Біографія

Михайло Івасюк

Північна Буковина, споконвіку українська земля, починаючи з 13 ст. перебувала під владою іноземних поневолювачів. У 1774 р. Її загарбала Австрія, яка майже півтораста років розкрадала багатства краю, експлуатувала його населення і душила всі прояви національного життя. Вона прагнула загальмувати розвиток культури українських трудівників, онімечувала та румунізувала їх. Називаючи Буковину «краєм ведмедів», австрійські колонізатори поводилися з її населенням як жорстокі завойовники і докладали зусиль, щоб перетворити її у форпост свого наступу на слов’янський світ. Недарма ж Ю. Федькович писав в листі до друга: «Німчики мене, братчику, доїдають, кажуть зректися свого народу, свого краю, своєї музи». А Сидір Воробкевич обурювався: «На Буковині кождий русин є предметом поруганія…»

Не втрачаючи почуття єдності з українським та російським народами, буковинці чинили опір соціальному й національному гнобленню, протягом століть їхні погляди були звернені на схід. Рух месників-опришків, очолених Олексою Довбушем, та повстання Лук’яна Кобилиці були демонстрацією глибокої ненависті до імперії Габсбургів.

Яскравим виразом і своєрідною формою протесту проти ворожої політики віденського уряду була і творчість Ю. Федьковича, який, підхопивши прапор Маркіяна Шашкевича, продовжив традиції І. Котляревського і Т. Шевченка та розбудив у трудівників Буковини почуття людської гідності, вперше підніс питання про возз’єднання всіх українських земель. Ю. Федькович спрямував свою літературно-громадську діяльність проти австрійських денаціоналізаторів, підлабузництва буржуазної інтелігенції, проти попівства і Ватікану. Це забезпечило йому одне з почесних місць в історії української літератури.

Майже водночас з Ю. Федьковичем вийшов на творчу ниву Сидір Іванович Воробкевич, його однодумець і побратим у боротьбі за пробудження буковинців до нового життя.

Чотири десятиліття служив Сидір Воробкевич своєму народові як письменник, композитор, педагог і громадський діяч. Він постає перед нащадками як зразок невтомного трудівника-просвітителя.

Народився Сидір Іванович Воробкевич 5 травня 1836 р. в Чернівцях у родині викладача філософії міського ліцею та духовної семінарії. Рід Воробкевичів походить з покутського села Семаківців. Про це ми дізнаємося від «слухача третього року теології» Ісидора Воробкевича, який написав 1858 р. німецькою мовою «маленький нарис» про своїх предків на основі розповіді бабусі Параски Воробкевич. Він пише:

«Прадід мого діда Михайла був у Семаківцях, мабуть, Іван де Оробко. Зі страху перед рекрутчиною він прийшов до Буковини, до села Прилипча. Його син Тимофтей, батько мого діда, був священиком у Прилипчу, а пізніше у Луці…» [Руслан. – 1907. – 2 берез. Переклад О. Маковея.].

Треба зазначити, що австрійський уряд мусив звільнити на кілька десятиріч від деяких податків і служби у війську зубожіле населення поневоленого і виснаженого ним краю. Це й привабило на Буковину Івана де Оробка, якому хотілося уникнути цісарської солдатчини.

Ще на початку 19 століття православні священики на Буковині не мали ніякої ваги, а до 1774 р. відрізнялися від своїх прихожан-кріпаків хіба лиш тим, що не відбували панщини. Але за найменшу провину боярин міг прилюдно висікти православного попа й послати на роботу. Щоб зберегти престижне становище перед австрійськими шовіністами, буковинець мав або зректися українського народу і перебігти в табір цісарських душителів, або, в кращому випадку, навіяти ворожому оточенню думку про своє великопанське походження. Ми схильні вважати появу ошляхетнювального «де Оробко» в біографії роду Воробкевичів тільки як засіб самозахисту.

Дитинство майбутнього письменника було затьмарене передчасною смертю батьків. Трійко дітей – у Сидора була ще сестра Аполонія і брат Григорій, теж майбутній український поет, який підписував свої твори псевдонімом Наум Шрам, – узяв на виховання дідусь Михайло Тимофійович Воробкевич, священик з мальовничого містечка Кіцманя, неподалік від Чернівців.

