4. Кінець епохи

Улас Самчук

При цій нагоді слід пригадати про ще один атентат, на цей раз на мою незалежність. Одного вечора до нас застукало двох молодих людей, які заявили, що вони «з лісу» і хочуть говорити зо мною. Вони мали завдання мене повідомити, що за інформаціями їх розвідки, мене має арештувати гестапо, а тому вони радять мені залишити Рівне і відійти на село. Вони пришлють за нами підводу і відвезуть у безпечне місце.

Не було можливості перевірити ідентичності цих людей, ані вірогідності їх інформацій. Я сказав їм прислати таку підводу за два дні, тим часом я вдався до Аріо за порадою. Той сказав, що коли я не чуюся тут безпечно, він дасть мені офіційне відрядження на село, щоб написати певну кількість фейлетонів для ДНБ, побути так деякий час, а тут він перевірить мою справу і дасть мені про це знати. В разі справжньої небезпеки, я зможу вибирати собі вихід, який вважатиму за кращий.

І ми так зробили. Секретарка настрочила мені ліричний документ на відрядження, із села прибула по нас підвода і ми поїхали до Дерманя.

У Дермані на той час не було спокійніше, ніж у Рівному, це вже був партизанський терен, ночами тут бували упівці з лісу, а днями ес-есівці з міста. Недалеко звідсіль у Мізочі німці мали свою залогу і раз-у-раз робили випади на села, особливо на Дермань. Ми з Танею зупинилися, розуміється, у доктора Мартинюка. Мій нотатник з 31 березня про це каже:

«Дермань. Переживаємо неймовірні дні. Все населення стероризоване. Арешти кожного дня. Учора з’явилися німці в супроводі мадярів. Люди втікали, куди лиш могли. Заарештовано одну родину. Почуваюся погано».

І справді, як можна було добре в такій атмосфері почуватися. Ми жили в доктора. Він був керівником районової лікарні в Мізочі під контролею німців, а на ніч приїжджав додому, де сливе щоночі приймав ранених партизан. Довідайся про це ес-еси, це значило для нього смерть.

Деякою розрадою для родини доктора була наша тут присутність. Моє знання німецької мови, моя посвідка з ДНБ, могли помогти багато. Селяни також радо нас тут бачили. Ми помагали розраджувати їх постійну паніку, вносили між них трохи безпеки. Партизани були також вдоволені, що нарешті їм пощастило викурити нас з Рівного. А щодо мене, то було добре, що я міг бути між нашими людьми в час їх великого лихоліття.

Але все-таки я не мав наміру лишатися тут на постійно і при першій можливості ми думали вертатися назад до міста. По кількох днях перебування в Дермані, Таня виїхала до Рівного на розвідку і в короткому часі ми дістали від неї таку характерну для тих часів нотатку:

«Мій любий, вчора Дермань – сьогодні Рівне. Була в ДНБ, говорила з А. Він передає тобі привітання і вважає, що стало так спокійно, що він сподівається скоро побачити тебе в Рівному. Говорила з Мучинським. Люди кажуть, що це була провокація… Це вичувається також, коли пройдешся, наприклад, головною вулицею – повно народу, навіть вже перестали ловити. Чи надовго – невідомо, але поки що так є.

Була в Кибалюків, не застала його вдома, але говорила з його дружиною. Те саме. Зустріла Андрія М. – він тільки що приїхав, але цей повний підозріння. Можливо, це заспокоєння, щоб люди перестали боятися і залишили обережність. Це його особисте враження. Не знаю, все можливе, але поки що спокійно. Приїджай… А там, як щось – так ми знов виберемось на виправу»…

А далі йшли господарські вправи, прикметні для тих днів:

«Уласику, треба замінити на сало або на масло ті рушнички, – вони у тебе в куфрі. У Рівному зараз дуже з цим трудно. Грошей не хотять брати. Передай пані Марусі, що дріжджі можна дістати тільки за яйця. Вісім десятків за пачку. На жаль, у нас не було стільки яєць і тому не могла їх купити. Оцту також нема. Передаю тільки трохи капусти і огірків»…

