5. Львів – Краків – Берлін – Бреслау

Улас Самчук

І, як сказано, ми пробули в Дермані щось понад три тижні. І як довго ми там були – здавалося, що все гаразд. Ночами раз-у-раз стукались до доктора ранені партизани, він виходив до своєї амбулаторїї й інколи довго там барився, але днями все видавалося гаразд. Але як тільки ми від’їхали, за нами прийшла жорстока вість, що туди прибув якийсь каральний відділ, зложений з різних національних елементів під проводом німецьких ес-есів і запалив ввесь великий куток Залужжя на південно-східному кінці села. Було спалено кілька сотень дворів і вбито шістнадцять людей, яких поховано в спільній могилі під Турецьким узгір’ям того села.

І взагалі, літо цього року в тому просторі було особливо насичене настроями боротьби за бути чи не бути. І хто любив дихати такою атмосферою мілітанс, як вимагалось колись «жити небезпечно», або «в шинелі сірій вмерти від гранати» (Ольжич), той міг наситити свої прагнення. Війна доходила свого зеніту. Починалась бійня, різня, погром, істерія. Не було ні фронту, ні запілля. Горіли стріхи Дерманя, Мамина, Тайкур, але й горіли вулиці Бремена, Гамбурга, Берліна… Військові звідомлення подавали не лишень про бої на фронтах, але й про бої на наших селах і полях. Все дихало війною. Жита на полях крили партизан, залізничні рейки зривалися, мов ракети, тюрми вичищувалися розстрілами, вішальниці здобили площі міст.

Справді, на вазі буття важилася доля планети. І не гребувалось засобами, щоб перетягнути шальки ваги на свій бік. Сталін «розпустив» навіть всесвятіший Третій Інтернаціонал, Гітлер проголосив війну «тотальною», Розенберг роздає вагони орденів заслуженим співробітникам «Ост»-у, у Вінниці відкривають гекатомби совєтського народовбивства.

«Ворог не знає пощади. Отже, викиньмо з серця всяку лагідність, всяке співчуття і добродушну легковірність. Німецький народ примушено боронити своє життя. Він буде боротися скрізь, де буде для цього потреба. Але в кінці цієї війни його чекає перемога. Наші вороги не хочуть в це вірити. Ми їм це докажемо», –

патетично кричав Геббельс у Спортовому палаці Берліну.

І щоб це доказати, міністр зброєння Шпеєр жене під землю фабрики «Тигрів», «Мессершмітів», «Фау», закріпачує до них мільйони чужих робітників-невільників, ОКВ-е перекидає дівізії з кінця в кінець Європи, мов футбольного м’яча.

Але після Сталінграду (2-го лютого), могутня недавно армія Гітлера терпить поразку за поразкою. 8-го лютого вона залишає Курськ, 14-го Ростов і Ворошиловград, 16-го бої в Харкові… На короткий час фронт річка Донець – Білгород.

Не краще виглядало на фронтах півдня. У червні цього літа аліянти заатакували Сіцілію, за місяць її було взято, розпочався наступ на континент. У неділю 25 липня детронізовано всемогутнього Беніто Муссоліні й інтерновано на острові Понца.

До всього слід додати, що повітряні рейди американських літаючих «супер-фортець», які почалися ще в лютому цього року над простором Великого Німецького Райху, не припинялися ввесь час, ані на один день. В такій ситуації настрої звиклих до фанфарних тріумфів німців не були на висоті. Вони нервувалися. І шукали виходів. Пропаганда почала мобілізувати протисовєтські настрої світу. Відкрито відомі ями Катинського лісу біля Смоленська, в яких було засипано 10000 розстріляних советами польських офіцерів, взятих в полон без війни 1939 року.

Моя ситуація також ускладнювалась. Мого шефа Аріо раз-у-раз запитували з райхскомісаріату, що я роблю під час моїх частих поїздок на села. Він, очевидно, мене завжди боронив, але, не почуваючи себе також певно, почав мені радити – зникнути на деякий час з рівненських вулиць. Тут, мовляв, забагато накипіло пристрастей і один маленький доносик може бути для мене фатальним. Але куди зникнути? От хоч би кудись на захід. Скажемо, до Берліна. Де я міг би відвідати централю ДНБ, познайомиитсь з її людьми і привезти пару фейлетонів з таборів «Ост». Щоб «там» не думали, що я їжджу лишень до партизанського Дерманя, але й до столичного Берліна.

Така пропозиція якраз збігалася з моїми планами шукати доріг «назад». Моя відпустка до сходу кінчалася і треба збиратися «додому». Без поспіху, без паніки. Спокійно й зрівноважено. Без скарг і нарікань.

В моєму плані було заскочити до Львова, побачитись з приятелями, погуторити з ними про різні справи. По дорозі до Берліна вступити до Бреслявля, познайомитись там з моїм перекладчиком «Марії» Павлом Кютцнером і відвідати матір Германа Блюме – Германіну фон Лінгельсгайм.

Ми виїхали з Рівного у п’ятницю 11 червня [1943 р.] автом ДНБ в товаристві Карла Аріо, який їхав до Кракова і підвозив мене до Львова. Восьма година ранку, соняшний, червневий день, учора випав дощ і все на землі зелене – зазеленіло ще яскравіше. Акації та жасміни обсипані білим цвітом, а вирвавшись за місто, направо й наліво розгорнулись широкі, барвисті простори. Їдемо, беремо розгін. «Колеса мусять крутитися», – писав я в черговому фейлетоні під заголовком, взятим з плакатів пропаганди «Колеса мусять крутитися».

Під вечір того дня ми вже у Львові, де я висів, а Аріо поїхав далі. Мені здавалося, що він також почав промощувати шлях на захід з наміром залишити бурхливе Рівне.

А вечором я вже в їдальні Літературного клубу, де мене зустріли, приблизно так:

– Свят, свят, свят! Дивіться! То ж він воскрес!

