1. З пащеки смерті
Вал. Злотополець
Твердиня-«Січ». Дикуни-людоїди. «Людоїди людяніші, ніж гнобителі чужинці!» Один запорожець проти трьох в оборону поневоленого.
На другий день прокинувся Микола з іншими думками та настроєм аніж учора. Усі вчорашні міркування здались йому безглуздими та смішними.
«Уже так довго тут живу», – міркував він, – «а ні разу не довелося мені бачити жадного дикуна. Оце найкращий доказ, що їх немає на острові. Мабуть вони припливають із сусідньої землі, справляють свій проклятий бенкет та й одпливають додому. Ото щастя, що занесло корабель на цей бік острова, а то таки не з медом було б мені, коли б попав у їхні руки.»
Як-не-як, але вирішив наш козак трохи краще захистити свою домівку. Насамперед задумав Микола за рядом дерев, що росли перед печерою, розвести ліс. Рістня повинна була замаскувати оселю від бистрого зору дикунів. Для цього посадив наш козак більш як дві сотні гілляк із дерева схожого на вербу, що дуже швидко прийнялися. І Микола сподівався, що незабаром густий гай зазеленіє навколо печері.
Скеля, в підніжжі якої наш пустельник видовбав собі печеру, була не дуже-то широка. А що складалась вона з лупкого каменя, то й не важко було її продовбати наскрізь. Отже, коли б не вдалось оборонити від дикунів входу печери, завжди можна було врятуватися через другий отвір.
Продовбуючи підземний хідник, Микола використовував бите каміння та землю до оборони так, що незабаром навкруги домівки взносився високий вал. А що шанці робити був він митець неабиякий, задумав перетворити свою оселю в справжню твердиню на взірець запорозького зимівника.
У кількох місцях поробив отвори наче малі віконця-стрільниці, крізь які, не виставляючись із-за вала, міг перед собою все бачити. А щоб зручно було вилазити й злазити з валу при обороні, поробив подекуди східці. Тепера почував себе зовсім забезпеченим од несподіваного нападу.
І віднині називав уже наш козак свою домівку-твердиню не інакше як «Січ».
Та проминув місяць, другий, ба й рік, – а людоїдів як не було, так і немає. І поволі забув Микола про них зовсім.
Серед життя без жодних цікавих пригод і не зглянувся він, як жовкло й знову зеленіло листя, як карб за карбом значив на дереві прожиті роки. Аж десь на дев’ятому році таке сталося, що цілком змінило його дотеперішнє життя.
А трапилася ця пригода одного погідного ранку, коли Микола, зайнятий як звичайно своїм човном (бо хоча проминуло вже стільки років, таки не покидав раз задуманого діла), збирався трохи відпочити.
Отже, саме влігся він горілиць на траву, коли бачить, що з-за ліса дим чи курява знімається. Скочив мерщій та й подався додому, миттю по драбині виліз на скелю, з якої видно було цілий острів, глянув у той бік, звідкіль, як йому здавалося взносився дим угору, та й задеревів: при березі вгледів кілька човнів та байдаків, а трохи далі, на побережжі, вело танок довкола багаття чоловіка може тридцять червоношкірих, напівголих людей. То розбігаючись, то з дивовижними рухами й скоками беручись за руки, кружляли вони наче чорний обруч.
«От і діждався гостей», подумав Микола. «Зачіпати вас не збираюся, а як схочете напасти, то вчуєте на своїй шкурі, чи легка козацька рука.»
Отаке вирішивши, запорожець зліз мерщій зі скелі, перевісив через плечі лука, за пояс устромив сокиру, узяв списа та й виліз ізнову на скелю. – «От погань проклята!» аж скрикнув Микола стиснувши кулаки з люті, коли побачив, що дикуни вивели з байдака двох бідолах та й волочуть по землі до вогнища. Яка жде їх доля, не було й сумнівів: полум’я розпаленого багаття та розлютовані дикуни свідчили про це найкраще. І Микола не помилився: кілька дикунів кинулося на одного з бранців, ударили ним об землю й з гарчанням мов вовки почали шматувати свою здобич. Спочатку кров ударила Миколі до голови. Стиснувши в руці списа, готувався вже він зопалу, будь-що будь, кинутися на ворогів.
Та потроху розум переміг. Миколина лють минула. Почав метикувати. – «Адже ж це дикуни», думав він, «які не знають нічого про єдиного Бога, живучи звірячим життям. А хіба ж можна лютувати на звіря, коли він кидається на іншу тварину й поїда її?»
І загадався козак… Зненацька гірка усмішка скривила йому уста. – «Ні, ні!» скрикнув він мов од лютого болю, – «сто тисяч разів людяніші ці дикуни від гнобителів-чужинців! – Дикуни їдять своїх бранців мертвими, а зайди-чужинці жеруть нас живцем!»