Таке реалістичне посланіє надало мені відваги і я вирішив вертатися до Рівного. Свято Благовіщення у середу 7 квітня ми ще відсвяткували цілою Мартинюківською родиною на їх хуторі. Видавалося довкруги мирно, ніяких татарських вістей… Ми гостювали, фотографувалися, а на другий день старий Михайло вимостив воза і не кваплячись, господарським кроком, ми поїхали до моєї Каносси. З тією тільки різницею до Каносси справжньої, що я не думав наслідувати імператора Генриха IV і просити у кого-будь вибачення.

У Рівному справді виглядало ідилійно, але поза Рівним творилися діла пекельні. Мій нотатник з 13 квітня стереотипно каже:

«Вдома застав купу листів. Довідався в редакції, що оголошено конкурс на статтю про вигоди, які має український нарід від звільнення від большевизму. Нагорода: два тижні подорожі по Німеччині і німецькі споживчі картки. Сьогодні довідуюсь, що минулими днями Дермань навідала карна експедиція. Запалили село від сходу і полудня».

Там же в редакції я зустрів Андрія Мисечка. «Під секретом» він мені признався, що був «у лісі». І багато там бачив. І був весь захоплений. Ми стояли з ним в коридорі редакційної будови, де було зложено багато роль газетного паперу.

– Цей папір, – казав він, має піти також до лісу. Там організують видавництво. Бракує тільки вас. Повірте мені… Там склади зброї, амуніції, харчів… А настрій – горою. Ось тільки москалі і німці розторощаться, а тоді прийде наш час. Українська армія стоїть напоготові.

На ці його ентузіастичні інформації, я йому відповів:

– Знайте, пане Андрію… У наш час не рекомендується сповідатися про те, де я був і що робив.

– Але ж, Уласе Олексовичу. Ви про це мусите знати, – казав він.

– Ніхто про це не мусить знати. Ані ваша рідна мама, – відповів я на це.

– Але ж ми маємо до вас довір’я, – боронився він.

– Тут справа не в довір’ю, а в засадах конспірації. Це не є забавка. Це гра зі смертю.

Прекрасні, щирі, наївні хлопці, для яких загравання з огнем творило особливу насолоду… За що багато з них поплатилися життям… А в тому також і сам Андрій Мисечко.

Надходило свято Великодня і нас знову кликали до Дерманя. Мовляв, наша там присутність спричиниться до відпруження настрою, витвореного після останньої навали карних відділів… Вже в середу напередодні Страстей за нами заїхала підвода з Дерманя і ми поїхали. Розуміється, і на цей раз я мав в кишені відрядження Apiо, який мене прекрасно розумів і йшов мені завжди на руку.

Була дивна погода. Суха, майже гаряча з рвучкими східніми вітрами. Дороги висохли і почали вкриватися пилюгою. По городах починалися весняні роботи. Потрібно було дощу.

У Дермані першим моїм бажанням було довідатись, що там накоїли наші напасники… Виявилось, що це був мадярський відділ гонведів з осідком в Шумську, завданням якого було знищити групу наших партизан, розташованих у Дермані. Постраждав від цього куток Балаби, той самий, де я минулого року мав аварію з моїм автом і де бавився на весіллі моєї братанки Ганни. Знищено садибу мого діда Уліяна, місце уродження моєї матері.

Напад стався раненько, люди ще спали, зовсім несподівано. Мадяри підійшли від Бущенського лісу, зупинилися на взгір’ю перед селом і відкрили по селу кулеметний огонь. Люди зривалися зі сну і в паніці втікали, хто куди міг. Опісля мадяри ввійшли до села і запалили вздовж передпілля всі будови. Згоріло чотирнадцять садиб зо всім їх майном, інколи навіть з худобою. З людей забито одну жінку і мого двоюрідного брата Андрія Рудого, який, як казали, намагався бігти насупроти напасників, щоб пояснити, що в селі не було ніяких партизан. По дорозі його було скошено з кулемета.