– Що сіє має значити? – питав я не менше від них здивований.

– То ж тут у нас вас вже арештовано і навіть розстріляно. І ми вже збиралися правити по вас панахиду, – казали мені.

[Ця вістка, між іншим, продісталась аж до Америки і була відмічечена там в українській пресі. А відомий архиєпископ Іван Бучко, який перебував тоді в Єрусалимі, оповідав мені опісля в таборах ДіПі, що він там правив за мене панахнду.]

– Ні, ні, ні. Це вам не вигорить, – відповів я. – А хто казав?

– Прийшла ось вістка «з лісу». Що вас вже нема. І що там робиться?

– Воюємо, – казав я хвацько. – На всі боки.

Взагалі, Волинь проти Львова видавалась далеким розвойованим «диким полем» і всі були жадобі щось про неї довідатись. Для мене знов Львів видавався все ще далеким запіллям, де можна було спокійно сидіти в клубі і де ще нормально виходили газети, книги, грав театр.

На цей раз я зупинився у моїх друзів з Дубна, Олексія і Марії Сацюків, які залишили вже Дубно для спокійнішого Львова, де у них народився синок Олег. І жили вони на передмісті за Замарстиновим. Вони виїхали трохи завчасніше з огляду на стан пані Марії, а також тому, бо мали гіркий досвід з окупантами в минулому. Коли 1941 року, вибухла совєтсько-німецька війна, Сацюка було арештовано советами і посаджено до Лубенської в’язниці. Не маючи змоги забрати при відступі в’язнів, вони постріляли їх просто в камерах з кулемету, де було змасакровано 750 арештованих. Сацюкові пощастило врятуватися дослівно під купами трупів розстріляних товаришів. Маючи за собою такі переживання, вони не могли ризикувати своїм життям, коли почався терор німців, які знишили їх близьких друзів Рощинських, Нестеровських і багато інших.

У неділю були Зелені свята і великі поминки по покійниках. Ми з Сацюком поїхали на віддати пошану стрілецьким могилам. Там було багато народу, відправлялися панахиди, виголошувались промови. Могили були засипані квітами й вінками.

У понеділок ми знов поїхали з ним на Личаківський цвинтар вклонитися . Востаннє я там був ще восени 1926 року, коли та могила була ще не впорядкована і на ній лежала тільки широка плита. Тепер там величався знаний пам’ятник роботи Сергія Литвиненка, споруджений на тему «», що «лупає ту скалу». Сюди тепер раз-у-раз приходили люди, приносили квіти і молилися. Для мене Іван Франко завжди був і завжди є мірилом духовної сили і мудрості народу нашого, носієм почуття його обов’язку і провідником, який вказував мету майбутнього. Прекрасне доповнення візій Шевченка конкретними ділами розумного діяння.

Цього ж дня, під час обіду, зустріч з Йосипом Гірняком. Артист Божої ласки, мистець широкого засягу, виконавець ролів різноманітного амплуа, знаменний член славетнього «Березолю» в Харкові часів незабутнього Леся Курбаса. Говорили про «Березіль», про Харків тих часів, про Хвильового. Він був драматично-активним співучасником всіх тих подій, що створили цікавий і трагічний момент української історії.

Закінчився цей наш день просто кіном. Зустріли одне товариство і воно заполучило нас на фільм «Роман одного лікаря», здається, в кінотеатрі «Народного дому».

Згодом, другого дня, цікава зустріч з Володимиром Блавацьким. По-моєму, найталановітіша постать театру українського заходу. Високого росту, благородної постави, вродливого вигляду, він створив і до самої смерті очолював прекрасне театральне творче товариство високого мистецького наснаження. Він раз-у-раз нагадував мені, що хотів би бачити щось з моїх писань для театру і запевняв, що мені мусіли б вдатися драматичні речі і на цей раз я хотів похвалитися одним таким задумом на тему сучасного волинського життя під назвою «Шумлять жорна». Чим він був зацікавлений, але з чого нічого не вийшло конкретного. Можливо тому, що я мав замало часу для поважної творчості і за мало контактів із справжнім театром.

Також я мав кілька зустрічей з відомим Сергієм Литвиненком в його робітні. Він хотів було зробити мій бюст, для чого, одначе, не було досить часу. Він оповів мені про свої несамовиті пригоди з НКВД. Колишній вояк армії YHP, він ризикнув залишитися у Львові, коли «старший брат простягнув свою руку, щоб визволити нас з-під панської Польщі», що значило потрапити просто в пащеку лева. Його не арештували одразу, але бавились з ним, як кіт з мишею, часто викликаючи «на розмови» до такого чарівного уряду, як НКВД, де доводили його до стану, коли куля в лоб вважалася б найгуманнішим виходом з положення, поминаючи ще й таку можливість, як втеча за межі цього феноменального царства садизму. Від чого врятувала його війна

Не можу похвалитися ближчим знанням цього цікавого скульптора, а з тих кількох з ним зустрічей у мене створилося враження, що він виконує своє мистецтво скорше як фax аніж покликання. І, можливо, від цього терпіла його фантазія, яка в таких випадках починає нидіти та здавати свої позиції. Від чого мистецтво тратить свої вітаміни. Хоча взагалі він був одним з вибранців Аполлона і цю свою вибраність потрапив використати не найгірше. Деякі його роботи, от як той пам’ятник на могилі Франка, увійдуть до історії нашої культури, як тривалі вартості. До того він був цікавою інтригуючою людиною, добрим кумпаном і активним у громадських справах.

