6
Зинаїда Тулуб
Про Медже нібито всі забули. Козаки розмовляли з боярином про війну і торгівлю, про англійських, іспанських та голландських купців, що заходили до Білого моря, про турецькі, перські й про татарські каравани. Боярин поважно пестив свою довгу бороду, ніби цілком захоплений розмовою, але його вузенькі, втоплені в щоках очиці пильно оглядали нову бранку-рабиню, безпорадну і всіма забуту. Нарешті боярин покинув гостей, вийшов до їдальні і знаком покликав Медже.
Тут метушилася челядь, готуючи бенкет.
– Отведите ее в кухню. Пусть согреется. Накормите ее как полагается, а когда гости уедут, приведите снова ко мне, – сказав він.
Медже сиділа в куховарні і, як зацьковане звірятко, тулилася у куток, а з усіх боків: і від печі, і від полу, в від дверей – дивилися на неї незнайомі обличчя, ахкали, вказували пальцями, тикали в її маграму, у намисто, у пофарбоване хною волосся і монети, що прикрашали її шовковий бешмет.
– Ах ти, батюшки! Брови-то, брови: точно углем намазаны, – ахкала Дунька, молоденька білявенька ткаля.
– А глазища так и горят… Ну, просто – зверюга лесная, – підхопила інша.
– Не зверюга, а ведьма, – авторитетно пояснив Філька-стременний, зухвало тріпнувши кучерями.
І, щоб добре налякати дівчат, почав натхненно бpeхати:
– Летось ездили мы с батюшкой-боярином в Татарию Крымскую. Насмотрелся я там на них, бусурманок. Все они с нечистою силою знаются. Глянет вот энтакая – как огнем обожжет. И пропал человек: сохнет, чахнет. Смотришь – и в могилу ляжет сердешный. А энта не одну свою крымскую нечисть знает: она и в Киеве побывала, и всему козацкому колдовству научилась.
– Врешешь ты все, баламут, – не витримала стара Митрівна-економка. – Недаром зовут себя Филька – язык без костей. Святой город Киев – мать городов русских. Там и обитель святая Печерская, Лаврою прозывается, где мощи нетленные почивают во господе.
Але важко було забити зухвалого Фільку.
– Лавра Печерская – сама по себе, а Лысая гора – сама по себе. А на Лысой горе все ведьмы по ночам на шабаш собираются. Кто на помеле, кто в ступе. Так и летят… Пляшут там, костры жгут. А на кострах человечина варится да зелье разное колдовское – губить православный народ. А татарка среди них, почитай, в самой первой чести. Сам сатана на их гульбища хаживает и с ними, ведьмами, блудодействует. И для колдовства им на память волчьи зубы да кости гадючьи дарит. Вон и у энтой что на шее висит? Сами видите: не одни бусы та деньги, а энти самые дьявольские знаки.
Дівчата спочатку слухали з цікавістю, а потім – з забобонним страхом. Коли ж Філька ткнув у шию Медже, де дійсно висіли на шовковому гайтані перламутрові амулети дуа і якісь звірячі ікла, куповані «на щастя» в циганки Кайтмази, їх страх змінився несамовитим жахом.
А нахабний кучерявий парубок щось торохтів глузливою швидкомовкою і задерикувато й зухвало шкірив свої білі зуби. Медже його не розуміла і тільки безпорадно позирала на нього і на свій ватяний бешмет, кинутий на лаві біля дверей, а парубок все сипав і сипав словами, підморгував і певно збирався створити якесь лихо, коли раптом залунав басовий голос боярина:
– Филька! Митька!.. Куда вас черти занесли, проклятых?!
Челядь шугнула в різні боки, як сполохані горобці, і на порозі з’явився боярин.
– Ну, как: накормили татарку? Согрелась она?
Всі мовчали. Переступали з ноги на ногу, ладні непомітно зникнути, і тільки огрядна літня економка раптом кинулася до боярина.
– Батюшка-боярин! Милостивец! Не губи ты нас холопов своих! Не вели с киевской ведьмой из одной миски хлебать! Прогони ты ее, окаянную.
– Ты почем знаешь, что это ведьма? – блимнув очима боярин.
Челядь мовчки перезирнулася, а зухвалий парубок стояв осторонь, ніби справа його не торкалася. Але баби та дівчата були надто налякані. А Дунька раптом заридала уголос:
– Да как же, батюшка-боярин!.. Она испортить каждого может!.. Никому зря пропадать не хочется!
– Кто это тут мутит? – гнівно зсунув брови боярин. – Говори, Дунька! Только не ври, не то велю выдврать, как Сидорову козу.
– Филька говорит, – схлипнула Дунька. – Защити, спаси, боярин-милостивец! Никому зря пропадать не хочется.
– Опять ты, окаянный язык твой! – тупнув ногою боярин. – Говори, из какого пальца речи срамные высосал?
