4

Зинаїда Тулуб

Була неділя, південь. Всі мешканці хутора вийшли проводити татарочку.

– До Киева везе тебе старий пес, – сказала їй пошепки баба Палажка.

– До який Київ? Де Сагайдак-бей? – перепитала Медже, мимоволі здригнувшись.

– А якого ще тобі треба?! Один Дніпро-Славута, одне місто Київ на білому світі, – нібито образилася баба Палажка.

– Ну, годі, баби, перешіптуватися! Сідай, Медже, на коня, – по-хазяйському гукнув Свиридович.

Медже мовчки пригорнула стару бабу і стрибнула в сідло. Палажчині слова збентежили і приголомшили її. До Києва… Туди, де Ахмет, де Максим… І, замість сліз і розпачу, бліда радість засвітилася в її очах, наче повабила її на болоті мінлива блимавка.

Дорога йшла степом. Вітер гнав рудою рівниною сухі м’ячі перекотиполя. На курганах пильною сторожею сиділи чорні граки, а в сонячному, але вже холодному повітрі пливли срібні пасма павутиння. Напівзаросла дорога яскраво зеленіла подорожником, та де-не-де стирчала на роздоріжжі підсліпувата, подзьобана віспою століть страховида кам’яна баба.

Надвечір замайоріли вдалині піски дніпрових урвищ.

– Там хутір? – спитала Медже, вказуючи на ріденькі тополі і білі хати, розкидані навколо них.

Вона не йняла віри ані собі, ані Палажчиним словам.

– Як-то хутір?! Це ж Черкаси, – буркнув Кизима. – А за ними Дніпро. Байдаками дістанемося до Києва.

І не знав, не розумів, чому так світло і по-дитячому радісно всміхнулася бранка.

Дев’ять днів вигрібалися навпроти води дужі молоді веслярі, і на десятий день побачили на обрії золоті куполи Печерського та Видубецького монастирів, а надвечір увійшли в гирло Почайни і пристали до берега.

У дорозі, на людях, Бурдило тримався сухувато, але тільки Медже опинилася з ним віч-на-віч у хаті, як Бурдило одразу розм’як.

– Не треба! Я прохай, не треба, – відбивалася Медже від його огидних обіймів.

– Та чого ж ти, голубонько! Дай мені свої губоньки, дай оченята, – задихаючись, шепотів Бурдило і бризкав слиною.

І це сюсюкання і приказування були їй огидніші від болю, лайки і батогів. Медже здавалося, ніби якийсь велетенський смердючий спрут охопив її своїми щупальцямн і крізь шкіру висмоктує її молодість, бруднить, обпльовує її, обліплює своїм драглим слизом.

Медже рвонулася і ліктем з усієї сили ударила Бурдила. Руки його враз розтулилися. Медже кинулася в куток, забилася в нього, і в темряві хижо блищали її налякані, розширені жахом зіниці. Бурдило витирав закривавлені губи й мочулясту борідку і випльовував свій останній зуб.

– От гадина! – сичав він несамовито. – Прикидалася тихенькою та лагідненькою, а така насправді звірюка. Ну, почекай!

Більш до неї він не чіплявся, але вигнав її до челядні, до джур і до сварливої завжди п’яної куховарки на найважчу і найбруднішу роботу.

Медже працювала з ранку до ночі, без відпочинку й просвітку. Надсаджуючись, тягала з криниці льодяні цебра води, мила підлоги, доїла корови, годувала свині і дробину, прала й варила. Ввечері все тіло у неї розламувалося, а ноги так набрякали, що ледве віддиралися від долівки.

Навіть у свято не було відпочинку. Медже плакала від перевтоми і безсилого розпачу і, лягаючи спати, присягалася урвати завтра хвилинку, і або відпроситися, або втекти на годину до Ахмета і до земляків.

Думку про Максима відганяла Медже, як спокусу. Вона намагалася запевнити себе, що він став їй байдужий, але вдень і вночі неясна тривога – чи то страх, чи то бажання зустрічі – томила їй серце проти волі розуму. Червоніючи і докоряючи собі самій, розпитувала вона джур і Бурдилових наймитів, де живе Сагайдак-бей, в домі якого «крутиться стерво Максимко».

Але щоранку робота заливала її своєю повіддю, затопляла свідомість, почуття часу, висмоктувала всі сили й думки, і коли Медже ставила на мисник останню миску і розвішувала на жердинах останні мокрі ганчірки, надворі вже синіла місячна зимова ніч, і нікуди було їй іти у чужому невідомому місті, де білі мазанки-хати рано заплющували зіниці, наче засипали до ранку.