І також тут несподівана, динамічна зустріч з Євгеном Маланюком. Він прибув нагло і «буревійно» останнього вівторка просто з Варшави, щоб «дихнути Львовом». Як завжди, ввесь динаміка, фантазія і приреченість. Він поет. У всій своїй маєстатній подобі – «імператор строф», за чиїмось висловом. З міцними ковальськими м’язами тіла й духа і такою антеною сприймання, яка могла вловлювати навіть тишу порожнечі. Надзвичайно органічний «дух степу», ввесь в атмосфері поетичної імперії Блока, Гумільова, Ахматової зо всією їх плеядою і разом з велетенською супротивністю політичного розмежовання з ідеалом «Припонтійської степової Еллади», яка дістала не дуже імпонуючу для нього назву України. За яку він, одначе, кинувся беззастережно в бій на життя і на смерть проти зненавидженої органічно півночі.

Наша зустріч, як завжди, з розмашними обіймами і міцним чоломканням. Не бачились від травня41941 року і рідко листувалися.

– Слухайте! То ж ви варвар! То ж ви мене там зовсім забули. А я у тій Варшаві здихаю від самоти. А тут, чую, розгулюєте по Задніпров’ю та Слобожанщинах, та всіляких великих і малих Українах. Бачили, чую, Миргород. Га? Як там наша шановна Гоголівщина під фюрерами?

Я відповідав, як міг, забагато нараз, щоб все сказати. Ми бавились фразами, враженнями… Ми любили зустрічатися. Маланюк знаходив когось, хто його розуміє на пів слові без зайвих тлумачень фразеології.

До цього додається епічна зустріч з Аркадієм Любченком, який прибув до Львова вже не з Києва, а з такого живця Моршин на Дрогобиччині, де його шановні наші земляки намагалися «поставити на ноги». Останньо бачились з ним в Роліті на тій Фундуклеєвській в Києві, але від того часу минуло щось місяців з десять. Його дійсно підкормлено, обличчя посвіжіло, але настрій його не на висоті. Бракує йому його природної стихії – Києва, за яким він видимо тужить і не намагається з цим ховатися.

Наша зустріч тепла і радісна. Відчувалася дружба. Залишив він Київ минулої осені, зовсім хворий, не маючи ніяких засобів на прожиття і виселений з Роліту до якоїсь діри на Малій Володимирівській, бо з мешканнями там завжди було скрутно. З виїздом до Львова також не було просто. Хоча він і дістав дозвіл на виїзд, одначе місцеві німецькі поліційні органи робили йому чомусь всілякі перешкоди… Одначе, йому все-таки пощастило ті перешкоди здолати і попрощатися з рідним містом…

У Львові поставились до нього дуже приязно, він дістав допомогу від комітету, видавництво взялося видати збірку його оповідань і йому влаштували виїзд на лікування до Моршина, де він мав добру лікарську опіку, відпочинок і відживлення. І тепер він виглядав добре і навіть працював над новою повістю, яку він розпочав ще, здається, в Харкові.

Ми зустрілися з ним в клубі, до речі, тут появився і Маланюк, до цього долучився Святослав Гординський з фотоапаратом, був гарний день і ми вчвірку почимчикували аж на Замкову гору, де любувались краєвидами та наробили ряд знімок. Говорилося при тому безліч. Зійшлися ж бо з таких різних роз’єднань – Київ, Варшава, Львів, Прага… З такою кількістю невисказаного. На жаль, Гординський був гамований своєю глухотою, але він надолужував її своїм фотоапаратом.

І нарешті, тут у Львові я вперше зустрівся з Тодосем Осьмачкою. І також в клубі. З його листів можна було уявити приблизно його ментальну подобу, але при зустрічі це ще більше унаочнювалось. Фізично здоровий, високого росту, з правильними рисами лиця, але в його попелясто-сірих очах було виразно помітно тривожну скорб… А одночасно гнів. Він ввесь час усміхався кривою усмішкою, так ніби він кпився. Його голос був високий, тягучий, співучий, однотонний… Його вислови були незвичні, надумані, часто примхливі, дуже несподівані. З ним треба було бути обережним з мовою, щоб не злякати його довір’я. Він не мав постійного мешкання, до людей був упереджений, у всьому вбачав недобрі наміри, перебував у стані постійного невдоволення.

І жив тільки своєю творчістю… І був нею так абсорбований, що не сприймав нічого з творчості його колег. Казали, що свого часу він дружив з Григорієм Косинкою, але тут по цьому боці він міг лишень мати до когось тимчасове довір’я, але ніколи дружби.

Тоді він був увесь захоплений задумом величезної віршованої медитації, яку він назвав «поемою» та поділив на 23 пісні з 628-ми віршами, під загальною назвою «Поет», побудовану за взором «Божественної комедії» Данте… Потріпаний рукопис якої він нерозлучно носив при собі у потріпаній течці і при кожній нагоді намагався читати її мало не кожному зустрічному… Та дуже нарікав, що його не розуміють і що не було дивним, починаючи з самого заспіву:

О, горе, мрійнику, тобі без мір

і гріх без прощення в кожнім разі,

коли ти, склавши геніальний твір,

його громадській віддаєш увазі:

бо з тих часів, як ночі повні зір

і дурень вищає на перелазі,

потрібні натовпові самогін,

москаль – на хліб і любов – загін.

Таке віршування не дуже піддається зрозумінню, де слово «опрощення» треба читати, як немилосердя, або непростимість, а всі решта слів це лиш небулярний афронт геніальності, звернутої до дурнів на перелазі. Признаюся. Належу також до тих, що цього не розуміють.

Одначе, починаючи тими листами, які він писав мені до Рівного і ген аж до нашого вимандру за океан, ми втримували з ним близький, по своєму «дружній» контакт. Одного разу він навіть деякий час у нас мешкав… Але останніми роками перед його смертю, гонимий жорстоко своєю недугою, він відмовив і мені своє довір’я. Чого не можна брати йому за зле.