Вигляд цього пожарища робив на мене особливе враження. Я був там сам. Довкруги не видно нікого з людей. На місці дерев’яних будинків лежали купи згару… У різних місцях сторчали димарі і печі. Було сухо, вітряно, передвеликодний четвер.

Я довго стояв на пожарищу, де родилась моя мама. Тут ще стирчало кілька обгорілих дерев, високий мурований димар і широка піч з великим припічком… Але тут же трохи збоку, якимсь чином уціліла ще одна хата, побудована видно пізніше, яка стояла майже ціла з розбитими вікнами і тепер залишена. Вона належала, здається, комусь з моїх двоюрідних братів. На цілому цьому великому пожарищі це була одинока споруда, залишена огнем. А поза цим, все тут пояснювалось одним словом: кінець.

Тут закінчилась одна, нікому не знана, старовинна епоха. Тут жив ще один довгий, глибокий, старий рід людський, на краю великого старого села, під великим сосновим бором, який виводив свій початок від якогось незнаного, таємного Балаби. Згодом тут постав цілий «куток», люди, що тут жили, мали різні прізвища, але ціле село знало їх лишень, як Балаби. Куток Балаби, «там за ровом від Запоріжжя».

Це був найглухіший закуток далекого від великих доріг села Дерманя. Сюди, правда, доносились дзвони з високої монастирської дзвіниці, сюди легко долітали птахи з далеких стависьк Лебедщини, але сюди не легко було доїхати звичайним возом, запряженим звичайними кіньми. Дороги були вузькі, глибокі, круті. Вимагалося уміння керувати кіньми і доброго гальмування коліс воза. Чисельні стежки розходились звідсіль на всі боки садами, гаями, ярами і по них, звичайно, ходилося, куди було треба.

За моєї пам’яті глибокий бір, що межував з Балабами, відійшов з кілометр на південь, зате розрослись овочеві сади, розділені живоплотами, що їх звали у нас «бгіжами». Це був роматичний закуток романтичних людей, чого вони самі не знали. Це був закуток легендарного Ляша, якого «нечиста сила довела до банти», тобто він повісився… Це був закуток чорнокнижника діда Юхима, якого також «звело з розуму», бо він прочитав «цілу» Біблію і «знався із самим нечистим». Тут оперувала відома «відьма» баба Тетяна, яка «уміла врочити» і «відбирати коровам молоко». Тут було багато інших незвичних людей і між ними «Хоть Довгий», який довгими осінніми вечорами міг годинами оповідати про всі ті дива, після чого нам, дітям, не легко було вийти вечором надвір за своїми потребами без супроводу матері, озброєної оджогом.

Мій дід Уліян, подібний на Льва Толстого, з його довгою бородою, одягнений у довгу білу сорочку, підперезану ремінцем, а в свято червоним поясом, не належав до ніяких чарівників. Він був просто дід Балаба. Середній господар, який мав пару непоказних шкапин, кілька «хвостяк» худоби, з пів тузина овець, кількоро веприків і щось з того дробу, як кури та гуси. Його дерев’яна біленька хата була поділена сіньми на «велику хату» з піччю й ванкіром, де жила родина, і на «хатину», де жив сам дід. Насупроти хати був мурований з каменю хлів із шопою, а далі в саду, за перелазом, була клуня. Довкруги був садок і город, а посеред двору росла велика шовковиця, яка кожного літа обсипалася чорними ягідьми, а до того, вона виконувала службу вішака, на якому вішали коси, кушки, козубці, шлеї, а ще до того діти лазили по ній до схочу за ягідьми, або просто, щоб «побути високо» .

