлося без відповіді від отамана. На мою адресу, через редакцію «Волинь», надійшло писання під назвою «Лист Гаврила Обруча з Полісся до Уласа Самчука», авторства, здається самого отамана, в якому бажалося, «щоб йому (тобто Самчуку) покорчило руки і ноги», з такими любезними епітетами, як «гад та ще й «антихрист», а до того й «підлабузник» і навіть… О, жах! «гітлерів викидиш». Здорово! Зброя просто з арсеналу совєтських борзописців, коли вони дістануть наказ когось «знищити». В дусі і стилі «політики» нашого часу і нашого простору. Прикметної не лишень для думання Гаврила Обруча з Полісся, але й решти «угруповань» нашого політичного світу, включно з центральними комітетчиками партії в Кремлі. Де ще живцем, від коріння діяли первинні інстинкти анімального відчуття дійсності: перемагай і пожирай.

Після такого листа, я був двічі вдоволений, що не піддався спокусі співпраці з такими майстрами політики того невротичного часу.

Але куди мав вдатися такий непоправний самітник, варнак і маверик, як моя особа? Не було вибору. Для неї всі мости в Україну спалені. Залишилась тільки одна дорога – на захід. І з цим не було вагання. Не зітхалося і не плакалось. Я був повний Україною мого власного уявлення і з нею я міг мандрувати у всі кінці світу. Україна сталінського крою не була для мене вгодним під сонцем місцем.

Вже місяць серпень був для нас місцем збирання в далеку дорогу. Нічого не було ще відомим. Питання, куди вдатися, було ще огненим знаком запиту. У моєму нотатнику з 11 серпня читаю:

«Після великих арештів чотири тижні тому, до мене часто заходять нещасні люди з проханням помогти їм. Що можу їм помогти? Сам чуюся загроженим в не меншій мірі, як і інші. Сам не знаю, куди вдатися».

Під таким враженням хотілося ще раз побувати в Тилявці і побачитися з рідними. Подорожувати в цей час по Волині не було простою справою. Залізниці раз-у-раз зривалися в повітря, дороги були заблоковані партизанами, головна магістраля Львів – Київ на відтинку Дубно – Рівне, була оголошена «загроженим тереном» і німецькі військові машини могли проїжджати цей відтинок лишень збірними колонами в супроводі окремих конвоїв. Ще гірше було на бічних дорогах по обох боках цього шляху.

Не дивлячись на це, я ризикнув… Хотілося ще раз бачити своїх рідних, а формальним приводом для цього були хрестини дочки Романа Бжеського, який залишив Рівне і переїхав назад до Крем’янця, де на мене чекала сентаментальна роль хрещеного батька і кума. Отже, до Крем’янця, а звідтіль до Тилявки.

Це була друга половина липня, на полях розгортались запізнені жнива. Гарні, погожі, серпанкові дні. Ранній виїзд з дому, прощання з Танею хвилююче, дорога непевна. Дванадцять кілометрів з Рівного до Здолбунова потягом швидко минули, а там пересадка на Дубно, де і почалися «ходження по муках». Потяг Київ – Львів, поминувши Здолбунів, сповільняв темпо місцями до черепашного, їхалось крок за кроком, іноді без причини зупинялося, віддаль, що вимагала годину часу, забирала вдвоє стільки, пасажири нудились, я мав можливість надивитися на околиці, знані мені ще з часів юначих. Особливо цікавила мене зупинка Озерани, де бувало пересідалося на Мізоч по дорозі до Дерманя. І де інколи приходилось пів дня чекати на потяг.

У Дубні пересадка на Смигу і Крем’янець. І це вже не був потяг, а своєрідний панцерник. Він складався з кількох вагонів товарових і пасажирських, а перед його паротягом посувалось три платформи, навантажені піском. Їхалося волячим темпом. У вікнах пасажирських вагонів стояли озброєні мадярські вояки. Лісові околиці Смиги були цілковито опановані партизанами, ввесь рух на шляху Крем’янець – Дубно був припинений. Не так давно, на цих дорогах було вбито єпископа Олексія Громадського, який відважився їхати автом, не дивлячись на пересторогу партизан.

Одначе цей потяг посувався поволі вперед без ніяких пригод і десь біля години третьої по обіді дотягнувся до Крем’янця. Де треба було висідати і йти до міста три кілометри пішки.

Вражало, що всі станції обслуговувались чужинцями… Поляками, мадярами і навіть азіатами, але ніде нікого з українців. У Крем’янці обслуга була виключно польська, здавалось, ще більше польська, ніж це було за Польщі. Лишень урядові написи залишились українські.

Ідучи пішки до міста, вражала велика тиша й безлюдність. Ніде ні живої душі. Що це могло значити? І не було навіть кого спитати. Порожні вулиці, мовчазні будинки, закриті двері, а іноді й ставні. Але я все йшов і йшов далі. А, дійшовши до вулиці, яка за моїх часів звалась Директорською, повернув направо з наміром йти далі вгору здовж Ліцеального парку ген отуди, де за містом, під горбиком жив Бжеський. Дуже знайома вулиця з високим по лівому боці муром, що відділяв парк, по якій колись щодня ходилося до гімназії, що містилася отам вище у «домі Бакимера».

