Із записної книжки № 1

Запис Марка Вовчка

[1]

…Ой добрая годинонька була,

Як матуся свого сина била,

А він її сумирився,

Низько в ноги поклонився:

– Прости ж, прости, матусенько моя,

Козаченька кінь вороний носить,

А матуся свого сина просить:

– Ой, вернися ж ти, мій сину,

Надінь собі шапку сиву,

Буде слава на всю й Україну!

– Ой хоч же я, мати, повернуся,

У голубий жупан приберуся, –

Ой хоч же ж я приберуся

Сам на себе подивлюся,

Таки ж, мати, назад не вернуся.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

З України на Подоле

Ой там моє щастя й доля,

Там я буду, мати, проживати.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ой, піду ж я лісом блукаючи,

Миленького свого шукаючи,

Ой, не знайшла миленького,

Тільки знайшла слідок його,

Горе ж мені в світоньку без нього!

Соловейко, пташечко маленький!

Який в тебе голосок тоненький!

Ой, підлети під небеса,

Защебечи в три голоса

Да виведи мене з темненького лісу.

Ой, місяченьку, місяцю ясний,

Який у тебе повний вид прекрасний

Ой, розпусти красні роги

На всі шляхи, всі дороги

Да виведи мене з темненького лісу!

[2]

Болить моя головонька,

Оченьками мружу,

Сам не знаю, не відаю,

За ким же я тужу.

І, здається, молодому

Нічого б журиться,

А прийдеться молодому

З журби утопиться.

Маю жінку, маю діти,

Тільки їх не бачу,

Як згадаю на їх біду,

То й сам не раз плачу.

Повернувся я з Сибіру,

Єднак нема волі,

Хотя же ж я не в кайданах,

А завше в неволі.

Зовуть мене розбійником,

Що я забиваю?

Ще ж бо я нікого не вбив,

Бо й сам душу маю.

Часом візьму в багатого

Та вбогому даю,

А так гроші поділивши,

То й гріха не маю.

Пішов би я в міста, в села,

Всюди мене знають,

Якби тільки показався,

То зараз спіймають.

А так треба стерегтися,

Треба в лісі жити,

Хоть, здається, світ великий,

Нема де ся діти.

Асесори, ісправники

За мною ганяють,

Хотя ж хліба, ані солі,

Вони мні не дають.

Зібрав собі жвавих хлопців, –

Що ж кому до того?

Засідаю край дороги,

Жду подорожного.

Чи хто їде, чи хто йде,

Тяжко ж дарма ждати!

А не мавши притульнику,

Треба пропадати!

[3]

Та літає орел, та літає сизий

По високій високості.

Ох, і плаче козак, та плаче старенький

Ой, і по своїй молодості.

Ох, і молодосте, одрадосте,

На серденьку своя воля,

Що всі люди п’ють та гуляють,

Тілько моя бідная доля,

Що всі люди п’ють та гуляють

І в розкоші перебувають,

Мої карі очі і вдень і вночі

А без перестані плачуть.

Ой, Січ-мати, ой, Січ-мати,

А глибокий Дніпре-батьку!

А що в ляхів заробити,

У Січі добре прожити.

Коли б мені каптан синій,

А кониченько сивий,

То б я був би в Січі атаманом,

Я й сам козак уродливий.

[4]

Коваль кує, коваль кує, заліза немає,

Ковалиха з жалю помирає.

Ковалівна сина породила,

У колодці затопила,

В колодезі затопила,

У криниці ноги мила,

З буйним вітром говорила:

– Повій, вітре буйнесенький,

І дощичок дрібнесенький,

Щоб козаки коней не поїли,

Жонки води не носили,

З її страви не варили!

Оце ж тобі, ковалівна,

Вечірнєє стояння,

Потайнєє розмовляння,

Опівночне обнімання.

[5]

Ходім, сестро, горою,

Розсіємось травою,

Ходім, брате, ярами,

Розсіємось квітами.

Ой, ти будеш синій цв[іт],

А я буду жовт[ий] цв[іт].

Та буд[уть] люди квітки рвать,

Із нас гріхи ізбирать.

Чи це тая травиця,

Що з братиком сестриця?

[6]

…Лежит дороженька,

Широким она не широка,

Ой, по той по дороженьке,

Мать дитя провожала,

Мать дитяти приказала:

– Ты живи, живи, моє дитятко,

В чужой дальней сторонушке

Держи голову поклонную,

Ретиво сердце покорное!

– Сударыня моя матушка!

С поклону голова болит,

С терпения сердце высохло!

[7]

Ох, вы горы мои, горы высокие,

Ничего вы, горы, не породили,

Породили вы, горы, бел горючий камень,

Из-под камушка течет речка быстрая,

На рвах-то стоит чист ракитов куст.

