6. Розцвіт колонії
Вал. Злотополець
Збудування шопи. Зміцнення твердині. Брама. Звідний міст. Український прапор. Ковальство. Хліборобство. Магазин.
Удосвіта прокинувся Микола хоч і сумний, але знову повний сил та бадьорості. А що тої ночі на світанню зірвався був рвачкий вітер, захтів довідатись, що саме сталося з розбитком корабля. Але як розвиднилося, побачив на превеликий жаль, що тільки дошки й балки викинуті хвилями на берег залишились од велетня-корабля.
«Здасться й це», – подумав Микола, та й почав із Чінкадавіном зносити їх на одно місце. Потім вирішили вони негайно перевезти все майно до Січи. А що не зовсім то було безпечно перевозити його удвійзі, – бо ану ж принесе вража сила людоїдів або хвиля така вдарить на берег, що все може змити, – врадили так: один мав перевозити річі до полудня, поки другий стоїть на варті, а опівдня зміняються.
Насамперед висадив Микола на берег гармати, набив їх, уставив гирлами проти моря й розклав біля них огонь [61]. А щоб багаття не погасло, про це мав дбати вартовий. Коло гармат лежав запалений гніт і вартовий, поки отямляться людоїди, повинен був почастувати їх таким гостинцем, щоб і онукам своїм заказували пливти на цей острів.
Потім заходився Микола коло роботи. Щоб не подрати одіжі, вдягнув ізнову старе шкуратяне вбрання, але за пояс замісць своєї давньої зброї застромив дві пістолі. Насамперед навантажив наш запорожець на тачку кілька барилок пороху, бо найлегше могла замочити його вода, та й повіз до Січи. Кудлай, який не відступав ані на хвилину од свого пана, побіг за ним.
Вертаючи взяв із собою Микола всі освоєні лями. Було їх сім і кожна могла нести два-три пуди вантажу. Отож острів’яне цілком заставили незабаром і печеру й льох усякими речами з корабля, так що й повернутися ніде було. Довелося розіпняти велике шатро. За вісім днів наші працівники впоралися з транспортуванням майна.
«Тепера вже дармувати не доведеться», радів Микола. – Стільки роботи буде, що й не знатимеш, за що попереду хапатися.»
Однак того часу найпотрібніше було збудувати шопу, щоб помістити туди всі річі, які стояли під шатром. Справа ця була зовсім не складна. Приладдя до будування скільки забажаєш, та й матеріалу стільки, що хоча палац гетьманський будуй.
Не гаючи часу, взявся Микола з Чінкадавіном до роботи. Закопавши глибоко в землю сохи й скріпивши їх угорі в’язанням та пошивкою, заходилися наші майстрі ставити крокви та виструганими дошками дилювати стіни. А обдахувавши спочатку шопу дошками, вкрили її ще кокосовим листям. Потім, щоб забезпечити річі від мишви та щурів, зробили деревляну підлогу, а щоб у шопі було видно, – вставив Микола в причілкові стіни навіть вікна, які познімав у корабельній кабіні.
Робота тішила тепера Миколу надзвичайно. З того часу, як він дізнався, що Вкраїна стала самостійною державою, світогляд запорожця цілком змінився. Острів цей він давно вже в думках приєднав до Вкраїни й тому не вважав його чужою землею, яку не варто поливати вкраїнським потом. Ні, для нього це вже була тепер українська колонія [62]!
– «І справді,» міркував Микола, – «адже ж я перший відприклав до неї свої працьовиті руки, український піт не один рік поливав її дику та неуправлену. Отже по закону острів цей повинен належати Україні.»
І віднині вирішив він боронити свій острів до загину й нізащо в світі не допускати на Новій Україні (так назвав Микола відкриту землю), огидливих бенкетів.
А коли шопа була зовсім готова, почав Микола міркувати, як би ще йому зробити новий вхід до Січи, бо цей яким користувався досі, був аж надто невигідний. Отже, прокопавши вал, уставив він у прохід міцні ворота, а навпроти них через рів збудував звідний міст на ланцюгах. Стягнути лише треба ланцюги – і міст підводиться, прикриваючи браму. З боків поставив Микола на залі по дві гарматі. Дві з них обороняли вхід до воріт, а другі дві, звернені гирлами в противні сторони, боронили твердиню з боків. Грізні гирла розвернулися в три сторони й наче казали: – «А ну ходіть ближче, кому життя надокучило!»
А на скелі, що взносилася над твердинею, гордо маяв блакитно-жовтий прапор.
Тим часом надійшли жнива. – «Немає в мене серпа» – думає Микола, – «та якогось старого меча на щастя знайшов на кораблі, ось і буде він мені за серпа». І хоча не дуже гострий був меч, проте постинав ним пшінку за яких півдня.
