2

Зинаїда Тулуб

Розмова урвалася і переплуталася. Гості розсипалися на дрібні купки, а Замойський глянув на клепсидри і почав прощатися. За ним підвівся Аксак та інші гості, але Сагайдачний затримав декого з старшин і патриціїв, потім наблизився до господині.

– Ну, от! І ви… Посиділи б… Адже ж ви живете так близько, – докірливо похитала вона головою.

– Якщо так воліє вельможна пані… Я навіть думав попрохати дозволу… Так рідко доводиться зібратися всім укупі. От я й думаю скористатися з нагоди і, колд гості пороз’їжджаються, поговорити з декількома братчиками.

– Прошу, прошу, – заметушилася Галшка і вийшла до передпокою проводити якусь стару й поважну пані.

Ридван за ридваном від’їжджав від ґанку. Коли останиі пани й пані попрощалися з господинею, Галшка повернулася до вітальні і запросила братчиків до каміна.

Тоді Сагайдачний заговорив.

В двох словах змалював він становище Європи, де король марно шукає підтримки, зупинився на небезпеці від турків, згадав про той тупик, в якому залишається завжди зраджена й обдурена старшина; її одвічний страх за свої хутори, на які наїжджають магнати або плюндрують повсталі хлопи; змалював безпорадність Речі Посполитої, загострення відносин між уніатами і римською курією, безгрунтовність сеймових конституцій, так зредагованих, що їх можна тлумачити як кому корисно і потрібно, і нарешті про небезпеку з боку Швеції і Московщини.

– Тоді ми опинимося між кількома жорнами, і ще невідомо, яке з них зітре нас на порох – наша голота, турки або магнати з прелатами. Зараз кожен думає про самозахист, і тільки ми сидимо покірливо, як засуджені на смерть християни на арені римського цирку.

– Як-то?! А наше військо? А зброя, зібрана і виготовлена за твоїми наказами? – не витримав Богдан Балика.

Сагайдачний махнув рукою.

– Ще невідомо, на щастя чи то на загибель гартували ми цю зброю. Одне ясно: нам самим не втриматися. Всі шукають спільників, підтримки і допомоги: король пише до цісаря і до західних королів, Замойський – до Персії. Треба й нам про всяк випадок помацати грунт в суміжних країнах. На Іспагань я не покладаюся, тому й порадив цю справу Замойському, а от що стало мені на думку, слухаючи хитрі розмови Аксакові: час нам звернутися до Московщини.

Старшина мовчала, бо не вперше міркувала вона про єднання з Московщиною, а Іов Борецький ухвально хитнув головою.

– Діло кажеш, гетьмане. Одна в нас віра, одне плем’я. Годі нам терпіти знущання від папежників та уніятів, та й краще піддатися під Філарета, ніж лишатися під східними патріархами, що самі животіють під бусурманами.

Але Богдан Балика роздратовано тріпонув головою:

– Справа йде не про віру і не про вас, владик, а про війну. Навіщо ж нам звертатися до Москви?

– Та хоча б на той випадок, коли в останню хвилину пани куплять собі порятунок і пакт з Османом ціною знищення козацтва.

– А при чому ж тут Московщина?

– Зараз поясню. Московщина – країна багата і неосяжно велика, тільки ще досить зруйнована війнами, чварами та хлопськими повстаннями… Коли б вона побажала скористатися з нагоди і, поки польські сили будуть кинуті проти Османа, повернути собі Смоленськ, Чернігів та Новгород-Сіверщину та й остаточно покласти край зазіханням королевича Владислава на московський трон, ми б помогли з’єднатися з ними і таким чином врятуватися та ще й добре помститися за всі кривди. А коли б турки зробили неможливе і нам не можна було б залишатися в наших степах – в Московщині знайшлося б досить пустищ, де б ми змогли оселитися.

– Це ти вже перегнув, любий друже, – зауважив Созон Балика, докірливо похитавши головою. – Своєї рідної землі ми нікому не віддамо і не підемо з неї навіть у світлий рай. І сам ти того не думаєш, а так бовкнув у запалі. А щоб піддатися під Московщину – про це ми вже чимало думаємо. І вабить, і боязко, бо ж у Московщині нема ані соймів, ані рад міських. Всім керують хабарники-воєводи та дяки з піддячими. Поламають весь наш звичай та злоту вольность. А вольность – вона дуже принадна, аби була вона в наших, а не в панських руках.

