Розрізнені сторінки із записної книжки

Марко Вовчок

<Ласкаве телятко.> Як ласкаве тел[ятко], то його дві матки живлють.

<Мельник.>

Та ви такий, та ви сякий, та ви добр[ий], та ви гарн[ий], та ви умн[ий], та ви… Ох смутку мій! Слів мені бракує! А він спогляда з-під брови та тільки не каже: не радь пугачеві в воду дивиться – знає і так – себто знає, що красень.

<Рибалка.>

<Стрижене.> Поздоров її боже. Сяде їсти, лягає відпочить – стрижене та стрижене. Посвариться – стрижене, сяде любенько – стрижене. Відцурався, господи, втік, утопився.

Навпростець.

– Чого Забарився? – пита лиса.

– Хто переняв? – пита вовк.

Аж у рік придиб[ала], зстаріла, змарніла:

– А я, – каже, – навпростець… прямувала. <Циган. У нас у селі так чимало, лопата – заплата, а бог – нагорода.

Волчий билет.

Нижний чин.

Авгур.

Корреспондент.

Поцелуй.

Кукушка. >

Їжак. Хотела полн[ого] панск[ого] покоя. Жінка вередує: «Ходім де інше». Пішли де інше.

І там не так, не вгодно.

– Ход[ім] до бога за двері, – кажуть, там саме добре. Сіли за дверима.

– А що, їжачку, не казала я, що тут добре буде?

Посиділи.

– А ну, я трохи приодчиню, то ще веселіш буде. Тільки двинула трохи, <коли> а хтось як гримне:

– Ти, мацапуро, чого се хитаєш богові двері? Хоч смілива, а злякалась.

– Хіба не вільно і трошечки відчинить?

– От я тебе перехрещу трошечки! Посиділи.

Жінка позіхнула.

– А ти чого, катова дочко, позіхаєш? Хіба в бога за дверима ліжко?

Почали орати – орати – орати – орати…

– Та щось се ти все ореш?

– Далі.

– А хіба орати хутенько та швиденької Почали орати – орати…

– Далі!

– Як то далі? А як негода? А відпочити трохи? А може, леміш зломався?

Орати – орати… Впорали. Стали скородить. Скородили – скородили…

<1. Іскладна дружина.

2. Калюжка (потроху ув’яз).

3. Нечай. На обидві кута.

4. Лісовничка.

5. Ласий Микита.

6. Великі замисли. Чи буде решето бобу, чи ні?

7. Маленьке лихо.>

Що то пустяковина, таке невеличке, що й не злапать! З часом навчиться, бо добра. Був собі чоловік, що дуже кохався у зіллях та квітах. Так кохався, що всі, що мав ужитки – а мав він чимало, – покинув <кажу усі добра, ужитки> і зник у гаях. Тут вся його розкіш була. Зиму-зимську сидить у земляночці, прислухається, як зимовий котючий віт[ер] шумує, та дума, що то господь дасть, як зілля уродить, а сподівається та тішиться. У позимку дивиться, чи не на сльоту. Бувало і так, що господь посилав то поморозь, то посух – недород – не те квіту, трави не густо, то він журно зажуриться, перетерпить та знов сподівається. Напровесні, аби благий вітрець повіяв (подихав), він вже похожає та дивиться (скресла кр[ига]), чи нема де якого уросту, а як діжде весни, то і світ йому угору піднявся (піднімається). Аби забреніла перша маківочка, вже він коло неї, вже любує, пестує. <Як дасть господь ще літечко^ Починає дерево [нерозб.] тут бруньки, там зав’язь, далі розпуковочки, та все йому як рідні дітки. Розквітли гаї – то в його серці такі квітки. <Восени йому не бракує втіхи. > Восени розкіш потроху минає, а таки не зовсім й зубожіє: піклується насіннєм, окоронкам (пагонці), де збур’яніло, щирець опорядує. А узимку знов як укріпить <візьме> морозами кріпкими – торішня надія. Ой та зрадлива часом!

<Отсе улітку. > І жив такеньки той чолов[ік] довгенько – увійшов у гай молодиком і тут вже в силу вбився. Одвідав його брат – їхав по дрова і здумав: «Ану, я брата побачу – чи не набрався розуму».

– Здоров, братику, а як собі маєш?

А той щирець прокопує – діло було восени.

– А <добре> хвалю бога, братику, – одказує.

– їв теплу хату не хочеш?

– Воронь боже! Я там не виживу.

«Збожеволів Дорогії», – дума брат. Попрощався і <поїхав> потяг додому у теплу хату.

