8. Забезпечення будучини колонії
Вал. Злотополець
Присяга колоністів. Приготування до жнив. Вітряк. Урочиста обітниця. Від’їзд посланців. Англійський корабель.
Край берега колихали хвилі два човни, які у поспіху покинули дикуни. Щоб оглянути човни, чи не здадуться часом, Микола зараз же пішов туди, та як здивувався, побачивши в одному з них зв’язаного дикуна. «Еге! це теж мабуть бранець», вирішив Микола й почав розв’язувати мотуззя, яке в’їлося в тіло полоненого. А полонений не міг уже ні встояти, ні слова промовити й лише стогнав, тремтячи на цілому тілі: думав певно бідолаха, що тепера на нього прийшла черга прощатися з світом. Побачивши це, Микола покликав Чінкадавіна, щоб той заспокоїв бідолаху. Та як тільки Чінкадавін підійшов до човна, таке сталося, що і в Миколи, і в іспанця полилися з очей сльози: Чінкадавін скрикнув і кинувся полоненому в обійми. Потів почав щось промовляти крізь сльози, цілувати бранцеві руки, сміятися, стрибати, бити себе в груди – індіанин той був Чінкадавінів батько.
І мабуть до вечора тішився б так наш добрий Чінкадавін, як би не перебив йому Микола. Він підійшов до човна й запитав свого джуру, чи дав він батькові хоч попоїсти трохи.
– «Ох ні, пане !» відповів засоромлений джура. «Я ледащо забув про це.» Та ледве це сказавши, зірвався й мов вітер подався до Січи. А за кілька хвилин біг він уже назад: в одній руці ніс глека холодної води, в другій буханець хліба та грудку сиру.
Кришталева вода одразу підняла на ноги знеможеного дідуся, бо зі спраги зовсім охляв був бідолаха.
А тепера почав Микола давати поміч іспанцеві, що ліг також мов омлілий на траву. Він приніс бідоласі хліба й сиру та води. іспанець вдячним зором поглянув на свого визволителя й хотів підвестися, але не зміг. Тоді Микола звелів своєму джурі підвести іспанця й допомогти йому напитися води та дещо з’їсти.
Переносити обох недужих до Січи було занадто важко й тому Микола вирішив човном пливти до затоки Порятунку (так назвав він затоку біля Січи на спомин урятування свого джури), а звідси було вже недалеко й до твердині. Кремезний Чінкадавін на плечах переніс іспанця до човна й обережно поклав біля свого батька. На другий човен перетягнув він гармату й поскладав мушкети та зброю дикунів. Потім скочив Чінкадавін у перший човен, а Микола в другий і вони щасливо припливли незабаром до Січи.
Щоб вигідніше перенести обох немічних гостей, зробили наші козаки з гілля ноші. На них перенесли спочатку до печері Чінкадавінового батька, а потім іспанця й Чінкадавін зараз повкладав обох слабих до постелів. Потім Микола дав їм перед сном випити по шклянці вина, а сам сів біля постелів та й думає: «От тобі справжній із мене отаман колонії. Увесь острів у моїх руках, та й оборонити зможу свою колонію, не допускаючи на українську землю чужинців-ворогів, як і зробив оце сьогодня.» Міркуючи отак, покликав наш отаман колонії Чінкадавіна та й каже:
– «Ну, друже, сьогодня в нас подвійно-велике свято. Раз тому, що вирвали з кігтів людоїдів двох наших ближніх, а по друге тому, що один із них – твій батько, а другий – мій земляк – європеєць. Ось тому то мусимо справити бучний бенкет.»
Усе горіло того дня в Чінкадавінових руках і коли гості прокинулися, вечеря була готова. Вино, м’яка постіль і сон так підживили недужих, що вони вже зовсім вичуняли. Отож обоє вони встали й сіли разом із господарями за стіл. Тепера тільки почали гості розглядати печеру й не могли отямитись од здивування: батько Чінкадавінів – тому що ніколи не бачив таких розкошів, а іспанець – тому, що живучи вже півроку серед дикунів, одвик від європейського життя.
За вечерею завели веселу гутірку. Чінкадавін був за перекладача межи Миколою та батьком і іспанцем, бо цей останній остільки вже вмів по-індіанському, що міг розмовляти з Чінкадавіном його рідною мовою.