У Кіцмані Сидір навчався в німецькій чотирирічній початковій школі, заснованій ще в 1780 р. Української мови там не викладали, мотивуючи це браком посібників. У відсталій на той час Буковині нікому було скласти звичайного букваря, – значно пізніше Антін Дворянський (1810 – 1877) видав «Руську читанку для буковинських шкіл».

Справжнє початкове навчання хлопчина пройшов удома: дідусь навчив його читати по-українськи. Бабуся ж Параска знала безліч українських народних казок та переказів про запорізьких козаків, які неодноразово бували на Буковині, і розповідала онукам, як відважні предки боронили рідну землю, виховувала дітей у дусі любові до простих трудівників.

У родині дідуся панувала атмосфера шани до рідного народу та його історичних традицій. Все побачене й почуте у дитинстві лягло в основу поглядів поета на життя. В елегійному вірші «Братові моєму» він згадує:

Пам’ятаєш, рідний брате,

Як в садочку ми ся грали,

Горді замки з верболозу

І з ліщини будували?

Пам’ятаєш той поточок

І леваду коло хати?

Се був наш Дніпро широкий

І наш степ, щоб воювати.

Пам’ятаєш Січ ту нашу,

Де ми грались громадами,

Люті бої заводили

Дерев’яними шаблями?

Пам’ятаєш того діда,

Що не раз співав у свято?

Кобзарем його ми звали,

А він знав пісень багато.

Мав на юного Воробкевича вплив і мешканець Кіцманя Василь Юзарковський, що переселився з Росії і одружився на батьковій сестрі Домці. Він збуджував уяву вразливого юнака розповідями про життя на Наддніпрянській Україні.

Ще в початковій школі у Сидора проявився нахил до малювання й музики. Бабуся Параска купила внукові скрипку, з якою він ніколи не розлучався. Восени 1849 року вступив до єдиного в Чернівцях ліцею, де всі предмети викладалися німецькою мовою. Там збагнув вороже ставлення австрійських властей до української мови й культури і, всупереч їхній волі, почав захоплюватися українською народною піснею, любов до якої проніс через усе життя. Під час канікул мандрував буковинськими селами і збирав усну народну творчість. У 1865 р. він писав Данилові Танячкевичу:

«Я, мій братчику-орлику, збирав і писав народні думи-пісні через близько 15 літ, не знав я ні мук ні трудів, лазив у низьку хатчину, під бідну солом’яну стріху, честував сліпого лірвака і музику складав…»

Закінчивши ліцей, С. Воробкевич за родинною традицією вступає до Чернівецької духовної семінарії. Там віддає багато часу музичній самоосвіті, пише українські поезії. Перші його поетичні твори позначені 1858 р. На обдарованого музику звертає увагу викладач семінарії Стефан Носевич, який знав багато українських народних пісень і майстерно їх виконував. С. Воробкевич записав їх і теж залюбки співав з братом Григорієм і товаришем по семінарії Ісидором Мартиновичем, який, будучи родом із Добринівців позичив у сільського дідича І. Добровольського, вихідця з Росії, твори популярного російського композитора Олександра Єгоровича Варламова та деякі народні пісні, між якими була і славнозвісна «Гандзя». С. Воробкевич переписав і популяризував ті твори серед буковинської молоді, вони виховували в ньому повагу до російської музичної культури і стимулювали його власну творчість. Тоді ж він зрозумів, що його покликання не богослов’я, а музика й поезія.

Після закінчення духовної семінарії він одружився на дочці директора Серетської школи Леонтині Бендевській і поїхав у гірські приходи Буковини – в Давидени і Руську Молдовицю, де провів майже сім років. Це був час напруженої роботи над самоосвітою. С. Воробкевич серйозно готувався стати українським письменником: наполегливо вивчав мову, літературу, розгорнув широку творчу діяльність – писав поезії, поеми, оповідання, п’єси. У листах до своїх львівських друзів постійно просив надсилати йому твори українських та російських письменників: Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, М. Гоголя, І. Тургенева. Вдумливе ставлення до свого покликання і невтомна праця над собою дали добрі наслідки.

