4. Вивантаження розбитого корабля
Вал. Злотополець
Збудування сплава. Огляд корабля. Жах Чінкадавіна перед огнистою зброєю. Корабельний щоденник. 30.000 фунтів стерлінгів.
Ледве почало розвиднятись, як Микола розбудив свого джуру й обоє взялися до роботи. Цілісінький день працювали вони безупинно так, що того ж іще вечора скінчили сплав. А збили його ось яким способом: грубезні стовбури дерев зв’язали в два ряди мотузками, посплітавши ще гнучкими та міцними дубцями індіанської верби. Отож вийшов дуже міцний сплав, стіп десять завдовжки й стільки ж майже стіп завширшки. Також не забули наші майстри будувати сплав край берега та ще й на округлих пеньках, щоб без труду спустить його на воду.
Другого дня вранці почавсь як звичайно відплив моря. Не гаючи ні одної хвилини, спустили наші острів’яне сплава на воду, а хвилі самі гнали його мов струєю на повне море. Проминуло з півгодини й Микола з Чінкадавіном підпливали вже до корабля.
Серце забилося в нашого козака, коли побачив перед собою велике європейське судно. Його першим бажанням було, щоб корабель був не розбитий і щоб ізнову можна було ним пливти. – «Хоча небезпечно воно пускатися в дорогу самому», думав Микола, «бо ж керувати судном на повному морі ледве чи зумію, але ж піду на відважне. Може Бог змилосердиться над козаком. Коли не пощастить мені допливти до Європи, то принаймні діб’юся до якої-будь європейської оселі на побережжі Америки. Все ж таки певніше буде пливти кораблем, аніж малим човном.»
Отак роздумуючи, обплив він навколо корабля, оглядаючи скелясту мілину, на яку осіло судно.
Наприкінці, хоч як це було Миколі тяжко, вирішив, що й думки не може бути зрушити корабель і спустити на повне море, бо ураган кинув його межи дві скелі. Там осіло судно так міцно, що ніяк не можна було його зворушити ні взад, ні вперед. «Тут стоятиме воно довго», подумав сумно Микола, «аж поки хвилі не розіб’ють його до краю; треба рятувати, що можна буде.»
По линві виліз наш козак на поміст. Чінкадавін, який іще не міг забути вчорашньої пригоди, ледве зважився лізти за своїм паном. Отже, хоча тремтів на цілому тілі, бо знову зустріла його ця «рогата потвора», пішов проте за Миколою.
Але цим разом «потвора» не була вже такою грізною, бо лежала без сил на помості й не могла навіть підвести голови: вже три дні як ніхто не давав їй їсти. Микола відразу догадався, чому саме цап так охляв і почав шукати сіна або чого іншого, щоб дати зголоднілій худобі. А що він добре знався на будові корабля, то незабаром цап смикав принесене сіно з руки Миколи й жадібно жував, а Чінкадавін придивлявся цікаво до незнаного звіря, перед яким не відчував більше ніякого страху.
Тепера почав Микола як слід оглядати корабель. Переходив із одного відділу до другого й на превелику свою радість знаходив на кожному кроці річі, на які на Вкраїні не звертав навіть уваги, але на відлюдному острові були вони для нього неоцінним скарбом. Тут стояли повні лантухи рижу, сухарів, муки, збіжжя; там ізнову – барила горілки, рому й вина, там – бочки пороху й куль. У другім місці було складено гармати й цілими стосами валялися рушниці, пістолі, шаблі. У Миколи заблищали очі, в жилах заграла вкраїнська кров: він не міг здержатися й почав вибирати рушниці, пістолі й, яко знавець, оглядати шаблі.
Намилувавши зброєю, пішов наш козак дані й натрапив зненацька на сокири, пили, долота, свердли, гемблі та шершебки, молотки, цвяхи, ножі й ножиці та інше знаряддя. – «Ось тепера заведу господарство!» – тішився наш острів’янин, – «не буду вже цюкати кам’яною сокирою й кам’яним молотом, як первісні слов’яне 5000 літ тому. А ось і горшки, миски, тарілки, ложки, чарки та інший посуд. Придасться, придасться!» – промовляв він подумки, одчиняючи інші дерев’яні скрині. Зненацька крик радості вирвавсь йому з грудей: перед Миколою лежали нові вбрання, білизна, чоботи, черевики, шапки й багато, багато іншого.