За кілька днів зібрали наші хлібороби результати своєї весняної праці й незабаром чотирі повні лантухи стояли у коморі. Бракувало ще лише хліба. Що правда, було в колоністів кілька мішків сухарів із корабля, та це могло вистачити їм щонайбільше на кілька місяців. І тому почав Микола думати, чи не вдалося б йому самому спекти хліба.
На кораблі знайшов він між іншими річами ручні жорна. Отже, змоловши зібрану пшінку та трохи знайденого на кораблі жита, колоністи мали кукурудзяне та житнє борошно. Недоставало тільки сита, щоб просіяти муку, та на це знайшлася рада: замість сита вжив Микола тонкого полотна. А що до печі, так серед теперішніх обставин не було йому найменшої труднації вимурувати велику, гарну піч іще до часу осінніх злив, які спинювали щороку всю працю поза печерою.
Що правда, на Вкраїні ніколи не приходилося запорожцеві пекти хліба, та біда всього навчить людину. Він був козак, а козак до всього завсіди придивлявся, ніякої роботи не цураючись. Отже Микола замісив у одній макітрі тісто з житнього борошна, в другій з кукурудзяного – й напік незабаром хліба та малаїв.
Недоставало острів’янам одного лишень, чого не знайшли на кораблі, а саме: двох лопат. А що Микола задумав на другу весну зайнятись як слід хліборобством, вирішив він неодмінно поставити кузню, в якій міг би виробляти і лопати, і плуги, і коси й інше необхідне знаряддя.
Справа ця була не дуже важка, бо все потрібне до ковальства Микола знайшов був на кораблі: мале ковадло, ковальські кліщі, обценьки, чималий ковальський міх і стільки всякого залізяччя, що вистачало бозна на скільки літ.
На кузню вибрав Микола кухню, обдахувавши її. Тепера ні сльота, ні вітер не перешкоджали нашим ковалям у їхній роботі. За кілька днів було готових кілька лопат та коса й козак наш заходився коло плуга. Із теперішнім плугом, що правда, не можна було рівняти Миколиного, бо був він зроблений із кривої гілляки. До нижнього коліна цеї гілляки накував Микола рало, а до верхнього пририхтував чепіги.
«Та чим тут орати?» – думає запорожець, – «ні воликів круторогих, ні коней немає, а сам не потягнеш, братіку!» Та нагадав собі спритний січовик, що є в нього лами. Запряг їх і хоча не звикли до цього лами, та привчилися незабаром.
Упоравшись із оранкою, збирався вже Микола приступити до засіву, але тут ізгадав, що недоставало йому ще борони. «Зробив плуга, та й ось чорніють уже скиби», говорив він, «то й з бороною дам раду». Викував стільки зубів, скільки треба було, свердлом поробив у дерев’яному підніжжі дірки, позабивав туди зубці – й борона тобі готова.
Саме кінчалась осінь, як усе потрібне хліборобське знаряддя було готове. А як тільки весняне сонце залило своїм промінням острів, посіяв Микола два корці жита, корець ячменю й корець пшениці. За три тижні почала сходити ярина. Ох, як радів Микола, коли легіт колихати почав зелене колосся! А на другому місяці високі стебла достиглого збіжжя вгиналися під важким, золотавим колоссям.
А коли скосили та вмолотили збіжжя, побачив Микола на превелику радість, що з посіяних двох корців жита зібрав тепера двадцять чотирі корці й приблизно по дванадцять корців ячменю та пшениці.
До нових жнив цілком вистачало йому навіть третини зібраного збіжжя, але як розумний і дбайливий господар, постановив Микола останню частину заховати на гірші часи, коли або не вродить так поле, або град виб’є збіжжя, або хвороба чи інше нещастя спинило б працю. Тому без довгих вагань вирішив запорожець поставити міцного, чималого магазина, щоб було де складати і врожай, і запас.
Тепера минав колоністам день по дню без турбот: їсти й пити було що, та й за одіжжю не треба було журитися. Коза привела двох маленьких козенят. Собака вірно сторожував господарство. Папуга знову була невідлучним товаришом підчас обіду чи вечері. Лями давали молоко, сир, масло, а крім цього вживали їх, яко запрягову та вантажову худобу.
Отак відбувався безупинний розцвіт української колонії, а мати-метрополія не знала навіть, що в далекому Новому Світі є клаптик Української Держави й на ньому живе козак, посилаючи до неї повсякчасно свою безмірну тугу…
Примітки
61. Стріляли з тодішньої гармати, запалюючи набитий порох крізь дірочку в заднім заклепанім боці рури.
62. Колонія – так називаються землі, заселені виселенцями з якої небудь держави далеко поза її межами. Україна напр. має свої колонії в Туркестані, на Сибіру, на Далекому Сході та в Америці. Держава-мати зветься у відносинах до колоній – метрополією.
Подається за виданням: Злотополець В. Син України: історична повість у 3 частинах. – Київ-Кам’янець-Відень: видавництво т-ва «Вернигора» у Києві, 1919 р., с. 164 – 168.