Тоді також у Львові ми мали цікаву зустріч-вечірку… Святослав Гординський був її промотором. Патриційна родина Гординських користалась у Львові великою популярністю і гостити у них було для нас приємністю. Були там обидва корифеї львівського театру Блавацький і Гірняк, появився модний тоді Юрій Косач, не бракувало старого друга Ростислава Єндика, ані редактора Юрія Стефаника, а додавши до цього Любченка та Маланюка і вийшла направду «кумпанія не велика, але чесна», як це каже пісня. Бракувало в ній хіба Тодося Осьмачки, якого було запрошено, але який не появився.

За вечерою було спожито, як кажуть поляки «напоюф вискокових» в більшій кількості, а тому язики більше розв’язалися, таланти розгорнулися свавільніше, полилась повінь віршувань та дотепів, а після все обернулося в суцільний форум дискусій, філософії і взагалі риторики бурхливого вислову і за цією словесною метелицею, як одна мить, промайнула гарна літня ніч, так що коли ми вже до краю вичерпані почали метушливо висипатися на вулицю, там вже було повно сірого ранку.

Після цього годилося піти додому і віддати якусь данину богу Морфею, але не завелику, бо вже на десяту годину ми домовились (Маланюк, Любченко і я) на сніданок в одній кав’ярні і добалакати недобалакане за минулу ніч. Для Маланюка Любченко – це перша зустріч із живим свідком хвилюючих двадцято-тридцятих років України Харкова, за якою він колись уважно стежив і яку добре знав. А також зустріч з тамтією Україною взагалі. Бо коли він, двадцять п’ять років тому вимандрував звідти разом з армією УНР, він вже ніколи не ступив на ту землю і став носієм та символом України-іредента, якої там найбільше лякалися і намагалися випекти її гарячим залізом своєї окупантської практики. Він був речником України-мілітанс, висловленої, як він казав, «стилетом і стилосом».

Хоча за останні роки Маланюк не був уже тією динамічною категорією, яка підсказувала, що

Як в нації вождів нема,

Тоді вожді її поети.

Роки Праги і Варшави, роки миру, задовілля робили своє… Час невблаганно притуплював гостроту відчувань і злагіднював гіркоту цикути. Він любив мед, сваволю жіночої усмішки, лінію елегантного одягу. Його зір був звернений до країни Сібаріс, яка в Європі заходу почала надавати тон людської поведінки.

Не діє яд, колись страшний,

Згасає рух в безкрилім тілі,

Що снить про історичні сни

У історичному безсиллі.

– признавався він у хвилини туги за минулим.

У цей час його гіперборейство далі Львова не сягало. Він почав також надто обережно ставити кроки, вибираючи найпевніші місця і напускаючи на себе найневиніші міни виразу, підписуючи навіть свої писання тільки Є. М., «щоб не колоти комусь очей». Коли ж йому казали, що це нагадує відому тактику маскування відомих безкрилих птахів, він міг ноншалантно відповісти:

– О, ні. Це має своє значення.

Розумій, – що він відмовляється провокації противника навіть своїм повним іменем. Дарма що це було відчаяно безнадійне підприємство. Бо ворог і так добре його знав, а до того він раз-у-раз виривався зі свого закаптурення і атакував ворога з «відвертим заборолом» за гаслом «ой, чи пан, чи пропав».

І тепер Любченко був для нього чимсь намацальним «з тамтого боку». Бо ніхто, як Маланюк, не слідкував так за всім, що там діється, особливо в царстві «стилоса». Ані Тичина, ані Бажан, ані всі інші музослужителі того завороженого простору не були для нього таємницею, він не тільки їх читав, він їх пронизував своїм зором і висмоктував з них їх поетичні соки, якими не раз живився. А тому розмов між нами було багато…

Того ж дня, під вечір, ми мали ще одне пам’ятне прийняття в редакції «Нових днів», на якому, крім вчорашньої когорти Гординських, були ще Володимир Кубійович, Кость Панківський, Іван Німчук, Микола ІПлемкевич і кількох молодих співробітників. Цікаво, що ці товариські прийняття відбувалися без жінок, що визначало їх тон і стиль. Ближче ділове знайомство, аніж розвага… Прогуторили там годин зо три. А день закінчили в театрі, не пам’ятаю вже на якій виставі.

До Кракова я виїхав аж у понеділок о годині одинадцятій вечора, ряд знайомих зупинок, як Перемишль, Ярослав, Тарнів проїжджалося за ночі, а в Кракові був на ранок, снідав у якомусь ресторані на Плантах і після пішов шукати відділ ДНБ, знайшов його і роздобув потрібні мені на райх різні папери, як харчові картки і таке інше.

Краків у цей час був значно тривожнішим, ніж тоді, коли ми Там перебували три роки тому. Відчувалось більше занедбання і втоми. Я потрапив було навіть у якусь вуличну облаву, де ес-еси хапали людей, пакували їх до вантажників і вивозили невідомо куди. Люди несамовито, хто куди міг, втікали… Крики, верески, біганина, постріли. Мені також прийшлось вириватися з цього і коли б не мої документи ДНБ, це ледве чи вдалося б. Також хотілося довідатись, чому це робиться, але ніхто не міг про це щось сказати. Всі лиш відповідали «нє знам» і втікали. Мабуть, це мало зв’язок з якоюсь підпільною акцією партизанки і ес-еси набирали заложників.

По обіді я їхав далі на захід. Під вечір проїжджав знайомі місця Горішнього Шлеську, а в тому також Бойтен (Битом), де проживав мій прекрасний друг Павло Кроненберг. В минулому ніколи не траплялося так, щоб проїжджаючи сюдою, я не вступив до Кроненбергів, але на цей раз таке сталося. Трохи задовго прогостилося у Львові і на інше не збувало часу. Тим більше, що планувалося по дорозі назад побувати ще в Бреславлі. Тільки з вікна вагону проводив я ностальгійне місце, де проминуло кілька років мого молодого хвилюючого життя. Звідсіль виїжджалося до Чехословаччини, сюди приїжджалося на відвідини друзів, тут почалася моя скромна літературна кар’єра з паспортом «бездержавного» в кишені… З яким я пройшов чималий шмат життєвої дороги і чого я ніколи не жалував.

