23. Добрий лисянський пан Левандовський

Михайло Старицький

Грізні вісті, що їх привіз Петро, страшенно стривожили селян Малої Лисянки. Вони ще раніше були налякані погрозами Гершка й після його несподіваної втечі ждали розправи, але тепер вона, неминуча й невідворотна, вже стояла зовсім поряд і примушувала стискатись серце від жаху. Зараз селяни були вільні від роботи: хліба, навіть пізню гречку, вже давно посіяли, а жнива ще не починались. Правда, підходив час орати толоку, готувати ниви на майбутній господарський рік під озимину, та про це майбутнє ніхто не думав. Уже з самої ранньої весни серед селян відчувалося якесь незвичайне хвилювання; не те щоб їх з зими почали більше гнобити, – гніт і поневолення народу були явищем не новим і за останнє десятиліття досягли, мабуть, свого апогею, – та докотилася звідкись чутка, що настав слушний час скинути польське ярмо, врятувати і себе, і православну віру від погибелі.

А втім, такі чутки виникали вже не раз і пробуджували в пригнобленого селянина надію, проте ненадовго. Невеликий загін захоплених волелюбною мрією селян під керівництвом якого-небудь запорожця зчиняв, бувало, веремію, але, зруйнувавши й спаливши кілька панських маєтків та перевішавши з півсотні економів, зрештою зазнавав поразки від сильнішої польської команди. Після кожного такого гайдамацького заворушення й страхітливої за нього розплати народ втрачав надію на визволення й під непосильним тягарем лиха дедалі нижче й нижче схиляв свою голову, хоч, як і раніше, прагнув помсти.

За останні п’ять років припинилися навіть гайдамацькі виступи, тому пани, посесори й економи були переконані, що хлопське бидло остаточно приборкане, й ставились до селян, наче до під’яремної худоби, нічого не боячись. Та з весни помітили, що «бидло» немовби ожило, підняло голову й хоча ще вперто мовчало, але в цьому грізному мовчанні відчувалася стихійна сила, яка примушувала і економів, і посесорів утримуватись від канчуків та паль; польські урядовці вважали, що ці настрої селян є наслідком московського вітру – хоч насправді цього й не було, – і до появи конфедерацій уникали рішучих заходів.

Люди хоча й виходили ще на панщину, але дуже неохоче, здебільшого ж збиралися гуртками й гомоніли поміж себе про нові чутки, занесені з ярмарків, з цвинтарів, з корчем убогими, прочанами й проїжджими; в цих чутках, поряд з вигадками, були й правдиві відомості про те, що скрізь селяни готуються до останньої боротьби й до них, щоб покінчити з панами й назавжди визволити православну церкву від католиків та уніатів, пристануть і запорожці… Саме ці чутки й єднали людей, і підносили їх дух.

Так було і в Малій Лисянці, що правила за центр багатьох розкиданих довкола хуторів. Після від’їзду Петра по допомогу до гайдамаків у садибі титаря щоночі потай збиралися впливові люди з села й хуторів; вони приходили дізнатися, чи не одержано від Петра якихось звісток, і поділитися почутими новинами. Та виявлялося, що від парубка не було ні слуху ні духу, тому багато хто вважав, що його схопили ляхи, а з базарів і корчем надходили тільки звістки, що пани з’їжджаються й готуються різати всіх православних. Оскільки ж досі пани в селах не з’являлися, а, навпаки, навіть від’їжджали з своїх замків на конфедератські з’їзди, то тривога почала потроху влягатись. Щоправда, вдень села були майже зовсім безлюдні – жінки й діти ховалися в найближчих лісах та байраках, тільки вночі виходячи із сховищ, щоб потай дістатися до своїх хат і взяти дещо з харчів. Останнім часом, коли тривога трохи вщухла, втікачі вже сміливіше навідувались до своїх покинутих осель, жвавіше метушилися в щоденному клопоті.

