Діти в романі

П. П. Хропко

Трагічна історія сім’ї Люборацьких особливо виразно показана через долю дітей – сина Антося і трьох дочок – Масі, Орисі і Теклі. У романі докладно йдеться про ті випробування, які випали на долю молодшого покоління Люборацьких, але з особливою глибиною розкривається трагедія Антося, образ якого є композиційним центром твору. Письменник зображує свого героя в безперервній еволюції, переконливо висвітлює становлення його характеру, формування його особистості. З образом Антося органічно пов’язана животрепетна проблема виховання молоді.

З перших сторінок твору образ героя оповитий якимсь серпанком смутку, передчуттям важкого, трагічного кінця. Шлях хлопця вже з дитинства був наперед визначений, але й це було б півбіди, якби, як гадав отець Гервасій, син самотужки вибивався в попи, придивляючись до служби. Та часи настали інші, сини духовних осіб повинні були перейти, за словами М. Помяловського, через «період насильницької освіти» – бурси й семінарії, де з них готували вірних охоронців монархії, блю-стителів офіційного «патріотизму». Та й хто б з власної волі їхав у ці школи, про які ходило стільки зловісних чуток, де панували жорстокість і сваволя, процвітали хабарництво і доноси, де «не одному дитяті… віка вкоротять».

Показуючи поневіряння Антося-школяра, Свидницький викриває і засуджує антипедагогічну систему навчання і виховання. Щоденні тілесні катування учнів, деспотизм «старших» бурсаків, обдирання і підлабузництво, начіплювання на шию «ноти» тим, хто «мужичив», тобто розмовляв рідною мовою, – такою була ця система, що калічила І розбещувала підлітків. Не дивно, що бурса, а згодом і семінарія витруїли в Антося щирість і допитливість, прищепивши йому натомість грубість, здичавілість, озлобленість до інших, повернувши природні здібності – розум, кмітливість, винахідливість – на всілякі витівки, хуліганські й аморальні вчинки. «Дав бог дарування, та лиха доля лиху дорогу показала…».

Справді, причини штукарств Антося – у розтлінному впливі «духовних свинарій» на молодь. Коли школяр виривається з гнітючих стін бурси в здорове середовище своїх сільських ровесників, він знову стає доброзичливим хлопцем, ніби оживає, відроджується в ньому те світле і чисте, яке так вбивали у школі. Хоч би як старалися «духовні фара они», але їм не вдалося остаточно зламати підлітка. Період змужніння Антося позначений прагненням жити інакше: він мріє відкрити на селі школу, вчити дітей, стати «за громаду перед паном, перед судом, перед царем».

Майстерність Свидницького яскраво виявилась у нових принципах художнього узагальнення. Розгортаючи долю Антося, романіст зосереджує головну увагу на розкритті його внутрішнього світу. Кожен вчинок, кожна дія Антося психологічно вмотивовані; ми проникаємо у світ його почуттів і роздумів, бачимо, як імпульси психіки визначають поведінку персонажа. Можна стверджувати, що автор «Люборацьких» першим в українській прозі створив психологічний портрет, випередивши пошуки прозаїків на цьому шляху. Справді, Свидницький, на відміну від своїх попередників і сучасників, не вдається до широкого опису зовнішності героя.

Окремі деталі зовнішнього портрета «розсипані» по всьому роману, що дає можливість не просто уникнути неприродної статичності в таких описах, а весь час зображувати героя у русі, в розвитку, показувати, як життя змінює людину, надає її зовнішності нових рис. Письменник, пояснюючи дії і вчинки Антося, виходив з того, що мотиви поведінки героя і характер його мислення нерозривні. Свидницький, наскільки це дозволяли вироблені тогочасною прозою художні прийоми, намагався розкрити складні, часто суперечливі зміни в психології юнака через зовнішні прояви. Внутрішнє неприйняття семінарських порядків виливається в своєрідний «бунт» Антося, за що йому доведеться згодом гірко розплачуватися. Він втрачає все, заради шматка хліба змушений пожертвувати найсвятішим. Крах сподівань, загибель мрії передчасно зводять молоду людину в могилу.

