Ти. Романтика

Герась Соколенко

Понад горами ніч

наче воронів чорних вітрила

і — холодне провалля

лежить за вікном.

У кімнаті моїй

тиша млою обгортує стіни.

На столі тільки лямпа

і «Сині етюди» — душі.

Над «Етюдами» я

і чиїсь ніжносяючі очі.

За вікном тишина

і в кімнаті моїй тишина.

Раптом ахнула даль

і чийсь постріл роздавсь над проваллям

і — в кімнату мою

як завжди появляєшся Ти.

У очах твоїх жах.

На обличчі печаль і тривога

і — говорять уста:

це від кулі упав Хвильовий.

Захиталася ніч

наче воронів чорних вітрила

і — розливсь молоком

попід горами сизий туман.

Десь котилась луна

і на крилах розносила вісті

і — стояла мов ніч

над столом моїм схилена Ти.

Я сидів за столом

і дивився на «Сині етюди»

і — об струни душі

хтось торкався промінням очей.

Гасла лямпа і стіл

весь потонув у хвилях міражу,

коли Ти підвелась

і рішуче сказала:

ХОДІМ —

Заспівала душа

і забилося стомлене серце.

Я з Тобою пішов,

залишивши кімнату свою.

Ми в тумані брели

під вітрилами грізної ночі,

крізь тернові кущі

по камінних розвалинах скель.

Перед нами гора

уставала незборна як вічність.

Ти за руку мене

із туману до сонця вела.

Ти сказала:

брати твої

впали за муром залізним —

схоронивши в серцях

заіржавлені кулі ЧЕКА. —

і бриніли слова

наче пісня квітневого ранку

і — синіли кругом

чорні насипи братніх могил.

Ми по скелях ішли,

підіймаючись вгору і вгору.

На вершині удвох

ми хотіли світанок зустріть.

І вже близько було нам

зійти на ґранітну вершину,

хоч стомилися ми

і — стікала із ніг наших кров.

Раптом камінь страшний

обірвався із горної кручі

і — немов метеор

тобі в груди — у серце влучив.

І хитнулася Ти

і схватилась руками за скелю.

Я схиливсь і почув

ніжнотонне твоє:

Прощавай —

Захиталася ніч

наче воронів чорних вітрила

і — зірвались орли

над проваллям холодних долин.

Тільки слово — Прощай —

і останній палкий поцілунок —

я до нині зберіг

і як пісню несу у душі.

І пригадую ніч.

І пригадую «Сині етюди»,

як з’явилася Ти

і — рішуче сказала:

ХОДІМ…