Переглядаючи ці всі скарби, Микола й забув про Чінкадавіна. Той стояв наче закаменілий, дивлячись зі здибуванням, а деколи й острахом на всі ці незрозумілі, дивовижні річі. До чого вони були, індіанин не міг пояснити собі ніяк, та догадався, що це мусить бути якийсь неоцінний скарб, бо його пан раз-у-раз то скрикував радісно, то потирав руки, то приміряв до себе ці дивні річі, перекладаючи їх із місця на місце й розмовляючи з собою, як дитина.
Коли Микола переглянув усі кабіни, схотів піти оглянути самий спід корабля, та його залила вже води, яка вдиралася через пробиту дірку. – «Треба поспішати», думає Микола, «а то вода все більше підходить і корабель що-раз більше потопа. Та що ж тут брати найперше? І це здасться, й це необхідне, й це вабить.»
Та недовго вагався козак! – Насамперед узяв бочку пороху й барилко куль, по кілька мушкетів, шротівниць [53] та пістолів і дві шаблюки. – «Вірними друзями будете мені!» каже Микола. Потім узяв по два вбрання для себе й для Чінкадавіна, двадцять сорочок, дві сокири, дві пилки, два гемблі й шершебки, дві штаби заліза, молот та кілька інших знарядь, паперу, чорнила й кілька пер, кресало з губкою, лантух сухарів, барило горілки й рому, полотна сувій та цапа з козою.
Оце все було на думку Миколи необхідне. Зате лишив він багато такого, за що певно інший європеєць ухопився б насамперед, а саме: цілу скриню золотих англійських грошей, яких було більш як 30.000 Фунтів стерлінгів [54]. – «Лежи собі, людська мано!» сказав запорожець згірдно, г не засліпиш вам, блискучі скарби, козацьких очей!» Проте він подбав забрати з кабіни корабельного щоденника [55] та інші документи, щоб повідомити колись про нещастя родичів тих бідолах, які загинули на кораблі. До припливу, а ним думав Микола скористуватися при повороті до берега, треба було ждати з годину. Тому постановив наш острів’янин використати цей час, щоб по стількох літах злиденного життя знову пообідати по людському.
Отже приніс він до капітанської кабіни шматок шинки, хліба, масла, бриндзи та пляшку вина й поклавши оце все на столі, засів із Чінкадавіном на гарних шкуратяних фотелях. Уже одно те, що міг після багатьох років сидіти при гарному столі та їсти як людина з тарілок, справляло нашому острів’янину незвичайну приємність. А про страви вже й не говори, особливо хліб, про який він так часто згадував. Щоб відчути всю Миколину радість та задоволення, треба б побути самому на відлюдному острові десять літ серед безперестанних небезпек, страшної нудьги, безмірних невигод та злиднів.
Чінкадавін ніяк не міг отямитися. Він здивовано дивився на свого пана й видно було, що його первісний розум не здає собі ясної справи зо всього пережитого. А вином, яке подав йому Микола в гарній чарці, змочив тільки уста, бо Чінкадавінове піднебіння звикло лише до води й не могло перенести міцного напою. Та зате паляниця сподобалась йому дуже.
Нарешті, якраз коли вже наші острів’яне скінчили свій бенкет, надійшов час припливу. Обидва стрибнули швиденько на сплав навантажений річами й незабаром хвилі щасливо донесли його до берега.
Чінкадавін був незвичайно цікавий, до чого саме всі ті річі, що вони привезли й якими так тішився його пан. Микола здається відгадав думки індіанина й хотів йому зробити несподіванку. Він сховався за кущі й убрав на себе білу сорочку й одіж офіцера, узувся в черевики й білі панчохи, до боку прип’яв шаблю, а на голову вдягнув капелюха, – й отак перевдягнений вийшов зненацька до Чінкадавіна. Той 3 переляку подався назад. У голові індіанина ніяк не могло поміститися, щоб це був його пан; спочатку Чінкадавін був навіть певний, що перед ним стоїть надлюдська істота. Микола сподівався цього, потім дав Чінкадавінові одіж моряка, показуючи як треба вдягатися.
