Біографія

П. П. Хропко

Анатолій Патрикійович Свидницький народився 13 вересня 1834 р. в селі Маньківці Гайсинського повіту на Поділлі в патріархальній родині сільського священика. Дитинство письменника минуло серед простих людей, було осяяне красою народних звичаїв і обрядів. Будь-яка робота – чи то біля печі дерли пір’я, чи плели серед хати солом’яник, перемивали посуд на лаві біля порога, чи пряли – супроводжувалася співанням пісень, оповідями казок, фантастичних історій, і хлопчик постійно перебував у полоні незвичайних образів народної поезії.

Пізніше письменник згадував дні свого дитинства як наймиліші в житті і щиро журився, що не можна повернутися у той чарівний світ легенд, переказів, повір’їв.

«Кожне словечко того часу незабутого глибоко запало мені в душу, пройшло всю мою постать, то, мабуть, і до гробу серце моє не випахається… То для мене школа правди і любові!..».

Блискавично пролетіло-прошуміло безжурне дитинство у батьківській хаті. У 1843 р. дев’ятилітнього хлопчика було віддано до Крутянського духовного училища в сусідньому Балтському повіті, де йому довелося витерпіти фізичні і моральні знущання з боку «вчителів-мучителів», відчути на собі жорстокість і бездушність тодішньої шкільної системи, схоластичність і безплідність богословської освіти. Атмосфера байдужості і лицемірства, що панувала в бурсі і спотворювала здорові натури своїх вихованців, прекрасно передана письменником у романі «Люборацькі». Не кращими були умови навчання і виховання і в Подільській духовній семінарії в місті Кам’янці, де Свидницький перебував з 1851 до 1856 р.

«Перебираючи життя прошле, – згадував письменник, – не маю на чім стати і відпочити – чорно та й чорно; аж як поминеш школи – богдай би мене мати лучче була під серцем приспала, аніж мали ще маленького в монаські руки віддавати! Із’їли вони літа мої! І моє здоров’я!»

Жвавого, допитливого юнака не задовольняла семінарська освіта, в якій головна увага приділялася численним богословським предметам, а окремі природничі та гуманітарні дисципліни перебували на становищі другорядних, викладалися страшенно куцо та ще й підпорядковувалися утилітарним церковним потребам. Зрозуміло, формування світогляду Свидницького, який, за спогадами сучасників, відзначався життєрадісністю, іронічним ставленням до життя, потягом до всього нового, незвіданого, значною мірою відбувалося всупереч теологічному спрямуванню семінарської освіти, її вузьким настановам.

Ще з села юнак виніс любов до пісні і музики, тому знаходив собі відраду в грі на скрипці. Він записує народні пісні, приказки, легенди, приглядається до селянських обрядів, цікавиться демонологією, виявляє інтерес до природничої літератури. Так у семінариста визріває намір остаточно порвати з церковною освітою.

Історія розвитку суспільної думки в Росії свідчить, що така світоглядна еволюція була характерною для багатьох вихованців духовних шкіл. Переоцінка цінностей зумовлювалася загостренням класової боротьби в країні, участю передової інтелігенції в пошуках нових шляхів визволення народу. В середині 50-х років XIX ст. феодально-кріпосницька система в Росії зайшла в смугу глибокої кризи. В країні склалася революційна ситуація, що характеризувалася, з одного боку, неможливістю для гнобительських класів зберегти у незмінному вигляді своє панування, а з другого – піднесенням «активності мас, які в «мирну» епоху дають себе грабувати спокійно, а в бурхливі часи приводяться, як усією обстановкою кризи, так і самими «верхами», до самостійного історичного виступу» [Ленін В.І. Крах Інтернаціоналу. – Повне зібр. творів, т. 20].

Антикріпосницькі виступи селянства, відстоювання М. Чернишевським і М. Добролюбовим програми революційно-демократичних перетворень у Росії, нищівна гострота публіцистичних виступів О. Герцена на шпальтах «Колокола», полум’яний пафос поезії Т. Шевченка, розповсюджуваної в рукописах, визначали духовну атмосферу в країні. Все це сприяло тому, що за рік до закінчення курсу навчання Свидницький, всупереч волі батька, залишає семінарію і на початку 1857 р. стає студентом Київського університету – спочатку медичного, а згодом – історико-філологічного факультету.

Університетські роки – важливий етап у громадській і творчій біографії Свидницького. З перших днів перебування в Києві Свидницький зіткнувся з складними матеріально-побутовими труднощами. Батько позбавив його будь-якої підтримки, і студентові довелося тяжко бідувати, дуже часто перебиватися з хліба на воду. Репетиторство не завжди рятувало його від напівголодного існування, бо ці підробітки були, як правило, випадковими й короткочасними. За свідченням сучасників, Свидницький якийсь час мешкав на Подолі, наймаючи малесеньку кімнатку, в якій стояли тапчан та столик, а на печі лежали два мішки з сухарями, що не раз виручали студента.