І знов падала вона на ліжко з мрією хоч на мить видертися другого дня з цієї клятої хати.

Несподіваний випадок став їй у пригоді. Бурдило поїхав до Білої Церкви, а до куховарки з’явилися родичі і заповнили кухню і двір лунким дитячим вереском, гомоном і тютюновим димом. Куховарка вирішила добре почастувати гостей і влаштувати пиятику, а щоб Медже, бува, не бовкнула чого зайвого, послала її до куми на Куренівку з кошиком яблук.

Йшла Медже білою сніжною вулицею, серед заметів, наче серед кучугур іскристого цукру, і коли хтось траплявся їй назустріч, сором’язливо ховала обличчя в хустку. За яку-небудь годину виконала вона доручення і, хоч як запрошувала її куховарчина кума відпочити і випити чарочку, Медже помчала додому, щоб стара на дорікала їй за довгу відсутність.

Морозний вітер прохоплював мерзлякувату татарку. Вона майже бігла, щоб зігрітися, і все глибше й глибше засувала у рукава закляклі руки. Але щохвилини крок її ставав повільніший, і, побачивши стрімку стріху Бурдилову, Медже зупинилася.

Що робити? А що, коли це єдиний випадок довідатися про своїх? А що, коли десь тут поруч, мабуть в одній з цих хат, сидить тепер її рідний брат? Адже ж він зараз не може рибалчити, бо Дніпро взявся скляною коркою, крізь яку вже ніяк не закинути невід.

Але де і як його відшукати? Чимало разів намагалася Медже довідатися про нього в Бурдилових пахолків, але вони або жартували, або дражнили її і не вірили, що не чоловіка і не коханця шукає татарка на чужині.

Довго стояла Медже на роздоріжжі і безпорадно оглядалася. Назустріч їй ішов старий довгобородий піп.

«Козацький мулла», блимнуло в голові татарки.

Вона полохливо зійшла з дороги, притулилася до сніжної кучугури і закрилася хусткою.

За попом пройшла баба і на боязке запитання щось буркнула неприязно. Потім пройшла ватага парубків і з реготом і дотепами зачепила татарку. Медже кинулася від них до чиїхсь воріт і довго не могла отямитися з переляку і не помітила, що простує їй назустріч огрядний, виголений католицький патер в пишній шовковій робі.

– Євнух, – зраділа Медже і кинулася до нього.

– Не знаю, що тобі й відповісти, – відповів патер на її плутані слова. – Татари живуть он там, за Уздихальницею, а цехові рибалки – на Оболоні. Як, він, твій Ахмет, – цеховий, чи ні?

– Не зная, – розгубилася Медже і, раптом зрозумівши, що він каже, захитала головою і радісно і поквапливо. – Так! Так! Він приймав реван. Цеховий він.

– Ну, то йди собі до Оболоні, – вказав їй патер на узенький завулок і рушив далі, по-жіночому підтримуючи сутану.

Медже кинулася до Оболоні. Довго блукала колінкуватими вуличками, аж поки хтось вказав їй хату, де жив єдиний у Києві татарський рибалка.

На стукіт Медже вийшла чорноока жінка у домотканій сорочці й корсетці, як у всіх киянок. Вона запросила її до хати, з великою руською піччю і татарськими міндерами вздовж стін, і розповіла, що Ахмет справді жив у них з півроку, але восени, коли почалися заморозки і пішло Дніпром сало, поїхав додому з чумацькою валкою.

Медже дивилася на господиню і наче не розуміла її.

– Але… коли ж він повернеться? – нарешті видушила вона.

– Зовсім поїхав. Додому, до Чабан-Таша, – повторила татарка. – Та це і є його сестра?

Медже не відповіла. Сльози здушили їй горло, і вона впала обличчям на міндер, наче перед труною.

– Кисмет, – співчутливо зітхнула татарка. – Отак эавжди буває бідній людині… А він частенько згадував тебе, думав знайти, викупити. З чумаками поїхав, бо самому надто вже небезпечно.

Медже мовчки ридала і не бачила ані кухля бузи, що подавала їй господиня, ані її чоловіка, що здивовано зупинився на порозі.

– Це Медже, сестра Ахметова, – пояснила господиня.