До Берліна прибув пізно вночі. Не дивлячись на пізній час, на двірці «Ам Цо» багато руху. Вражало затемнення, з яким ми там на сході не були звиклі. Довжелезні потяги Берлін – Париж, Берлін – Варшава, Берлін – Київ бовваніли в темноті, безліч сірих уніформ заливало платформи, динаміка воєнної машинерії пульсувала сильним, хоробливим пульсом.

З готелями тут не було весело, але дякуючи моїй посвідці ДНБ, мені пощастило знайти щось таке на бічній вулиці з кімнатою на три дні. І спав, здається, не найгірше, хоча не довго, бо о восьмій рано вже вставав, їв сніданок в ресторані готелю і опісля відправився шукати централю мого уряду – Берлін 3 Вест 68, Шарлоттенштрассе 15-Б. Вулиці були ще цілі, але принишклі, спорожнілі. Люди видавались скорше понурими, пім’ятими, блідими. Ходили трамваї, підземки, але авт було менше. Берлін завжди правив враження пружної, ритмічної діловості, це саме відчувалося й тепер, лишень з певними ознаками втоми. У різних місцях плакати закликали до боротьби, до праці, видержки, обережності в мові – «ворог слухає!» Газети виходили, кіоски торгували, крамниці відкриті, вітрини впорядковані. Все мало виглядати нормально для підтримання бойової моралі воюючої столиці.

Знайти уряд ДНБ не було проблемою. Великий п’ятиповерховий будинок на вулиці Шарлоттенштрассе був ще в формі, при вході до нього я подав візитову картку і по скорому часі сидів у кабінеті керівника східного відділу ДНБ, прізвище якого випало вже з пам’яті. Розмова велася про Рівне, про роботу нашої редакції, про Аріо, якого той добре знав. Я мав намір відвідати тут один з таборів «Ост» і ми домовились улаштувати це на після завтра. Ціла ця церемонія не забрала більше, ніж годину часу. Вражала діловитість, простота і легкість урядування.

Після цього я поїхав трамваєм назад до готелю і почав шукати зв’язків з моїми тут земляками.

У Берліні було чимало наших людей, а в тому чимало моїх знайомих. Було кілька організацій і найвидатніша з них – Українське національне об’єднання, яке тоді містилося на Кохштрассе 59, Берлін-Зюд-Вест, а опісля, після збомбардовання цього будинку, переселилося на Шарлоттенштрассе 59. Головою об’єднання був полковник Тиміш Омельченко, секретарем Володимир Левицький, фінансовим референтом Юрій Коваленко. Тут же містилася редакція тижневої газети «Український вісник», редактором якої був В. Маруняк.

Тут у Берліні-Вест 35, Ам Карсбад 28 видавалась тижнева газета для українських полонених «Нова доба», редактором якої був знаний поет Богдан Кравців.

Поза тим, тут були централі урядів гетьмана Павла Скоропадського, полковника Андрія Мельника (до його арешту), як також окремий уряд, що мав назву Уряд довір’я, з консулярними функціями, якими керував Микола Сушко.

Моїм бажанням було нав’язати з ними контакт і довідатись, що тут діється. Ми знали, що багато наших людей з табору націоналістів було арештовано, ми знали, що решта організацій могли існувати лишень, як неполітичні, допомогові уряди під дозором поліції. Особливо все нищилось, що мало б характер вождівства, централізації, державності. Зібрано й арештовано всіх видатніших діячів політики, однаково, як бандерівців так і мельниківців.

У деяких з тих організацій я побував, бачився з їх керівниками, розмовляв на різні теми. Загальний настрій резигнації, втоми, безнадії. Ніхто не вірив в перемогу Німеччини, сподівалися гіршого. Українські справи зведено до повного занепаду.

А взагалі Берлін того часу виглядав ще у формі, вечорами появлялися бритійські «шнель-москіто» (швидкі комарі), але щоб побачити більші спустошення, треба було їхати десь на околиці міста, де були розміщені індустріальні об’єкти.

Десь ще на початку війни було спалено знану Фридрихівську оперу, але її знов відбудовано і мені навіть пощастило роздобути квиток на постановку опери «Тіфлянд» Євгена д’Альберта, під диригуванням Герберта фон Караяна. Театр був заповнений і публіка була у вечірніх одягах, що у нас там на сході вже не практикувалося.

А відвідини табору «Ост» десь далеко за містом наводили на багато розважань. Я був не сам, до мене приєдналося п’ятьох інших кореспондентів – француз, болгарин, чех і поляк. Ми виїхали туди автом і нам показали один з найкращих таборів. Дівчата й хлопці, переважно з України з відомими відзнаками «Ост» на грудях, які їх в той час заміняли чомусь на українські тризуби. Умови в таборах не виглядали найгірше. Чистенькі кімнатки для кількох співмешканців, можливі, як на той час, харчі… Ми питали робітників, звідки вони, чи сумують за рідним краєм, чи листуються зі своїми, чи їм тут подобається. Відповіді переважно позитивні, але по їх очах було видно, що це не зовсім так. Це було відновлення класичного рабства і ті молоді люди були цього свідомі. Що мені в них найбільше подобалось. Молоді українські дівчата співали українських пісень, їх кімнатки були прибрані українськими листівками, які вони могли десь ще дістати…

Присутні тут журналісти не мали стільки контакту з цими людьми, як це було в мене і я був для них перекладчиком. Виявилось, що я був між ними найрізномовніший, бо говорив на п’ятьох мовах.

Ми говорили опісля на різні побутові теми, за вийнятком політики. І здавалось, що крім нашого провідника з ДНБ, ніхто з них не виявляв великого оптимізму щодо висліду війни. Рожеві пророцтва Геббельса в його органі «Дас Райх» не знаходили тут зрозуміння.