Проминуло три безлюдних кілометри і враз я наткнувся на щось живе. Проходячи побіля площі перед ліцеєм, я помітив збоку в заглибині під муром німецьке поліційне авто, в якому сиділо двох ес-есів. Побачивши мене, один з них кивнув на мене пальцем. І коли я підійшов, він спокійно, флегматично запитав:

– Як ваше прізвище?

Я відповів.

– Хто ви такий?

Я відповів.

– Маєте документ?

Я показав йому свою посвідку ДНБ. Він прочитав її, глянув на мене, нічого не сказав, віддав посвідку і буркнув:

– Можете йти.

А коли я добився до Бжеського і коли він побачив мене на своєму порозі, він витріщив очі:

– Як ви дійшли? – було перше його питання.

– Ногами, – відповів я.

– Але ж там сьогодні облава. Ловлять людей. Все вивтікало в гори. На вулицях стріляють в кожного без попередження.

– На щастя, я цього не знав, – відповів я.

– Не в тому щастя, що ви не знали, а в тому, що з вами нічого не сталося, – казав Бжеський. Я оповів лишень про мою зустріч з ес-есами і це все.

Моє прибуття внесло сюди чимало відпруження. Бжеський зі своєю дружиною Надією сиділи вдома за закритими дверима і ніхто не наважувався вийти надвір. У них недавно народилась дочка, яку вони намірялись сьогодні зробити православною християнкою, але з огляду на тих там ес-есів, цю церемонію приходилось відложити на пізніше. Тим часом я мав намір відійти до Тилявки.

Але як тепер дістатися до Тилявки? П’ятнадцять кілометрів на схід. Ще не так давно, це не було для мене проблемою, я діставав від міста підводу і все було полагоджено. Але не так воно виглядало тепер. Хто тепер пуститься їхати в таку дорогу? Хіба що йти пішки. Одинцем. На власне ризико. Одначе, я вирішив дістатися туди за всяку ціну. Пішки так пішки.

Тим часом я лишився ночувати у Бжеських. Вони жили у невеликому власному домику, що вони самі собі збудували за українським стилем, що позначалося особливою формою дверей і вікон, а в середині його стіни були розмальовані різними, переважно полтавського взору, фресками. Бжеський особливо любив бібліотеку вибраних ним книжок і тепер вона виглядала досить поважно. Коли 1939 року сюди прийшли большевики і Бжеським пришилося втікати за кордон, їм найтяжче було розставатися з їх бібліотекою. Пані Надія оповідала, що опісля вона кілька разів переходила нелегально кордон, ризикуючи життям, щоб забрати деякі, особливо вартісні їм книжки.

На щастя, ця їх бібліотека досить добре збереглася… Можливо, дякуючи тому, що в цій хаті оселилася українська родина, яка розуміла вартість таких речей і зуміла їх зберегти. Коли Бжеські вернулися, вони доповнили свою збірку новими книгами, але тепер ось постає нова небезпека і їм знов прийдеться з цим розстатися.

Другого дня політична погода виглядала, здавалось, сприятливіше. Ес-еси від’їхали, облаву було знято. На вулицях знов появились люди. Говорили лишень, що було забрано певну кількість людей, яких кудись вивезено.

А я вирішив ще попитати щастя і зайти до міської управи… І, можливо, роздобути якусь підводу… Я розумів, що тепер це виглядало досить безвиглядно і не тільки тому, що змінено прихильну до мене міську управу, голова якої Трохим Бригадир давно гуляє десь в партизанці, а також тому, що ніякого транспорту вона тепер не має. Але купіць нє купіць, а потарговаць можна, як кажуть поляки. Я все-таки зайшов до відомого в Крем’янці двоповерхового будинку з балкончиком на пригорбку, що від прадавна правив там за міську управу.

І був надзвичайно здивовений. На місці бувшого голови, мого колишнього гімназійного товариша Бригадира, я знаходжу солідну постать мого колишнього директора тієї ж гімназії Сергія Ульяновича Міляшкевича.

Вельми приємна зустріч. Як завжди, діловий, репрезентативний «наш пан директор», що бувало за часів Польщі вивозив на своїх плечах заборонену, небажану нашу гімназію, так і тепер, видно, він мусить це робити з управою міста Крем’янця у ці часи трудні, під пануванням примхливого й небезпечного гебітскомісара Мюллера. Роль далеко не заздрісна і припала вона для Сергія Ульяновича напевно не випадково. Його вигляд, його діловість, його дипломатична зручність напевно багато до цього спричинились. Його заступником був далі Кирило Крестямполь, той самий, що і за Бригадира.

Сергій Ульянович був також немало здивований.