Медже натягла на себе хустину і нічого не могла вимовити крізь сльози. Рибалка відвернувся і заговорив, дивлячись у вікно:

– Не плач, джаним. Поїхав Ахмет, поїдеш і ти. Навесні підуть чумаки до Перекопа, або каравани – до Каффи. Ми тебе вирядимо. Ти тільки сухарів наготуй собі торбинку, а вони тебе за три гасене залюбки заберуть.

– Нема в мене ані парички, – видушила Медже і звелася на ноги.

– Куди ж ти, справді… Почекай! Посидь трошки, Розкажи, де ти живеш, – кинулася навздогін господиня, – Ми ж тобі допоможемо.

Але Медже йшла далі, стиха хитаючи пониклою головою, і навіть не подякувала за запрошення.

– Облиш, Маріам, – зупинив дружину рибалка. – Коли горе вжалить людину в серце – боляче їй від людських слів. Заспокоїться – сама прийде.

А Медже йшла собі і йшла, як сновида. Не дивилася ні на що, не помічала ані вулиць, ані хат, ані прохожих. Пройшла повз Бурдилів будинок і завернула за ріг – туди, куди вказували джури і пахолки, коли розпитувала вона за Сагайдак-бея.

Біля воріт стояли вартові. Повз них сновигала старшина й міщани, попи і селяни.

Медже зупинилася коло протилежного паркана, на вузькій стежці, пробитій у снігу пішоходами, дивилася на ворота грізного бея і всіма силами душі кликала того, хто один залишився в неї на чужині. Вона не помічала, як клякли ноги, як різким болем прохоплював холод її почервонілі пальці, як паморозь у ніздрях заважала їй дихати. Вона вдивлялася в кожного, хто виходив з воріт, з надією приреченої на загибель. Але Максим не з’являвся.

Джури лузали насіння коло воріт і кінець кінцем звернули на неї увагу.

– Це вона тебе, Степанко, чекає, – підштовхували вони товариша.

– Ні, це по тебе прийшла. Ось зачекай, зараз вискубе тобі весь оселедець, щоб не крутив бабам голови, – віджартовувався Степанко.

Парубки реготали, штовхали один одного, а Медже все стояла і дивилася на ворота. Нарешті цікавість узяла парубків.

– Гей, молодичко, кого тобі треба? – окликнув її один з джур.

Медже мовчала. Джура перестрибнув замет і наблизився до неї.

– На кого чекаєш, молодичко? – перепитав він. Медже подолала замішання і стиха відповіла:

– Мені Максимка треба… Київський курінь, – додала вона по хвилі.

– Якого Максимка? Та в нас такого нема!

– Такий Максимка. Він на кобзі грай. Він пісень співай, – намагалася розтлумачити Медже і закляклими пальцями рухала у повітрі, ніби щипала невидимі струни.

Джура замислився, підвів брови і раптом ляснув себе по лобу.

– Так це ж Максим Бабій! Ну зрозуміло ж: якщо баба, то й по Бабія прийшла… Де мед, там і мухи.

– Ти мені Максимка поклич. Мені його треба. Дужке треба, – тлумачила Медже і відчувала, що ось-ось розплачеться.

Джура свиснув.

– Тю! Шукай вітра в полі! Максимка у вендрівку подався. Повернеться на зелені свята. До кобзарського цеху ладнається парубок, а без вендрівки до кобзарів не беруть.

– А де той вендрівка? Я пішов до вендрівка, Максимка шукаль, – уперто добивалася Медже і, ще не розуміючи, відчувала, що зникає остання надія, остання її підпора на чужині.

– Та хіба ж та вендрівка до певного місця! – засміявся парубок. – От дурна бабо, їй-бо!.. Хіба ти не тутешня?

– Я з Каффи… Медже я, татарський ясир… Мені Максимка треба, – з розпачливим зойком вирвалося в неї.

Джура одразу кинув сміятися.

– Ось воно що!.. Чув я за тебе, молодичко… Так що ж його вдіяти? Пішов з Києва твій Максимко. Розумієш? Повернеться навесні. Коли тепло буде. Тоді й приходь. А зараз і з хортами його не відшукати.

Медже постояла з хвилину, глянула на джуру невидючими очима і з мертвим, нерухомим обличчям рівно і просто, як сновида, рушила вздовж вулиці у хвилястих пухких заметах.

Вона звертала з вулиці на вулицю, обходила снігові кучугури і не відчувала ані болю, ані гніву, ані образи. Наче все в ній завмерло, перетворилося на кригу без почуттів, без рухів і навіть життя.