В загальному, я пробув у Берліні чотири дні. Останню ніч ночував на приватній квартирі моїх земляків з Праги – Павла Богацького і Прокоповича. Прокоповича я не знав ближче, але з Богацьким ми були знайомі здавна. Як письменника я знав його з часів юнацтва, він друкувався в журналі «Нова Україна», що його редагували Микита Шаповал і Володимир Винниченко в Празі, звідки затямився мені його роман «У башті зі слонової кості». До революції він був редактором відомого місячника «Нова хата» і був висланий до Сибіру.

У Празі він належав до середовища М. Шаповала, згуртованого довкола Українського громадського комітету, як також до Спілки українських письменників і журналістів. Тепер він переїхав до Берліна і працював в УНО. Типовий представник українського інтелігента, як тоді казали, з Великої України, ідеалістично-соціалістично-ліберального наставлення, які очолили українську революцію і надали їй її ідеологічне обличчя.

Теперішні його погляди не різнилися з моїми. Ми пережили роки великої інфляції ідеологій і дійшли до рівня, коли людина може давати собі раду в поглядах на життя без допомоги чужих рецептів. Ми погоджувались, що ідеології стали все більше і більше антиполітичними, антинародними і саме через це совєти тортурують свій власний народ, а німці програли свою боротьбу. Не будь їх ідеології, вони зуміли б краще рішати свої проблеми… Діловіше і практичніше, ніж це робиться тепер… Озброюючи проти себе світ своїми ідеологічними витівками.

Цієї ночі не спалося багато, раненько вставалося і спішилося на двірець до потягу «Ам Цо», що відходив біля сьомої години. Як звичайно, там повно руху, саме готовився до від’їзду довжелезний потяг, набитий вояками, які на ціле горло співали «Катюшу» і лаялись «настоящими матюками». Що свідчило, що їх мандрівка в той бік відбувається не вперше. Переважно, це бувші ранені, які вилікувались і знов вертаються на фронт. В небезпечні райони Донця й Білгорода.

Мій цивільний потяг відходив все ще з німецькою точністю і імперіальним призначенням «Берлін – Варшава» [дивно, що цей поїзд не йшов напряму через Познань, але забрався на південь, до Вроцлава. Може, У. С. щось забув. – М. Ж.]. Усе тут як слід, в порядку, моє купе другої класи переповнене, пасажири мішані – цивільні, партійні, військові, пересторога «ніхт раухен» (не курити) – додержується. Хто скаже, що це війна? Війна десь там в Італії, на Балканах, на Криті, в Руслянд, Скандинавії. Тут живуть мирні люди, їдять бутерброди, розмовляють про лови в Біловезькій пущі… Щоб закурити – виходять в коридор. Потяг біжить швидко і пружньо.

В годинах обідніх я був у Бреславлі… Із завданням відвідати пана П. Кютцнера, а також пані Германіну фон Лінгельсгайм. І побувати на старих стежках колишніх молодечих блукань в цьому прекрасному місті Сілезії. Востаннє тут бував в 1941 році, по дорозі з Берліна до Кракова.

З Павлом Кютцнером ми довше листувалися, а в останньому листі з 15 квітня він повідомляв, що справа з перекладом «Марії» на добрій дорозі і що її буде видано у видавництві «Гогенштауфен Ферляг» в Штутгарті і нам залишалося тільки домовитись про гонорар. Він пропонував мені половину суми з 10% прибутків з видання книжки, які він може дістати від видавництва. «Правдоподібно, – писав він, – що я візьмуся за переклад і Вашої «Волині». Просив також малих оповідань для поміщення в періодичній пресі, щоб обзнайомити автора з німецьким читачем.

Але ось сталася затримка в цій справі, тепер видавничі умови міняються з кожним днем, почалися налети на великі міста, видавництва мають труднощі з папером. А тому мені хотілося обговорити це з самим Кютцнером особисто.

Знайшов його легко в районі Одри, Уферцайле 35, Бреслав 16. У солідній квартирі з виглядом на сквер з тінистими деревами. Зустріч дуже приязна у великому заложеному книгами кабінеті. Це був старший пан, з сивою головою, приємної зовнішності і вишуканих манер мови.

Ми дуже швидко розговорилися. Мене цікавило, чому він вибрав для перекладу мої речі. Він пояснив, що він перекладає взагалі із слов’янських літератур, з російської мови, чеської, словацької і захотів з української. Він звернувся за інформаціями до Українського комітету в Кракові і там йому порадили мене.

«Марія» його цікавить і вона скоро вийде друком, правдоподібно у вересні, а найпізніше в жовтні. Видавництво нею також зацікавлене… Але тепер постали нові труднощі з виданням перекладів із слов’янських мов. Міністерство пропаганди вимагає окремого дозволу на кожне видання і з приводу «Марії» йому прийшлось багато з тим міністерством листуватися. Нарешті, такий дозвіл уділено, але за той час трудніше стало видавати книжки взагалі, бо бракує паперу… Одначе, він надіється, що з «Марією» буде все гаразд і вона скоро вийде в німецький світ.

Поза цим, ми розмовляли взагалі. Його дочка принесла нам каву, печиво і ром… Ми говорили про літературу, критику. Опісля перейшли на тему війни і політику. Мене здивувала його відвертість і відвага. Він не приховував песимізму з приводу цієї війни і поділяв мою думку, що воювати з цілим світом є безглуздям.