Чінкадавін послухав, одначе проминуло чимало часу, заки він упорався з цим ділом: це ж була для нього новина й така проста річ, як одягатися, представляла індіанину незвичайні труднощі. Раз-у-раз одягав він щось не так як треба було: сорочку наприклад хтів одягнути доконче на ноги. Напослідок таки з бідою вбрався в неї, але прийшла черга на шаровари: їх хотів натягати неодмінно з холош. Нарешті, по кількох спробах, удалося Миколі вбрати Чінкадавіна як слід.
А що за радість була для індіанина! З криком скакав наче мала дитина, раз-у-раз поглядав на себе, оглядав своє вбрання й усміхався щасливий то до Миколи, то сам до себе. Лиш одним був Чінкадавін незадоволення: черевиками. Вони його тиснули й хоч як намагався він зробити кілька кроків, спотикався й наприкінці попросив Миколу, щоб той дозволив їх не одягати. Черевики здавались індіанинові непотрібними й невигідними. Микола з усмішкою згодився. Він узагалі не хотів і не думав примушувати свого джуру робити що-небудь проти волі.
Коли так вони обидва переодяглися, показав Микола Чінкадавінові, до чого саме може здатись їм сокира й інше знаряддя, яке індіанин бачив уперше. Одним махом зрубав Микола дерево, обтесав його й каже. – «Ось і щогла вже готова. Розіпнемо полотно – й вітрило хоч куди! Тепера не треба нам ждати ні відпливу, ні приплива моря.» Чінкадавін стояв здивований. Він ніяк не міг зрозуміти, що за сила в цій сокирі й дивився на Миколу з іще більшою пошаною.
– «Так, друже!» обізвався Микола до Чінкадавіна. – «Тепера кожне діло аж горітиме в наших руках. Але поки що, збігай до Січи видоїти лам, бо ми забули про них уже другий день, а я докінчу вітрило.»
Під час неприсутності! Чінкадавіна Микола набив одну з рушниць. Він наперед уже тішивсь, як то здивується й перелякається індіанин, коли вчує стріл рушниці. А коли Чінкадавін вернувся, дивуючись, що Микола за цей час скінчив уже вітрило, побачив Микола, як над хвилями зірвався сокіл і летів просто до нього, а в кігтях йому тріпотала зловлена риба. Микола вхопив рушницю й крикнув: – «Вважай-но, Чінкадавіне!» Ледве він це сказав, як розітнувся стріл і сокіл упав у море.
Що сталося з індіанином, можна собі уявити. Він здригнувся й в один мент лежав мов мертвий на землі. Тіло йому тремтіло, та боявся піднести очі. Чінкадавін одразу згадав страшного поганського бога Тупана, або громовика, який був пострахом для індіан. І тепера він був певний, що його пан, який від недавнього часу творить що-раз то нові для нього й незрозумілі діла, це не був звичайний каціке Микола, а таки самий бог Тупан.
Микола сміючись підійшов до індіанина й почав гладити його й промовляти лагідно, як лише вмів, щоб не боявся, щоб підвів голову й устав. Нарешті Чінкадавін розплющив несміливо очі, підвівся трохи й стоячи навколішках, простягнув до свого пана тремтячі руки, наче хотів просити його про помилування. Із безмірного жаху перед Миколою він не міг промовити ані слова.
Тепера тільки Микола зрозумів, що індіанин уважав певно його, коли не за якого поганського бога, то що-найменче за якусь надзвичайно могутню людину, й почав собі дорікати наш козак, чому раніше не попередив Чінкадавіна й не роз’яснив йому, в чому саме діло. Отже він підвів Чінкадавіна, хоча той ніяк не хотів на це згодитися, обійняв, показав рушницю й намагався пояснити індіанину, що це вона стріля, а не якесь божество. Потім набив її при ньому й дав джурі в руки, щоб сам переконався, що тут немає нічого надзвичайного. Та Чінкадавін, що вже трохи оговтавсь і почав вірити Миколі, відмовився й прохав, щоб за нього стріляв його пан. Тоді Микола вибрав ціль, примірився й стрільнув.