Перебуваючи 1862 р. в селі Старих Мамаївцях у свого приятеля О. Прокоповича на весіллі, С. Воробкевич знайомиться з прогресивним культурним діячем Юліаном Никоровичем, читає йому свої поезії й співає власні пісні. Вони сподобалися новому другові і завдяки його підтримці сім із них – «То наші любі високі Карпати», «Розлука козака», «Козак Зозуля», «Чому русин плаче», «Де серце моє», «Мельничиха» і «Фата моргана» – були надруковані 1863 р. під загальною назвою «Думки з Буковини» у збірнику «Галичанин», редакція якого привітала «з правдивою радістю первоцвіти поетичної праці» молодого співця.

Це було для енергійного, невгамовного поета значним досягненням. Він надсилає до збірника, редагованого Я. Головацьким та Дідицьким, нові твори і просить, щоб їх друкували під псевдонімом Данило Млака. На той час псевдонім українському письменникові був необхідним. На Буковині українське слово переслідувалося реакційними цісарськими властями і православною церквою, що цілковито підлягала владі румунських буржуазних націоналістів. Віденський уряд, діючи за принципом «розділяй і володарюй», нацьковував одні національності на інші, а православна митрополія служила зброєю в руках окупантів, які намагалися денаціоналізувати українське населення.

Отож, повідомляючи редакцію журналу «Нива» про те, що на Буковині слов’янський елемент у небезпеці, С. Воробкевич висловлює застереження: «Буду Вам і поезії з української історії посилати, лиш прошу так робити, аби я неприємностей не мав». Щоб уникнути переслідувань з боку цісарських урядовців і православної консисторії, Воробкевич вдавався і до інших псевдонімів: Демко Маковійчук, Семен Хрін, Іван Іванів з Кіцманя, Сирота з Буковини, С. Волох, Морозенко.

С. Воробкевичу прийшлося не до вподоби гидке «язичіє», використане Б. Дідицьким у «Галичанині», він відмовився надалі друкувати там свої вірші і звернувся до таких видань, як «Правда», «Вечерниці» «Нива», а також «Зоря». Поет стояв осторонь тієї боротьби, яку вели народовці в політичному житті, його зв’язували з ними чисто літературні інтереси. Згодом, коли народовці стали на відверто націоналістичні позиції, письменник відійшов від них, порвав з ними й літературні стосунки.

У період формування С. Воробкевича як поета окремі львівські культурні діячі були уважні й прихильні до нього, надсилали йому в глухі села твори українських письменників. Так, у листі від 1 березня 1865 р., до редакції «Нива» С. Воробкевич пише:

«За посилку Шевченкових поезій благодарю усердно і прошу більше. Я лиш його «Гайдамаки» і дещось з «Вечерниць» читавим, більше я його поезії не доставим… Не міг би я через вас… його «Кобзаря» або щось іншого получити? Чую, що є «Енеїда» Котляревського, прекрасно написана, сію і другі книжки прошу мені прислати…»

Коли ж одержав жадані твори від Данила Танячкевича, написав:

«А поезії Шевченка, котрі ти мені даром прислав, скажу в золоті лубки ув’язати і буду моїм внучкам, як їх дочекаюсь, з тої книжки читати…»

С. Воробкевич старанно вивчав збірники народних пісень М. Максимовича, Вацлава з Одеська, Ж. Паулі, А. Єдлічки, Ф. Саламона. Українську народну пісню називав «талісманом, що відкриває таємниці минулого». 1865 р. С. Воробкевич пише наукову розвідку «Наша народна пісня», яка стала вагомим внеском у розвиток української фольклористики.

Під час перебування у гірських селах друкує в періодиці численні поезії й поеми, пише декілька прозових творів («Турецькі бранці», «Вимуштрований кінь», «Олена», «Амбросій Остапкевич»), пробує свої сили і в драматургії. За кілька років здобуває визнання на західноукраїнських землях. Успіхи надають йому ще більшої енергії, працьовитості, але він, скромний і самокритичний, усвідомлює, що справжній письменник повинен виробити свій індивідуальний стиль.

«Світ западеться, – пише в листі до Д. Танячкевича, – а горобець все горобцем буде, защебетати, як соловейко, вовіки не навчиться. Співав Шевченко по-своєму, Пушкін по-своєму, і кождий з тих славних поетів співав тим голосом, якого з божої руки дістав, і я, колібрі межи орлами, мій голос маю і ним співаю, як серце каже».