Він питав, які там настрої у нас. Я розповів йому приблизно про наші конфлікти з окупантською владою, на що він ввесь час повторюв:

– То є так. Жахливо… Це є наші… Такого треба було й сподіватися…

Також я оповів йому про мої бреславські часи. Він був здивований, довідавшись, що звідсіль почалась моя письменницька кар’єра, коли то в січні 1929 року, в кафе «Відень», я написав свою першу новелу «Образа», яка була друкована в «Літературно-науковому віснику» у Львові. А в готелі «Савой» я зустрічався з письменником Гансом Гріммом… Також тут я пробував перекладати з Томаса Манна, Германа Штеєра… І відвідував лекції Кюнемана…

Він був цим винятково вдоволений, він знає добре кафе «Відень», знає готель «Савой», бував на викладах Кюнемана… Таким чином ми мали з ним дещо спільного. З німецької літератури він радив мені особливо Германа Гессе. Незрівняний майстер форми.

Так ми провели надзвичайно приємні дві години. Прощання було оптимістичне, але воно не виправдалось. Моя «Марія» німецького світа не побачила. «Гогенштауфен Ферляг» в Штутгарті було до грунту збомбардовано і в його руїнах загинула також і «Марія». Кютцнер намагався знайти для неї інше видавництво, але час був такий, що про це треба було перестати й думати.

Того самого дня, тут же в Бреславлі, я мав ще одні відвідини. Тут на вулиці Агати 6-А (Бреслав XIII), жила одиноко в невеликому мешканню моя велика добродійка, мати мого приятеля Германа Блюме, дуже цікава людина, яку я вже згадував, Германіна фон Лінгельсгайм.

Колись давно, во время оно, у вересні 1927 року сталося так, що я потрапив до Бойтена, що на Горішньому Шлезьку, і працював як наймит у одного тамошнього міщанина. Розвозив рольвагою по копальнях і гутах залізо з фірми «Фібік унд Грінфельд». Збігом щасливих обставин я познайомився з рядом цікавих людей, а в тому із студентом Германом Блюме. Це було зворушливе, цікаве, інтригуюче знайомство. Він запросив мене до себе додому, щоб познайомити зі своєю матір’ю, а тому, що я не мав відповідного для візитів одягу, він приніс мені також і одяг.

Це була цікава, солідна пані, з якою я, не знаючи ще німецької мови, міг порозумітися словами французької мови, що в устах людини мого тодішнього зайняття звучало незвично. А коли той дивний її гість почав виявляти чимало знань з літератури, включаючи до того й літературу німецьку, її здивування ще збільшилось. А до того, той молодий наймит виявив амбіції бути самому письменником, заявляючи, що має вже щось надруковано в якомусь там невідомому журналі.

Цього було абсолютно досить, щоб ця пані, яка мала до літератури великий респект, зацікавилась цим знайомством. Я почав частіше з’являтися в її затишному, із старовинними портретами, салоні, де почалися лекції німецької мови, перекладання з німецької мови на українську, з чого дещо було друковане в «Літературно-науковому віснику» у Львові («Залізнична катастрофа» Томаса Манна). І так почалася велика наша дружба, на згадку якої я дістав два томи «Фауста» в сап’яновій оправі з підписом: «На згадку від Вашої материнської другині».

А восени роком пізніше, коли я вже жив у іншого мого великого приятеля, гімназіального учителя Павла Кроненберга, вона разом з Кроненбергом уможливила мені переїзд до Бреславля, де я жив з її сином Германом і міг вчащати, як вільнослухач, на лекції Бреславського університету. Перед Різдвом того року вона переїхала з Бойтена до Бреславля і ми жили тоді в її затишному апартаменті на вулиці Розенгайм число 43.

Я жив в цій родині до кінця зимового семестру в університеті, опісля я зробив подорож до Берліна, повернувся назад до Бойтена до Кроненбергів, де перебув до червня місяця, щоб опісля переїхати до Чехословаччини і там оселитися на постійно.

Від року 1929-го я не мав нагоди бачитись з пані Германіною, ми лише мінялися зрідка відомостями через Германа, а останній її лист знайшов мене аж у Рівному, з квітня цього [1943] року. У якому вона писала:

«Любий Влисьхен!

Так Вас зву, бо таким Ви залишились у моїй пам’яті, дарма що Ви тепер напевно виглядаєте інакше і напевно багато у Вашому житті змінилося від того часу, коли Ви у Бойтені розповідали мені про свої творчі наміри. Минулі роки я довший час хорувала, та й тепер ще не дуже добре себе почуваю, а тому також здержалась моя відповідь на Вашого останнього листа.

Я сердечно тішилась Вашими творчими і іншими досягненнями. Чи пригадуєте Ви, як ми з Вами, за допомогою різних словників, перекладали «Бабцю» Германа Штеера на українську мову? Ви хотіли тоді познайомити Ваших земляків із зразками німецької літератури. Тепер Ви так володієте німецькою мовою, що подібні переклади не творили б Вам стільки труднощів, як тоді. Тепер вже було б добре перекласти Ваші мистецькі праці на мову німецьку, щоб і я могла їх читати.

Герман багато мені про Вас оповідав і я сердечно тішуся, що Ви одружилися з жінкою, яку Ви полюбили і що Ви маєте таку гарну дружину. Після довгих років Вашої боротьби та мандрівок, напевно є приємно мати свою дому і жити з людиною, яку любиш. Але я також вірю, що для митців потрібно багато пережити, щоб набути багато вражень і щоб опісля могти це обернути їх в мистецтво.

А для Вашого майбутнього – я сердечно бажаю Вам багато успіхів, добра і краси в житті. З сердечним привітом для Вас і Вашої незнайомої мені дружини, – залишаюсь,

Ваша Германіна фон Лінгельсгайм».

А тому ця зустріч після багатьох років, повних боротьби і праці, була для мене подією. Це була не лишень мати Германа, але також і моя мати, яка помогла мені бути тим, чого мені відмовляли мої «слов’янські брати» там удома. Вона жила тепер самітньо у малому, на дві кімнати з кухнею, мешканні, дуже постаріла, але так само, як колись, аристократично поставна і людсько чудова.