Мало що бракувало й наш дикун був би вдруге повалився з переляку на землю, бо те, що він бачив і чув, здавалось йому незвичайним і надлюдським: дерево, яке саме вибрав Микола за ціль, було пробите кулею. Микола підійшов туди й звернув на це увагу свого джури, який з тривогою наблизився до дерева й дивився мов не своїми очима. – «Ось бачиш, Чінкадавіне», сказав Микола, «тепера нам нічого боятися нападу ворогів, коли маємо в своїх руках ці штучні блискавиці й громи.»
А Чінкадавін, хоча вже не почував такого жаху, проте все, що бачив на кораблі й ось тут на березі, примушувало його відчувати таку глибоку пошану перед європейцями, а особливо перед Миколою, що просто ніяк не міг зблизитися до нього й кілька днів не зважувався розмовляти з козаком по приятельському, як давніше.
Тим часом наближалася ніч. Усі переживання сьогоднішнього дня скінчилися. Микола ніколи ще не спав так солодко, як тої ночі, бо ж це вперше від дня свого пустинного життя на цьому острові він почував себе майже щасливим. Перед ним розкривалося тепера нове життя, можливість повороту здавалась йому вже не уявою, а чимсь дійсним. І якраз через це Микола почував себе вперше задоволеним.
Другого дня поскладали наші острів’яне всі врятовані річі в гущавину й прикрили їх галуззям, щоб охоронити хоча трохи від непогоди. Потім, як тільки почався відплив моря, сіли на сплав і попливли вдруге до розбитого корабля. Цього разу взяли вони з собою дві добрі гребки й тому пливли далеко швидче, як уперше. – «Що ж брати тепера?» думав Микола. Потім вирішив набрати насамперед дошок, збити з них подвійний поміст і оцим способом привозити речі сухішими, як уперше.
Після цього знову перешукав він усі річі та з їх великого числа вибрав щонайпотрібніше. Одначе Миколі не довелося довго вагатися й надумуватися, бо найнеобхідніші річі лежали вже на березі.
Між іншим цього разу постановив Микола з шести малих гармат, які знайшов на кораблі, взяти хоч одну. – «Здасться», думає він. – «Місце, де складаємо річі, незміцнене, а якраз на цім боці острова звикли дикуни висідати на берег. Що правда, рушницями й пістолями оборонятися можна легко, коли б вони хотіли на нас напасти, та гармата краще їх налякає. Як почують один тільки стріл, то здається не зважаться вже ніколи пливти до мого острова. Та ще як матиму гармату, можна буде гасло дати кораблеві, котрий може колись припливе сюди, що на березі є європеєць.»
Крім гармати забрав Микола ось що: 1. лантух жита, ячменю й третій гороху; 2. скриньку цвяхів та шрубів; 3. десяток сокир; 4. барило пороху й куль; 5. вітрило та 6. гострило, щоб гострити сокири, ножі й інше знаряддя.
До припливу моря треба було ще довгенько чекати й Микола оглянув у якому стані корабель. Вода підійшла вже значно вище, а хвилі вдиралися в нутро й поодривали багато дошок з обох боків. Отже для Миколи було очевидним, що при першій невеликій бурі з судна зістануться тільки розбитки й тому вирішив він поспішати з перевезенням речей. А що вітер дув у бік острова, острів’яне наші не ждали припливу, але напнувши вітрило й гребучи, швидко дісталися до берега. По дорозі Микола надумався й почав дорікати собі, чому не врятував разом із річами грошей.
Щоб узяти собі цей скарб, і думки навіть не було в запорожця. – «Та цілком можливо», міркував він, «що власник цього судна ще живе й припливе колись сюди, щоб хоча дещо врятувати з розбитого корабля. А як часом вірветься хуртовина, з судна й сліду не лишиться. Отже не годиться рятувати лише те, що мені здасться. Треба врятувати й чужі гроші, що складають може єдине майно людини й од якого може залежить її щастя, а то й життя.»
