Поезії

Михайло Івасюк

Обравши ще в юності письменницький шлях, С. Воробкевич мусив долати великі труднощі, пов’язані з перебуванням у німецькомовній стихії, котра аж ніяк не сприяла повноцінному розвиткові таланту. Та він не занепав духом, а з притаманною йому енергією вивчав рідну мову з українських пісень, які сам записував з уст народу, з фольклорних збірників, з трепетною любов’ю прочитав усе краще, що з’явилося в українській літературі. О. Маковей цілком слушно зауважує, що С. Воробкевич «за кілька літ вивчив і знав мову краще, аніж жоден з буковинців наших днів» [Буковина. – 1908. – 13 верес.].

Поетичну творчість С. Воробкевич розпочав разом з музичною: до своїх віршів підбирав мелодії, був і їх виконавцем. Перші його поетичні спроби датовані 1858 р., але він довго не наважувався виносити їх на суд громадськості. Аж після дебюту в «Галичанині» повірив у своє покликання і розгорнув активну поетичну діяльність, допомагаючи Ю. Федьковичу будувати основи демократичної літератури на Буковині, де доти, крім народної творчості, не було ніяких проявів творчого життя.

Молодий літератор вийшов на пустир, і ставши пліч-о-пліч з Ю. Федьковичем, орав переліг і засівав його здоровим зерном, будучи глибоко переконаним, що служить своєму народові, допомагає йому прокладати шляхи у кращу будучність. С. Воробкевич натхненно співав ранкову пісню жайворонка, яка, як відомо, кличе нову, сонячну днину, сповнену праці й надії на добро.

Хоч у творчості поета є слабкі твори, невиразні погляди і не завжди правильне усвідомлення позиції митця у суспільстві, все ж краща частина його набутку зіграла значну роль у духовному житті трудівників Буковини, його творча спадщина складається з поетичних, прозових і драматичних творів. Художньо найвагоміші – ліричні та епічні поезії, яких поет написав понад тисячу, з них опубліковано біля трьохсот.

«Народні пісні і наша історія були першими джерелами його одушевлення і творчості, – писав О. Маковей. – Тут він черпав перші свої теми, тут він і в часі цілої 40-річної літературної діяльності все шукав тих мрій, що замолоду його одушевляли».

Стимулом до літературної роботи були також поезії М. Шашкевича, Ю. Федьковича, М. Устияновича і особливо Т. Шевченка, якого буковинський поет дуже любив і високо цінував. У 1867 р. С. Воробкевич писав про нього:

«Тарас Шевченко нам просвітив дорогу, він нам зірвав з очей густу заслону, він показав, що наша мова здібна до відображення найглибших чувств і найвищих гадок» [Руслан. – 1907. –26 трав.].

Треба підкреслити, що з самого початку свого творчого шляху С. Воробкевич прагне стати співцем усього українського народу «від великого Дунаю аж до синього Дніпра». Він радіє, що «на красній Буковині дух руський ся збудив». Без хитань і сумнівів поет уже в юності орієнтується на Східну Україну, яку вважає своєю батьківщиною, на слов’янський світ і відштовхує від себе все нав’язуване буковинцям австро-угорськими культуртрегерами. У листі до Д. Танячкевича він навіть нарікає, що той, ігноруючи його загальноукраїнську тематику, хоче зробити з нього «лиш гуцульського поета».

У своїх мріях він бачив рідний народ вільним, возз’єднаним і признавався, що з однаковою любов’ю «співає за гуцули і козаки, за Дніпр і Черемош» [ Руслан. – 1907. – 31 трав.]. Мотив єдності українського народу звучить у віршах «У степу», «Кождий хвалить край свій рідний». У вірші «На красній Буковині» поет заявляє:

На красній Україні,

На березі Дніпра

Спочив би я навіки,

Бо там земля свята.

С. Воробкевич, як і Ю. Федькович, сміливо виступав проти рабської покірливості перед цісарськими колонізаторами. Дивно, що австрійські власті, яким усіляко допомагали українські та румунські буржуазні націоналісти, не спохопилися і не спробували приборкати поета, який спрямовував проти них ідейний зміст своїх творів:

Покажім, що в наших жилах

Не звелася руська кров,

Що за правду, поступ, волю

Кождий з нас на смерть готов.

Усупереч реакційності германізаторів та румунізаторів поет оспівував красу рідної мови, закликав своїх краян любити і плекати її, адже українська мова була тією могутньою ланкою, що тісно пов’язувала буковинських трудівників з наддніпрянськими. Водночас він суворо засуджував людців, яких у другій половині минулого століття називали «перекинчиками».

Поет оспівав свій рідний край у найкращих віршах – «Наша Буковина», «То наші любі високі Карпати», «Моя Буковина» та ін. Вагомий внесок Воробкевича і в молдавську культуру як композитора, музикознавця і фольклориста. Дружбу з молдавським народом він оспівав у багатьох творах. Найвиразніше ця тема прозвучала у вірші «Гарна волошка».

