10. На рідній землі
Вал. Злотополець
Через океан та Європу. Думки про визволення Закарпатської України. Верховини та Галичини. „Наддніпрянські українці не забудуть українців наддністрянських! – Кров’ю своєю з’єднаємо пошматовану ворогами Вкраїну!”
Вже тиждень плив Микола Атлантичним океаном, і могутня його краса опанувала запорожця. У вічній боротьбі за прожиток він не мав на острові часу вгору глянути, й хоча пишна тропічна природа і вражала чутливу вкраїнську душу, проте не давала повної насолоди, бо туга мов крига сковувала самотному козакові всі почуття. Тепер же під подихом волі, мов квітка від леготу весняного, розпустилася, прокинулась уразлива юнацька душа.
І цілими годинами стояв Микола на помості, дивлячись у німім захопленню на повсякчасну мінливість океанічного плеса.
Траплялося, що пропливав повз них корабель. І тоді підніманням прапорів віталися судна, немов чумаки, що зустрілися на битій дорозі серед безкрайого степу. І яка ж це радість була для корабельної залоги, коли стрічали англійський корабель! – Днів два потім тільки й балачок було, що про стрічних земляків: висловлювали здогади про те, звідки вони й куди пливуть, який мають вантаж і т. і.
Мимохіть завидки брали тоді Миколу, слухаючи веселу гутірку англійців про своїх співгромадян. І він мріяв про ті недалекі вже часи, коли флот Великої Української Держави велично розпанахуватиме плесо могути-океану.
Іноді зривалися з глибини моря цілі зграї летючих риб, тріпочучи в повітрі крильцями-плавцями. Часто провожали корабель страшні людоїди пажори, чигаючи на здобич. І горе бідоласі, що попав би їм у пащеку!
А Микола все стояв на помості в німім захваті й не міг тепера намилуватися цим колись таким ненависним водяним простором.
Надходив вечір. Сонце вогнистою кулею велично спинялося на крайнебі й усі краплини плеса ставали тоді барвно-променястими, немов посилаючи сонцю останній погляд – прощання.
А коли поночіло й південне небо мерехтіло безліччю зір, Микола милував і пишним зоряним сяйвом внизу, і сліпучим полум’ям моря: океан горів! Усюди де корабель прорізував плесо, вода спалахувала сліпучим смарагдово-червонястим світом. Це було щось чарівне й незрозуміле: корабель доторкавсь океану, а той прискав полум’ям! [68]
Отак цілісіньких півтора місяці плив Микола. І корабельна залога давно вже звикла до високої постаті запорожця на помості, що в жадібнім очікуванню посилає в далечінь свої тужливі зори. Суворі мореплавці з співчуттям дивилися на задуманого українця, тактовно лишаючи його на самоті, з його тугою та його думками.
По семи тижнях щасливої плавби Микола був у Лондоні, а 27 березня року 1656 приплив німецьким кораблем до Гамбурга.
Діставшись до Європи, Микола всюди тепера стрічав вістки про Вкраїну то радісні, то тривожні. Але найбільше засмутила нашого козака незнана йому до цього часу новина про злуку з Московщиною. Уся Європа одностайно осуджувала цей союз – культурної України з напівдиким, азійським, фіно-татаро-слов’янським царатом. У Лондоні, між іншим, пощастило Миколі здобути цілу паку англійських газет за кілька літ і він у дорозі до Гамбурга жадібно вишукував у них звісток про Вкраїну. Оцим способом дізнався він докладно про два найбільші нещастя, які спіткали Вкраїну за останні роки: бій під Берестечком та трактат із москвинами в Переяславі. Читаючи газети, спостеріг також Микола, що наростає запекла боротьба межи Україною та зрадливими москвичами.