Роман Свидницького несе на собі відблиск естетичної концепції революційних демократів, згідно з якою формування характеру особистості повністю залежить від реального соціально-історичного грунту. Старша дочка Люборацьких росла привітною, трудолюбивою дівчиною, і мати не боялася залишати чотирнадцятилітню дівчину на господарстві, бо знала, що вона усьому дасть лад. Проте під впливом витончених знущань у пансіоні пані Печержинської Мася досить швидко збагнула шляхетську науку. Вона не тільки пройнялася зневагою до рідного народу, його мови і культури, вона й зовні набрала «панського» вигляду. Тепер попід очима сині смуги, щоки позападали, губи зблідли, «і хід не хід, а гойдання, наче її в Печержинської на ресори взято».

Життєвою долею Масі романіст вказував на згубні наслідки впливу панської етики і моралі на людину з народу, на ворожу сутність шляхетського «виховання». Нахапавшись пустого гонору, пройнявшись зневагою і презирством до свого народу, Мася стала справжнім не-, щастям для сім’ї. Нещастя старшої дочки Люборацьких – у засліпленні мішурними шляхетськими ідеалами, в некритичному засвоєнні панської «науки». Свидницький, показавши сумну долю Масі, застерігав інших від захоплення фальшивими принципами моралі привілейованих верхів. Ця авторська ідея підкреслюється й епіграфом до роману, взятим з народної творчості: «Людей слухай, а свій розум май».

Одна з характерних особливостей попівського побуту розкривається через показ трагічної долі середульшої дочки Люборацьких – Орисі. Після смерті Гервасія його вдова прагне залишити парафію за своєю родиною, інакше вона позбавиться даху над головою. Заради цього Люборацька змушена піти на крайній захід – просити архієрея прислати випускника семінарії як жениха для однієї з своїх дочок. Жертвою цього ганебного шлюбу, коли наречений і наречена до заручин навіть не бачили одне одного, стає тиха, беззахисна Орися. Ради сім’ї вона змушена була стати дружиною грубого, деспотичного Тимохи Петропавловського, який одного разу в пориві звірячої люті, викликаної білою гарячкою, вбиває її.

Художнє дослідження побутово-інтимних стосунків допомогло не тільки з психологічною переконливістю показати трагедію Орисі, а й посилити реалістичне звучання роману в цілому. Письменник свідомо розширює рамки родинного роману, власне такими історіями підносить його до твору проблемно-соціального, який охоплює різні сторони тогочасної дійсності. Так, торкаючись проблеми денаціоналізуючого виховання в шляхетських приватних пансіонах, Свидницький досить далеко відходить убік від основної сюжетної лінії роману, щоб показати, як хитро, лицемірно використовує шляхта всі можливості для збереження свого панування, свого впливу на українське населення Поділля.

Письменник розгортає цікаву історію Явтуха і Пріськи Печериць, з якої видно, що власниця дівочого пансіону в Тернівці Фрузина Печержинська не випадково зайнялася «вихованням» дочок місцевих шляхтичів і українських священиків. Пріська була взята з кріпацької сім’ї до двору, стала панською коханкою, «за літ скільки запаніла, зляшіла і стала зватись, з волі пана, та й не без своєї – Фрузиною і панною». Коли «їй стукнула тридцята паска», пан примусив вродливого кріпака Явтуха оженитись з Пріською. Щоб не бути посміховиськом на все село, Явтух після смерті батьків та сестри натовк своїй жінці-панії боки і зник назавжди. Та шляхта не залишила Пріську в біді: її як пані Печержинську «ославили розумною, чесною, та ще й умілою учителькою». Так вона стала «вихователькою» попівських дочок, тонко, по-єзуїтському насаджуючи панську «науку», переробляючи «хамок» на «панянок».

Про розширення жанрових меж сімейної хроніки свідчать також яскраво виписані картини життя і побуту учнів духовних шкіл. Так, у плані протиставлення життєвій долі Антося розгортається історія Іпатія Робусинського. Підлого, мерзенного донощика зневажали всі, проте саме він, а не Антось, якого випустили «вне разряда», дістав одну з найбагатших парафій. Іронія долі полягає ще й у тому, що Робусинський одружується з нареченою Антося, стає попом-щасливцем, тоді як Антось, зламавшись у нерівній боротьбі, гине від сухот.

Примітки

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 20 – 23.