Панська пімста

Сидір Воробкевич

Розстелилося Вільково, мов зелений сад,

Все в порядку – двір, фільварок, – всюди мир і лад;

Тут ставочок, загорода, а там знов шпіхляр,

Там кошара, де загонить овечок вівчар.

А по сугорбі розсівся вишневий садок,

І пасіка простиравсь попід той горбок.

Як ті гуси, біліються селянські хати,

Коло шляху костьол видно, гроби і хрести,

У тім дворі пан Вільковський жив із давніх літ,

Бідний шляхтич, але давній, чесний його рід.

Ось на ганку саме вранці проходжаєсь він

І дивиться, як конем хтось летить наздогін.

Летить чвалом довгогривець, пара із ніздер,

Мов огонь той вилітає, – до воріт припер.

На коні узда шовкова, турецьке сідло,

На чабраці з кармазину золоте письмо,

А стремена з срібла литі у сонці блищать…

Хто сидить у тім сідельці, що за пан, магнат?

На чемері собольовій золоті шнурки.

На червоній федератці з чаплі пера три!

Ой, то Марцін князь Сапіга вірлом прилетів

До Вількова. Пан Вільковський з дива остовпів…

Скрипла брама, відчиняє, зігнувся дугов

І дивуєсь… пощо Марцін до него прийшов?

Таж дрібну і бідну шляхту знати не хотів…

«Ой, чи знаєш, моспаненьку, чого прилетів

Князь Сапіга днесь до тебе?» – «Звідки знать мені?»

«От послухай, пане-братку, що скажу тобі…

Куди глянеш оком твоїм, все мої добра,

Тридцять діб ходити можеш – все мої поля!

Тридцять діб блудити можеш по моїх лісах,

Тридцять діб бродити можеш по моїх ставах!

Тридцять сіл і три містечка стеляться вінцем,

Тридцять діб гонити можеш навкруг них конем.

На заваді, моспаненьку, лиш стоїть одно,

Бач, Вільково, – отсе твоє невидне село!

Ой, продай мені, пан-братку, твою п’ядь землі,

Що сам схочеш, по-шляхоцьки заплачу тобі…

На мать божу з Ченстохови присягаюсь сам,

Що захочеш за Вільково, то тобі я дам:

Злотом, сріблом тебе вкрию аж до голови,

Щоб до смерті пан Вільковський не зазнав біди;

Сім бочок з вином угорським наточу тобі…

Лиш продай ти, моспаненьку, Вільково мені!»

Сумно ходить по кімнаті Вільковський старий,

На серденьку в него тяжко, мов від лютих змій…

Довгу бороду він гладить, задуманий став,

1 до князя смілим словом от так промовляв:

«Ти, могучий воєводо, се моє село –

На широкім білім світі моє все добро.

Твоє злото, твоє срібло у мішках тримай, –

Щоб продав я се Вільково, княже, не гадай!

Хоч Вільково, як сам кажеш, п’ядь, село мале,

То воно для мого серця понад все святе.

Від Вількова ім’я маю, тут предки мої

Спочивають у костьолі, шляхтичі старі!

Бач, ті, що за край родимий проливали кров

І лягали за вітчизну в бою головов…

У костьолі батько, мати спочинок найшли,

У костьол мене малого до хресту несли,

У костьолі із Вількова мене погребуть,

Як серденько перестане бити в грудях тут!»

Князь Сапіга стис плечима, скочив у сідло,

До Вільковського ні слово не сказав одно.

І дмухнув, мов буря, вихор, мов орел, мов птах,

Закурилось, задуднів лиш грімко битий шлях!

Чи не рай то в тім Козмині на землю ся зніс?

Таж густий тут з олеандрів і з циприсів ліс,

Гнучі мирти і пової снуються кругом…

Чи се ява? Чи занятий ум чудовим сном?

Те, що бачиш, щира правда, то козминський рай,

Тут з циприсів, з мирт ліс темний, там лавровий гай!

Мов та гадь, в’єсь по садочку потічок малий,

Тут тихенько протікає, там сичить, як змій,

Вниз каскадами спадає, грає і шумить,

Амореток тут амфору у руках держить…

Там веселий Пан і Фавни, то Атлас старий,

Аполлон у ліру грає, красний, молодий…

У басейнах мармурових риби золоті;

Ген вакханка з алебастру держить у руці

З винограду густе листя і пугар з вином,

А Нептун махає пильно у воді веслом.

У затінках обеліски з порфіру блищать,

На терасах льви і тигри на чатах лежать…

Чужоземні зілля-цвіти аромати шлють,

Дивні рожі з Єрихона процвітають тут.

Мов якимось лабіринтом, так в’ються стежки

До вертепів, через потік провадять містки

З березини і з заліза, на мостах же тих

Бачиш сфінкси фараонів, єгиптян старих,

Гірляндами виногради в’ються догори

У альтанах, у лаврових там близько нори,

Соловейко там щебече, аж лунає гай…

Все здається, що на землю знісся божий рай!