Філька зухвало тріпнув кучерями:
– Так что ж, батюшка-боярин, я от своих слов не отказываюсь. Статочное ли дело, чтоб в доме христианском некрещенная бусурманка жила, с православными ела-пила да беду накликала. Да лучше с голоду околеть, чем водить с ней хлеб-соль.
– Быть беде, – з забобонним жахом підхопила економка. – Быть беде, батюшка: всю ночь собаки выли, как на покойника. А от кого беде быть-то? Вестимо, от нее, от бусурманки.
Забобонний боярин здригнувся, але він не терпів, щоб челядь вказувала або радила йому, що робити.
– Молчать! – гримнув він на Фільку. – Не твоего это разума дело! И вы, бабы, перестаньте кудахтать. Накормите татарку да позовите попа. Окрестить ее без промедления! Быть тебе, Митревна, крестной матерью, а дедушке Якову крестным отцом.
I, крутнувшись на підборах, боярин несподівано легкою для своєї огрядності ходою вийшов з челядні. Всі мовчали.
– Не гоже так, Филька, – зітхнув старий кухар, призначений на кума. – Молод ты, ума не нажил… Баба как баба. И вовсе не ведьма. Рази такие ведьмы бывают!.. Вишь, как напугали сердешную, ни жива ни мертва!.. Эх, ты!..
– Много ты, дяинька, в ведьмах смыслишь, – огризнувся Філька. – Я ихней сестры вон сколько знаю… Вот подожди ночи – не то еще будет.
– Тьфу ты, не к ночи будь помянут! – плюнула економка. – Мелешь ты, мелешь, а чего – неведомо. Малость до греха не довел… Человек ведь она, ну и на чужой стороне… Не смейся, парень, чужой беде – своя на гряде, – додала вона, пов’язуючи голову теплою хусткою. – Ну, пойдем, что ль, бусурманочка. Доченька ты моя названная. Да не бойся: он зубы скалит, а тронуть не тронет. Да и мы не дадим, – всміхнулася вона з несподіваною лагідністю і подала Медже бешмет.
Йшли довго кривими завулками та майданчиками, де тісно побудовані рублені хати іноді змінялися пустирями та кришталевими від ожеледі садами.
Церковка була низенька, крихітна і похмура, пропахла ладаном, цвіллю та воском свічок. Кульгавий п’яничка-сторож запалив піч з мерзлою водою у казані і, коли лід напіврозтанув, виповнив величезну купіль. Тоді піп одягнув щось подібне до грезетового фартуха і загугнявив якихось незрозумілих заклять. Титар підтягував тремтячим фальшивим фальцетом і сунув Медже, Митрівні та старому кухареві запалені свічки. Медже відсахнулася, захитала головою, але титар застромив їй силоміць у пальці липку воскову стеблинку, на якій коливалася, як на обскубаній квітці, одна прозора золота пелюстка. З острахом тримала Медже свічку, наче отрутну муху чи то тарантула, а другу руку застромила у пазуху і мацала амулети циганки Кайтмази від злих демонів та ворожих чар і в думках молилася Мохаммедові, благала в нього порятунку.
А московський мулла, як про себе прозвала татарка попа, все гугнявив і гугнявив, і читав з великої книжки в срібній оправі, вклонявся жахливим дідам, намальованим скрізь на стінах, і все вимахував жаровенькою на трьох ланцюжках, де куріло деревне вугілля і щось запашне, наче смола з кипарису. Митрівна та дід Яків повторювали за ним якісь слова, поверталися до старих дідів, намальованих над дверима, плювали й дмухали, все вклонялися і вимахували руками і тикали себе пучками в чоло, і груди, й плечі. Потім московський мулла додав знак, і Митрівна почала скидати з Медже теплий бешмет. Медже спочатку покірливо розстебнула його, але коли стара почала роздягати її по-справжньому, вона раптом запручалася і затріпотіла в її руках впійманою ластівкою.
– Не треба!.. Я не бажай! Пускай мене! – вигукувала вона з розпачем.
Митрівна не втримала б її, та титар кинувся на допомогу, і разом з старим кухарем вони пороздирали на ній застібки й тканини, роздягли її догола і кинули у казан.
Вода була льодяна. Цупкі руки попа топили її у воді, потім знов витягали і, давши передихнути, знов топили і приказували якихось заклять.
Тремтячу, синю, напівмертву від жаху витягли татарку з хрестильниці, поки піп дочитував щось гугнявою швидкомовкою і тикав їй у зуби блискучий срібний хрест.
Додому поверталися майже бігом. Сідало сонце. Порожніли вулиці. Воротарі запалювали перед іконами на воротах лампади, потім спускали ланцюгових собак.
– Ну, как – окрестили? – спитав боярин, коли Медже ввели до хрестової палати.
– Окрестили, батюшка-боярин, окрестили. Слава господу и царице небесной! – цокотіла Митрівна. – Меланьею назвали сердешную.
– Добро, – урвав боярин. – Обучишь ее говорить и молиться по-нашему, как полагается крестной матери. А покамест – ступай.