У Several Proceedings з 13 – 20 квітня року 1654 так просто таки стояло:
…«Останні вісті з Польщі приносять нам, що непорозуміння між Хмельницьким та московцями щоденно зростає й досягло такої міри, що московці, боючись повстання, покинули вже декотрі з тих міст, які вони мали на Вкраїні. Гетьманові Хмельницькому далися вже в знаки нові пани й він робить усе від нього залежне, щоб увільнитися з-під своїх обіцянок московцям.»
Підчас плавби до Гамбурга, зазнайомився Микола з одним англійським купцем, що не раз плавав до Архангельська, а одного разу, спокусившись на великі заробітки, зважився навіть поїхать до самої Москви.
Англієць багато оповідав Миколі про нового, дикого спільника України: оповідав про нечувану московську неохайність, нечемність, брудну розпусну лайку та повнісінькі хати тарганів. Сумлінного Європейця вразила також і вдача московського народу: москвин не вагаючись дає безліч обіцянок, але як справжній дикун, ніколи не додержує слова.
Щодо самої Москви, то тут Микола слухав неймовірне оповідання купця наче якусь казку. Усі урядовці там були справжні грабіжники: ніхто нічого не робив за дурно, вимагаючи хабаря. Сам московський цар та його міністри й найвищі достойники були неписьменні…
Що до віри, то хоча москвини й записані були як православні, але ж справді кожне село в них було іншої, іноді найдивнішої, секти. Полонина всього московського народу хрестилася двома пальцями, полонина трьома. Ті що хрестилися двома пальцями, звалися старовірами й їх тяжко карали: рубали голови, налили на вогні, висилали на Сибір. В деяких селах Фанатичний московський народ замикався в хатах і підпалював їх, спалюючи себе живцем разом із жінками й дітьми. Москвини вірили, що вогонь дасть їм повне розгрішення й вони простісінько попадуть до раю!
В інших селах були секти літунів. Неосвічені люди постилися й молилися кілька день, потім вилазили на дахи й скрикнувши в релігійному екстазі: – «Господі, к тебе лечу!» летіли таки й справді, але не на небо, лише на землю, розбиваючись на смерть [69].
Навіть тютюну на Московщині невільно було вживати під загрозою нелюдських, суто-московських кар! За вживання, наприклад, нюхачки «винуватців» били спочатку батогами, потім обрізували носи.
Од цих відомостей іще тяжче стало Миколі на серці. Він бачив, що всі знають дикунство Московщини, повсякчасне ламання присяги, зрадливість та азійський деспотизм. Отже не можна було сподіватися для Вкраїни добра від цеї злуки. Тому смутний, хоч і вольними ногами, простував Микола через Німеччину.
Увесь оцей час Микола йшов узберіж, держачись р. Ельби. Наприкінці, після більш як місячної мандрівки, вступив він на землю Чехів [70].
Сумне враження справила на Миколу ця найдальше висунена на захід слов’янська земля. Тільки по селах чув чеську мову. Міста давно опанували німці. З глибоким сумом перейшов він через Прагу. З високої Градіни оглянув місто. Перед Миколою взносилися старовинні башти, стрімкі катедралі та пишні палаци чеських королів. Але це тільки й нагадувало минулу славу Чехії. Найкультурніша колись після Вкраїни слов’янська держава була тепер упосліджена, поневолена. Нащадки великих батьків понуро хилили голови в чужинецькім ярмі. Серед страшної убогості та німецького гніту давно забули свою мову, втратили національну гідність та жадобу волі. І Миколі здалася Прага сумним цвинтарем чеської долі…
Спиняючись тільки для відпочинку, Микола простував далі й перейшовши Моравію та Австрію, вступив на Угорщину.
До цього часу стрічав наш мандрівник самі височини та взгір’я й тут уперше ро[кинувся перед ніш степ у всій своїй дикій красі. Подекуди погорблений, всюди оздоблений він був хуторами, гаями та левадами. Усе вже це віщувало близькість Батьківщини. І Микола жадібно вдихав степове повітря, милуючи цим рідним – безмежним краєвидом.