На горбочку на терасі, мов той бельведер,

Величезний, дивоглядний замок ся простер…

З капітелями колюмни рядами стирчать,

Орнаменти і фасади, наче сніг, горять,

Із карарського мармуру в переддвір ведуть

Сходи, рожами живими ввиті напрочуд.

Тут каріатиди дивні, мов несуть балкон

На плечах, а стукатури в’ються круг вікон.

В вестибюлі мозайковий герб, а на стіні

В залі предків їх портрети дивляться грізні.

А під ними стара зброя, списи і шаблі.

У покоях гобелени, люстри золоті,

Аморети фаянсові, срібні ліхтарі,

Красні вази, магоневі крісла і столи,

Рафаеля і Мурілля дивні образи.

Перські килими по стінах, під ковром паркет;

Схід і Захід щонайкраще дав на сей бенкет.

Блиск, гармонія довкола, краса й аромат, –

Князь Сапіга нині гостей спросив до палат…

Нині князя іменини, тож і гостей тьма,

Тут зійшлась старої Польщі шляхта вся стара.

Лянцкоронський, Конецпольський, Сангушко старий

Воєводи і гетьмани, і дрібніший рій.

Князь між гістьми походжає, просить, промовля…

Труби грають, а за замком гармата стріля.

Іменини так щороку Сапіга справляв,

Благородні свої гості три дні угощав.

Між панами магнатами лиш один сумний,

Із Вількова пан Северин Вільковський старий.

«Що сумуєш, пане-братку? – допитує князь, –

За тобою слати мусив я гінця п’ять раз…

Пане-братку, се не гарно! Не сусідська річ!

Гей, вина! У моїх гостей всякий смуток пріч!»

І в пугари дорогії ллють уже вина,

За господаря здоров’я п’ють усі до дна.

Раз і другий вже на сході ранок запалав, –

Що се шкодить? Швидко сходить час серед забав.

Таж то князя іменини, всюди радість, шум,

Гомонять усі кімнати від пісень і дум.

Що випрошуєсь Вільковський, щоб ‘го князь пустив…

«Ще-сь доволі, моспаненьку, шампана не пив!»

Загриміла сотня корків, тріскає шампан,

П’є староста, п’є пан мечник, стольник, каштелян!

Полонеза понеслися по білих дворах, –

Князь Сапіга так літає легко, наче птах…

І Вільковський голуб білий голубця не тне –

Як шалений, хоч задуха душу з тіла пре.

Піт втирає, що котиться, і водно кричить:

«Гоп-га, гоп-га!» Забуває, що спина болить…

Аж на третій день увечір бенкету кінець,

Роз’їхалось панство, шляхта і жінок вінець.

Захмелений пан Вільковський в повозці сидить,

Мов у млині, в головоньці старому шумить;

Та байдуже, чи на небі сонце, чи луна, –

Захмелилась Северина сива голова.

А тим часом місяць бори чудно освічав,

У лозині соловейко мило щебетав.

Перепілка відзивалась і деркач з трави,

Із розвалин чути було лячний крик сови.

Пан Вільковський пробудився, хрест святий зробив,

Лиш бог зна, який старому дивний сон ся снив?

І заснув знов… Так дрімає, як сосновий ліс,

Що піском тим протягаєсь… «Що се? Тутки біс

З нами, пане, жарти робить, – чура так сказав

І протер заспані очі. – Тпрру!» – і кіньми став.

«Що з тобою дієсь, Яцку? З дороги зблудив?!»

Гримнув Северин, а чура: «Таже я не снив,

Таж сим шляхом я вже їжджу двадцять і п’ять літ!

Ось там бачу хрест дубовий, липа там стоїть,

До Вількова двоє гоней. Де ж Вільково – де?

Я не п’яний, не осліп ще… То нас біс веде».

Мов не свій, зірвався шляхтич; дивиться: рілля

Чорніється, де Вільково стояло… «Свята

Мати божа з Ченстохови! Що сталося тут?

Ось там люди, жони, діти плачучи ідуть…

«Що тут сталось, добрі люди?»

«Три ночі й три дні

Тут гуляли, розбивали князя козаки!

Князь з землев село Вільково зовсім зарівняв…

Всіх у плуг ще запрягав нас, нами він орав…

Із Вількова твого, пане, знаку не лишив,

І нас бідних, нещасливих всіх осиротив…»

Заридав лиш пан Вільковський: «Де моє село?

Де костьол? І предки мої? Де моє добро?!»

І сльозами залилася сива голова –

Така славного Сапіги люта месть була.

Примітки

В романі М. Старицького «Останні орли» (1901 р.) подібна пригода спіткала шляхтича Левандовського.

Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 95 – 99.