– Дуже несподіваний гість. Чим можу вам, пане Самчук, служити? – казав він своїм швидким говором, що так добре пам’ятався мені ще з часів юначих. Мені так і здавалося, що я зайшов до його кабінету, щоб вислухати догану за недобру поведінку.

Тепер він сидів за широким бюром свого уряду, а я сів насупроти нього на кріслі. І пояснив йому, за чим я сюди прийшов.

– Знаєте… – казав він своїм розброюючим тоном, при чому його блискучі сині очі приплющувалися у вираз неприємності. – Тепер це… Ви самі знаєте… Як це тепер з нашими дорогами. І чи хто відважиться тепер їхати.

Мені прийшлося поясняти, переконувати, гарантувати, що їхати зо мною, нема небезпеки… Він дивився на мене з виразом обережного недовір’я, але все-таки сказав:

– Ну… Спробуєм. Може хтось відважиться. Але я не ручаюсь. І треба зачекати.

І він почав одразу акцію, покликав секретарку, дав їй доручення. Після цього ми з ним погуторили, згадали гімназію, мені було цікаво, чи він пам’ятає мене з того часу.

Так. Пам’ятає. Він слідкував за ходом мого літературного діяння, знав про мої відчаяні спроби вирватись за кордон. Можливо йому, як суворому легалістові, і людині обережного поступовання мої спроби поведінки були надто ризковані і небезпечні, але я пояснив йому, що в нашому випадку, не було місця для безпеки. Лишатися в глухій провінції, замученій поліційними обмеженнями на півголодному раціоні покорму для душі і тіла, для мене значило знищенням. А коли так, я волів бути знищеним у боротьбі. У спротиві. А не в покірному животінню на краю життя під гнітом чужої окупації.

Для Сергія Ульяновича така риторика не багато значила, для нього існують його власні на це погляди, одначе, дивлячись на мене, він не міг заперечити, що я мав також якусь рацію. Вважаючи, очевидно, я мав просто щастя. На що не всі люди можуть покладатися. Це була гра… І то гра ва-банк. Виграти все, або все програти. Я мав щастя.

На цей раз я мав також щастя. Моє чекання і моя риторика поплатилися. Підводу було знайдено. Якийсь селянин з-поза міста.

– Знаєте, – казав він. – Роблю це тільки для вас. Читав ваші книги і ваші статті. Коли мені сказали – як міг відмовити.

І ми зараз по обіді виїхали гарно вимощеним селянським возом… Знайомою мені дорогою… Попід Боною з краєвидом на місто. Приємно розмовляючи про різні справи з моїм візником. Дорогою інколи зустрічалися прохожі, на полях працювали женці, ми віталися «Бог-поміч», нам відповідали «спаси-Біг», все виглядало мирно. Як звичайно, я багато згадував. Після дороги «до Дерманя», ця дорога «до Крем’янця», була для мене найзнаменнішою дорогою життя. По ній багато їздилось, а ще більше ходилося. І завжди багато думалось. Звідсіль ставились проекції дороги в далекі світи. Тут мріялось і гут надіялось.

І тут, як ніде, відчувалась наглість історії. Сюдою проходили полки Хмельницького. А за моєї пам’яті сюдою йшло воїнство Першої світової війни. А опісля Української народної республіки… І конниця Будьоного… І легіони Галлера. А тепер ось у тих он лісах зліва, отуди, як Смига, Антонівці, Гурби стягаються сили наших інсургентів, зовсім таких, як я описував їх у своїх писаннях. Борці за волю. Збуджені «в огні». Недосвідчені політично, але… Борці!

Там десь в Касабланках, Тегеранах засідають Сталін, Черчіль, Рузвельт… Вони ділять без нас нашу землю, гандлюють нашим правом, але тут у Смизі, Антонівцях, Гурбах гуртуються молоді люди, які мають на це свою думку. Увага, увага! Ці молоді люди вже не «тутешні», і не тільки «хахли». І одного разу їх думка заважить на вазі людської долі.

Як дивно було тепер ствердити, що мої колишні мрії на цій дорозі справдились. Вони вже не є тільки в «Волині» чи «Сурмі», а ось в тих он лісах на обрії,Залишається вивести їх на широкі шляхи історії, на столичні форуми світу. Чи існують тепер для нас такі можливості? Не тільки існують. Вони є. Вони на досяг руки. Сталін не Сталін, Рузвельт не Рузвельт! Вони є. І ми їх досягнемо.

Хоча я був переконаний, що для мене особисто в цей час не є дорога до лісу. До Смиги чи Антоновець. А все-таки десь туди знов на захід сонця, де лежить той нещасний півострівець цивілізації з назвою Європа. Останні рештки останньої цивілізації християнської ери, яку, можливо, також проковтне якийсь майбутній Чінгіс-хан з Кремля з допомогою якогось президента з Білого дому, але поки що це ще єдине те місце на цьому півкуллі, де ще можна дихати повітрям особистої свободи і де ще можна сказати те, що нам сказати треба. Бо у нас тут ще дуже багато недосказаного… І, навіть, до кінця не додуманого… Що нам треба додумати і досказати.