Аж тут несподівано повернувся Петро з грізною звісткою, що Мала Лисянка й близькі хутори та висілки приречені на винищення. Це повідомлення мов громом прибило всіх селян, і вони не знали, на що зважитись. Диякон доклав багато зусиль, щоб заспокоїти приголомшених селян; він присягався, що гайдамацькі загони недалеко й що Петро приведе їх; та коли після кількох днів очікування гайдамаки не з’явились, а Петро з сестрою пропав безвісти, тоді й диякон розгубився. Не покладаючись уже на гайдамаків, на їхню негайну допомогу, він узявся збирати місцевий загін, переконуючи селян, що їм перш за все самим треба озброїтись і бути готовими до відсічі.

– Боже поможи, а сам не лежи! Під лежачий камінь і вода не тече! – проповідував диякон на нічних радах у титаря, підбадьорюючи розгублених селян тим, що, мовляв, нам не вперше ляхів лущити, що й батьки, й діди наші на них набили руку і що не такий уже чорт страшний, як його малюють!

Палка мова диякона, який уже понюхав пороху та й умів, де треба, докинути і божественне слово з святого письма, і гостру народну приказку, піддавали духу похмурим слухачам, і вони, підбадьорені його словом і ласкою титаря, ішли по домівках припасовувати до гострих ножів довгі ратища, а до кіс короткі держаки.

Серед цих гарячкових приготувань минав час, роботи вистачало всім чоловічим рукам, від юнаків до старих. Та й жінки хоч і тремтіли від страху, але допомагали в роботі чоловікам або виносили з сіл домашнє майно й ховали його в яругах, байраках, лісах, а то й просто закопували в землю…

Вечоріло.

Після двотижневої спеки, яка обпалила і трави, і хліба, і дерева, над Лисянкою нарешті пролилася зливою давно очікувана й така жадана грозова хмара. Правда, вона захопила село тільки крилом, посунувши далі на південь, але й півгодинний рясний дощ освіжив і зелень, і повітря, напоївши його пахощами щойно скошеної в леваді трави. Північний край неба вже виблискував чистою, прозорою блакиттю, а на заході ще зловісно чорніла темно-багряна хмара, з якої проглядало вечірнє сонце. Його скісне проміння золотило свіжу лапату зелень густих кленів та сріблясті пасма немовби розчесаних верб і райдужними іскрами грало в дощових краплинах, що повисли на листі.

Батюшка з титарем вийшли з душної хати й сиділи на призьбі, вдихаючи цілюще повітря і втішаючись чудовим вечором. З тихою усмішкою дивився отець Хома і на чорну хмару, яку прорізували вогненні змійки, і на ясний захід сонця, і на палаючі багрянцем вікна хат, і на пурпурові, у самоцвітах, верховіття дерев.

– Ох, велик єси, боже наш, у творіннях рук твоїх! – тихо промовив батюшка, звівши очі в синю височінь неозорого неба. – Дивний і прекрасний світ і в грізній борні стихій, і в лагідному сяянні вечора… Світе тихий, світе слави безсмертного отця небесного… – молитовно зашепотів він і затих у німому спогляданні.

Титар довго мовчав, не бажаючи порушувати настрій свого любого батюшки, і тільки згодом наважився заговорити.

– Ex, панотче, – зітхнув він, потерши рукою свої волохаті груди, – красен світ божий, то правда, та не красними істотами населений він… Одне одного силкується пожерти… Вовк вовка не зачепить, а от католик заповзявся всіх нас пожерти, щоб і кісток не лишилось… То навіщо ж і краса цього світу, коли в ньому таке паскудство?

– Е, не кажи так, пане Даниле! – лагідно відказав отець Хома. – Не нам, смертним, збагнути думу творця всесвіту, навіть херувими й восьмикрилі серафими не можуть прозирнути в таємницю його творінь… Але й незрячими очесами ми бачимо, що тьма неминуча… І дивись, поряд з нею ще яскравіше виблискує вічне сонце; гроза теж потрібна, бо після неї настає тихий і чарівний вечір… Більше того, коли б у світі не було зла, то й добро не мало б ціни… Усе супротивне існує для боротьби, і як світло переборює тьму, так і добро зрештою мусить подолати зло, а правда – кривду… Я вірю, що й народне горе мине, як чорна хмара, й після нього возсіяє красою наш край і заплакані обличчя засвітяться усмішкою! Тільки ревно молітеся й черпайте уповання з джерела милосердя й любові, не поклада-ючись на князів і на синів людських, а тим паче на меч; бо яка різниця буде між напасниками, лиходіями й вами, якщо й у вас руки будуть заплямовані кров’ю? – останні слова батюшка вимовив тремтячим голосом і схилив голову.