– Багато ми її бачили, тієї вольності! – спалахнув Богдан Балика. – Для Потоцького вона існує, а для нас її катма. Та краще аж п’ять воєвод, ніж один він, собака, хай він провалиться в пекло з усім панством! – додав він і навіть тупнув ногою.

А Сагайдачний знов звернувся до Созона:

– Ніхто не збирається ламати наш звичай і волю. Ми не дурні, щоб єднатися і складати якісь угоди, не обміркувавши кожне слово, навіть кожну літеру.

Розмова взяла старшину за живе. Вони заговорили всі разом. Одні пристали до Борецького і гаряче радили якнайшвидше розпочати переговори з Москвою, інші палко сперечалися з ними.

– Панове! Панове! Не можна ж так всім одразу, – похитав головою Петро Конашевич. – От кир Єлисей щось бажає сказати.

Братчики й старшина замовкли, а кир Єлисей блимнув на них докірливим поглядом.

– Не піддавайтеся, братіє, на перше враження і подумайте: хто нам ближчий – папежник Зігмунд та прелати чи цар Михайло Федорович. Хто нас звільнить від єзуїтів, уніатів, грековичів та оклінських з їх податками й здирствами – єзуїт Зігмунд та прелати його або патріарх Філарет, висвячений майже разом з нашими новими ієрархами?

Братчики мовчали, а старшина недовірливо перезиралася.

– Отже, братіє, – вів далі кир Єлисей. – Хто нам ближчий – магнатський сойм та сенат чи Москва?

– Та що ти нас, отче, завчасно женеш з батьківщини! – знов спалахнув Богдан Балика. – Краще шаблі накажи нам гострити, ніж думати, в кого солодший кусень вигнанцеві.

– Оце дійсно, – підхопила старшина. – Дай пороху понюхати, а не від бою тікати на сором і ганьбу людям.

Сагайдачний підвів руку.

– Тихше, панове. Ви маєте рацію. Не пророкуй нам поразки, отче святий. Не про це я казав, а тільки радив помацати грунт, чи можна розраховувати на підтримку з боку східних кордонів. Що Московщина ближче нам від Варшави, в цьому кир Єлйсей має рацію. Але ж я зовсім не збираюся капітулювати. Я хочу бути обачним і не залишити жодної можливості невикористаною. Ніхто з нас, йдучи в бій, не думає, що його поранять. A проте кожен з нас не тільки готує шаблю й пістолі, але і корпію та шматок полотна перев’язувати рану.

– Так що ж ти нарешті надумав? – урвав Созон.

– Поки що – надіслати цареві посольство, запропонувати йому нашу службу на кресах. Адже ж допомагало йому козацтво під час війни з кримчаками. Для годиться надішлемо йому кілька мурзаків з останнього перекопського ясиру, а боярам з дяками позолотимо язики та долоні. А головне, треба рознюхати, що там чути, чи справді збираються вони знову воювати з панами, бо ж Польща ще й досі не визнає молодого царя Михайла і образливо кличе його попеням, а королевич Владислав все ще мріє про московську корону. Треба також помацати грунт, чи не прийме нас Москва у повне підданство. Коли вони на це пристануть – буде в нас багато вільного часу добре обміркувати, на яких умовах єднатися.

– А-а… Оце діло. Довідатися та пронюхати не завадить, – заспокоєно тріпнув оселедцем Созон.

Богдан хотів знов щось сказати, але Созон виразно наступив йому на ногу і просичав на вухо:

– Мовчи вже! Не заважай розумним людям.

А Сагайдачний звернувся до Одинця і чемно вклонився.

– А тобі, пане Одинець, доведеться поїхати до Москви. Ти ж добре знаєш по-руському. Отже, готуйся, друже, в далеку путь. Зайди до мене завтра. Ще раз все а тобою обміркуємо, бо ж час дати пані Галшці відпочити, – додав він і почав прощатися.