З такими думками і такими переконаннями я появився на цій дорозі мого юначого старту. Збираючись знову йти в далеку дорогу майбутнього. Йти далі, найдалі, бути самим собою, не здатися, без нарікань і без пониження. І не загортатися в туман невиразності, не рахуючись з тим, чи похвалить тебе якийсь окупант, а чи виклене. Коли тебе хвалить ворог твого народу, це значить, що ти сам собі ворог.

Моє прибуття до Тилявки було там несподіванкою. Мій візник довіз мене під село і повернув назад, щоб завидна доїхати назад додому. Ніякої заплати не хотів узяти. Через село я йшов пішки… І раз-у-раз зупинявся, щоб привітатися з людьми, яких набиралось все більше і більше. Це ж бо появилась людина з другого світу. Мене питали і все питали. Головне, що там діється в світі поза їх межами. Чи вернуться скоро «ті». Боялися «цих», але перед «тими» тремтіли. Вони ж тут «за Україну», а там же Сибір, та Сибір, та Сибір. Всі це знають і всі цього лякаються.

Але поки що тут оживлення, село заворушилося, вулиця заповняється людьми. На подвір’ї мого брата повно народу. Почалися й гостини. Дарма що в кожній хаті на видному місці лежав клунок речей, щоб на випадок тривоги, схопити його і бігти до сховища. Кожний тут мав своє старанно засекречене сховище… Брат показав мені і своє таке місце, викопане в долині біля копанки із входом від води, щось як у бобрів. І так пильно замасковане, що пізнати його із зовні не було легко.

Люди були стривожені, завжди чекали небезпеки, були напоготові, але жнива йшли своїм порядком, зародив хліб і треба його зібрати. Готувались до тяжкої зими.

Тут також чекала мене прикра несподіванка. Між гостями, які звичайно приходили зі мною привітатися, не було мого приятеля Романа Леха, який звичайно прибував до нас одним з перших. Останнім часом я діставав від нього листи. Він інформував мене, що біля нього діється, висловлював свої погляди… Було помітно, що він був чимось стурбований, хотів було кудись їхати, не знав куди і просив у мене поради. Як також не так давно, він оповів мені про свою зустріч з партизанами, які викликали його десь там до свого штабу на Угорське. Він скаржився, що ті люди мало розбираються на політиці, примітивні у своїх судженнях і тим самим небезпечні. Це звичайні сільські парубки, з якими «нема мови», якщо вони з вами в чомусь не годяться. І мають у своїх руках «владу».

А оце недавно він мені писав:

«Дорогий Уласе Олексійовичу!

Останньо я познайомився з одною небуденною людиною. Є то Жимовський – знаменитий польський критик і голова Польської Академії літератури. Він є тепер без роботи і мешкає у одних земляків на «ласкавим хлєбє». Є то людина надзвичайно цікава і широко освічена. Розмовляти з ним, все одно, що мед пити. Він дуже цікавився Вашою творчістю. Я достарчив йому 2-й і 3-й тт. «Волині» (1-го не міг дістати). Він прочитав одну книжку – 3-й том. Думаю, що Вам буде цікаво знати його опінію, тому подаю Вам її.

Він каже так. Дефекти:

1) фігури, опріч Матвія та його жінки і Йона, замало плястичні.

2) в той час, коли Ви писали цю книжку, Ваш світогляд був ще трохи обмежений, бракувало Вам правдивої освіти.

Плюси: дуже добре віддане життя цілості, знаменитий стиль (між іншим, я також люблю Ваш стиль), великий темперамент.

Резюме: коли б то була польська книжка, на польській мові і про польський народ, пін би приложив усіх зусиль, щоб поширити знайомість з нею серед польського народу; але й так він вважає потрібним впровадити її в товариство польського читаства. От і все. Подаю Вам точний зміст розмови з ним»…

Іншим разом він писав про різні недоладності в селі, когось було пограбовано і, на його думку несправедливо, він протестував… Що нашому народові ще бракує виховання, дисципліни, морального вишколення. І що про це треба говорити відверто, не лякаючись прикрої правди.

Але де ж це дівся на цей раз стурбований Роман Петрович? У відповідь дістаю моторошну вість. Його було замордовано разом з його сестрою Галиною дуже жорстоким способом. Їх вивезено возом на вигін села і на очах багатьох людей поколото багнетами. І там же засипано в яму. Казали, що він був німецьким донощиком. За присудом партизанського суду.

Ця вістка була для мене дуже неприємною. І навела на багато розважань. Того дня, коли я там був, у церкві хтось замовив по них панахиду. По селі поширено приказ партизан з її забороною. Люди боялися йти до церкви, хоча багато з них думало, що Лєхи впали жертвою якоїсь брудної провокації. І питали мене, чи я міг би взяти участь в тій панахиді.