Данило хотів був сказати кілька слів на своє виправдання, та козачок, що зненацька вигулькнув з хвіртки, – він, без сумніву, належав до польської челяді, але нетутешньої – спантеличив титаря й примусив його мимохіть здригнутися.

– Чи тут живе його превелебність пан ксьондз тутешньої церкви? – спитав козачок по-українськи, але надто голосно й почасти зухвало.

– Тут, хлопче! – відповів стривожений титар.

– А що тобі, сину? – з цікавістю підвів голову й батюшка.

– Пан наказали, щоб ви зараз же йшли до панського двору! – сказав хлопець.

– Який пан? Економ наш чи що? – спитав батюшка.

– Який економ? – презирливо пирхнув хлопець. – Сам володар тутешнього села.

– Його ясна мосць пан губернатор? – вигукнули разом титар і священик і, наче окропом ошпарені, схопилися на ноги.

– Не губернатор, – якось знітився козачок, – а володар цього села, його мосць пан Левандовський.

Отець Хома й титар здивовано перезирнулися: вони такого прізвища не чули й спершу було подумали, що, мабуть, приїхав новий економ чи новий посесор. Але за мить у титаря майнула страшна думка, що, певно, прибула уповноважена особа, якій доручено криваву розправу, в першу чергу, з Лисянкою, – і ось для цього пан і звелів прийти батюшці.

Титар пополотнів і сказав отцеві Хомі, що самого його не пустить, а піде з ним разом.

– Його мосць кличе тільки пана ксьондза, – підкреслив козачок, – а тому провожатих не треба.

– Чого ти, пане Даниле, боїшся? – сумовито усміхнувся на хлопцеві слова священик. – Без волі отця небесного не впаде жодна моя волосина… То під його святою опікою я й піду… зараз… тільки… ось рясу… – отець Хома поспішив у хату, одяг поверх полотняного грубого підрясника, в якому він сидів, свою єдину рясу з синьої китайки й у цьому парадному одязі вирушив разом з козачком до свого нового, невідомого пана.

«Що ж? – думав він дорогою. – Якщо пан кличе мене, щоб я вручив йому ключі од ввіреного мені храму, то я терпітиму до останнього подиху, а ключів йому не віддам і власною рукою не впущу ворога в господній дім для осквернення нашої святині».

Коли козачок побіг у внутрішні покої сповістити пана про прихід схизматського ксьондза, отець Хома смиренно зупинився біля вхідних дверей, у передпокої, і, схиливши голову, з трепетом ждав свого верховного господаря; Як же він здивувався, коли пан, що ввійшов до передпокою – середнього віку й приємної зовнішності, – поквапно підійшов до нього й, простягши обидві руки, заговорив ласкавим голосом:

– Даруйте, панотче, що я потурбував вас; та мені хотілося якомога швидше з вами познайомитись, спізнатись і обмір кувати дещо секретно, а тому я й гадав, що в мене це зробити зручніше. Пшепрашам! Я вважатиму найприємнішим обов’язком побувати у вашої велебної мосці, – й він, взявши обома руками худу кістляву руку священика, енергійно потиснув її. – Ах, я й забув сказати велебному панові, хто я! Левандовський, власник подарованої мені губернатором Лисянки з усіма правами, з яких я й думаю скористатися… Але що ж ми розмовляємо, стоячи в передпокої? Прошу до салону.

Батюшка був такий вражений цим нечувано ласкавим поводженням, що в першу мить витріщив на метушливого пана очі, не розуміючи, чи то незвичайна чемність дивного пана, чи витончений глум. Та пан Левандовський, не дочекавшись відповіді, сам повів батюшку попід руку до своєї вітальні й, присунувши крісло, запросив гостя сісти; мало того, одразу ж звелів подати меду, щоб випити два-три келихи з ним.

Ще й тут думав отець Хома, що все це Левандовський виробляє, аби поглузувати, й що їхня зустріч неминуче закінчиться якимось жахливим знущанням, але пан так сердечно виявляв свою гостинність, що батюшка зовсім розгубився.