Дід овдовів, здається, 1907 року і залишився з трьома дорослими дітьми – найстаршою дочкою Марією, сином Макарем і наймолодшою дочкою Настею – моєю матір’ю… Яка народилася тут шістьдесят шість років тому… І вийшла заміж «на Гуци» за мого батька, коли їй було двадцять три роки, що вважалося тоді «старою дівкою» і за вдівця, що вважалося мало не ганьбою.

Годі тепер сказати, що спричинилося до такого мало гонорового одруження моєї мами, в кожному разі, не кохання, бо видали її «за нього», як казали «силою», як за господаря… Бо моя мама не була господарсько заложена. Це була мрійниця, неграмотний філософ серця. Безпосередній шматок чистої природи в дусі й тілі. Вона могла жити з ласки сонця і щедроти землі, як кожна ластівка. Таємнича мова таємничого кутка Балаби формувала її істоту і хоча її силою втиснуто в рямці матеріальних вимог життя, вона не скорилася з цим до самої смерті. Її одруження не можна вважати щасливим. Між моїми батьками не відчувалось гармонії.

Але чому мій раціонально заложений батько настирливо захотів одружитися з такою іраціональною дружиною, сказати не легко. Тим більше, що за нею він не дістав ніякого віна, що в той час могло вважатися явищем незбагнутим, а для такого господарського духа, яким був він, непояснимим. Можна допускати, що цей родовий, з діда й прадіда, мужик був таки ранений стрілою амура, спровокованого на такий злочин чарами русявої Балабівни «з-за рову». Казали, що вона потрапила гарно витанцьовувати на музиках різні танці і дзвінко виспівувати по гаях веснянки, заквітчуючись віночками з живих квітів і вбираючись у вишиванки з пишними уставками та із справжніми червоними коралями. Що для такого незграби, яким був Олексій Гуца із Запоріжжя, який за життя ледве чи зробив пару танечних кроків і знав лиш що корчувати ліс, бити ломом каміння, косити грабками збіжжя та різати трачку – могло показатися недосяжною фантазією щастя, за що він міг пожертвувати спокоєм всього життя. Що на ніжній мужицькій мові значило: «бо нею шарпало, як тим віхтем соломи»… Не входячи в особливі деталі, що ця філософія хотіла конкретного сказати.

Це було місце моїх батьків, дідів і прадідів. Тут вони родилися, тут росли, тут любилися, тут одружувались і тут вмирали. І тут також, у великій мірі формувалось і моє дитинство, вигріте теплом і диханням моєї матері і мого балабівського сонця.

Ніколи й ніхто з нас не міг подумати, що це закинуте за горами і лісами зачароване місце знайдуть одного разу чужі незнані нам люди, яким ми нічого злого не зробили, що прийдуть вони сюди не по своїй волі і пустять з огнем і димом ці наші скромні хатки й повітки. Самі не знаючи, нащо й пощо вони це роблять.

А для мене це було фатальним memento mori, – пам’ятай за смерть. І не так за смерть, як смертельну розлуку. Щось тут для мене скінчилося. І, мабуть, назавжди. Одного разу мені щось таке снилося: висохле русло водоспаду, що спадає від цієї садиби вниз до яру, де була річка, яка також висохла. Так.

На тую країну.

Мабуть, я її навіки,

Навіки покинув.

Тим часом у доктора Мартинюка готовились до свята. Особливо святодіяли пані. Пеклося і варилося, а церемонія печення пасок та крашення крашанок вивершувала це дійство. Після чого великий стіл в їдальні нагадував виставу спокусливих ласощів так, що малий Богданко ледве міг втриматись, щоб не поласувати з того і не впасти в гріх, поки не приїде огець Кульчинський і кількома помахами свого кропила не оберне це в дозволене яствіє і питіє.