Миколу найбільше цікавило, яка доля загнала іспанця так далеко й тому попрохав його оповісти свої пригоди. Той дуже радо згодився й отак почав:
– «Сам я зі столиці Іспанії – Мадриду. Увесь час довелося мені служити на кораблі, що провадив вимінну торговлю з Муринами на побережжю Африки. Тут за всякі брязкальця, перстені, коралі й інший дріб’язок вимінювали ми золотий пісок, слонову кість та інше. Останніми часами вирішили ми пливти до побережжя південної Африки, та не судилось нам туди дістатися, бо страшенний ураган загнав наш корабель аж до побережжя Бразилії. Тут наскочило судно з розгону на підводну скелю й мало що не розбилось об гостре каміння.»
– «На наше щастя, невеликий пролом у боці був єдиною аварією [65], яку заподіяла нам хуртовина, та не можна було й думати про дальшу плавбу на повному морі. Отже віднині пливли ми узберіж, але зненацька знову зірвалася буря й розбурхані хвилі відбили нас глупої ночі від берега. Серед страшенної темряви загнало наш корабель на якусь скелю недалеко незнаної землі. На тривогу дали ми кілька стрілів із гармати, сподіваючись, що на острові живуть люди й дадуть нам поміч, та ніхто не з’являвся. Тоді ми сіли до шлюпок і наприкінці причалили до берега незнаного нам острова. Тамтешні острів’яне прийняли нас незвичайно гостинно й тут прожили ми в спокою довгий час.»
– «Але кілька днів тому напало на наш острів якесь сусіднє войовниче плем’я. Усе що жило на острові, кинулося до зброї. Ми почували своїм обов’язком боронити себе й гостинних господарів до останньої краплини крові. Я бився попліч оцього старенького, що як той тур кидався на ворогів. Та знемігся старенький: зграя розлютованих дикунів обступила його, як стадо вовків. Я кинувся до помочи. Тут і спіткало мене нещастя: я попав разом із дідусем у полон. Два дні й дві ночі минуло, а ми зв’язані лежали без їжі й питва.»
– «Сьогодня, на світанню, затягнули нас вороги на човни й попливли з нами на цей острів. Яка доля нас жде, ми знали, та такі були кволі й виснажені, що вижидали як порятунку тої хвилини, коли нас пошматують. Та милосердний Бог якраз у останню хвилину послав Вас, щоб урятувати нам життя. Ми цього Вам не забудемо до смерті й Бог Вас нагородить краще за нас, бо Він – справедливий»…
Іспанець замовк; дві сльози скотилися по його обличчю. Микола стиснув сильно руку іспанця на знак дружби. Потім оповів йому коротко історію колонії та свої заміри…
… Тиха ніч оповила острів. І хоч утомлені були наші герої, ніяк не могли заснути. Чінкадавін, що знав уже ціле життя свого пана, почав оповідати цікавому іспанцеві про золотоверхий Київ, де хлопчиною вчився Микола, про Січ, про славні козацькі походи, про любу Миколину Вітчину – Україну.
Та що-хвилини повільніше пливли слова, що-разу тихше аж наприкінці заснули всі спокійним сном. Тільки ясні зорі блищали мов перлини на темно-оксамитному небі…
Другого дня вранці зібрав Микола, як отаман Нової України, всіх колоністів, щоб узятися разом за одну негайну справу, а саме – похорон убитих індіан. А що закопувати їх було дуже довго, то з наказу отамана зробили це інакше, а саме: так, як ховали своїх небіжчиків наші предки за часів дохристиянських. Отже нарубали дерева, розклали величезне багаття й позносили на нього труни, а за кілька годин і сліду не зісталося ні з трупів, ні з багаття.
Як колись Чінкадавін, так тепер і його батько не міг отямитися з дива, чому Микола не дозволя справити бенкету, а каже палити трупи. І довго мусів був пояснювати йому син, заки переконав, що це гидкий, недобрий звичай.
Потім скликав Микола всіх колоністів. Чінкадавін був за перекладача. Сам Микола став спереду, наче кошовий перед Запорозьким Товариством, розгорнув українського прапора й отак почав:
– « Панове, громада! З ласки Божої так сталося, що я відкрив цей острів. Він був дикий і неуправлений, але за дванадцять літ там, де шумів віковічний праліс, хвилює золотавий лан збіжжя, там де водилися лише хижаки, повстала європейська колонія, а в ній твердиня-Січ. І ви всі знайте, що ця колонія належить моїй державі – Українській Республіці! Я назвав її через це – Нова Україна! І справді: я відвоював її од хижаків, я боронив її своїми грудьми від ворожих індіанських племен, ви всі знайшли тут захист і рятунок, бо (і тут голос козака забринів гордовитою силою), – на вкраїнській землі не вільно знущатися над безборонними! І тепер я вимагаю, щоб ви всі, шануючи права Української Держави, перед лицем оцього прапора заприсягшися під час свого перебування на моїм острові поводитись, яко громадяни України та непохитно виконувати мої накази, як отамана колонії.»
