Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Гуцул-сиротина

Сидір Воробкевич

Черемошом пливуть сплави в далеку чужину,

Покидає гуцул бідний свою Буковину;

Покидає верховину, де колись пишався,

Де з вітрами-соколами хлопцем уганявся

За тов ланев, де в трембіту вигравав скалами,

Де тобівку при потоці наповняв пстругами.

Гонить він тяжку дарабу, мов утку водою,

Хоче, хоче позабути журу, нужду свою.

В руках керма поскрипує, воду розділяє,

А він ще раз на рокити тужно поглядає…

Покотились йому сльози з очей по личеньку,

Припімнув собі сердешних батька, рідну неньку,

Припімнув і Катерину з чорними бровами,

Зачав пісню лебедіти слізними словами:

«Сині гори, лілійові – я вас покидаю.

Іду, там, де Чорне море при синім Дунаю;

Буду там я дні і ночі гукати, блукати,

Виплакані мої очі слізьми заливати.

Батько вмер в чужому краю, ненька з скали впала,

Брата ні сестри не маю, всіх могила взяла;

А дівчину Катерину за нелюба дали,

І мені наполовину серце розрубали.

Хоть ви милі, сині гори, і та полонина, –

Утоплюся в Чорнім морі, гуцул-сиротина!

Або піду з чумаками сіль-рибу возити,

Або буду з чумаками думу голосити

Про могилу степовую, про Дніпрові скали,

Де чайками по порогах козаки гуляли,

І носились аж до турка у грізну гостину,

Освічаючи пожаром нічку, наче днину,

Визволяючи з неволі соколів січових

І каторжників нещасних, птиць сивоголових.

Піду у степи безлюдні, щоб мене не чути,

І заплачу на ввесь голос, бо тяжко забути

Молоді мої надії, що марно зів’яли,

І безслідно, мов та мрія, навіки пропали.

Зблідла моя ясна зоря, щезла моя доля,

Згасли любі оченята, розкіш і сваволя.

А як думку виспіваю, сяду в чистім полю,

Там навіки задрімаю, забуду недолю!

А як будуть чумаченьки вертати додому,

Викопають в степу яму сироті чужому,

Зросять тіло те гуцульське німими сльозами

І посадять корч калини понад головами.

І поставлять хрест високий кінець головоньки,

Густо в ногах розстелиться барвін, корч рутоньки.

Руту буде дівча рвати для свого хлопчини:

Той, хто вірно не кохає, марно най загине!

З хрещатого барвіночку, що цвіте синенько,

Вінець сплете дівчинонька та на весіленько.

На зелену калиноньку пташка ме сідати,

Про дівчину Катерину сироті казати,

І про рідну Чорногору, незабутні гори,

Про гуцулів-верховинців, про ліси і бори.

Тую пісню і в могилі я почую, певно,

Невидющими очима там заплачу ревно;

Так заплачу, заридаю, щоб аж було чути,

Де Вижниця, Шипіт, Плоска, Довгополе, Кути.

Будь здоровий, краю рідний, і ви, сині гори!

Іде гуцул бідолашний там, де Чорне море…»


Примітки

Шипіт, Плоска, Довгополе = місцевості над рікою Черемошем, як і міста Вижниця і Кути. – Прим. О. Маковея.

Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 111 – 112.