І тому, висадивши речі на берег, Микола вернув чим швидче назад до корабля. Насамперед узяв він тепера гроші. Крім цього забрав іще дві тачки, багато одіжі й білизни, всяке знаряддя, ліхтарню та скриню, яку знайшов на столі капітана, а також одрізав од сувоїв шовку різних кольорів кілька шматків блакитних та жовтих на прапор [56]. А що якраз був приплив моря, пустилися наші острів’яне в дорогу. Хвилі й вітер гнали бистро сплав, так що козаки наші й не зчулись, як опинилися вже біля берега.
«До ночі далеко й спати ще не пора», каже Микола своєму джурі. «Ось покажу тобі, навіщо привіз гармату. Тільки дуже не лякайся, бо це страшніше за рушницю.»
Потім Микола набив гармату й наставив гирло так низько, що куля мусила зачіпати хвилі. Він хотів, щоб Чінкадавін добре міг бачити, як далеко вона полетить. Давши гасло Чінкадавінові, що стрілятиме, Микола підніс запаленого гнота до запалу й тої ж миті розітнувся страшний гук. Хоча Чінкадавін чув уже стріл рушниці й до цього ще був тепера попереджений, проте захилитався й мало що не повалився на землю, як першого разу. А куля, торкаючись моря, зникла в невидній далечині. Та Чінкадавін із переляку навіть недобачив цього. Але щоб показати Миколі, що він уже так не боїться, як першого разу, промовив: – «О, це здорово стріляє! один такий стріл вистача, щоб прогнати тисячі ворогів, які б зважилися припливти на острів. Вони подумають, як і я вперше, що це сам бог – могутній Тупан.»
Тим часом споночіло. Микола засвітив ліхтарню й почав переглядати документи, які взяв із капітанської кабіни. З них сподівався він де-що довідатися про власника й національність корабля. Документи були писані англійською мовою й з них Микола дізнався, що корабель був англійський і називався «Liverpool» [57].
Іще шість днів підряд пливли наші мореплавці то до корабля, то назад, щоб перевезти все, що лише можна було, бо навіть найменша дрібничка здавалася Миколі вартісною й необхідною. І за кожним разом усе збільшувалося та збільшувалося Миколине майно.
Примітки
53. Мушкет – військова рушниця XVI – XVII в., стрій з якої відбувався через запалення пороху від удару курка об кремінь. Шротівниця – рушниця до полювання на дрібну дичину; її набивають шротом.
54. Фунт стерлінгів – англійська срібна монета; рівна буде в часі миру приблизно 25 гривням.
55. Корабельний щоденник – до нього вписує щодня штурман (= офіцер, що дає кораблеві напрям) про найголовніші події на кораблі.
56. Наша нація вживає блакитно-жовтих кольорів з часів незапам’ятних. Уже в Галицько-Волинськім королівстві (XIII – XIV в.) був на гербах золотий лев на синьому полі. Так само за козацьких часів не раз трапляються блакитно-жовті корогви. Ось що напр. стрічаємо в старовинних документах.
Року 1717 полтавський полковник Іван Черняк виправдувався з приводу зробленого на нього доноса:
… «Що до корогов, про які доносять, буцім би то я 8 сотень брав по 10 кіп, то це щира правда. Зібрано було 8 сотень 80 карбованців і за тії гроші куплено шість косяків блакитного лудану на сотенні корогви… А що до решти… то за те справлено полкову корогву та прапор, а лишки – жовтий лудан – віддано на крижі.»
Киевская старина, р. 1890, ч. 153-157.
Кого таке пояснення не задовольняв, хай вважа справу з прапором за licentia poetica.
57. Liverpool – читай: «Ліверпуль».
Подається за виданням: Злотополець В. Син України: історична повість у 3 частинах. – Київ-Кам’янець-Відень: видавництво т-ва «Вернигора» у Києві, 1919 р., с. 146 – 154.