П’ять уривків з невідомих творів

Марко Вовчок

1

Колись-то, колись оце діялось – давно дуже. Ще тоді моя мати дівовала, черв[оним] маком уквічалася, мого батька з старостами сподівалася.

Наше село глухе – хто іде до міста, то не двічі, не тричі коней попасе, одну річку убрід перебреде, другу греблею; одним гаєм пройде, другий обмине, та три гори, та чотири яри, та зелені луги – тоді вже у місто попаде. Село на горі красовал[ося], куди поглянеш – далекості оком не окинути – чорніють, сивіють далекі гаї, зелен[іють] близькії, голубіють гори, чорніє роля, блищать води ріки і озера і тихії затоки в очеретах.

А зблизька, якраз проти села по тім боці, панська садиба – панував там пан з Москви.

Тихо по тім панськ[ім] боці, ані пісні почути, ані голосу. Будинок кам’я[ний] давній, аж посивів наче, з баштою. Пан був нежонатий військовий. Ус в його довгий чорний, око хиже, бистре. Тоді часто воювали – то там гримнуть гармати, то там задзвонять у шаблюки, і пан тільки часом навідував свою садибу – більш воював. Востаннє повернувся він весною. Голова по самі брови замотана білою холстиною. Вселився, і стали світиться увечері темні вікна. По рундуці часом прохожує пан понурий, і метушилась панс[ька] челядь.

На одшибі у розлеглій долині сидів хуторцем поляк. За деревами [нерозб.] біліла. У шляхтича дочка та стара Магда.

2

Іду я та іду. Вже у такі бескеди зайшла, межи гори. А гори поросли темн[ими] гаями глухими. Стежки розбігаються, наче хто з золот[ого] клубка пересновав, ні сонця, ані вітрика, а тепло так і віль[но] дихати. Несу дитинку. Спить, ручечками мене за шию обхопивши. Іду. Вже ніч землю обійма. Вже нічого не бачу. Сіла під сосною, пригорнула дитину та й сиджу. Хоч би лист шелеснув, пташка озвалась – тихо. А темно, аж чорно. Прислухаю, як моє серце б’ється, як дитина дише, а думка все одна: «Кудою іду? Де притулюся?»

Діждала світу. Як виграло сонечко, прокинулась дитина, дивиться, немов пита: «Де се ми зайшли?» – веселенька.

І знов гаєм іду. Опівдні вибрел[а] на шлях, бачу якесь село – біліють хати і висока дзвониця блискає. Побоялася, обійшла село, подалася у степ, а в степу могили й далеко видно. Бачу – чоловік оре. Чи не поспитати, де я опиняюся[?] Чоловік мене зобачив. Кланяюсь йому, а сама так боюся, аж в очах темніє.

– Боже поможи, дядечку. Чи далеко до Терещихи?

– До Терещихи? Не знаю, не чув, що то за Терещиха.

– Не чули? То десь далеко?

– Може, так бути.

Сам зирнув на мене з-під сивої брови.

– Я туди беруся… до родичів.

– Боже поможи.

А в мене й голосу далі не стало.

– Дядечку! Я панська… втекла…

– Втекла, то втекла.

3

Жила я в матусі в кінці села, в убогій хатинці. Ні птаства, ані товару у дворі. Повіть, хлівець до землі прильпнули, почорніли. Тільки й веселила око груша гілляста. Улітку граюсь було під тою грушею. Підбільшала я і смутно мені самій. Мати хоч і жалує та така смутная, похмура – більш в неї сліз, ніж сліз. Біжу до дівчаток й вільніш стане.

4

Мій дядько був чумацьк[ого] роду з діда і з прадіда і сам незгірший уродився – щирий чумак був! Іде було у ярмарку, то геть вищий од усіх і його звідусіль видно, а ступа шамкая. Тепер і не побач[иш] так[их] людей. Батько його вмер і мати, то він сам собі хазяїн був. Старі б[ули] заможненькі, одного сина мали, то хороше йому хазяйствечко спорядили. Старі тільки хитають головою: «Ох, час тобі женитися, час, голубе!» Так не те йому на думці. Як зріс у чумацтві, то дорога та дорога, мов у воду тягне, у ту дорогу. «Піду чумакувати!» – та й годі!

Що ж, сам собі пан. Боже тобі пом[ожи]. Коли така твоя воля і доля.

Почав ладитись – воли парує, ярма…

5

Домок новенький, у 3 віконечка і в середньому дівчина стояла така, що й не сказати, і розкидала очима по ярмарку. Молоденька дуже, а така поважна; чи того, що ворота нові, чи того, що сама хороша.

– Брате! – кажу. – Подивись!

Він став дивитись та пильно – аж очі її на себе звернув. Ніби умилася й зчервоніла. А він усе та підходить до віконця.

– Хороша, – каже, – хороша.

Тут стукнула хвіртка, вискочила молодичка у червоним] очіпку, в зелененькій ряб[ій] спідниці, жвавенька, кирпатенька.

– Боже! Якого людейі Коли б же той ярмарок та щодня! Побіжу ж я, роздивлюся трохи.

А дівчина: «Зажди, Парасю».

– А що? – підкотилась, мов клубочок, Парася під оконце.

– Та чого се під нашими вікнами стали оті чужаки? Парася до нас: «А чого се ви тут вкопалися?»

– А хіба тут місто закуплене? – одк[азав] Микита.

– А як закуплене?

– Може, ті мужики продають що, – промовила дівчина та згоріла вся й додала, – чи козаки вони…

– Що хочете спродати? – Парася.

– Вони, ті мужики чи козаки, – каже Микита, – не хочуть продавати – тільки дівчиною полюбовали та й підуть.

І пішов. Я за ним. Коли він знов вертається.

– Дівчино! – каже. – Ще тобі слово: не буде сорому і в уста тебе поцілувати хоч мужику, хоч козаку…

А дівч[ина] і побіліла, і знов почервоніла, і розсерд[илась], і ніби злякалась. Параска вже зникла. Тільки черв[оний] її очіпок по ярмарку зіркав…

Примітки

Уривки за своїм змістом близькі до «Народних оповідань».

Час написання – 50-і роки XIX ст.

Чистові варіанти, написані олівцем.

Вперше опубліковані в журн. «Радянське літературознавство», 1962, № 5.

Друкуються за автографами, які зберігаються у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, в архіві Марка Вовчка, ф. 4, од. зб. 463.

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 7, кн. 1, с. 102 – 104.