8

Зинаїда Тулуб

– Так і просиділи ми понад місяць у Москві, Билися-билися, та хіба з ними кашу звариш! – пихкаючи люлькою, говорив Петро Одинець. – І цілують, і частують, і обіцяють казкові гори, а щоб до справи дійшло… Тьху! – широко плюнув Одинець, забувши, що на долівці чудовий харасанський килим з беглер-бейової скарбниці.

Петро Конашевич сидить за письмовим столом. Перед ним царська грамота. Приємно лоскоче вона самолюбство, а Одинець поквапливо розповідає все, що бачив він у Московщині.

– Спочатку тримали нас собаки-воєводи у Путивлі, боялися пропустити до Москви, а московські дяки з відповіддю не поспішали. Обурився я, пішов до воєводи князя Барятинського та й кажу: «Не смієте нас далі тримати». Барятинський і виправив нас. А з Москви саме йшов наказ затримати нас на кордоні і сплатити нам «царське жалування» та й відпустити додому. Розминулися ми з тим наказом, і Барятинський вже не наважився повернути нас з дороги назад. А ми тільки приїхали до Москви – враз вдалися до Посольського приказу. Так, мовляв, і так. Ну, нічого, приймали нас ввічливо, ручкалися. А бояри на це вередливі: бояться як би честь свою не проручкати, – насмішкувато підморгнув Одинець. – От і кажу я тим дякам: «Чолом б’ємо великому государеві і бажаємо служити йому нашими головами, як колись служили руським царям, б’ючися з його ворогами, з ханом кримським і султаном турецьким і на морі, і на суходолі. І в знак служби своєї привезли ми цареві кількох мурз з-під Перекопу і частину хліба козацького, а також московських людей, визволених з неволі татарської».

– Так! Добре! А далі що? – хитав головою Сагайдачний.

– Та… Почав нас думний дяк розпитувати, чи то дійсно замирився король із султаном і тепер разом із цісарем і папежем пригноблюють і утискають нашу віру. Я відповів, що за цісаря і папежа нічого в нас не чути, а з султаном король дійсно замирився ще позаторік, але зараз знов збираються вони воювати, проте віри нашої ніхто не чіпає.

Сагайдачний роздратовано засовався у кріслі.

– Ну і дурницю ж ти бовкнув, пане старшино! – щиро вирвалося в нього. – Треба було казати: «Так, утискають». Бо ж наші владики весь час скаржаться на утиски, щоб мати змогу піддатися під московського патріарха.

– Так ми ж говорили не за попів, а за козаків, – знизав плечима Одинець. – А нас хіба хтось чіпає?

Сагайдачний досадливо поморщився.

– От не розуміє людина, де і що треба казати!.. Та Москва геть уся ладаном просмерділа з того часу, як попеня почало царювати. А крім того, такий вже звичай у московитів: кожну торговельну справу, кожний похід, кожну державну справу так чи інакше до віри приплутують. Все, мовляв, на світі задля віри Христової. Розумієш? Ну, та що там!.. Зробленого не повернеш, – перебив він себе. – Що ж далі?

– Тоді спитав нас думний дяк, чи справді заборонено нам ходити у Чорне море? Я відповів, що з Дніпра заборонено, але з малих річок ходити нам вільно і що навесні збираємось ми у новий похід, якщо цар зволить прийняти нас на свою службу. Тут я й вручив йому твою грамоту. Дяк обіцяв передати її цареві разом з хлібом козацьким і татарським ясиром і довго розмовляв з нами. Цікавився, скільки нас, яка в нас зброя, армата, скільки коней, чи є фортеці та замки.