У низці поезій («Як погнали новобранців», «На марші», «Сумно в гаю зозуля кувала» та ін.) С. Воробкевич услід за Ю. Федьковичем звернувся до критики цісарської рекрутчини, котру сприймав як соціальне лихо для населення Буковини. Забігаючи трохи наперед, скажемо, що поет розкриває цю тему і в ліро-епічній поемі «Гостинець з Боснії», яка своїм змістом та ідейною основою нагадує поему Ю. Федьковича «Новобранчик». У поемі С. Воробкевич з обуренням говорить про те, що кращі сини українського і молдавського народів змушені накладати головою за державні інтереси віденських загарбників.

В окремих поезіях Воробкевич змальовує особисті переживання ліричного героя («Молодосте, відрадосте», «Літа, літа молодії», «Мов загуло, проминуло»), проявляє себе як талановитий майстер пейзажу («Вечір над степом», «Вечір над Прутом», «Ліс дрімає»).

У творчому доробку поета є чимало віршів, у яких бринять мотиви смутку, навіяні важкими умовами життя. У Чернівцях серед загалом неприхильного до української культури оточення поета проймала туга за рідними горами, де провів молоді роки. В одному з листів 1869 р. він писав: «Банно мені за моїми горами, лісами, ріками, банно мені за тою красою, де орли літають, де буйні вітри гуляють, де ліси гудять і ріки шумлять і де душа моя з ними літала, гуляла, бриніла» [Руслан. – 1907. – 4 груд.].

Особиста лірика поета має елегійний характер. Яскравим її зразком є вірш «З журавлями, з ластівками», в якому поет оплакує свого сина Олександра, студента Чернівецького університету, що помер 1898 р. в Тіролі, де лікувався від туберкульозу. Пройняті щирістю також поезії «Моє завіщаннє», «Як умру, похороніть мя», «Одніське добре слово».

Поет написав і цикл жартівливих віршів яскраво вираженого антирелігійного спрямування. Автор зриває машкару святенництва з церковників, звинувачуючи їх в одурманюванні православних християн спиртними напоями («Каплиця»), висміює ченців, що «силу вин на старі літа знають добре» («Монастир»). Пияки, гультяї, вони ніби й непричетні до християнської моралі, яку проповідують із казальниць.

Поет глузує і з самого бога, що начебто сприяє пияцтву («Нема для тебе місця»). Гостра сатира на служителів церкви і в поезіях «Світлин отче Харалампій» та «Святий великий наш апостол». «Аж не віриться, що їх автор мав духовний сан (у 1896 р. одержав навіть титул архіпресвітера-ставрофора), був автором трьох томів церковних проповідей», – пишуть В. Лесин та О. Романець у передмові до «Вибраних поезій» С. Воробкевича (1964).

Крім лірики, С. Воробкевич написав багато епічних та ліро-епічних творів. В історичних поемах «Нечай», «Богдан Хмельницький», «Тиміш Хмельницький», «Іван Підкова» та ін. він відобразив жорстоку боротьбу українського народу за своє визволення з-під гніту польської шляхти, а в поемах «Сагайдачний», «Мурашка», «Черниця» показав, як наші предки боронили свою волю від турецьких і татарських напасників. У поемі «Тиміш Хмельницький» молдавани стоять поруч із козаками у битвах проти польського, угорського та німецького вояцтва. Цим самим письменник закликав своїх сучасників до солідарності.

Історичні поеми С. Воробкевича розтягнуті, багатослівні, їх сюжети недостатньо розроблені, позбавлені динаміки.

Майже всі дослідники творчості С. Воробкевича критикують його за надмірне захоплення минулим України, особливо козацтва. Ці закиди цілком слушні. Але якщо взяти до уваги те, що габсбурзькі колонізатори пнулися з усіх сил, щоб духовно ізолювати буковинців від Східної України, погасити у них почуття єдності з українським та російським народом, то твори на історичну тематику були доречні, мали прогресивне значення, вони пробуджували в трудівників Буковини, Галичини і Закарпаття любов до всієї України і Росії, орієнтували їхні серця на Київ, а не на цісарський Відень.

У поемі «Гуцульська доля» автор з гострим невдоволенням говорить про соціальну неправду, з великою реалістичною силою показує трагедію керманича Федора, обплутаного капіталістами-хижаками, які обкрадали буковинську землю, немилосердно визискували її трудівників, наживалися на людськім горі. Автор протестує проти сваволі і насильства, його твір сповнений співчуття до сільської бідноти, змушеної вести щоденну боротьбу за шматок хліба. Діти злидарів залишаються сиротами, їм призначене «тяжке горе, велике, як ті Карпати, глибоке, як море». Він викриває підступність багатіїв у баладі «Панська пімста», а в баладі «Скаменіла багачка», створеній на фольклорному матеріалі, кидає прокляття в обличчя світові з вовчою мораллю, який перетворює чесних людей у жебраків.

Примітки

Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 14 – 17.