Тоді взяв слово іспанець і так відповів: – «Сеньор [66] отаман! Усі права людські й усі божеські закони на Вашій стороні. Хто посмів би робити замах на права Вашої держави? А особливо з тих людей, які винні Вам своїм життям. Наказуйте нам, ми до Ваших послуг!»
А коли нові колоністи склали таку присягу, якої хтів Микола, він продовжував далі:
– «Панове-товариство! Нова Україна не може допустити, щоб недалечко бідували європейці. Це був би сором моїй далекій Вітчині! Це була б ганьба Січі й усьому Низовому Лицарству!» Потім, звертаючись до іспанця, він промовив:
– «Як отаман о. Нової України, наказую вам пливти з Чінкадавіновим батьком за своїми товаришами й привезти їх сюди, але перед цим вони повинні підписати таку саму присягу, яку ви склали доперва!»
Їспанець був незвичайно радий дати поміч своїм співгромадянам й од щирого серця дякував Миколі за його людяність. На цім скінчилася Велика Рада о. Нової України.
Але отаман колонії був дуже обачний. Він знав, що на таку силу людей треба буде мати й величезний запас харчі. Отже він не прискорював від’їзду, але вирішив, притягнувши до роботи всіх колоністів, засіяти як-найбільше поле, щоб не журитися про постачання їжі.
Упоравшись із оранкою та засівом, колоністи під проводом свого отамана почали готуватися до майбутніх жнив: відповідно до нових потреб поширили магазин, поставили клуню, викували кілька кос та серпів, зробили воза та чотирі ціпи.
Заохочені прикладом Миколи, острів’яне щиро бралися до роботи й іще пшениця не почала викидати колосу, як вони вже готові були до жнив.
Увесь оцей час іспанець та Чінкадавінів батько, навипередки вчились української мови. А що працюючи з самісінького ранку й до пізнього вечора під керуванням запорожця, усі колоністи іншої мови крім української і не могли вживати, наука ця йшла дуже добре. А коли вже збіжжя почало викидати колос, навіть Чінкадавінів батько міг сливе в усіх господарських справах висловлюватися по українському.
Ох, якже це тішило нашого запорожця! Бачучи на Чінкадавіні та його батькові блискучі наслідки своєї цивілізаційної праці, він усе більше й більше приходив до думки переселити на Нову Україну кілька сот, а згодом і більше, Чінкадавінових земляків і за допомогою іспанців їх цивілізувати та привчити до хліборобства.
І Микола гадав, що утворенням тут української колонії та прилученням до неї згодом сусідніх островів, він прислужиться не тільки Українській Державі, але й виконає важливе посланництво, приєднавши до європейської культури цих інтелігентних та лагідних індіан. І отак нарешті постановивши, запорожець був незвичайно гордий за свою націю, бо добре знав, як знущалися й знущаються над нещасними дикунами в своїх колоніях інші європейські народи.
Оповістивши про це при першій же нагоді всіх острів’ян, Микола призначив собі одночасно за заступника Чінкадавіна, щоб той привчався до отаманування на випадок несподіваного від’їзду генерального отамана.
Тим часом до жнив іще лишалось зо три тижні. А що після приїзду іспанців ручними жорнами не можна було б настачити борошна для потреб цілої колонії, Микола вирішив іще до жнив поставити вітряка.
Струменту та всякого матеріалу колоністи наші мали подостатком, до будівельної праці під час роботи над клунею та магазином вони вже привчилися, та й робота теслярська під керуванням досвідченого «танжерського млинаря», мусила була йти добре.
Найбільше клопоту мали майстрі з жорнами, бо ніяк не могли знайти в околицях Січи каменя-пісковика. Але коли після довгих розшукувань, посланий Миколою іспанець знайшов потрібний камінь, – виламати в нього дві брили, випиляти з них жорна, перевезти до вітряка, обкувати їх та насікти й потім пририхтувати, – це вже не справило для наших майстрів найменшої труднації.