А тим часом усюди вже помітні були українські культурні впливи: і біленькі хатки, й журавлі біля колодязів, і круторогі воли в ярмах. А самі мадяри – високі, чорняві, з голеною бородою та довгими вусами, здалека зовсім скидалися на українців.
І зрадів близькості рідного краю козак! Іще швидче простував та й простував, прямуючи до Карпатів. По дорозі перейшов через столицю Угорщини – Будапешт, гарний як Київ, що пишно розкинувся на високих берегах смарагдового Дунаю.
І отак не один іще день мандрував Микола. А коли опинився нарешті біля вкраїнської землі, серце здавалося вискочить із грудей. Перед ним тихо плинула Тиса… [71] Тут була ще Угорщина, там розкинулась Україна. І сльози покотилися козакові з очей…
А як уже ступив на вкраїнський берег, ницьма припав до рідної землі й беззвучно ридаючи, пригортатися почав до її матернього лона. І сонце вже повернуло над вечір, а він усе тулився до рідної землі, немов беручи з її глибин виснаженим тілом цілющу силу.
А як споночіло й вогкістю потягнуло з річки, устав у надмірі щастя, що ступає нарешті вольними ногами по вкраїнській землі. І зненацька захотілося почути рідну мову й це бажання було непереможно-щемляче мов фізичний біль!.. І Микола прискореною ходою попрямував до найближчого села. Увійшов до першої хати й попросився на ніч. Це були убогі селяне, але прийняли мандрівника з звичайною вкраїнською привітністю та гостинністю. А що саме вечеряли, запросили й гостя. За вечерею запитали Миколу, хто він і звідки. Милуючи солодкими звуками рідної мови, Микола перебував у щасливо-радісним настрою. Охоче оповів селянам, що він козак з України, з-під Умані.
– «Е, то ви чужинець!» одказав господар, – «а ми з вашої мови та з лиця думали, що наш – мадярський чоловік.»
Щось стиснуло Миколі серце. Радісний настрій зник одразу.
– «А ви ж… хто ж ви такі?» спитав він глухо.
– «Ми? – здивовано повторив господар, – ми мадярські люди, руснаки [72].»
Видима річ, він зовсім не розумів Миколиного розстрою.
– «Але ж хто? Хто сказав вам, що люди з України вам чужинці? – Мадяри?» з глибоким болем вимовив нарешті Микола. – «Хіба ви не знаєте, що й тут, і на карпатських горах, і в Галичині, і в Буковині, і по всій Наддніпрянщині – живе один український народ? Говорить одною мовою, як оце ми зараз, має однакову вроду, ті самі звичаї, ту саму славну минувшину?»…
І раптом запорожець замовк у гіркій задумі, бо селянин очевидячки не розумів нічогісінько, немов Микола говорив до нього чужою, незрозумілою мовою.
– «Ні, ні!» повторив руснак по хвилині намислу знову – «наша земля тільки до Карпатів: далі живуть чужинці.»
Проминуло кілька хвилин тяжкої мовчанки. Глибока журба-гризоти посіли Миколину душу. Почував себе немов вигнанець, що знеможений прийшов до порога рідної хати, та найближчі родичі не признають його за свого по крові.
– «Та ж бо чоловік правду каже!» почувся зненацька старечий голос з печі. – «Од старих людей я ще хлопцем чув, що колись не було тут мадярів. Ми руснаки жили вільні та щасливі, а держава наша тяглась аж на той бік гір, ген-ген за Дніпро й столиця її була в Києві, чи у Галичу… от не пам’ятаю… іще хлопцем малим чув…»
– «Та цитьте, діду! Це все вам приверзлося!» – з пересердям та нетайним острахом перебив господар. – «Ніколи цього не було! Ми мадярські люди були й будемо.»
Микола з здивуванням дивився на обичайного та здержливого до цього часу господаря, не розуміючи причини ні цього остраху, ні гніву. Кілька хвилин тяглася прикра мовчанка. Потім господар, якось не глядячи на Миколу, почав несміливо та ніяково:
– «Вибачте, чоловіче… та, бачте, я вбогий селянин… жінка, діти маленькі… Мені не можна…»
– «Що не можна?» запитав Микола, нічогісінько не зрозумівши.