Питання бентежливе. Мене ця справа пригнобила. Не було можливості з цим розібратися… І не хотілося входити в конфлікт з партизанами. Їх становище було повне відчаю, зо всіх боків загрожене, з ворогами, які діяли не лишень із зовні, але й з нутра, а тому вони могли бути немилосердні, а інколи й несправедливі. Виправдуючись тим, що їх вороги не виявляють до них також милосердя. Зуб за зуб, око за око.

З тих міркувань я не пішов на панахиду… Хоча я чомусь не вірив, що Лехи були винні в тому, в чому їх обвинуватили. Тоді було знищено за це саме мого колишнього товариша Лонгина Данилевича, але за цього годі було ручатися. Він був спроможний на брудні вчинки, але справа Лехів залишилась для мене не ясною і болючою.

Взагалі, це зіпсувало настрій цих моїх відвідин села, де жили мої рідні. Тим більше, що це були відвідини прощальні. Я це відчував і це знав. Це саме відчували і мої рідні. Ніхто з них не збирався виїжджати, дарма що їм загрожувала чимала небезпека. Просто тому, що вони моя родина. Бо самі вони ніякою політикою не займалися, а були тільки добрими, відданими працівниками на своїй землі. На жаль, коли прийшли туди совєти, всі мої з ними стосунки цілком обірвалися. Я не міг нічого довідатись, що з ними сталося. Це, очевидно, належить також до системи пануючої там зверхності, практикованої там від віків.

Я пробув тоді в Тилявці три дні і в понеділок 16 серпня її залишив. З такою незабутньою прощальною сценкою: моя сестра Васса мала три сини: Лонгина, Віктора і Володимира. Цьому останньому було тоді щось біля трьох років. Миле, гарненьке, надзвичайної типовості хлоп’ятко. І коли брат Федот лагодив на дорогу воза, маленький Володик, збагнувши в чому справа, тихенько видряпався на нього і міцно засів на самому передку з твердим наміром їхати з нами також. Він знав, що таке його підприємство не обійдеться без спротиву, тому ціла його маленька істотка була наставлена на рішучу й безкомпромісову боротьбу. Сподіваючись найбільших перешкод від своєї мами, вся його увага була скерована на неї і на кожний її погляд він відповідав голосно і рішуче одним словом:

– Ні!

Одночасно він благально поглядав на мене, сподіваючись звідти найбільше зрозуміння.

І ось віз готовий, коні запряжені, родина зібралася прощатися… Але Володько мідно сидить на своєму місці. І не думає вступатися. Він знає, що ось-ось почнеться атака і тому він готовий до оборони. Всі очі звернені на нього, а мама обережно починає мову:

– Володику… – починає вона.

– Нііі! – перебиває він її гостро і рішуче і при тому загрозливо замолов босими ніжками. Але і мама також не знає милосердя. Атака продовжується. Його намагаються звабити обіцянками.

– Володику! Дивись. Ось там тато також запряже коні і ми також поїдемо до міста, – ніжно щебече мама.

– Ні! – викрикнув він ще ріщучіше, а в його очах блиснули огники гніву.

До справи втручається й батько Василь.

– Володику, – каже той розважним тоном. – Ти знаєш, як то треба запрягати коні… Ходи но і поможеш мені і ми разом поїдемо.

– Ні! – знав він лишень одну відповідь… І вже з докором поглядав на мене, чому це, мовляв, я зрадливо мовчу у такій трагічній ситуації.

А ситуація ставала направду відчаяною, всі, видно, змовились проти Володька, він цілком осамітнений і йому нічого не лишається іншого, як вдатися до останньої зброї – плачу. Він гірко й відчаяно заплакав. Але чи й це помогло? Мама й тато невмолимі, дядько мовчить, а решта посміхаються. Їм що. Це, мовляв, не їх справа. Його намагаються полонити, ось мама хоче піймати його на руки, він борюкається, його голос збільшується, його ручки й ніжки роблять відчаяні рухи… Але мама… Та мама… Вона ось вже його піймала і горне до себе. А віз рушає і виїжджає з брами. А його дядько сидить собі на возі і тільки махає рукою… І ось він зник за брамою і виїхав на дорогу…

І так ми від’їхали під розпачливий плач Володька. Дорога, мила, незабутня дитино! Той твій плач на прощання залишився зі мною на все життя. І ніколи не забудеться. І даруй мені, любий хлопчику, що я не міг взяти тебе в мою дорогу.

У Крем’янці ми попрощались з братом Федотом. В житті нам судилося йти різними дорогами. Він був селянин від уродження і таким на все життя зістався. І не піддався вимогам нашого батька, який хотів дати йому більшу освіту. Він не переймався справами, які турбували мене і не розумів моїх життєвих намірів. Але я не брав йому цього за зле. Ми були такими в поколіннях і тільки я один був виродком з цього загального приречення мого роду. Мій брат був типовим мужиком, якого єдиним ідеалом було орати землю, сіяти хліб і мати добру родину. В градації суспільних вартостей, ця вартість одна з основних, на якій базується сама екзистенція буття на землі в його елементарній природі.

