Убога Марійка

Сидір Воробкевич

Ой не раз Марійка гожа

Наслухала, як топір,

Їй знакомий, так звивався,

Аж лунав далекий бір.

То її Іван хороший

На дараби сосни тяв,

Ще до того й коломийки

Там собі не раз співав.

Що то нині з того ліса

Так сумний рознісся гук?

Чом на пальці у Марійки

Мосяжовий перстень пук?

Темний праліс застогнав так,

Аж застигла в жилах кров.

«Боже правий! ах, скажи ми,

Чи Іван мій ще здоров?»

І поклала білу руку

На серденько, – а з гори

Вже несуть щось ніби мари

Побратими гуцули

І минають попри хату:

«Глянь, Марійко, твій сокіл!

Бервено його убило,

Як котилося у діл.

«Поклоніться ви Марійці!» –

так сказав ще і сконав».

Повалилася Марійка,

Мовби хто її підтяв…

Як Івана поховали,

Не ридала вже вона,

Лиш сміялась. А потому

В світ побігла, як дурна,

І оперлася на долах,

Де від ліса ні знаку.

На нічліг приймав під стріху

Кожний дівчину дурну.

Кужіль пряла, пір’я дерла,

Гуси гнала до води

І сміялася весело,

Мов не знала вже біди.

Лиш як чула гук і громи,

То як той листок тряслась,

А чому, ніхто не знав то,

Лиш казав: дурна якась!

Примітки

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1909 р., т. 1, с. 331 – 332.