Соловій-чародій

Сидір Воробкевич

На горішнім куті шатер цигани розклали,

Селом втішно всі дівчата стиха так шептали:

«Мені скує старий Чора з міді хрест святенький,

А мені знов з сороківця перстенець ясненький…»

А флекеви такі втішні гуляють, співають,

Бо на ремінь ясні кільця рядом посилають.

Куплять нові топірчики, писані, лискучі,

Щоб було чим підкидати, на танець ідучи.

В наші любі, поконвічні високі Карпати

Зайшло ясне, красне сонце нічку переспати.

Вівчареву флоярочку чути з полонини,

Посилає вітром вісті униз до дівчини,

А Черемош з берегами провадить розмови,

Сичі стогнуть, сови плачуть у густій діброві.

Місяць небом підсуваєсь, зіроньки сіяють;

Селом тихо, пси лиш чути, мирно все дрімає…

Лиш цигани без спочинку роблять, не дрімають,

Міхом дують, б’ють клевцями, іскри відлітають;

Закурили люльки свої, в шатрі диму хмари,

Їм байдуже, що стікає з чола піт; удари

Клевця чути бором, лугом… Працюй, небораче!

Чуй, мале як циганятко та за хлібом плаче…

А гіркий той хліб крадений, не раз лиш з синцями

Вертаються циганята, з гіркими сльозами…

Всім циганам тяжко жити – доленьку приспали –

Їм судилось, щоб ціліський вік лиш горювали,

Як в неволі в фараона без землі, без права,

За недбальство покарала їх рука лукава.

Без притулку на сім світі чужими щоб жили,

Як приблуди мандрували, плакали-тужили

Й добували того хліба світом хитрощами,

Та і потом і твердими тими мозолями.

Маріора діти чеше, діти обіськає,

І одну брудну сорочку на завтра латає.

Баба Гирка, що у роті вже зубів не мала,

Таємничо у куточку карти розкладала:

Щось ворожить, щось говорить, не мож розуміти,

Навкруг неї кіт і щеня, свині, малі діти.

Біжить щеня надвір: гав! гав! – кіт волос здіймає:

Хто так спізна до циганів іде та зітхає?

Дівчинонька білолиця у шатер вступила.

«Добрий вечір!» – оченята сльозов заросила.

«Дай господи здоров’ячко – чом так ізпізненька?

Чи вигнала, може, з хати мачуха лихенька?

Чому личко так поблідло, наче встала з гробу?

Скажи, скажи, що на серці носиш за хворобу?»

«За миленьким, бабусенько, личенько змарніло,

Снігом білим, калиновим цвітом побіліло.

Миленького Івасенька у рекрути взяли,

В моє серце трути-жовчі аж по край налляли.

Глянь на пасми, на долоні, моя сизокрила,

Потіш злидяне серденько, потіш, моя мила!

Скажи, чи миленький верне здалека з чужини,

До голубки свого серця, дівчини Ірини?

Чи, може, вже придавила тяжкая могила?

На могилі, може, чистить чорний ворон крила?»

Взяла стара суху руку, думає-гадає,

А дівчина піт холодний з чола отирає.

Баба руку опустила та й каже стихенька:

«Твій миленький верне скоро, діво молоденька!»

Усміхнулась діва втішно, таляра кидає,

Що на личку сміх останній, бездольна не знає!

Додомоньку, як пташенька, вертає дівчина, –

Соловій заводить в лузі, аж гнеться калина.

Стало дівча – наслухає, а він все заводить:

«Заплач, дівча, бо по тілі миленького ходить

Чорний ворон, клює очі і тіло шматує…

Твій Іван заснув навіки, дрімає, не чує…»

Рано у всі дзвони дзвонять: умерла Ірина,

Причиною її смерті соловій-пташина…

Циганочка потішала, влегшала серденько,

Дівці стало в душі мило, в серці солоденько;

Та пісенька соловія серце розранила,

Надієнька, як маківка, цвіла й перецвіла.

Поховали нещасную. Іван не вертає,

Хоть на гробі раз десятий барвін процвітає.

Примітки

Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 108 – 110.