Батьки в романі
П. П. Хропко
На першому плані твору – сім’я Люборацьких двох поколінь, їхні родинні і суспільні стосунки.
Отець Гервасій – типовий старосвітський священик. Недалекий, обмежений, лінивий, цей духовний пастир у своєму домашньому побуті мало чим відрізнявся від селян, а за те, що не пишався, що цікавився життям парафіян, громаді подобався. На відміну від зарозумілих вихованців семінарій, які всією поведінкою намагалися підкреслити свою вищість над селянами, Гервасій дотримувався патріархальних звичаїв. Промовиста авторська характеристика панотця, що «високих наук і в очі не бачив, і чути про них не чував, і слухать навіть не любив», вже на перших сторінках твору доповнюється описом зовнішності попа, який біжить по двору «в довгополій одежині, в косах, в бороді», частує дрючком свиню і кричить на неї: «А щоб тебе піп із’їв!» Зображуючи Гервасія в гумористично-добродушному тоні, автор не приховує своїх симпатій до нього, акцентує на його щирості і простоті.
Під впливом найновіших досягнень суспільних і природничих наук у реалістичній літературі середини XIX ст. визначальним є принцип художнього дослідження людини в її найрізноманітніших зв’язках з навколишнім середовищем. Відомо, що життя людини, її праця, громадська поведінка залежить від «тисячі сторонніх впливів, від успадкованих інстинктів своєї раси, від виховання, суспільного становища, лектури, заняття, від впливу людей і природи» [Франко І. Зібр. творів. У 50-ти т. ].
Саме такий підхід до зображення людини властивий Свидницькому. Економічна залежність від місцевого шляхтича Росолинського, прагнення не втратити мізерної допомоги від нього, що часто скидається на подачку, власна безпорадність і темнота штовхають сільського попа на необдумані кроки у вихованні своїх дітей. Наслухавшись улесливих порад і обіцянок пана, Гервасій віддав до приватного пансіону дочку Масю, чим об’єктивно допоміг скалічити її душу.
Соціальна психологія Гервасія визначила також долю сина Антося. Відповідно до тодішніх порядків, які узаконювали станову замкнутість, синам духовних осіб був наперед визначений єдиний шлях у житті – через бурсу і семінарію в попи. І Антосьо потрапляє в кошмарний світ духовного училища, яке скаламутило його добру, здорову натуру, підірвало здоров’я, вирвало з активного громадського життя. Власне, з тих пір, як віддали старших Дітей в науку, і починається розпад патріархальної родини Люборацьких, загострюється конфлікт між батьками і дітьми. А передчасна смерть панотця лише прискорює цей розклад, невмолимо веде родину до трагічного кінця.
Важливо, що Свидницький звертає увагу на зображення суперечностей між духовним розвитком людської особистості, з одного боку, і несприятливими, часто ворожими, антигуманними суспільними умовами цього розвитку – з другого, прагне розкрити внутрішню сутність цього соціального конфлікту. Дотримання цих характерних принципів реалістичної творчості дало можливість романістові переконливо з’ясувати причини тієї трагедії, яка звела з світу загалом добру, гуманну родину сільського священика.
Як і Гервасій, паніматка Люборацька – типове породження часу. Проста, сердечна жінка, вона мріє про щастя своїх дітей, прагне жити так, як жили її батьки, як живуть інші люди. Люборацька не цурається товариства селянок, в усьому міцно тримається «старосвітчини», тобто усталених, вироблених поколіннями поглядів на життя, працю, відпочинок, виховання дітей. Тому й лякають попадю всякі нововведення, пов’язані з навчанням і вихованням дітей. Тому з таким душевним болем відпустила вона на науку до бурси сина Антося, тому так не бажає розлучатися з своєю першою помічницею по господарству дочкою Масею, яку Гервасій намагається швидше віддати до шляхетського пансіону.
З вуст Люборацької не раз злітають слова її покійного батька про те, що «будуть не ученики, а мученики, не учителі, а мучителі». Жінка з острахом дивиться в майбутнє, чекаючи наближення «страшного суду», кінця світу, і ці її побоювання мають реальну основу. Хоч і в поведінці, і в словах попаді відбивається її неписьменність, затурканість, забобонність, та, як слушно зауважила Н. Є. Крутікова, «глибина і багатозначність гумору Свидницького полягає в тому, що реальний конфлікт Люборацької з вихователями учбових закладів ніби навмисне підкреслює справедливість її побоювань» [Історія української літератури. У 8-ми т. К., 1968, т. 3, с. 482.].