На кусте сидит млад сизой орел,

Во когтях держит черного ворона.

Он и бить не бьет, только спрашивает:

– Где ты, ворон, был, где, черный, полетывал?

– Я был, я гулял во диких степях, во [нерозб.]

Уж я видел чудо дивное, тело белое,

Тело белое, молодецкое,

Что никто к тому не приступится.

Приступилися к нему три пташечки,

Три пташечки, три кукушечки,

Что первая кукушечка – родная матушка,

А другая кукушечка – меньшая сестра,

А третья кукушечка – молодая жена.

Что мать плачет, как река шумит,

А сестра плачет, как ручей журчит,

А жена плачет, что роса падает,

Взойдет солнце – росу высушит,

Ко полудню пересох ручей,

Одна речка покатилась быстрая.

[8]

«Записки о Южной Руси» Кулиша.

«Илиада» Гнедича.

Соч[инения] Костомарова.

Летопись Нестора.

Дневные записки чудотворца Дмитрия, митрополита Ростовского сведения о малор. монастырях в конце XVII в.

Сковорода, биография и его письма.

Мазепа, биография.

Путевые записки Вадима Пассека М. 8° 180 + 4 с.

Купало. В. Пассека.

Описание курганов. В. Пассека.

Курганы и городища в Харьк[овской] губер[нии]. В. Пассека.

Курганы и городища Харьковского, Валковского и Полтавского уездов. В. Пассека.

Киево-Печерская обитель. В. Пассека.

Праздник Купало.

Историко-статистич[еское] описание Харьк[овской] губернии].

Головатый (материалы для истории). Квитки.

Киевские Золотые ворота. В. Пассека.

Шведская могила под Полтавою.

Малор. поверья.

Харьк[овская] троицкая ярмарка. В. Пассека.

Розмывки.

Святки, сочельник, богатый вечер, щедровки, Новый год.

Слобода Каплуновка.

Окрестности Переяславля.

Куряжский Преображенский монастырь.

Устное повествование Коржа, бывшего Запорожца.

Веснянки. В. Пассека.

Основание Харькова (предание). Квитки.

[9]

Ох, какой тип! Совсем, совсем новый! Рассуждения о Н. Человек дальновидный, больше ума, чем роста, – подвиг <прогресс> поделом в Париже. Мак. Н. физиономия пронзительная, дальше отца пойдет. Отец строгий малый. Полиция, исправник – у нас только как бы содрать – сырая какая-то полиция наша. Рассказ о Севастополе. О Кавказе. Мы кругом виновники. Отними-ка последнее, сегодня побью, завтра побью, так всякий будет иметь на это укротивность. В Варшаве <сегодня> как мороз – то посильней заберет, то отпустит. Надо говорить за волка и за овец. Спичка больше бревна вспыхивает. Первый Н. скорей бы скочурился, умер. Иного спроси так чистосердечно, скажет – я не знаю, чего я хочу. Извините меня, но я не знаю, я ошибся. Фуражка только мешает, [нерозб.] Принято теперь читать и хорош – прямо таки и лепить. Марка Вовчка читают даже дочерна.

[10]

Ой, кряче, кряче та чорненький ворон

Та у лузі над водою,

Ой, плаче, плаче молодий козаче

На конику та й вороному.

Вороний мій коню, грай ти підо мною

Та розбий тугу мою,

Розбий, розбий тугу по темному лугу

Козакові та й молодому.

Ой, у неділеньку рано-пораненьку,

Ще як сонце не зіходило,

Та збиралася вся моя родина,

Вона мене випровадила.

Провожает мене, моя родинонько,

Та чи не жаль тобі буде,

Як я поїду на ту Україну

Та поміж чужії люди.

Ой згадай мене, моя матусенько,

Ой,як сядеш та й обідати,

Ой, десь мій син, десь моя дитина,

Та нікому та й одвідати,

Ой згадай мене, моя матусенько,

Та як сядеш хліба їсти,

Ой, десь мій син, десь моя дитина,

Та нема від неї вісті.

Примітки

«Це невеличка книжечка, що складається з 27 окремих аркушиків (54 сторінки) ще паризької доби – принаймні у лівому кутку фабрична марка: Papeterie Chartier, 105, Faul s’Honoré. Записи італійською, французькою, польською, німецькою, українською і російською мовами, очевидно двох типів – старі й нові (писані олівцем, почерком, характерним для [18]90-х років).

Італійські вірші, французькі, німецькі й польські цитати й приказки, деякі приватні записи не становлять ширшого інтересу» (О. К. Дорошкевич).

З цієї записної книжечки друкуються тільки українські пісні і деякі записи за автографом, який зберігається в родинному архіві проф. О. К. Дорошкевича.

Публікується вперше.

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 7, кн. 1, с. 139 – 145.