А Левандовський тим часом із щирим співчуттям розпитував, як йому живеться, чи не кривдить його хто, чи не терпить він нужди.

Та батюшка все ще мовчав і тільки зітхав, розгублено розводячи руками.

– Либонь, не довіряє мені панотець? – заговорив після невеликої паузи Левандовський. – Та й зрозуміло: я поляк і католик… А пани, певно, так усім остогидли, що в кожному їхньому теплому слові вбачають тільки каверзу…

– Воістину… – нарешті промовив отець Хома й, схаменувшись, що бовкнув зайве, знітився й похнюпився.

– Так, так, так! – усміхнувся Левандовський, підливаючи йому в келих меду. – Але я, панотче, зовсім особливий пан, виродок. По-перше, будучи католиком – я не фанатик, а дотримуюся більше вчення Соція і вважаю будь-яке релігійне насильство злочином… Розум і совість мають бути в кожної людини вільні… По-друге, я ненавиджу рабство й вважаю усіх людей, за подобою божою, братами й рівними в правах, по-третє, я також, напевне, як і ви, батюшко, люблю тутешній край і тутешніх людей, вважаючи їх рідними собі: мій прапрадід був значним козаком і звався Левадою, а потім уже прадід, покатоличившись, причепив хвостик.

– Господи! Вперше за все життя… – сплеснув руками батюшка. – Зроду й не подумав би, і не повірив би! Швидше перевернеться небо й земля…

– Панотець здивований? Та я ще додам, що, крім учень філософських, і саме життя переконало мене, що хвалені безлади й безправ’я, на яких нібито тільки й тримається Польща, є страшним, нетерпимим злом, і воно має бути вирване з рук свавільних магнатів… Там, де закон дає тільки одному станові необмежену владу, а інших позбавляє будь-яких людських прав, там не може бути блага й могутності, і така держава мусить рано чи пізно впасти; але там, де вже зовсім немає закону, де законом є сваволя магната, де й єдиний правний стан не гарантований від Цієї сваволі, – там годі терпіти й кожен на такий лад має право підняти руку!

– Ясновельможний пане… сину мій… даруйте на слові… Але такі високі мислі… і від пана… в мене, старого, навіть розум мішається, – плутався схвильований отець Хома. – Тільки я ось думаю… що ліпше б… якби ніхто не піднімав руки…

– Коханий панотче!.. – промовив пан Левандовський. – Однією любов’ю і ласкою не переможеш зла, особливо коли воно взяло гору… і нічого не бачить…. ні на що не зважає!.. Якби хто вдерся в гурт дітей і почав їх різати… невже б ми, їхні охоронці, дивилися на це винищення склавши руки і тільки благали звіра в ім’я любові зглянутись над дітьми? Ні, в таку хвилину наша бездіяльність була б злочинною… Сам Христос не стерпів бешкету в храмі отця свого й не просьбами, а діянням очистив його від осквернителів… Без сили, панотче, не можна: усе в світі тримається на силі – і земля, і сонце, і зорі… Ох! – глибоко зітхнув Левандовський і, потерши рукою чоло, вів далі ослаблим голосом: – Я теж пережив… власне, не пережив, а переживаю й переживатиму до скону непоквитоване, велике горе… Наш губернатор убив мою дружину й маленьку доньку… Посиротив мене…

– Боже всесильний! – вигукнув вражений до глибини душі батюшка. – Невже й шляхетний лицар не убезпечений від такого розбою?

– Як бачите, отче! Де немає закону, там кулак – пан… а проти кулака суддею може бути тільки кулак… Атож, кулак! – гірко підкреслив Левандовський і замовк. Груди його важко здіймались, у горлі щось клекотіло. Левандовський одним духом випив келих і, віддихавшись, заговорив знову: – Місяців зо два тому панові Кшемуському захотілося трохи розважити гостей і «пожартувати» з мене… Коли я був у нього на дикому, огидному бенкеті, він наказав своїй розбійницькій банді вчинити нічний наїзд на мій хутір, знести все дощенту, спустити став і саме місце, де була моя садиба, засадити деревами, щоб не лишилося й сліду житла. Дружину й немовля схопили сонних… Челядь перев’язали й розвезли… а потім, вчинивши цей страхітливий розбій, губернатор запросив гостей разом зі мною на прогулянку в мій хутір… Я знепритомнів, коли побачив, що все знищено. Більше місяця був несповна розуму, та, на лихо, моя міцна натура перемогла… а дружина… моя сердешна, моя єдина Ядвіся й немовлятко… не витримали й померли… Були ось… біля моїх грудей… і загинули… з примхи звіра… А він живе, пересичуючись всілякими втіхами… глумиться з чужих сліз… Моєї ж розради… мого ангела… мого щастя… немає на світі!.. Нема, й ніхто не може мені повернути їх! – Левандовський закрив очі рукою і довго сидів нерухомо, охоплений пекучою тугою і образою…