Сагайдачний слухав, хитав головою і іноді приказував «Так, так!», а Одинець вів далі спокійно рівно:

– Все спочатку було по-людському, а потім і пішла тяганина. До царя нас так і не пустили. Піст, кажуть, аж до великодня не приймає він чужоземців. Та які ж ми, на бога, чужоземці?.. Адже ж православні… А вони кажуть: хоч і православні, та з польської королівської землі. Тлумачили ми це дякам, та в’ються вони в руках, як вужі. Кажуть: «говіє цар», а потім: «поїхав цар на прощу». Почали ми на нього чекати. Повернувся цар, аж дивись – знову вийшла нова заковика. Прийняв нас царський намісник, князь Пожарський… А ми всіх бояр одвідали та кожному подарунками рота замазали: кому ронди, кому шаблю, кому каблучку. І кожному по татарюзі або татарці.

– Патріарха бачили? – знов уриває Сагайдачний.

– Теж не пустили, – сердито смикає плечем Одинець. – Кажуть тобі: дурили нам голови. Вже й лютий настав, відлига. Адже ж не проїхати Чернігівщиною… Почали ми збиратися додому. Зрадів Грамотін, хоч і не виказував, собака, своєї радості. Зібрав нас востаннє, промову сказав, видав нам «царское легкое жалование»: тобі грамоту, а нам – подарунки. Я дістав шапку лисячу, камки та сукна доброго на жупан. Сукно таки хороше – лундиш, але ж шапка… Чи то вони соболів про нас не знайшли? Полковникам дали теж по шапці, по тафті та по сукну, а сотникам – тільки по сукну та по шапці. Бурчало наше товариство. Плюнули ми та й пішли до Китайгорода соболів собі накупити. Годували ситно й смачно: осятрами, ікрою, дичиною.

– А що чути за війну з Зігмундом? – згодом спитав Сагайдачний.

Одинець почухав за вухом, потер підборіддя і похитав головою.

– Не схоже воно на те, щоб воювати. Справді, що небагато я рознюхав, бо ж на подвір’ї весь час сторожа була, а бояри люди хитрющі: так і сиплють словами, як тим горохом, та про наміри їх і натяку нема. Але видно, що латає Московщина свої дірки після міжцарів’я та наших останніх походів. Та й в державі їхній не дуже спокійно: хлопство бунтує, чекає волі та тікає у ліси або до Сибіру. Рано їм ще воювати, – договорив він рішуче і взявся за шапку.

Сагайдак його не затримував. Темнішало. Він наказав подати світла, і коли джура запалив свічки, знову розгорнув цареву грамоту. Очі його звикло обминули і пишний титул у заголовку, і перші рядки і спинилися на останньому:

…И мы, великий государь, тебя, гетман Петр, и все войско запорожское за то похваляєм, что вы нашей милости соискали и впредь нам, великому государю, службу свою хотите оказывать. Языков крымских у посланцев ваших велели мы принять, а посланцам вашим – быть у наших бояр и у приказных людей и посольство ваше велели есьмо выслушать милостиво.

Пожаловав посланцев ваших, велели мы их отпустить, а с ними послать вам наше легкое жалованье – 300 рублей денег – и впредь в нашем жалованье забвенных не учиним, смотря по службе вашей.

А на Крымские улусы вас нынче не посылаем, потому что крымский хан со своими беями на наше великое государство не ходит и людям нашим никоторые шкоды не чинит, потому ж наши люди Крымским улусам шкоды никоторые також не делают.

Сагайдачний загорнув грамоту, сховав її в шухляду і похитав головою:

– Триста карбованців… Та на них і сотні козаків не озброїти і не прохарчувати…

Він підвівся і замислено пройшовся з кутка в куток.

– Не прийшов ще слушний час. Зубожіла Москва після міжцарів’я. Де їй зараз розпочинати війну з Польщею. А шкода… Доведеться знов крутитися з панами, хитрувати, торгуватися… Складна і небезпечна гра, і як вона вже обридла…

Килим приглушував його кроки. За вікном згасали березневі присмерки, а вітер тихенько співав у димарі своєї ще зимової пісні.

Примітки

Лундиш – шведське сукно з міста Лунд.

Цареву грамоту – подаю справжню грамоту царя до гетьмана Сагайдачного, трохи скоротивши й спростивши її з боку мови.