Живучи серед сільського люду, письменник проймався похмурою картиною життя гуцулів, яке за часів господарювання австрійської адміністрації занепадає економічно й морально.

«Ви мислите, – писав він до своїх друзів, – що в наших Карпатах, де гуцули живуть, поезія-доля розвиваєсь і процвітає. Хорони боже! Все ся минуло, і Довбуша часи буйні, гуцульський, раз свобідний народ, тепер оре у панськім тяжкім плузі-ярмі…»

Поет був дуже вразливий до страждань краян-гуцулів, що відбилося в його творчості.

У 1867 р. С. Воробкевич відмовляється від свого приходу, який давав йому матеріальне забезпечення, безтурботне життя і досить вільного часу для літературної творчості, і переїздить до Чернівців на посаду вчителя музики і співу в різних навчальних закладах. Він був задоволений, що «став уже в ряд з іншими» [Руслан. – 1908. – 28 серп.].

Попрацювавши рік учителем і відчувши брак знань із теорії музики. С. Воробкевич їде до Віденської консерваторії. Протягом кількох місяців проходить курси гармонії та основ композиції, знайомиться зблизька з музичним життям столиці, відвідує концерти, театри. До Чернівців повертається з дипломом викладача музики і регента хору.

Композиторська і педагогічна робота поглинає його час і сили, відсуваючи літературну творчість на задній план. Вже наступного року (1869) він видає німецькою мовою підручники з основ гармонії та загального музикознавства, а 1870 р. виходить з друку перший збірник пісень для школярів на його вірші. Згодом видає «Співаник для шкіл народних», що вміщував у трьох частинах народні співанки й пісні на його тексти і вірші Ю. Федьковича та інших українських поетів. «Співаники» С. Воробкевича були цінними посібниками для викладання музики в школах Буковини і Галичини н перевидавались шість разів.

В основі музичної творчості С. Воробкевича лежала українська народна пісня, що значною мірою сприяло його утвердженню як митця. У доробку Воробкевича-композитора є понад 400 творів для хору (250 на його слова), 40 романсів, 20 дуетів і квартетів. Він, один із перших композиторів на західноукраїнських землях, звернувся до поезії Т. Шевченка і збагатив шевченкіану дванадцятьма творами, серед яких вирізняються «Минають дні» і «Огні горять». С. Воробкевич зіграв значну роль у розвитку музичної культури на Буковині й Галичині поруч із такими композиторами, як А. Вахнянин, М. Вербицький, В. Матюк, Д. Сочинський та Я. Лопатинський.

Як педагог С. Воробкевич виховав цілий ряд талановитих музикантів. Серед них – український і австрійський композитор і музикознавець з європейським іменем Є. Мандичевський (1857 – 1929), славетний румунський композитор Ч. Порумбеску (1853 – 1883), український композитор, музикознавець і фольклорист П. Бажанський (1836 – 1920). С. Воробкевич не обмежував свою творчу і громадсько-педагогічну діяльність національними рамками. Він з повагою ставився до культурних надбань інших народів, збирав молдавський фольклор, видавав молдавською мовою музикознавчі праці, створював романси на вірші В. Александрова, M. Емінеску та ін.

Протягом усього життя С. Воробкевич захоплювався російською літературою, особливо творчістю О. Пушкіна, М. Лермонтова, О. Кольцова, М. Гоголя і І. Тургенева, був активним пропагандистом музичної культури братнього народу на західноукраїнських землях. У 1879 р. п журналі «Родимый листок» з’являється його нарис «Михайло Глінка – батько російської народної опери», в якому йдеться про розвиток російської опери ще з XVIII століття, про життя великого композитора, дружбу з кращими людьми Росії – О. Пушкіним та В. Жуковським, дається висока оцінка його творчості.

Щоденне навантаження уроками музики в семінарії та ліцеї і громадська робота забирали багато часу. В одному з листів 1868 р. С. Воробкевич нарікає:

«Я став найпрозаїчнішим чоловіком, а що написати – анічичирк! Чортзна-що се за біда, муза моя занехала, а я гірше осиротів, ніж та билина серед степу» [Руслан. – 1908. – 30 лип.].