І ці болючі гадки зовсім одібрали в козака охоту втручатися в чужу справу й ставати за суддю межи дикунами.
А тим часом другий бідолаха-бранець стояв непорушно ждучи своєї черги. Та зненацька, коли побачив, що дикуни не звертають на нього жодної уваги, кинувся навтіки. Летів у смертельнім жаху якраз до Миколиної печери. За ним бігли навздогін троє дикунів. Віддаль межи втікачем та дикунами ставала щораз ближча. А як почав неборака добігати до Січи, раптом пекучий сором почервонив Миколі обличчя.
«Невже ж він – запорожець, лицар та заступник покривджених, попустить нерівний бій безборонного проти трьох?! І де? – Біля порогу Січи!… Ні, ні! – Неславою вкрив би це велике ім’я!»
І вхопивши списа, Микола миттю збіг зі скелі. А як учув тріскіт галуззя й шарудіння листя, вискочив зненацька й з криком: – «Стій!» загородив утікачеві дорогу. Бідолаха так і задубів: широко розплющеними очима дивився на Миколу, що здававсь йому в шкурах якоюсь несьогосвітньою істотою; тремтів од жаху не знаючи, чи впасти Миколі до ніг, чи бігти далі. Микола на мигах показав утікачеві, що оборонить його від напасників, побіг до першого переслідувача й проткнув його списом. Дикун із криком повалився на землю. Те саме сталося й з другим переслідувачем. Третій переляканий, схопивши лука, прицілився на Миколу. У повітрі свиснула стріла й Микола вчув біль коло самого герця. Та стріла відбилась од шкуратяного вбрання. Миттю кинувся запорожець на ворога й тої хвилини, як той натягнув уже вдруге тятиву, ударив його в груди списом. Дикун без зойку повалився мертвий. Тепер оглянувся Микола на врятованого втікача.
Бідолаха стояв переляканий на тому ж самому місці. З очей йому було видно, що не здає собі справи про те, яка його жде доля. Покірно, мов мала дитина перед старшими, ждав він од Миколи порятунку або смерті.
І шкода стало нашому лицареві бідолашного дикуна: на мигах показав він урятованому, щоб той без страху підійшов ближче. Дикун послухав: тремтячи на цілому тілі, почав підходити до Миколи. Щокілька кроків спинявся й ставав навколішки, простягаючи з благанням руки до свого порятовника.
Микола стягнув із голови шкуратяного шолома, щоб показати переляканому дикунові, що він теж людина й нічого йому боятися. Тепера тільки дикун приповз до нього, поцілував землю й ліг плазом біля Миколиних ніг. Микола зрозумів, що дикун оцим оддає себе рятівникові в неволю, якось неприємно стало нашому козакові й він мимохіть промовив: – «Невольника мені не треба: запорожець усе життя б’ється з невольництвом. Уставай, парубче, й будь мені за друга!» Та не зрозумів дикун Миколиних слів і тоді тільки підвівся, коли запорожець діткнувся до нього лагідно рукою й сам підвів із землі.
Смагляве лице дикуна, вірлиний ніс, довге, чорне волосся й бистрі очі, – нагадали Миколі відразу індіан, про яких стільки наслухався від Джемса. – «Еге, тепера знаю, куди я попав!» подумав він. «Це Америка: нова, повна несподіванок країна, яку відкрив Колумб [49]. Он куди козака загнала доля! Не поймуть віри козаки, як верну коли на Запорожжя!»
Потім на мигах Микола показав індіанинові, щоб узяв луки й стріли забитих дикунів і йшов за ним. Та спритний був індіанин: не ворухнувся з місця й лише давав знати своєму визволителеві, що треба закопати трупи, бо дикуни розшукуючи забитих товаришів, натраплять на слід Миколи. Козак наш кивнув головою на знак згоди й дикун почав вигрібати руками яму. Добре не зглянувся Микола, як трупів уже не було видно: тільки трохи втоптаний пісок зраджував могилу. Тепера вирушив Микола додому, а слідком за ним дикун. Незабаром обоє прийшли до Січи й вилізши на скелю, почали стежити за дикунами.
Становище Миколи було все таки не дуже то веселе. Не підлягало сумніву, думав він, що дикуни після бенкету підуть шукати своїх товаришів, а тоді не минуть і печері, – силою вдеруться на вал і Миколі лишиться одно: загинути в обороні Січи й визволеного небораки.
Тим часом дикуни вели далі танок довкола вогнища й вимахуючи руками підкидали кістьми. – «Це певно в них уже по бенкеті. З бідного бранця зістались тільки кості, якими вони тепер забавляються», думав Микола. «Хвилин іще мабуть кілька – й мені треба сподіватися гостей у своїй печері Час подумати добре, що робити: чи втікати, чи злізти зі скелі до печері й там боронитися.» І якась лють охопила козака: стиснув кулаки й крізь зуби промовив: – «Не діждете, щоб запорожець утікав од ворогів. Головою накладу й тоді тільки ввійдете до Січи!» Вирішивши битися до останнього, зліз він по драбині на подвір’я, а за ним дикун.