– Ох, любий пане, велике ваше горе, – мовив батюшка тремтячим голосом і витер хусточкою очі. – І я тепер від щирого серця вірю кожному панському слову… Його мосць на собі зазнав те, що терпить майже щоденно народ… Правда, він більше звик до терпіння, але і йому тяжко… А панові господь послав випробування й зберіг життя, напевне, для вищої потреби. Панське серце ще потрібне тут. Так указує промисел божий…

– Я скоряюся йому, панотче, в тій же надії… Ось і цей дар… ціну крові… я прийняв… щоб бути корисним хоч чим-небудь бідолашному людові… Я й вас запросив до себе, коханий ксьондзе, щоб ви були мені в цій справі помічником… Що ж до церковної руги й всіляких господарчих потреб, то від мене ви матимете все… А чи не пробували обернути вашу церкву в уніатський костьол? Таке насильство нині повсюдно твориться…

– Поки що господь милував, – здригнувся отець Хома.

– То ось вам моя рука, що поки я живий, захищатиму права і ваші, і вашої церкви… А селянам я хочу здати всі економічні землі споловини, по-сусідськи… Я їх вважаю за своїх добрих сусідів – мені багато тепер не треба, – так і перекажіть своїм парафіянам. А громаду я скличу й про землю з нею побалакаю… Та говорити з натовпом по щирості незручно… то я вже покладаюся на панотця…

– Скажу! Скажу! Як же не поділитися такою радістю? Така благостиня їм і не снилася… Справжнього благодійника їм послав господь… Зглянувся на сльози сиріт, на стогін матерів… Тобі, твоєму милосердю безконечному вклоняюся, о всеблагая мати! – і батюшка, підвівшись з крісла й простягши руки до ікони Остробрамської богородиці, що висіла в кутку вітальні, впав на коліна.

Левандовський кинувся підняти старого й притис його до своїх грудей. В обох, і в пана, і в старого священика, по обличчю текли щасливі сльози…

Пізно вийшов лисянський священик від нового пана. За садибою його зустрів титар з двома дідами. Вони весь час стерегли батюшку в засідці, чекаючи в страшенній тривозі, чим усе це скінчиться. А на леваді в титаря уже зібралася громада, й багато хто прийшов з ближчих хуторів, щоб дізнатися про новини і в разі потреби допомогти.

Вісті, принесені батюшкою, громада зустріла з недовір’ям. Усі вбачали в щедрості нового пана якусь каверзу з його боку. Та коли отець Хома розповів людям про невтішне горе Левандовського, про страшну наругу, якої той зазнав од губернатора, вони уже з більшим довір’ям поставилися до його обіцянок.

Радісний настрій запанував серед мешканців Лисянки; через годину після повернення батюшки все село вже знало про несподіване щастя, послане Всевишнім, і зібралося в садибі Данила Кушніра. Ніколи ще рада не була така багатолюдна й ніколи ще так не світилися щастям очі селян! Як тільки блиснув перший промінь сонця, отець Хома запросив усіх до церкви послухати подячний молебень з водосвяттям. Вдарив радісний дзвін, і все село, з старезними дідами, з хворими, з дітьми, широкою рікою попливло у відчинені двері яскраво освітленого храму…

Другого дня пан Левандовський зібрав селян і оголосив, що всі поля й сіножаті земель Лисянського ключа віддає їм споловини, а пасовиська просто так і що, крім того, решту податків – подимне, шляхове, річкове, хлібне, церковне та інші, скасовує зовсім, а церкву їхню бере під свій захист і заступництво. Благодіяння ці були такі великі, що, незважаючи на попередження отця Хоми, приголомшили громаду. Селяни, поскидавши шапки, стояли мовчки, не сміючи поворухнутись, і тільки тривожні погляди спідлоба виразно промовляли, що кожного мучив сумнів: чи не з’їхав з глузду пан? Запанувала гнітюча тиша, яка зовсім збентежила Левандовського.