Звичайно, в Дермані [на] це свято «празників празник» монастирська і приходська церкви були всю ніч освітлені і набиті народом. За совєтів це було заборонене… А тепер ніби знов дозволено, але тільки за дня, що зменшувало містерійність ритуалу. Всі ночі були тепер під знаком бога Марса і втручатися туди з християнськими пасками не було безпечно.

Та все-таки рано-вранці, коли світало, святилися паски, ходилося довколо церкви з хресним ходом і на всі боки троєкратно христосувалось. Лишень, коли люди верталися з церкви, хтось пустив качку, що «йдуть німці!» Всі кинулись в розтіч і пройшло досить часу, поки це втихомирилось, бо ніяких німців не появилося.

Розговіння відбулось у мирі. Ми з Танею дістали чимало запрошень на цю оказію, але зісталися в доктора. Решту наших друзів обіцяли навідати за наступних днів. Для мене це було перше таке свято вдома за останні пару десятків років. Бувало, на заході Європи це проходило досить буденно, а минулого року це святкувалося «на Грабнику» за гратами в Рівному.

Тут була вся їх родина, старі батьки і брат Іван з малою дочкою. Сідали урочисто за стіл, читалась молитва, їлось свячене яйце, ломилось свячену паску, випивалось з «Христос воскрес» по чарці і закусувалось щедрими дарами родючої землі. А далі «билися» крашанками, «вибивали битки» і було весело.

Другого і третього дня ми повторили все це у інших наших родичів. Передовсім у Семена на Запоріжжю і Павла на Кір’янчуках.

Також третього дня у Дермані «давали» кіно. Заправляв цією штукою відомий дерманський млинар Кальчук, який роздобув динамо і робив електрику. У шкільній залі, де колись давали «Сватання на Гончарівці», «Наталку Полтавку» чи «Пошились в дурні», поставили апарат і давали «Три Габрієлі», «Я тато», «Несмертельний вальс». І треба сказати, що заля ця ніколи не пустувала.

Не пустувала вона і на цей раз. Початок сеансу призначено на годину п’яту, але хто, скажіть, з порядних дерманців візьме вам отак і побіжить на годину п’яту? Хіба що може якась там дітвора та висока інтелігенція, яка не має чого іншого робити. О п’ятій починається замітання зали, розставляння стільців, а так вже біля шостої починають з’являтися гурти парубків та дівчат і деякі з них наважуються навіть набути квиток вступу, хоча на залу все ще не пускають, бо найважливішої особи цієї церемонії, тобто контролера, також ще немає.

Але ось вам і контролер. Відкриваються навстіж двері… Поволі та достойно входить інтелігенція… До них попід руками втискається дітвора. Господарі і взагалі поважні господарські сини та дочки мусять честь знати, фасон показати, не пертися на випередки… Бо ж треба ще й постояти надворі, покурити, щось почути, щось розказати, пожартувати з дівчатами, а коли вже прийде той третій дзвінок, тоді вже нема ради. Треба заходити. Бо і світло ось, диви, згасло і кіно починається.

А там вже в темноті, кучер доктора Федір, розпихає публіку по місцях.

– Чого стовбчиш, Ганно? Не знаєш, де твоє місце? Отам!

Але як туди дістатися? Для економії площі, стільці розставлені так раціонально, що між ними ледве чи протисниться кіт, а не то людина. Тим більше там он вже сидять інші зухвальці. Але рада є. Можна топтатися по ногах, можна зіп’ятися понад голови. Протестів нема. Ніхто за таке не ображається. Звичайна справа. Діти, як і слід, завжди під ногами… Це не перешкоджає дивитися.