У Крем’янці треба було задержатись ще на пару днів. Як сказано, Роман і Надія Бжеські намірялись охрестити свою дочку і я мав «держати її до хреста». При чому названо її Маргаритою… Ім’я, що його годі знайти у списках наших імен і можна допускати, що тут не обійшлося без певних сугестій Гетевського «Фауста». Для поетичної натури мого кума Романа фаустівська Маргарита була символом чистоти, щирого почуття, живого інстинкту, з якою доктор наук Фауст міг протиставитись хитрощам та зломислію лукавого Мефістофеля. Батько Маргарити з Крем’янця міг уподобитись Фаустові з його різноманітними зацікавленнями і цей маленький ритуал хрещення, що мав місце в хатині під горбиком, стіни якої були розмальовані полтавськими фресками, міг матії зв’язок з містерією великого олімпійця з Веймара. Він відбувався в атмосфері високого напруження пристрастей всіх людей на землі.

Після цих хрестин можна було попрощатися не лишень з кумами, але й з самим Крем’янцем. Тут вже не було чого більше робити. Не було з ким більше бачитись. Багатьох моїх друзів не було вже в живих, інші подалися «до лісу», ще інші вимандрували. «Мій Крем’янець» виглядав руїнно і порожньо. Лишень хмари спогадів далі носились над його рештками.

Залишив його ранком погожого дня тим самим потягом з навантаженими піском платформами і озброєними мадярами в його вікнах. Миналось долину Ікви, Білокриницю, Смижські ліси… Роєм летіли спогади… Все минулося… Тепер там далі в лісах лиш партизани.

Потяг тягнувся поволі, скрадливо… Ось-ось затарабанять по ньому кулемети. Пасажири сидять мовчки і подалі від вікон. Сорок кілометрів між Крем’янцем і Дубном тягнулися безконечно.

У Дубні пересадка до потягу Львів – Київ. На щастя, на нього не приходиться довго чекати, він переповнений пасажирами, але зупинившись тут, він чомусь не хотів рушати далі. Всі здивовані. Це чекання тривало довше і згодом на пероні появився відділ війська в німецьких уніформах, який почав розгортатися в широку розстрільню і вирушив просто в поля на південь, де на обрію виднілись пригірки.

Виявилось, що недавно перед цим тут побували якісь люди, які отам далі за залізницею підложили під рейки якусь пакость і вона зірвалася. І ті люди мали відійти в ті поля на південь, куди відійшли за ними німецькі уніформи. А потяг мусів чекати, поки не направлять шкоди… Що забрало нам три години.

Було досить часу надивитися на життя станції, що нагадувала фортецю, оточену валом та колючими дротами. Приходили й відходили різні люди, стояла група німецьких офіцерів, які курили цигарки і щось спокійно розмовляли, далеко спереді попихкував паротяг, пасажири сиділи, вставали, ходили, мінялися словами, дивилися через вікно в поле… Більшість з них приїхало з Німеччини і їх вигляд не прозраджував вдоволення. Світило гарно й лагідно сонце.

Для мене це чекання значило втратити останній вечірній потяг на Рівне, а тому я нервувався. Коли потяг рушив, його швидкість не переходила швидкості чумацьких круторогих… А коли під вечір він дотягнувся до Здолбунова – ніякого сполучення на Рівне не було. Йшли потяги лишень військові і то без розкладу… Залишалось йти до Рівного хіба пішки…

Але десь так під смеркання, надійшов довгий потяг, зложений з тягарових вагонів, від якого на милю несло всілякими ліками, ввесь заповнений раненими. Здовж потягу заходили кондуктори, військові поліцаї, перевіряли колеса, помахували ліхтарками. Двері вагонів були відчинені, замотані в марлю ранені лежали на ліжках, деякі з них курили, деякі намагались звестися, інші лежали непорушно. Медсестри розносили пиття і курево.

І я помітив, що один з вагонів, на самому кінці потягу, був порожній… І мені прийшла шаленна думка, чи не використати його як засіб транспортації до Рівного. На запит кондуктора, чи така комбінація можлива, я одержав позитивну відповідь. Головне, чи потяг зупиниться в Рівному? Кондуктор думає, що зупиниться.

І я ризикнув. Вкарабкався до порожнього вагону, його двері відчинені навстіж, місця багато, починає темніти. По короткому часі потяг рушив і от я їду сам один на цілий вагон, потягом, вантаж якого творять люди, зібрані на полях боїв там десь на сході. Було дуже тихо. Потяг йшов рівно, прибирав темпа. І мене одразу почала бентежити думка, чи він зупиниться в Рівному, а чи не повезе хто зна куди. При цій швидкості зіскочити з нього було б небезпечно.

Потяг їхав. Дванадцять кілометрів до Рівного швидко минали. Ось вже і приміські оселення. Під смеркання мигають телеграфні стовпи, городи, будиночки. Наближається станція… А потяг все їде… І про зменшення швидкості нема, видно, й мови. Моя тривога переходить у паніку. Розглядаюсь, чи не можна б чимсь зарядити, але нічого не бачу. Стрибати – значило зламати карка… А інакше, це значило їхати хто зна куди, можливо ген до Ковля. Становище більш ніж гротескове. Це вже трагікомедія. Потяг женеться, мов божевільний, зовсім інакше, ніж той, яким я їхав до цього часу, коли на ходу можна було зіскочити, напитися води і догнати його знов.