– «Та ж прийняти вас на ночівля.» – відповів господар.
– «Жінка, діти дрібні… а мадяри не милують руснаків. А найбільше не люблять вони людей з-за Карпатів, отаких як ви… Вибачте, будьте ласкаві…»
Проте вбогий руснак ніяк не згодився взяти заплати за вечерю, весь час просячи вибачення за те, що супроти звичаїв гостинності, випроваджує проти ночі гостя.
Тепла вкраїнська ніч оповила незабаром Миколу. Кілька хвилин ішов він поспішно, схвильований, не можучи заспокоїтися. А думки летіли гіркі, безпорадні.
– «Нещасний, поневолений люд одірваний од Матері-Вкраїни. Душу вийняв йому проклятий мадяр і мов худобу нечувственну залигав у ярмо. Цей невольник-народ забув історичні перекази, забув славні діла наших предків, мов з чужинцем говориш із ним. Умре отой дід на печі й може в усій оцій поневоленій землі не лишиться більше спогадів про єдину й велику колись Українську Державу Романа Великого та Ярослава Осмомисла»…
І він ішов схвильований серед ночі далі й далі простуючи до Карпатів…
– «Але ж що?… що робити?»… думав Микола смутно,
– «Як вернути їм утрачену вкраїнську душу? Як полуду зняти з незрячих очей?… 0 прокляті гнобителі-Мадяри!»
– «Тільки один є спосіб – саможертва!» сказав він сам собі трохи згодом. – «Кров’ю нашою гарячою бризнути їм у вічі – і вони отворяться, вмити їм нею лиця – й вернуться їм душі. – «Так, так! Вони самі не визволяться: ми мусимо їх визволити. Залізні полки Богданові докотилися вже до Галичини: іще трохи розгону й вони, перекотившись через Карпати, визволять оцей нещасний, споконвіку вкраїнський край.»
– «Нашою кров’ю поллємо його – і в цих рабах викличемо жадобу волі. А коли вона в них хоча раз спалахне, не згасне вже ніколи. І поломенітиме в них кривавою тугою, аж поки не з’єднаються з Матір’ю-Вкраїною!»
І Микола всю коротку літню ніч не спиняючись мандрував туди, де вже в сяйві досвітніх огнів синіли Карпати…
І отак не один, і не два дні мандрував Микола. Перейшов через Мукачів, старовинне вкраїнське місто тепера засмічене Мадярами та Мадяронами [73]. Лише будівля церков указувала на його вкраїнське походження. І вже було передгір’я, потім почалися Карпати. Гірськими плаями [74], через смерекові ліси простував він усе вище й вище. Мандрував через дикі недеї й кичері, понад проваллями й безоднями, де шуміли грізно потоки, перейшов через верховину й почав спускатися в підгірянські полонини.
На полонинах уперше зустрів наших верховинців: пасли отари овець. У верховинців уже не було невольничого пригноблення. Ні, в Карпати не смів іще ступити чужинець! З мушкетом в одній руці, з барткою в другій, гордий верховинець завзято боронив одвічно-вкраїнські гори.
І тут багато вже чув Микола про війну з Польщею. Сотні легінів [75] зійшли з своїх гір, щоб приєднатися до військ Хмельницького. Тисячі їх було серед загонів опришків, що на власну руку вигонили звідусюди гнобителів-ляхів.
І тут спочивав Микола душею. Відчував незримі, кровні зв’язки з цими завзятими верховинцями. А ті, дізнавшись, що Микола запорожець, мов рідного брата проводжали його з полонини до полонини, передаючи там кожного разу під опіку ватагові [76]. І отак по кількох тижнях спустився Микола в Галичину. Тут усей край нагадував недавню війну за визволення. Українська людність Галичини повстала була як один. І Микола зустрічав усюди тільки одну душу, єдине всенародне бажання: битися до загину з ненависними ляхами, за яку будь ціну одвоюватися й після трьохсотлітнього поневіряння в чужинецькім ярмі, знову пригорнутися до Матері-Вкраїни.