– Може, ви, панове громадо, не задоволені? – сумно спитав він.

– Спасибі! Щиро дякуємо за ласку! Пошли, боже, панові вік довгий! – несміливо обізвалося кілька голосів.

– Вік довгий! – підхопили інші, вже трохи дружніше.

– Ви, панове, начебто не довіряєте мені, – вів далі господар. – То ось що: оберіть своїх виборних і розмежуйте поміж себе, за згодою, мої лани й сіножаті… А за побажання мені здоров’я – велике спасибі, а також зичу вам здоров’я і всякого добра… Тільки насухо зичити – не випадає… То йдіть до корчми, і хай орендар викотить на громаду цілу бочку горілки від мене.

– Спасибі! Оце пан, так пан! Дай, боже, панові! Ну й пан! Спасибі! Спасибі! Пошли, боже! – одностайно закричала й загомоніла юрба, підкидаючи шапки вгору, і посунула до корчми.

Дозвіл пана зараз же взятися до поділу його ланів і запропоноване частування одразу розвіяли всі сумніви й викликали в натовпі шалену радість. Горілка розпалила серця ще більшою втіхою.

Даремно диякон, який не схотів навіть пити на панську ласку, намагався протверезити захоплених селян і збити їх із мирного настрою; його не слухали.

– Та не вірте ви панові, – надривався диякон. – Паки й паки реку, не вірте! Він хитрий як лисиця, от що! Бачить, що всі селяни ховаються по лісах, що села й хутори спустіли, а жнива наближаються… От він і вдався до хитрощів, що, мовляв, половину даю… Ха-ха! Та чи є на світі такий дурень, щоб готового віддав половину? Нема! Тож-бо й воно!.. А він вас дурить, щоб вижали йому хліб і звезли, – а другу половину він і сам забере з ваших токів. От що! Збагнули?

Дехто з селян чухав потилицю й мимрив: «Еге ж, отець диякон, може, й має рацію». Але їх не слухали: «Та що ви базікаєте? Батюшка запевняє… А йому кожен повірить… Та й одразу видно, що добрий пан… Його самого скривдили… А хіба мало панів на Запорожжя тікало? Він же одразу звелів ниви ділити… виходить, без обману… і частування, як слід».

– Слухайте, дурні! – посинівши, кричав диякон і потрясав у повітрі могутніми кулаками. – Ex, ви! Нажлуктилися панської горілки та й вуха собі позатикали! Та якби й справді пан надумався віддати вам землю, то не допустить же такого шляхта: це був би їм усім підрив… Якщо пан зовсім відбіг розуму, то в нього віднімуть маєток. Так чи інакше, але ні пани, ні губернатор, ніже сам князь Яблоновський не віддадуть хлопам землі: її тільки силою можна взяти!

– Ex, отче! – докоряли дияконові за ці слова хмільні голови. – Тобі б тільки одне – гайдамачити!.. Та якщо вівцю можна спіймати за хвоста, то навіщо піднімати на неї голоблю?

– А я кажу, – гарячкував диякон, – що коли ви повірите в панські обіцянки й згорнете руки, то вас передушать, як курей… Відомо, що дурня і в церкві б’ють, а береженого й бог береже.

Та хоч як надривався він, а підпилий натовп був настроєний миролюбно й волів веселитися, а не воювати. Навіть на другий день слова диякона мало вплинули на селян: одні квапились у поле ділити панські лани, інші поспішали перевезти з лісу в село свої сім’ї і, незважаючи на всі умовляння диякона не ризикувати принаймні жінками й дітьми, не могли відмовитись від спокуси знову зажити по-людському… Войовничий диякон нарешті плюнув, назвав Лисянку новою Гоморрою і подався на сусідні хутори збирати загін.

дотримуюся більше вчення Соція – це вчення, заперечуючи троїстість бога, має дуже мало спільного з християнством (між нами, атеїстами, кажучи).

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 285 – 291.