«Сумно в гаю зозуля кувала…»

Сидір Воробкевич

Сумно в гаю зозуля кувала

І до мамки слізно промовляла:

«Прислав мене син твій рідний,

Поранений тяжко, бідний,

Склонив навік свою головоньку

На м’якеньку зелен-муравоньку.

Тече йому з серця кров червона,

Ясні очі дзюбом п’є ворона,

Орел тіло роздирає,

Коник ірже та й думає,

Аж степ тоскно гомонить та плаче,

Як кінь зарже, а ворон закряче.

Кучерики вітер розвіває,

Бліде личко росиця вмиває;

Спису враги поломали,

Шаблю гостру з собов взяли,

Уста, носик, уха, ясні очі

І серденько уже червак точить.

Казав мені, як згасало око,

Як останній раз зітхав глибоко:

Скажи дома моїй мати,

Що легенько буду спати.

Проси мамку, нехай Катерину

Візьме в хату на свою дитину.

А як квіти знов порозцвітають

І пташатка в лузі заспівають,

Тоді буде близько хати

Душа моя щебетати:

Я ще жию, матінко рідненька,

Ще тя люблю, дівчино миленька».

Примітки

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1909 р., т. 1, с. 19 – 20.