І все ж Свидницький не втрачав властивого йому оптимізму. В університеті він став душею невеликого, зате дружного товариського кола. Спочатку юнаків об’єднувала любов до народної пісні, і з цим «співочим товариством» Свидницький відвідував вечірки в духовній академії, на яких виконувалися пісні різних слов’янських народів. За любов до пісні і скрипки, за щиру душевність, доброзичливість, усміхненість і лагідність, які надавали обличчю юнака якоїсь жіночності, приятелі прозвали його «Наталкою».

Виявляються у Свидницького й інші інтереси та нахили – глибоке зацікавлення суспільною обстановкою, зокрема тією боротьбою, яка велася навколо селянського питання. Це були часи небувалого пожвавлення студентського громадського життя, зокрема в 1856 – 1857 pp. розгортається діяльність таємного політичного товариства студентів спочатку у Харківському, а потім у Київському університетах. Під впливом класової боротьби селянства та агітаційної діяльності революційних демократів це товариство, організоване Я. Бекманом, М. Муравським, П. Завадським, ставило своїм завданням поширювати революційні ідеї та освіту в народі, піднімати маси на боротьбу проти кріпосницької неволі.

Свидницький був знайомий з деякими членами товариства, зокрема з П. Єфименком, О. Тищинським, брав участь у громадських починаннях, які здійснювалися з їхньої ініціативи. Восени 1859 р. він був серед тих студентів, які організували в Києві дві недільні школи. Праця в цих школах мала цілеспрямований демократичний характер (цей момент, зокрема, відзначається у поліційних документах, пов’язаних з розгромом студентського товариства на початку 1860 p.). Безперечно, належність Свидницького до того кола студентської молоді, яке було так чи інакше пов’язане з таємним товариством, позитивно позначилася на світоглядних позиціях, на ідейно-художньому спрямуванні написаних ним у цей час віршів.

Не вдалося Свидницькому завершити свою освіту. За несплату грошей за навчання його кілька разів попереджали. Неминуче наближалося виключення, тому Свидницький восени 1860 р. складає при університеті іспити на звання вчителя російської словесності. З протоколу екзамену видно, що він виявив відмінні знання з мови і методики її викладання, прочитав пробну лекцію з синтаксису, яка відзначалася ясністю викладу і точністю формулювань. Тоді ж Свидницький одержав призначення до Миргородського повітового училища.

Перше знайомство з Миргородом для Свидницького було не дуже радісним: після Києва, де залишилося стільки друзів, тут він відчув самотність. Залишалось одне: повністю віддатися педагогічній праці. Крім занять в училищі, Свидницький працює у відкритій з його ініціативи недільній школі, пропагуючи прогресивний звуковий метод навчання грамоти, використовуючи у викладанні українську мову, знайомлячи своїх слухачів з українською літературою, зокрема з поезією Т. Шевченка. Свидницький взагалі був одним з перших дослідників діяльності поета-революціонера, популяризатором його творчості на літературних вечорах, спеціально організовуваних для широкої громадськості. Він зібрав матеріали про перебування Шевченка на Миргородщині. Варта уваги й така подробиця: Свидницький – звичайно, випадково – найняв квартиру саме в тому будиночку, де в 1845 р. тимчасово зупинявся Т. Шевченко, і страшенно тішився цим.

Заняттям у недільній школі відчутно дошкуляла відсутність спеціальних підручників і посібників, тому молодий учитель збирається за прикладом інших громадських діячів прикласти руки і до цієї справи. Не все із задуманого вдалося здійснити, але, безперечно, реалізацією цих планів стала написана ним розвідка «Вимова наша українська і потреби нашого орфографовання», яка була надіслана до журналу «Основа», але з невідомих причин не надрукована і, напевне, втрачена. Вчительська і громадсько-освітня діяльність, яка виявилася також у відкритті в Миргороді громадської бібліотеки, інтерес до методичних питань, думки, висловлені в художніх творах, зокрема в написаному в цей час романі «Люборацькі», дають право стверджувати, що в особі Свидницького маємо одного з передових педагогів-демократів, близького за своїми поглядами до М. Пирогова, К. Ушинського, Л. Толстого.

Однак ця сторона діяльності письменника ще чекає глибшого ретельнішого вивчення.