Потяг їхав, доїхав до станції, не зменшив швидкості і поїхав далі. Робилося темно. Двері мого вагону відчинені. Я з жалем дивився у простір на будиночки міста, які лишалися позаді. Прощай, Рівне! Не знаю, коли знов побачимось. Я стояв у відчинених дверях, біля мене лежала моя невелика валізочка, надії на рятунок ніякої. Ось вже й почався ліс. Які цс околиці, встановити годі… Я тільки знав, що все це заліснення нашпиговане партизанами і їхати сюдою, з такою швидкістю, не творило особливої радості.

Можливо, що потяг мав щось таке також на увазі. По певному часі, він почав свою швидкість зменшувати, а трохи згодом й зупинився зовсім. Дарма що довкруги був тільки ліс і ніде ніяких ознак життя. Одне велике безлюддя. І мертва тиша. Та ще й невідомість, де це є.

Але, не дивлячись на це, і без надумання, я вирішив з цього скористатися. Забрав свою валізку і скочив вниз, в темноту, на край насипу… І саме в час. Бо одразу після того потяг знов рушив і потягнувся далі в темноту. Я опинився сам серед лісу, в темноті, в тиші. І невідомо де. Що мав робити далі? Деякий час стояв на місці і вслухався в довкілля. І мені видалось, що той потяг не зупинився тут так просто з якоїсь примхи, а що там трохи далі бовваніють якісь будови, можливо навіть якась станція. Було зовсім темно, ніде ніяких ознак світла, але контури будівель було видно виразно… Я рушив в тому напрямку і по короткому часі з темноти почув гострий оклик:

– Гальт! Вер іс да?

Я відповів по-німецькому і пішов на голос. Це був мадярський вартовий, що стояв за барикадою, який мене не розумів, не вимагав навіть документів, а лиш махнув рукою, що я можу йти далі. Це була станція з назвою Клевань. Кілометрів тридцять від Рівного [по прямій там 21 км. – М. Ж.].

На станції було тихо, порожньо, сумно. Вікна щільно закриті віконницями, освітлення кволе. За віконечком каси в темноті сидів чоловік. В почекальні світилася під стелею невеличка лампка і там також дрімав один чоловік.

Я пояснив касірові про свою пригоду і питав, як його найкраще добратися до Рівного. І довідався, що біля першої години ночі туди йде потяг, з якого я можу скористатися.

Це ще не було найгірше… Ще якісь три години чекання, але тому, що я за цей час стільки начекався – кілька годин надвишки, не творитимуть різниці. Людина в таких випадках стає невибагливою.

Он там у по чекальні кілька лавиць, на яких можна навіть прилягти… Дуже добре… Та коли я тільки до них торкнувся, як одразу відчув на ногах безліч неприємних дотиків. Це були блохи… Незчисленна кількість. Я почав було від них боронитися, але не було ради. Вони масово засипали мене зо всіх боків.

– О, тут того добра досить, – зауважив чолов’яга, що дрімав збоку.

– А чому їх не знищать? – питав я наївно.

– Хто має нищити? І чим? – казав чолов’яга.

Він говорив по-польському. Згодом ми з ним розмовилися. Довідавшись, що я українець, він почав скаржитись, що українці нищать по селах поляків.

– Ми можемо тепер жити лишень під охороною німців, – казав він.

– Ми чули, що на Холмщині те саме роблять поляки з українцями, – казав я.

Він почав це заперечувати. Я знов нагадав про нещасливу політику поляків на цих землях до війни і по часі розмови ми погодились, що між нами слов’янами нема згоди не тому, що ми цього потребуємо, а тому, що ми взаємно не любимось. І не відомо чому. Можливо з-за мови. Кожний з нас любить свою мову і ненавидить мови сусідів. І хотів би її заборонити силою. Може тому, що ті мови між собою такі близькі, що їх можна вважати діалектами одної мови… З чого постала теорія злиття цих мов у одну мову… Що принесло багато великих клопотів. І чи не було б краще, щоб кожний той діалект жив сам по собі і не втручався до свого сусіда. І тоді ми могли б бути справді братами і жити в згоді…

Ми так говорили, філософували, воювали з блохами і десь так перед першою годиною ночі почали лагодитись до зустрічі потягу… Коли враз почули здалека глухий зрив.

– О! – зареагував на це мій співрозмовник.

– Думаєте, що це потяг? – запитав я.

– Щось так виглядає.

Ми вдалися до дежурного за перегородкою, що саме говорив по телефону.

– Цо сєн стало, панє? – запитав його мій співбесідник.

– Стара байка. Пусцілі в небо, – відповів той.

– А то значи? – питали ми.

– То значи, же до настемпнего пополудня поцьонгу нє бендзє, – відповів дежурний.