Саме як острів’яне скінчили роботу коло вітряка, надійшли жнива. Микола та Чінкадавін узялися за коси, іспанець та Чінкадавінів батько – за серпи, й двоє косарів та двоє женців, за тиждень несповна, зібрали з поля всей хліб та й почали звозити до клуні снопи.
А коли наші господарі вже обмолотилися й зсипали збіжжя до магазину, з наказу отамана Нової України, іспанець та Чінкадавінів батько почали готуватися в дорогу.
Напередодні від’їзду, як усе вже було готове до мандрівки, Микола скомпонував Урочисту Обітницю для колоністів, найголовніші пакти якої були такі:
Урочиста Обітниця колоністів о. Нової України.
В ім’я єдиного, Всемогучого Бога-Творця присягаюся:
1. Не робити замаху на відділення о. Нової України від Української Республіки та прилучення його до якої іншої держави.
2. Навчитись української мови, яко державної.
3. Підлягати найвищій колоніяльній владі – Отаманові острова, якого призначить Українська Республіка. За тимчасового Отамана о. Нової України визнавати запорозького козака Миколу Наливайка або того, кого він призначить.
4. Підчас небезпеки обороняти Нову Україну від ворогів навіть тоді, коли жде неминуча смерть.
5. Працювати безупинно на добро колонії та всеї Держави. На відпочинок призначаються свята церковні та національні, по українському календарю.
6. Коли б я зламав свою присягу, має мене судити призначений Отаманом острова суд, яко державного зрадника, і цьому присудові мушу скоритися.
Votum sanctum colonorum Novae Ukrainae.
In nomine utrius Dei Omnipotentis juro:
I. Nullas insidias moliar ad separandam coloniam Novam Ukrainam a Re Publica Ukraina neque ad adjungendam eam cuilibet alii civitati.
II. Linguam Ukrainam perdiscam, velut linguam publіcat.
III. Supremo magistratui coloniae obtemperabo, – id est Otamano insidae, quem Res Publica Ukraina designaverit. Ad tempus Cosaccus Zaporogiensis Nicolaus Nalyvajko Otamanus Novae Ukrainae insidae habendus est, vel ille, quem hic designabit.
IV. Tempore periculi Novam Ukrainam ab hostibus defendam, quamvis mors invitabilis esset.
V. Nulluni tempus ad laborem pro colonia et salute Rei Publicae Ukrainae intermittam. Dies dominici atque solemnes ritu Graeco ad quietem dati sunt.
VI. Si forte jus jurandum violaverim, judicio ab Otamano insidae nominato velut proditor Ukrainae damnandus ero, cujus sententia mihi subeunda eriti.
Забезпечення будуччини колонії.
Урочисту Обітницю написав Микола двома мовами: українською та латинською. Отож іспанцеві, що вмів трохи по-латинському, не важко було перекласти зміст Обітниці своїм землякам, взявши потім із собою на Нову Вкраїну тільки того, хто складе й підпише присягу непохитно це все виконувати.
Удосвіта другого дня, наші посланці навантажили на один із кращих човнів харчі, взяли з собою перо й каламаря, щоб було чим підписатися й отаман колонії за хвилину перед від’їздом урочисто передав іспанцеві грамоту з Обітницею на вірність Україні та прапора, а той їх прийняв з непокритою головою. Після цього посланці підняли на щоглі байдака переданого їм українського прапора, напнули вітрило й одпливли.
Щоб розважити трохи Чінкадавіна, який тужив за батьком, ходив Микола разом із ним майже що-дня на полювання. Отак проминув тиждень. Одного дня, як Микола занятий був садовиною, побачив він зненацька, як його джура, вбіг до Січі, всей час викрикуючи весело:
– «Пливуть! пливуть!»
А що Микола врадувався безмірно, кинув роботу й вибіг на скелю. Кинув звідти оком на море й отетерів: найбільше на півмилі від гори спокійно колихався на якорі великий англійський корабель!…
Примітки
65. Аварія – шкода заподіяна хуртовиною кораблеві.
66. Сеньор – по-іспанському та по-італійському значить: добродію, пане.
Подається за виданням: Злотополець В. Син України: історична повість у 3 частинах. – Київ-Кам’янець-Відень: видавництво т-ва «Вернигора» у Києві, 1919 р., с. 175 – 183.