– Влисьхен! Як гарно, що Ви мене відвідали! Дайте на вас надивитися. Добре. Добре. Виглядаєте добре. Ви з Берліна… Ах, мій Боже! Як воно тепер все змінилося. Але сідайте! Тут чи тут. Я зроблю чай. У нас тепер нема навіть порядної кави. І розказуйте. То ж ви з далеких світів. Як там у вас в Україні? Ах, Герман все мені розказував… Шрекліх. Як ви думаєте? Хто переможе?

Я намагався, по можливості делікатніше, пояснити їй ці речі. Вона була німецька патріотка старого філософсько-культурницького типу з традицією бісмарксівського імперіального наставления, в якому німецька духова істотність мала б відігравати роль носія культури (Kulturträger) і цивілізації в країнах відсталих під цим оглядом, а не брутального завойовника типу Росії чи Англії, де бралось на увагу лишень матеріальне використовання завойованих.

Вона утримувала колись контакти з інтелігентами ліберальних середовищ, між якими були і такі, як Гергард Гауптман, або Герман Зудерман. І тепер ця Гітлерівська «штурм унд дранг» експлозія була для неї трохи незрозумілим явищем, дарма що вона намагалась це толерувати. Вона цього боялася від самого початку, а тепер була переконана, що це скінчиться трагічно.

Я розповів їй про мою подорож до Берліна, яке враження зробила на мене та столиця, а головне про моє бажання побувати в Бреславлі і побачитись з нею. І знайти якісь слова, щоб могти подякувати їй за все, що вона зробила для мене.

Вона це слухала зі спокоєм людини її високого віку, з висоти якого можна бачити життя без подратування власних пристрастей… І лишень оживилася, коли я оповів їй про зустріч з Кютцнером та його наміри видати щось з моїх писань в німецькій мові.

– О, це було б дуже гарно, – казала воно. – Я ще хотіла б щось з того читати…

А на мої песимістичні погляди на політику німців в Україні, вона казала:

– Ах, Влисьхен… Не падайте духом. Наші люди не такі аж погані, як вони це з себе роблять. Герман також не всім вдоволений, той там Кох хоче всіх застрашити… Тому Герман і залишив те місце… Тепер він у Гері директором поліції. Чи ви думали колись, що мій Герман буде директором поліції? Я ж так хотіла бачити його дипломатом. Не вийшло. Ви ж знаєте… – казала вона зрезигновано. – А що вас приділили до ДНБ, це дуже добре. Це солідна агенція. А щодо тієї там політики… Погоджуюсь. Самим страхом багато не зробиш. Ой, ні, ні! Щось треба ще й людського. Ви там їм підкажіть. Ви ж редактор.

– Я пробував було… – почав я, але вона одразу перебила. – Ах, я і це чула. Герман і це розповів. Ну, що ви зробите, коли настала така ось зла година. І чим все це скінчиться… Навіть страшно подумати.

Ми говорили, між тим пили чай і їли не дуже смачні «кухен», сиділи біля овального столу її маленької їдальні і при тому згадувалось її колишнє мешкання в Бойтені з величезною їдальнею, а особливо бібліотекою… Вона тепер носила траурний одяг по якомусь родичі. Згадали також її дочку Даду… І незабутнє Різдво 1928 року, коли ми провели його в родинному колі пані Германіни, пили грог, співали «Штілі Нахт» і ділилися безліччю подарунків. «Es ist alles vorüber, es ist alles vorbei» (Все проминуло, все за нами).

Я пробув у пані Германіни ген до мого від’їзду, о годині сьомій. Прощання зворушливе. Благословила на дорогу і бажала щастя.

Проїжджаючи вулицями Бреславля, вони видавались мені спорожнілими і залишеними. Тоді ще не думалось, що в скорому часі це місто буде обернуте в руїну, перезване на Вроцлав і належатиме до «паньства польскєго». Що є знаменним знаком величезного значення для майбутнього розвитку подій в цьому дражливому просторі.

По дорозі, минаючи Бойтен, мені дуже хотілося відвідати Кроненбергів і навіть не можу тепер сказати, що саме перешкодило мені це зробити… Чого до цього часу не можу віджалувати. Бо мені тоді все здавалося, що одного разу я ще зможу це зробити, чого одначе не сталося. Бо після моєї «материнської другині» пані Германіни, мій великий «батьківський друг» Павло Кроненберг, був для мене людиною виняткової вартості і виняткового значення. Його познайомив зо мною також Герман Блюме, десь так у жовтні 1927 року в кав’ярні «Гінденоург» на площі Франца Йосипа цього самого Бойтена (Битома). Час, проведений з ним, був для мене незабутнім тоді і залишиться незабутнім назавжди.

Переїжджаючи те місто вночі, я лиш в думках послав привітання Кроненбергам, Геровкам, Олені Краутвурст, яких я пізнав у цьому задимленому просторі копалень і гут в час, коли я найбільше потребував допомоги і дружби. Що вони мені так щедро і так сердечно уділили. За що я їм по віки вдячний.

Другого дня, під вечір, я був знов у Львові, а зайшовши до клубу письменників, несподівано натрапив там редактора «Волині» Євгена Мисечка. Який почав захоплено оповідати мені про свою нову мандрівку «в ліс», де він об’їхав різні партизанські пункти і мав нагоду бачити, як там готуються до всенародного повстання… І що бракує там тільки мене… Що мене там згадують і хотіли б мене там бачити.

На що я відповів йому тими ж аргументами, що й завжди. Що я не воїн, а письменник. Моє завдання воювати не рушницею, а пером. І знов радив йому бути з такими розмовами обережнішим, бо іноді і стіни можуть мати вуха. Але його захоплення було таке велике, що заражало також і мене. Його очі світилися огнем полумяного патріота, для якого життя не мало вартості! без боротьби за поневолену батьківщину.

На цей раз я переспав у Львові лишень одну ніч і на другий день виїхав потягом далі. До Рівного.

Подається за виданням: Самчук У. На коні вороному. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1990 р., с. 308 – 330.