Отже, що ми мали робити? Нічого. Лягати отам на лаві, віддатися на знущання бліх і чекати ранку. А там буде видно. Що я і зробив. Ліг на лаві, підложив під голову свою валізочку і навіть, здається, задрімнув.

А рано, заспаний і зім’ятий, почав шукати виходу з цього химерного положення. Не хотілось чекати аж до пополудня, а тому я почав розпитувати людей, чи нема тут якоїсь комунікації з Рівним. Я мав щастя. До Рівного збиралися їхати три підводи з дровами і одна з них погодилася мене туди підвезти.

Дуже добре. Ми виїхали раненько, можливо, о сьомій годині, погода гарна, двадцять п’ять кілометрів дороги. Я сидів спереді поруч з господарем, на дровах, на опалці з сіном.

І коли ми виїхали на великий шлях Рівне – Луцьк – Ковель, ми побачили, що всі телеграфні стовпи здовж шляху були зрізані і лежали ладом. Свіжа робота партизан з минулої ночі. У деяких місцях по селах диміли окремі пожарища. Казали, що це партизани «викурювали небажаний елемент».

А поза тим було дуже тихо і мирно. Наші три підводи з дровами творили чи не одинокий тут рух. І було дуже сумно. Ніде ні живої душі. При цьому згадувалась Коліївщина.

І смеркалось, а в Чигрині,

Як у домовині.

Сумно, сумно. Отак було

По всій Україні

Проти ночі Маковея

Як ножі святили.

Людей не чуть…

Справді, людей не було чути, лиш повалені стовпи, запах диму і місцями таблиці з написами: «Ахтунг! Банденгебіт!» (Увага! Терен банд!).

Десь під обід я був нарешті вдома. Зустріч з Танею хвилююча. Моя дорога через «Коліївщину» могла скінчитися всіляко. На цей раз вона дала мені лишень багато нових вражень. Коло дивовижних пригод в розмірі невеликого часу і простору… Винятково прикметних для тієї доби.

Бо, як сказано, ми жили небезпечно.

«Наш час вимагає міцних нервів і багато зусиль, щоб втриматись на поверхні планети, – вносив я тоді до свого нотатника. – Тепер почуваюся розрядником людського горя… Кожного дня до мене звертаються покривджені люди. Жінки й матері арештованих, які шукають поради. Сьогодні була відчаяна мати, дочку якої разом з зятем, забрано невідомо ким по дорозі з Мізоча до Рівного», – нотував іншого разу.

Або знов:

«Спаса. Були з Танею в церкві. Але ніде не сховаєшся від того, що діється на землі. У в’язниці знов були розстріли. Впало багато наших знайомих. Густі, чорні хмари затягли нашу землю».

«Учора були на похоронах вбитого сина Варварових. До чого дійдемо? Мені радять виїхати».

Згинула дружина Андрія Мартинюка з дочкою Тамарою.

Розстріляли наречену Андрія Мисечка, молоденьку дівчину Ніну за писульку, передану їй з лісу. Забрали двох братів Мисечка. Німці мстяться за його втечу до лісу.

Такі вісті, що повторялися день-щодень, стали нашим щоденним і буденним життям. Ми жили, як на фронті, під кулями. І полагоджували наші справи, ходили на роботу і навіть бавилися. В понеділок 23 серпня Таня в товаристві Гани Шумовської виїхали потягом до Києва. Для цього вимагалося відваги, бо потяги були під гострим контролем партизан, а сам Київ в агонії евакуаційної гарячки. Але Таня потребувала дістати в Києві деякі документи. Документів вона не дістала, але поїздка їм вдалася і через кілька днів вони були щасливо вдома.

У цих також днях наші друзі роздобули в Цукротресті тягарове авто і ми виїхали великим гуртом на Горинь купатися. По дорозі заїхали до одних знайомих і там нас частували. Вертаючись назад, ми на ціле горло співали «Небо синє, земля чорна». А вечором у нас вдома влаштували концерт, на якому виявляв свої музичні таланти на піаніно Арсен Шумовський, виконанням з Лисенка, Чайковського, Сібеліуса.

Також ми мали прикметну забаву в ДНБ. 24 серпня залишив своє місце в Рівному і виїжджав до Берліна на постійно наш шеф Карл Аріо. Редакція влаштувала йому прощальну вечірку з пивом і закусками. Від’їзд Apiо знаменав багато симптоматичного. Це значило, що відступ з Рівного вже почався, хоча цього не можна було висловлювати під загрозою смерті. Я тратив доброго друга, а редакція доброго шефа. На його місці лишався його заступник Арнольд Блюме, але це вже значило кінець ДНБ у цьому просторі. Аріо виїхав, мовляв, тому, що мав якесь поважне політичне завдання в Болгарії, але всі розуміли, що причиною цього були фронти і та політика, яку застосовували тут до краю збентежені райхскомісаріатчики.

Подається за виданням: Самчук У. На коні вороному. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1990 р., с. 330 – 348.