Аж розплющив очі індіанин, як увійшов потім до печері: такого пишного палацу не бачив мабуть іще зроду. Та не можна було гаяти часу.
Микола вхопив списа й сокиру, давши дикунові зрозуміти, що буде боротися до загину. Той зрозумів його: стиснувши кулаки, почав бити в груди, вимахуючи руками в сторону берега, наче хотів сказати, що й він боронитиме пишний палац свого визволителя від ворогів, доки стане сили. Микола дав дикунові лука, стріли й другого списа, поставивши на варті біля малого отвору, сам став на другому кінці й виглядаючи крізь стрільницю в далечінь, ждав нападу.
Так простояли вони з годину, коли тут пронісся зненацька дикий крик, вереск та зойк. Микола дав знак дикунові, щоб готовий був до бою кожної хвилини, але після цього настала тиша. Потім ізнову залунала дивовижна суміш вереску й виття, але цим разом ближче. За хвилину крик ізнову затих. Аж раптом коло самісінької огорожі розітнувсь якийсь голос, немов гукаючи, й у корчах почувся тріскіт. Миттю переморгнулися наші січовики напнули луки й ждуть, щоб першому, що покажеться в кущах, не дати й зойкнути. Очі їм блищали, а руки трохи тремтіли з нетерплячки. Та голос затих і тріскіт теж.
Отак простояли Микола й його завзятий джура [50] аж до вечора. А що не чутно було більше ні гукання, ні свисту, поліз наш козак на скелю на розвідини. Ані людоїдів, ані човнів при березі вже не було: видима річ дикуни відпливли, не знайшовши товаришів.
Побачивши це, ізліз наш завзятець зі скелі й поклавши зброю, зготував для себе й для дикуна вечерю. Під час роботи Микола розглядав ближче свого нового товариша. Червоно-сіра шкура вилискувала дикунові мов помащена олією, довге, чорне як вугілля волосся, не вилося кучерями як у Муринів, а спадало гладко, як у дівчини, що обітне коси. На вухах у індіанина звисали якісь мушлі й стирчали різнобарвні пера з птахів, а зуби йому біліли немов слонова кість.
З розмови Микола дізнався, що звуть індіанина – Чінкадавін, а це індіанською мовою значило – «бистрозорий». Так прозвали його за те, що в леті міг устрелити птаха.
А що Чінкадавін був голісінький, вирізав Микола шматок шкури й немов фартуха прив’язав йому на поясі.
Пустельник наш невимовно тішився своїм новим товаришом і радий був поводитися з ним як із рідним братом. Але не знаючи, що криється в душі дикуна, вирішив показати Чінкадавінові, що він тепер у полоні та мусить слухати кожного слова свого пана й володаря. І звелів дикунові кликати себе каціке, бо чув од бувалого матроса, що так звуть індіани своїх ватажків.
Дикун зрозумів це слово краще ніж рухи, якими Микола хотів показати Чінкадавінові, що він йому пан. На лиці індіанина заграла радісна усмішка й на знак того, що він розуміє, чого хоче від нього пан, повторив кілька разів слово каціке. Потім дикун ухопив списа, встромив його в руки Миколи й приклав вістрям до своїх грудей: цим хотів надісь показати, що слухатиме свого пана й віддає своє життя в його руки. Тоді Микола з гідністю гетьмана звелів індіанинові сідати за вечерю. Чінкадавін присів на землі коло Миколиних ніг.
По вечері їх Ясновельможність ласкаві були наказати своєму підданцеві лягати спати. Та наш гетьман був обережний і звелів джурі спати на дворі: бо не знав іще добре, чи вірний буде йому дикун і чи не схоче часом уночі згладити з світу свого порятовника.
А що Микола був дуже втомлений сьогоднішньою пригодою, то видоївши лями, зараз же заніс усю зброю до печері, поклав у головах, щоб бути напоготові, ліг на сіно й заснув твердим сном.
Примітки
49. Крістоф Колумб – сміливий генуезький мореплавець, що наприкінці XV ст. відкрив Америку.
50. Джура – молодик, що товаришив у походах запорожцеві, слуговуючи йому та доглядаючи його коня н одночасно навчаючись од свого лицаря військової справи. У лицарів інших європейських народів такі джури називалися зброєносцями.
Подається за виданням: Злотополець В. Син України: історична повість у 3 частинах. – Київ-Кам’янець-Відень: видавництво т-ва «Вернигора» у Києві, 1919 р., с. 115 – 121.