А коли вже всілися, – можна й дивитися. Ззаду дерчить апарат, спереду моргає плямами екран. Світло збільшується, зменшується, гасне взагалі, появляється знов. Вириваються наглі звуки. То дуже голосні, а то знов дуже тихі, зовсім хриплі… Якісь барвисті плями… Невиразна мара, щось фантастичне. Звуки переходять в шум. Пригадується сцена з гоголівського «Вія», перед тим, як має появитися відьма. Шумить, хрипить, мигає і раптом вибух. Є! Великий німецький державний орел. На хвилинку він з’являється і зараз зникає… Щоб за мить знов появитися, ніби він виринає з безодні. І при тому зчиняється галас, з якого, згодом, вибиваються окремі зрозумілі слова. Публіка сидить зачаровано, всі переконані, що все це належить також до кіна, а тому ніяких спротивів. Навпаки.

Бо ось уже починається й мова. Зрозумілі українські слова. А також картини. Шведський король Густав відкриває парламент. Мряковина, з якої, мов з туману, вириваються кінські хвости, колеса ридвана, постаті в циліндрах. Апарат бурчить. Появляється півгола дівчина, яка виробляє на льоду викрутаси… А там он кінські перегони. Біжать з витягнутими шиями коні, зігнуті на них жокеї… За цим, дві французькі дружини грають футбол… Виставка расових собак в Барселоні… В Мадриді генераліссімо Франко приймає якусь делегацію… А після цього завзятющі бої на фронтах. Ревуть літаки, б’ють гармати, зриваються кораблі, палають будови, біжать люди.

Далі починається фільм. Спочатку догори ногами. Враз гасне світло. За хвилю світло з’являється разом з фільмом… Але щось урвалося. Знов темнота. На цей раз довша. Публіка хоче курити. Там то там мигають огники цигарок. Щоб заповнити порожнечу – пускають пісню. Дехто думає, що це «Гречаники». Відчувається дим цигарок. Але ось знов загарчав апарат і по часі, через димову атмосферу, публіка вловлює постать людини в смокінгу і білій маніжці із старанно причесаним волоссям. При тому, жінки у пишних сукнях, столи, стільці, саксофонова оркестра… Згодом публіка довідується, що це і є той фільм «Я тато», що його було проголошено на плакатах.

– Як вам, Василихо, подобався «Я тато»?

Василиха деякий час мовчить, не може збагнути про що мова…

– А! Той фільм! Еет! – і махнула рукою. Коментар вичерпано.

Але все-таки в Дермані є кіно. Як там не кажи…

На цей раз ми з Танею пробули в Дермані найдовше. Щось понад три тижні. Нагостилися вволю. Побували в різних, мені пам’ятних, місцях… На Лебедщині, де стояв колись наш хуторець. Тепер це місце не пізнати. Тут були ліси, були сіножаті, текла річка, розлягались стависька, росли очерети, верболози, вільхи, блищали ставки, грюкотіли млини. Тепер лиш голі пригірки, розорений луг, змаліла річка і дуже вбогий один млинок… Порожньо, наго, вбого.

Хотілося б бачити, як це все виглядає тепер, коли пишуться ці рядки. Шістдесят років після того, як моя родина це місце покинула. Цікаво, як міняється поверхня землі взагалі. А особливо там, де починалось ваше життя. Коли ви появилися на цю таємничу живу планету з невідомого простору і почали бачити, чути, думати. І де все було для вас відкриттям. Коли ви могли бачити явища глибше і далі, не знаючи цього розумом. Залишаючи в собі глибокий відбиток вражень, які могли опісля мандрувати з вами до кінця вашого життя.

О так. Місце мого дитинства змінилося до непізнання, але в моїй уяві воно лишилося таким, яким бачили його мої дитячі очі. Я міг би відтворити за цим образом кожну його тодішню деталь. Землі, неба, заходу і сходу сонця, сяйво місяця, дотик роси, вигляд дерев, тварин, птахів. Як і форм кольорів.

На жаль, тодішня моя зустріч з цим місцем внесла багато розчаровання, але на щастя я так мало з того запам’ятав, що воно не змогло зруйнувати запашних, кольорових, багатих образів, відчувань, вимірів, дарованих дитинством.

Подається за виданням: Самчук У. На коні вороному. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1990 р., с. 300 – 308.