Отсе одного разу улітку <ішов> іде той Дорош стежиною, <вже вечоріло, а ще ясно> саме опівдні, що в гущавині трохи парно. Іде і роздивляється. Господи світе! Великі і красні <твої дії!> одвічні утвори твої! А навкруги <зеленіє квітом та цвіте> усе роззеленіло, цвіте і душне, аж в очах миготить і в голові завертає. Може, де й потаїлась торішня угніль та не видно, бо скрізь поняло <свіжим листом, кучерявим> зіллєм, квітом.

Коли не дуже далеко щось заспівало, чи що. <Коли не дуже далеко [нерозб.] щось шелеснуло. Співало, чи Що>. І такий голосок скрадненький. Він на той голосок і бачить – наізбоч стежини <над річкою, де над, там> у роздольці, де старі дерева купами сплітаються, сидить така, як боженятко. Він трохи схаменувшись, вітає, а вона, трохи ніби злякавшись, всміхається.

– А я, – каже, – от тут заходилась малевати.

Та й показує. Що <Намальовані квітки> в неї перед очима, те й намалевала <тиху заводь, латаття, а по березі вище по устронях по берегах порясно квіту – [нерозб.] хусточки (конвалія), вище на устронях ласкавчик, черевичник гаєв[ий], божі ручки, дружелюбки, – й не перелічити – як росте пашниця. Так і так наче гіллячко має, а квітки цяпочки пахнуть. > – вона і малює. Він не зна, що й сказать.

Далі пита <знайшов річ>.

– Мабіть, дуже в зіллях та в квітках, у божому твору кохаєтесь? <Пита.>

– Ге! – каже. – Дух за ними роню!

Розмовилися і здається йому, що якоюсь новою квіткою незмірно пишною господь його очі тішить. <На другий ранок. Перебув ніч як…>.

Чи відпочив, чи ні, рано-порано до тій… де малярку бачив. Сказала прийду. Дожидав довгенько, а таки діждав…

…до угроз избить всякого, кто осмел[ился] непочтит[ельно] отнестись к Е. П., нельзя назвать доблестн[ым] с ее стороны подвигом.

Все прошло, как огнем прижгло.

Будь честен (91 год).

Окаменила сердце бедность.

Щоб то вони прочитали, якби вона (голова) прозора!

Крик, в кот[ором] слились все годы слез, жалости, горя и отчаяния.

Иногда думаешь: «Господи! работаешь, мечешься, а смотришь – все съели, все поносили и опять беда, опять ярмо».

[…]

< Кукушка >

<Посл[едний] поцелуй.>

Вечно на последнем] месте! Это образовало] непреодолимое] стремление], желанье <жажду> первого. Оно палило, как неудерж[имая] смертельная] жажда, кот[орая] все пересилит] – расчет, жадность. […]

Скука пожирающая.

Звук. Нет (мотив какой-то).

Без рук.

С терпением до дна выпил свою чашу горечи. Он мог теперь слушать, что угодно. Его старое сердце уже не трепетало от негодов[ания] и скорби. Он нашел успокоенье и бесчувственный труп был равнодуш[ен] ко всему.

Тепер другий пан – бідність, вбожество.

Цей луччий: йому хоч язик покажу.

Важко, тяжко, а уплили годи, як вешнії води.

Годы непосильного труда и лишений, бессон[ные] тревожные] ночи, безрадостные дни давали себя чувствовать, выразились в слабости и усталости. Крепк[ая] машина, работавшая] без устали в холоде и голоде, ослабела. Его время пришло.

На призву! Призва – пора.

Тепер я високоставленик! Нікому – нічого!

Якби вкинуть мою стару, то всі жаби повискакують – така! А прожили укупі трохи не цілий вік!

Крик, зик… Господи боже! То мені вже весело, як полягають, та тихо.

Не було коли багато роздумувать, а все, дочапавши до 91 року, дещо в голову вкинулось.

Примітки

Тут занотовані дуже конспективно деякі фольклорні сценки («Мельник», «Стрижене», «Навпростець», «Їжак» та ін.), подані назви творів Марка Вовчка. Подекуди зроблені записи суто особистих переживань, думок.

Мова українська, російська, французька.

Чернетка, писана олівцем.

Час записів – 80 – 90-і роки XIX ст. – початок XX ст.

Друкуються за автографом, який зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, в архіві Марка Вовчка, ф. 4, од. зб. 462.

Публікуються вперше.

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 7, кн. 1, с. 167 – 171.