Проза

Михайло Івасюк

У літературній спадщині С. Воробкевича важливе місце посідають оповідання, нариси і повісті. І в цих жанрах письменник продовжив традиції Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка та Ю. Федьковича. У першому прозовому творі, оповіданні «Турецькі бранці» (1865), використано легенду про дівчину-українку, що стала дружиною турецького султана. Зустрівшись випадково з рідним братом, вона тікає з ним та іншими бранцями з турецької неволі. Але яничари їх наздоганяють і всіх убивають. Твір пронизує болісна туга за батьківщиною.

У прозових творах С. Воробкевича переважає сучасна тематика, вони спрямовані проти потворності життя, характерного для монархії Габсбургів, де панував дух насильства і ненависті до простої людини, де можновладці Австрійської імперії не тільки грабували буковинські села, а й несли деморалізацію, сіяли розпусту, гнилу буржуазну мораль, їхньою жертвою стає вродлива сільська дівчина Катерина з оповідання «Хто винен?» Письменник переконливо зображує згубність впливу капіталістичних відносин.

Про соціальну нерівність у тогочасному селі йдеться в оповіданні «Маковейка». Куркуленко Онуфрій Стефурак обманює дівчину Василину. Вона, донька бідних гуцулів, йому не пара. Твір написаний реалістично, але кінцівка надумана: умираючи, Онуфрій розкаюється в злочині.

У доробку письменника є низка сатиричних творів, в яких він нещадно обрушується на дідичів, сільську «півінтелігенцію», а також цісарських чиновників.

Оповідання «Амбросій Остапкевич» написане в гумористично-сатиричному ключі, як і згадувані вже антиклерикальні вірші. Дяк Амбросій Остапкевич – представник сільської «півінтелігенції» – обмежений, дивакуватий, а своєю придуркуватістю нагадує Стецька з комедії Г. Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці». У цьому образі узагальнено риси примітивних людців, недотеп, які перебували на службі в православній церкві.

Персонажі повісті «Панич Леонід» теж узяті з життя. У вступі до твору автор пише: «Всі особи, які я наводжу, типічні і правдиві», їм «судилося становити плюгавий матеріал людського соціального гною». «Плюгавий матеріал» – буковинські пани і підпанки, сільська шляхта і дідичі, котрі в результаті капіталістичних відносин економічно розорилися, деградували. У повісті вся увага зосереджена на образі пана Олімпія. Недавно дідич із «старого шляхетського роду» мав багато землі, лісів і «одно лиш знав, що пан паном, а Іван Іваном, і що панськими жилами не така кров протікає, як у простого хлібороба…» Прогулявши чималу спадщину, пан Олімпій опинився в убогій кімнаті готелю «Під когутиком». Щоб здобути гроші для розгульного життя, він вдається до шахрайства, ворожбитства, знахарства, відгадування снів і особливо звідництва.

На Олімпія цілком схожа теж недавня дідичка Пульхерія, що після смерті чоловіка розтринькала з коханцем своє багатство. Щоб і надалі вести паразитарний спосіб життя, вона силкується одружити свого єдиного сина Леоніда з багачкою. Для цього користується послугами звідника і шахрая пана Олімпія. Малюючи їхні образи, письменник не шкодує чорних фарб, його сатира зла, убивча. Він широко використовує іронію, сарказм, навіть гротеск. У автора немає ні краплини співчуття до того світу, що жив на карку трудівника.

Уїдливою сатирою на цісарське чиновництво є сміховинки про містечко Безглуздів та його мешканців, відомі нашому читачеві під назвою «Вісім чи дев’ять?». Це – оповідки Густава Шваба «Мешканці Шільдбурга», перелицьовані на український лад. Автор показує бюрократизм австрійських чиновників. У їхньому колі панують заздрощі, взаємна ненависть і процвітають підлабузництво, хабарництво, кумівство. У містечках Буковини верховодять багатії та «сурдутовці», тобто дрібні чиновники, які ненавидять простих трудівників, зневажають їх. Автор висміює також буржуазну демократію, вибори. Сміховинки пронизані народним гумором. Автор часто використовує прислів’я, приказки, фразеологізми.

Нариси «Наш театр у повітовім містечку Н.», «Мошул Николай Сучавський» та історична повість «Месть чорногорця» є значним творчим здобутком Воробкевича-прозаїка.

У нарисі «Наш театр у повітовім містечку Н.» розкрито важке становище театру на західноукраїнських землях. Намагання обдарованої молоді створити справжній театр, щоб нести в народ слово правди, натикалося на опір з боку цісарських властей і байдужість обивателя. Молоді ентузіасти терпіли приниження, образи, матеріальну скруту. За браком приміщень використовували для вистав селянські стодоли, стайні. Автор, захоплений талановитою грою, вигукує з подивом: «Слава, три рази слава вам, ви, невтомні поборники і вінценосці, ви, щирі і непохитні піонери на полі народного поступу і народної просвіти, що так довго лежало облогом».

Та викладати себе у грі перед такою публікою як тупі, пихаті і з претензіями на культурність урядовці – приниження людської гідності артистів. У кінці твору висміяно обмеженого, самовдоволеного і зухвалого міщанина, який вважає себе правомочним дивитися зверхньо на носіїв культури.

Головний персонаж нарису «Мошул Николай Сучавський» – музика, уособлення обдарованості нашого народу. 1847 р. в Чернівцях великий угорський композитор і піаніст Ференц Ліст був зворушений майстерністю буковинського скрипаля і записав від нього декілька народних мелодій. Николай Сучавський виконував українські, молдавські, румунські пісні, утверджуючи таким чином дружбу між простими людьми різних національностей Буковини і завдаючи ударів австрійським колонізаторам, румунським та українським націоналістам, які сіяли ворожнечу серед трудівників, що завжди жили в добрій злагоді.

Обдарований скрипаль також мусить розважати своїм мистецтвом тупуватих, розжирілих на народному добрі пана фервальтера (управителя), оберферштера (старшого лісничого) і протопопа. С. Воробкевич і тут не щадить служителя церкви: «багач на всю околицю» і ненажера не відрізняється від решти урядовців, які «для свого горла та черева нічого не жалували, але щоб і музикантові дати крейцар, се було б у них марнотратством».

В історичній повісті «Месть чорногорця» відтворено героїчну боротьбу чорногорців проти турецьких завойовників у другій половині XVIII ст. Її очолив воєвода Степан Малий (1767 – 1773), який, знаючи про любов чорногорців до російського народу, видав себе за престолонаслідника Петра III. Чорногорці завжди пов’язували сподівання на визволення з допомогою російського народу.

Народ – позитивний герой повісті – представлений рибалкою Петром Радоничем, його синами Марком та Івом і народним співцем Станком з донькою Миліцею. В ім’я свободи батьківщини вони готові принести в жертву своє життя. Виряджаючи Марка на бій з ворогами, дружина говорить: «Вір мені, Марку, що я б тебе навіки відцуралася, якби ти не дбав про долю дорогої вітчизни».

Бойовий дух і відвагу в серцях чорногорців підтримує старий гусляр Станко з Негуша. Щирістю і любов’ю до рідної землі він нагадує наших кобзарів. Чорногорським патріотам протиставлений зрадник Радо Янкович, який запродався турецьким гнобителям і допомагає їм грабувати батьківщину.

Примітки

Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 17 – 20.