Начальство С. Воробкевича неприязно сприймало розвиток української літератури, і письменникові доводиться приховувати свою поетичну творчість. Він скаржився: «Колеги, бувші други, тебе, як чуму, обминають, чорнять, в ложці води раді утопити».

Незважаючи на несприятливі умови, поет інтенсивно працює, сподіваючись на ліпші часи. У 1869 р. було засноване товариство «Руська бесіда», яке мало сприяти розвиткові культури на Буковині, його очолював протоієрей В. Продан, а серед членів переважали буковинські попи. Чернівецька православна консисторія, яка підтримувала товариство матеріально, підкорила його своїй волі і робила все для того, щоб його члени ставилися вороже до української мови і культури.

Ю. Федькович категорично відмовився від членства в «Руській бесіді», а С. Воробкевич, сподіваючись, що товариство видаватиме літературний журнал, погодився навіть, щоб його обрали членом правління. В 1870 р. почав виходити журнал «Буковинська зоря», наскрізь просякнутий реакційно-клерикальними ідейками, замість української мови тут вживалося смішне «язичіє» (С. Воробкевич був єдиним літератором, який друкував свої твори літературною мовою). Зневажливо стрінутий населенням краю, журнал невдовзі припинив своє існування. С. Воробкевич порвав усі зв’язки з товариством услід за своїм братом Григорієм (Наумом Шрамом).

У серпні 1874 р. сповнилася давня мрія Воробкевича: він побував у Києві – запросили на історико-археологічний з’їзд. Письменник пишався тією поїздкою. У Києві він зустрівся з Я. Головацьким, познайомився з професором-археологом Московського університету Н. О. Поповим і професором Московської консерваторії Д. В. Розумовським, які допомогли йому придбати багато нових творів російських письменників і композиторів. Згодом він не раз просив, щоб нові друзі надсилали йому «одно или другое из многожелаемых сочинений про белокаменную матушку» Москву, Казань, Астрахань, про Єрмака. Він був захоплений творами О. Серова та ілюстраціями П. Соколова до творів М. Гоголя.

У 1875 р. в Чернівцях відкрився університет. С. Воробкевич, одержавши звання професора, викладає музику на богословському факультеті. Хоч ця посада забирала у нього багато часу, не переставав уболівати за розвиток рідної літератури на Буковині. Щоб стимулювати творчий процес, покликати до життя нові таланти, письменник видає альманах «Руська хата». У передмові до видання він писав:

«Бажаємо ми причинитись бодай одною цеглиною до спільної будівлі музею народно-літературного і зробити в тій цілі перший крок іменем Буковини, себто тих русинів буковинських, котрі не цураються заповіту віщого Тараса».

Письменник заявляє, що альманах для Буковини є маніфестацією «єдності літературної з прочими землями Русі».

Нічого не скажеш, сміливий професор Чернівецького університету, вогнища онімечування краю!

У період підготовки матеріалів до альманаху в житті письменника відбулася важлива подія – знайомство з Ю. Федьковичем, який шанобливо поставився до талановитого й працелюбного краянина. Своїм внутрішнім світом С. Воробкевич відрізнявся від тодішньої буковинської інтелігенції, що вірнопіддано і полохливо плазувала перед цісарською адміністрацією і, їй на догоду, переслідувала все, що не узгоджувалося з колоніалістською політикою віденського уряду. В тих умовах творчість С. Воробкевича, як і Ю. Федьковича, була своєрідним бунтом проти чиновницьких обивателів, які начебто й жили тільки заради кар’єри й душили все, що заважало здійсненню тієї мети. С. Воробкевич з відразою писав, що вони

Душею вже лежать в могилах,

Лиш тіло носять по землі.

У своєму побратимові і однодумцеві Ю. Федькович вбачав письменника, здатного продовжувати боротьбу за створення демократичної літератури на Буковині. Цю думку він досить виразно висловив у вірші «До Данила Млаки»:

Світи, батьку, світи світло,

Бо я вже не вспію!

Світи правду, світи віру,

Любов і надію

По тій нашій Буковині –

Най люди побачать!