Не залишає Свидницький і наукових зацікавлень, особливо в царині етнографії. На основі юнацьких спостережень він пише фольклорно-етнографічні нариси «Злий дух», «Відьми, чарівниці й опирі, чи то ж примхи і примхливі оповідання люду українського», «Великдень у подолян», створює три оповідання – «Проти сили не попреш; з чим родився, з тим і вмреш», «Недоколисана» та «Іван Доробало» [Див.: Сиваченко М. Є. Новознайдені оповідання А. П. Свидницького і їх фольклорні джерела. – «Народна творчість та етнографія», 1972, №1, с. 26 – 47.]. На миргородський період припадає написання основного твору Свидницького – соціального роману «Люборацькі».

Спад селянського руху й органічно пов’язаний з цим процесом наступ урядової реакції, що особливо посилився влітку 1862 p., зокрема арешти М. Чернишевського і Д. Писарєва, заборона прогресивних періодичних видань («Современник», «Русское слово»), закриття недільних шкіл, посилення цензурних утисків, вносять розгубленість і деморалізацію в певні кола різночинної інтелігенції. Так, київські громадівці відверто відмежовуються від революційної діяльності, заявивши про свою мирну культурно-освітницьку працю.

У цих складних умовах, щоб не потрапити до списку «неблагонадійних осіб», Свидницький залишає Миргород (червень 1862 р.). У його світогляді стають помітними зміни: замість гострого осуду кріпосницького ладу, мрій про революційне оновлення дійсності, він тепер покладає надії на поліпшення соціальних умов життя через поширення освіти в народних масах. За правильними висновками М. Є. Сиваченка, в умовах репресій і переполоху в середовищі демократичної інтелігенції Свидницький хоч і не втратив віри в народ, проте теж потрапив у полон просвітительських ілюзій.

«Така порівняно швидка зміна суспільно-політичних поглядів Свидницького лише говорить за те, що його колишня революційність великою мірою мала стихійний характер, не випливала з чітких світоглядних позицій, що йому не зовсім ясні були перспективи народної боротьби і демократичного руху взагалі» [Сиваченко М. Є. Анатолій Свидницький і зародження соціального роману в українській літературі. К., 1962, с. 107.].

За допомогою знайомих Свидницькому вдалося влаштуватися в акцизному відомстві у містечку Козельці на Чернігівщині. Хоч матеріально він був забезпечений далеко краще, ніж у Миргороді, проте ця служба пригнічувала морально.

«Акцизником не видержу: лають сіпакою, і таки погано в чужім дворі хазяйнувати, – писав він у серпні 1862 р. у листі до П. Єфименка. – Відцуравшись всього, можна жити спокійно і затишно, а такому, як я, що робив би та читав би, це місце не годиться…»

Життя в глухому закутку пригнічувало Свидницького. Шукав розради в улюблених заняттях. Для самоосвіти підібрав праці з історії, юриспруденції, філософії, мріючи скласти екзамен з права і змінити службу. Задумує підготувати популярний підручник з граматики української мови. Взагалі прагнув зробити що-небудь корисне для народу, щоб не пропали марно молоді літа, щоб не опуститись «в сім закутку». Та не судилося здійснитись заповітним сподіванням послужити рідному народові його ж словом. Правда, тут було закінчено другу частину роману «Люборацькі», але твір так і не побачив світу, бо журнал «Основа» припинив своє існування. А наступного, 1863 р. циркуляром міністра внутрішніх справ Валуєва взагалі було заборонено друкування книжок українською мовою, що викликало у Свидницького, як і в інших літераторів 1860-х років, тривалу творчу паузу.

Не склалося і особисте життя Свидницького. Одружився він у Козельці з дочкою місцевого лікаря, людиною обмеженою, яка не розуміла духовних устремлінь чоловіка, ставилася з настороженістю, недоброзичливістю до його занять. Розчарований і зневірений, Свидницький все частіше шукає розради в чарці, що й стає, зрештою, причиною його понижень по службі, а потім і звільнення з посади у 1868 р.

Треба було утримувати родину, в якій було троє маленьких дітей, і Свидницький гарячково шукає хоч якоїсь посади у Києві та Одесі. В цей час він публікує в газеті «Одесский вестник» кілька нарисів. У травні 1869 р. йому вдалося влаштуватися на посаду помічника завідуючого Київським центральним архівом. Тут відновлюються деякі давнішні зв’язки. Свидницький передає свої фольклорні записи П. Чубинському та І. Рудченку, друкує в газеті «Киевлянин» ряд оповідань і нарисів, написаних російською мовою.

Та дні Свидницького були злічені. Хвороба прогресувала, він майже постійно перебував у гнітючому настрої. 30 липня 1871 р. письменника не стало. Поховано його в Києві, але на сьогодні могила загубилася. Похорон відбувся тихо, непомітно, на смерть письменника не відгукнулася жодна газета. Такий життєвий фінал різночинця був типовим для глухого лихоліття 60 – 70-х років XIX ст.

Примітки

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 5 – 10.