Боляче було дивитися матері, як покручами виростають її діти, як вони відриваються від добрих традицій рідного середовища, погорджують своїм народом. Коли Мася під впливом згубного шляхетського виховання стала люто ненавидіти все рідне – мову, звичаї, обряди, навіть віру, коли вона «нічого так не бажала, як не походити на попівну… а на ляховку, бо то шляхетної крові», Люборацька слушно нагадує їй: «Твого прадіда в цім-таки селі ляхи замучили, що в гайдамаччину ножі освятив, ще в першу, ще в різанину. І діда твого тут же мучили, хто зоставсь після Коліївщини. Він, бач, знався з гайдамаками, з тими степовиками, що в Ганщині жили. Знатного ти роду попівна, давнього роду». Та не може стара жінка щось змінити, обставини виявляються сильнішими за її добру волю і щире серце.
Демократичний, гуманістичний пафос роману виявляється у виразно проведеній концепції викриття ворожості панського світу трудящій людині. Ця ідея також втілена в образі Люборацької. Незважаючи на своє попівське походження і становище, паніматка ніколи і ніде не підносить себе до панів, не протиставляє селянам. Зазнавши в житті і прикростей, і горя, вона з відразою ставиться до шляхти, її пихи, лицемірства, фальші, серцем розуміє, що всяка кривда органічно пов’язана з панами, їх облудною мораллю: «Тепер неправда з панами в світлиці і всюди, а правди й зазором не видати, як торішнього снігу». Тому попадя не раз охолоджувала потяг чоловіка до «панів», не раз з докором говорила йому про його «панство». Характерно, що соціальні умови все ж штовхають її певною мірою пристосовуватись до нового трибу життя, переламувати себе духовно. І в цьому – драматично-трагедійна окресленість образу Люборацької.
Свидницький, як і близькі йому за соціальним походженням і суспільним становищем С. Руданський та російські письменники-різночинці М. Помяловський, Ф. Решетников, В. Слєпцов, О. Левітов, намагався розкрити нову тему всебічно, прагнув привернути увагу передової громадськості до безправного становища «православного пролетаріату» (М. Помяловський) і водночас викрити негативні сторони попівського побуту, станової моралі тощо. Життєва вірність зображених у романі картин повсякденного побуту подільського духівництва, його залежності від економічно сильної тут польської шляхти не викликає жодного сумніву.
Історичні документи, науково-статистичні огляди, публіцистичні виступи російської прогресивної преси, художні твори, зокрема «Нариси бурси» М. Помяловського, подають численні факти, які переконують, що в усій Російській імперії такі умови життя нижчого духівництва були нормою. Не випадково Свидницький у пізніше опублікованому нарисі «Прошлый быт православного духовенства» («Киевлянин», 1869, № 92 – 93) назвав сільських попів, дяків, пономарів «голодним духовенством».
У той же час романіст зриває покривало «святості», яким офіційна ідеологія оточувала духовних осіб, і показує, що земне, утилітарне було визначальним у поведінці попівства. Вихованці духовних семінарій рвались до багатих парафій, думали лише про те, щоб швидше «скінчити курс», забратись на тепленьке місце і «залягти» там, як риба на дощ, що ні грім, ні туча з місця не зрушить». Антось обурюється таким зоологічним існуванням молодшої попівської генерації.
«Образ будьте стаду», – їм говориться, а вони безобразіє стаду. І самі, як стадо яке: тільки їдять, їдяться та множаться… Та і стадо не так, бо хоч купи держиться, а вони – розполохане стадо, та не овець безсловесних, а свиней…»
Безперечно, така оцінка «наських попиків» засвідчує викривальний характер реалізму роману. Ідучи від реальних фактів життя, письменник показує, що молоді попи всіляко гордували селянином, Цурались простолюду, прагнули домогтися привілейованого становища в суспільстві, зрівнятися у своїх правах з дворянами. Помічена і художньо реалізована тенденція життя попівства в нових історичних умовах є безперечним досягненням Свидницького.
Водночас романіст не затінює непривабливих сторін побуту і симпатичних йому старосвітських попів. З численних епізодів роману постають конкретні факти такого ж рослинного існування панотця Гервасія та інших попів старшого покоління. Вони теж далекі від думок, мрій, сподівань закріпаченого селянства, вони теж дбають насамперед за себе. Якщо ж справа доходить до чарки, то де й зникає їхня «духовність». Чого варті проголошувані тости, коли Гервасій з попадею та своїм гостем, теж попом, п’ють горілку за єдиного бога, чотирьох євангелістів, дванадцять апостолів, чотирнадцять послань Павлових, сорок святих, а потім ще «по одній», причому кожен з тостів так коментується, що весь епізод пройнятий глумом над християнськими святинями. І як взагалі буває в таких випадках, попадя, тримаючи в руках чарку з «православною», почала приспівувати, а попи підтягати відому народну пісню про «ворогів», котрі «зажурилися». Так пили всю ніч, співали та били поклони, що не помітили, як і день настав. Тож не дивною здається репліка попаді про те, що в цьому світі «піп найбільше нагрішить».
Примітки
Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 17 – 20.