У листі С. Воробкевич просив Ю. Федьковича взяти участь в альманасі: «Милий панібрате, товаришу! Будьте ласкаві, споможіть нас новими творами… Загриміть новую пісню, щоб усі дрімучі душі стрепенулись і з сна збудились; загриміть мов той Черемш у скали, загудіть чорногірським вітром». Той надіслав вірші, і вони були опубліковані в альманасі. С. Воробкевич пишався дружбою з прославленим поетом і не приховував своїх почуттів до нього: «Увірені будьте, – запевнив його в іншому листі, – що я душею завжди на Вас уповав, до Вас, у Ваші красні гори злітав і з Вами разом над щербатою судьбою бідного гуцульського народу плакав».

Улітку 1876 р. Ю. Федькович відвідав у Чернівцях С. Воробкевича. Про ті відвідини Воробкевич писав:

«Нині посітив мене в перший раз Юрій Федькович – по-гуцульськи одітий, в окулярах і солом’янім крисаку! Здоровий, плечистий, гарний чоловік, лиш тихий, задумливий. Здається, що велика тяж йому серце давить… Дивувався я, чи то сей Федькович, котрий не раз так гаряче писав, котрий щирим руським словом нас кормив і огрівав».

У 1870-ті рр. С. Воробкевич, поряд з прозовими та поетичними творами, пише цілий ряд п’єс. Він вважав, що «одна добре написана драма більше важить, ніж цілий том дрібніших поезій» [Руслан. – 1908. – 8 черв.].

Уперше його п’єси з’явилися на сцені Львівського театру в 1872 р. і надовго ввійшли до його репертуару. С. Воробкевич став одним із найбільш відомих письменників на західноукраїнських землях.

Однак треба сказати, що деякі твори С. Воробкевича, особливо драматичні, піддавалися різкій, інколи бездумній критиці, а це впливало негативно на вельми вразливого письменника. Він навіть написав вірш «Що робити, щоб усім догодити» (1883). Розгубленість і надто мінорний тон поезії спонукали І. Франка відповісти сонетом «», де виразно звучать настанови письменника-демократа:

Ти будь керманич наш в бурливім морю.

Щоб зріли з тебе ми провідця свого

І чули добре слово в добру пору.

С. Воробкевич сприйняв сонет І. Франка як сатиру на свою адресу. Він не мав рації – великий Каменяр прихильно ставився до всього зробленого Воробкевичем для розвитку літератури на Буковині та української музики. У лbсті, написаному 16 березня 1886 р. від імені редакції журналу «Зоря», І. Франко називає С. Воробкевича «чільною окрасою» серед західноукраїнських літераторів і просить надіслати для публікації твори з буковинського життя.

С. Воробкевича зворушили слова І. Франка, творчість якого завжди високо цінував. У одному з листів він писав великому поетові: «Ваші твори з одушевленням читав, їх красу, їх високий лет, геніальну диспозицію і чудесну мову удивляв» [ІЛ АН УРСР, відділ рукописів, ф. 3, № 1638.].

У 1901 р. через важку недугу С. Воробкевич лишає роботу в університеті. Останні роки його життя проходять у похмурій самотності. Сучасники ним не цікавилися. Про нього забули навіть письменники, які жили чи бували в Чернівцях. Ще в 1896 р. він писав, що почуває себе

«старим дідом, котрого отреклись давно його браття по долі, котрого оддалило товариство од себе як того прокаженого, а разом з ним всі його твори і труди і поповнили його душу і серце не лиш гірким полином, но і бездільним рівнодушшям і апатією».

Єдиною світлою подією у ті роки для хворого письменника було те, що І. Франко видав 1901 р. його поетичну збірку «Над Прутом». У короткій передмові Великий Каменяр писав, що кращі поетичні твори Воробкевича, в яких «розсипано велике багатство життєвих спостережень, осяяних тихим блиском щирого, глибокого людського і народолюбивого чуття», забезпечують йому «почесне місце в нашім письменстві, навіть коли лишити набоці його історичне становище як одного з перших жайворонків нової весни нашого народного відродження». Це висока і справедлива оцінка.

Сидір Воробкевич помер 19 вересня 1903 р. і був похований на чернівецькому цвинтарі у чужій гробниці.

Примітки

Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 5 – 14.