Фольклорна школа

П. П. Хропко

І все ж справжнім покликанням Свидницького була не лірика, а проза. Як відомо, українська проза протягом 1830 – 50-х років пройшла етап свого становлення, причому цей процес відбувався на живлющому грунті усної народної творчості. Як і в інших народів, на Україні однією з характерних закономірностей розвитку ранньої прози став процес трансформації фольклорних жанрів у суто літературні види. Використовуючи досвід російської літератури, зокрема таких її першорядних явищ, як «Повісті Бєлкіна» О. Пушкіна і «Вечори на хуторі біля Диканьки» М. Гоголя, Г. Квітка-Основ’яненко в своїх українських оповіданнях і повістях теж застосовував народний тип оповіді, що давало можливість безпосередньо оцінювати життєві явища з позицій простого трудівника і тим самим розкривати сутність народного світовідчування і світорозуміння.

Вже в творчості першого українського прозаїка відбулася природна еволюція від олітературення фольклорних жанрів, від написаної цілком у дусі народної творчості «побрехеньки» до фольклорно етнографічного та побутового оповідання, а далі й до проблемно-сатиричної та психологічної повісті з виразним соціальним спрямуванням. Фольклорна основа легко вгадується не тільки в творах П. Куліша, О. Стороженка, Ганни Барвінок, які часто обмежувалися літературним опрацюванням народного сюжету, айв прозі Марка Вовчка, яка, наслідуючи дух усної поезії, порушувала «свої» соціальні і психологічні проблеми.

Через фольклорну школу пройшов і Свидницький. У творчих шуканнях автора «Люборацьких» важливе місце належить його діяльності в галузі етнографії і фольклористики, яка сприяла переходу молодого автора від спроб у жанрі ліричного вірша до епічних форм. У фольклорно-етнографічних нарисах Свидницького відчутна рука белетриста, який тонко і влучно володіє художнім словом.

Фольклористична праця «Злий дух», надіслана в 1860 р. до журналу «Основа», була однією з перших наукових розвідок Свидницького. Тут були зібрані народні вірування про диявола – злого духа, який, за народним переконанням, хоч і брав разом з богом участь у створенні світу й людей, проте був ворожим людині і штовхав її на негідні вчинки. Приземлення біблійних персонажів, яскраво виявлений дуалізм, критицизм у ставленні до офіційної релігії, церкви та її служителів – ці характерні риси зібраних дослідником матеріалів засвідчують також і ставлення його самого до сутності народної демонології. Свидницький, як і його земляк С. Руданський, вважав, що вільне трактування селянином питань створення світу, походження людини є однією з особливостей української міфології.

Нарис «Відьми, чарівниці й опирі…» є не тільки описом забобонних вірувань неписьменних селян про різні фантастичні істоти, не тільки свідченням віри у чудодійну силу ворожбитів, чарівників, знахарів, а й осудженням забобонних звичаїв, висміюванням їх носіїв. Такий аспект розвідки ще раз засвідчує матеріалістичну сутність світоглядних позицій дослідника. Звертає увагу майстерність Свидницького в белетристичному оформленні легендарних історій: окремі з них є своєрідними побутовими етюдами, в яких розгортається цікавий сюжет, постають чітко окреслені образи, звучить напружений діалог, всіма барвами сяє дотепне народне слово.

Під час учителювання в Миргороді Свидницький було написане дослідження «Великдень у подолян». Імпульсом до створення цієї розвідки був вихід у світ невеличкої книжечки молодого фольклориста К. Шейковського «Быт подолян» (1859). Все ж праця Свидницького стала не рецензією у звичайному розумінні цього слова (хоч у ній дається загальна оцінка брошури, критикуються окремі положення її автора), а грунтовним самостійним дослідженням. У центрі уваги Свидницького – опис народної обрядовості, пов’язаної з весняним християнським святом. Праця, написана на основі дитячих і юнацьких вражень, відзначається багатством і яскравістю фактичного матеріалу, тонкістю і глибиною спостережень автора.

З розвідки постає образ подільського селянина середини XIX ст., щоденне життя якого було органічно пов’язане з найрізноманітнішими віруваннями, які часто своїм корінням сягали ще в язичницькі часи. Чимало оповідань, переказів, легенд, навіть молитов, які побутували в селянському середовищі, характеризувалися вільністю в трактуванні релігійних догм, несли в собі виразний відбиток стихійного матеріалістичного світосприймання селянина, а окремі з них, по суті, мали антирелігійну спрямованість. Тут також впадає в око художнє опрацювання фольклорно-етнографічного матеріалу, белетристичний виклад багатьох характерних епізодів з життя подільських селян. Хоч розвідка написана російською мовою, в ній часто і природно звучить українська мова, наснажена прислів’ями, приказками, фразеологічними виразами. Автор широко використовує діалог, наводить пісенні ремінісценції, вдається до ліричних і публіцистичних відступів.

Такий підхід до опрацювання фольклорних матеріалів природно підвів Свидницького до створення на основі народних сюжетів оповідань «Проти сили не попреш; з чим родився, з тим і вмреш», «Недоколисана» та «Іван Доробало». В основі оповідання «Недоколисана» лежить українська побутова казка-новела на відому в багатьох народів тему приборкання непокірної жінки, причому Свидницький збагатив світовий сюжет соціальним мотивом про взаємини гнобителів і пригноблених, наголосивши на необхідності перевиховання норовистої поміщиці.

Народне прислів’я «Проти сили не попреш; з чим родився, з тим і вмреш», обране автором як назва іншого твору, якнайкраще передає ту істину, що панську натуру не переробиш. Така ідея, звичайно, випливала з конкретних фактів реального життя, що дає можливість відділити казковий мотив першого твору від соціальної основи другого оповідання. Фольклорний мотив про вперту жінку ліг в основу й оповідання «Іван Доробало». Темою і способом опрацювання ці твори близькі до оповідання О. Стороженка «Вчи лінивого не молотом, а голодом».

Однак на відміну від асоціальних обробок народних сюжетів, властивих О. Стороженкові, Свидницький акцентує на життєвості змальованих випадків, висвітлює їх з позицій передової демократичної інтелігенції, яка намагалася використати всі засоби для поширення в народі волелюбних ідей, для прискорення давно очікуваного визволення закріпаченого селянства. Власне, Свидницький і тут ідейно близький до революційно-демократичного напряму в українській літературі, представленого насамперед Т. Шевченком і Марком Вовчком.

Отже, перші художньо-творчі спроби Свидницького в епічних жанрах малої форми ще раз переконують у тому, що на межі 1850 – 60-х років українська проза продовжувала розвиватися під могутнім впливом фольклору, що письменники вдавалися, зокрема, до літературної обробки уснопоетичних творів. Окремі з письменників (О. Стороженко, М. Номис) так і не вийшли з полону фольклорної стихії. Марко Вовчок, Ю. Федькович, О. Кониський, органічно засвоївши фольклорну образність, активно працюють над виробленням і вдосконаленням суто літературних прийомів художнього зображення. Згадані вище оповідання Свидницького засвідчують, що практика олітературення народних сюжетів була ще живою, хоч водночас помітні і перші, правда, дуже несміливі, спроби вирватися з обіймів усно-поетичної традиції.

Примітки

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 12 – 14.