І Микола чув од людей, що торік іще облягали Львів україно-московські війська й сам гетьман був при них. З ненавистю оповідали також усюди, як Московщина зрадила Вкраїну, вивела несподівано з Галичини помічні війська й Хмельницький мусів був теж одійти відо Львова.
– «Але чому ж це так? Що ж це за гемонський спільник та Московщина? – Це добрий союз!» З обуренням та ненавистю розпитував Микола в гуртка людей, що зібрався в однім селі біля церкви.
– «Та ж бо, чоловіче, Москва не хоче визволення й з’єднання всіх українських земель!» пояснив йому поважний, кремезний дід. «Вона боїться єдиної, Великої України. Аджеж Москві легше буде звісти нас пошматувавши. Отож і веде тепер проклята невіра переговори з ляхами, щоб поділити Вкраїну»…
І сумно похнюпила голови вся громада. Що то буде? Що то буде? Журно думало кожне. І шкода стало Миколі бідолашних братів.
– «Не журіться, панове-громадо!» промовив він зі співчуттям. – «Не так буде, як ненажерлива Москва думає, а так як Бог дасть: Він не попустить хрещених людей поганому москвинові на поталу. З турком з’єднаемось, а віддячимо проклятій Москві!»
– «Присягаюся вам браття», додав він на відході, «що наддніпрянські українці ніколи не забудуть українців наддністрянських: Галичина й Карпати побачуть іще наші війська. Кров’ю своєю з’єднаємо пошматовану ворогами Вкраїну!»
– «Амінь!» одноголосно промовила вся громада, побожно скидаючи шапки.
Та Микола вже відійшов, простуючи туди, звідки мали прийти поміч та рятунок поневоленим прикарпатським братам…
Кінець третьої частини.
Примітки
68. Світіння моря – думають, що причиною його є не видимі оку морські звірятка, так немов наші світляки.
69. Тепера цих сект на Московщині розвелося ще більше. Щоб їх тільки перелічити, потрібно списати кілька сторінок!
70. За тих часів, коли Микола переходив через землю чехів, чеський народ був дійсно цілком зденаціоналізований. Відродження Чехії почалося тільки на початку XIX ст. й поступало незвичайно швидко. Ще 100 літ тому ніде у Чехії не чутно було чеської мови, нині чехи навіть загально європейські слова (як «театр») позаміняли на чеські! Зараз Чехія – самостійна держана, а чехи – один із найкультурніших народів Європи. Градіна – старовинний замок чеських королів у Празі.
71. Річка Тиса відграничує й нині українську землю від Угорщини.
72. Руснаки – так називають себе закарпатські українці, що жили дуже довго під чужинецьким пануванням. Це найбільш пригнічений та темний люд з-поміж українського народу. Недавно, рятуючись з-під мадярського ярма, руснаки приєдналися до чехів з правом для своєї землі (т. зв. Руська Країна або Русинін) незалежності!..
73. Мадярон – змадярщений жид.
74. Плай – гірська стежка. Смерека – високе та гарне чатинне дерево, що росте п Карпатах; схожа на ялину. Недея – малодоступна гора, вкрита непролазним пралісом. Кичери – шпичаста гора. Потік – гірський струмок. Полонина – високорівень у Карпатах; на полонинах пасуть улітку вінці. Бартка – патик з маленькою сокиркою вгорі; з барткою верховинці ніколи не розлучаються
75. Легінь – парубок. Опришки – галицькі гайдамаки.
76. Ватаг – так зветься головний чабан у карпатських полонинах.
Подається за виданням: Злотополець В. Син України: історична повість у 3 частинах. – Київ-Кам’янець-Відень: видавництво т-ва «Вернигора» у Києві, 1919 р., с. 192 – 200.