2. Рятівник та врятований
Вал. Злотополець
Зміцнення твердині. Дикуни й щодо мови кращі ніж гнобителі-чужинці. Збудування човна.
Другого дня вранці першою думкою Миколи було пересвідчитись, чи дикуни дійсно відпливли з острова.
Отже після сніданку пішов він разом із Чінкадавіном на берег. Ідучи повз місце, де поховано було трьох дикунів, побачив Микола, що індіанин спинився й показує на землю, де закопав ворогів, даючи рухами зрозуміти, що хоче їх викопати та справити собі смачний обід. Та Микола закричав, підняв списа вгору, показуючи Чінкадавінові, що все на місці, як він тільки наважиться це зробити. Індіанин зрозумів погрозу й скорився, дивуючись дуже, чому то саме каціке забороня йому таку приємність, – бо щоб це була річ огидлива й нелюдська, навіть не могло поміститися в його голові.
Незабаром Микола прийшов до того місця, де вчора бенкетували дикуни й що за картина розкрилася перед його очима! – Навколо спопелілого вогнища лежали кості та недоїдки людського м’яса, подекуди червоні плями на піску вказували місця, де ще вчора калюжами стояла кров. Огидно стало Миколі, як побачив ці сліди звірячого бенкету. Рукою дав знак Чінкадавінові, щоб він зібрав кості й шматки м’яса, викопав яму й закопав останки своїх нещасних земляків.
Тим часом Микола розкидував огнище гіллякою, сподіваючись, що може під сподом знайде жарину. Та даремно! – з огнища не зісталося жодної іскри: лише вигаслий попіл сірів на його місці! Микола сумно звісив голову, бо коли чудом майже вдалось йому придбати товариша, бракувало тепера до повного щастя тільки вогню. А коли він отак стояв задуманий і вдивлявся в погасле вогнище, побачив, що його дикун вимахує руками, потім зірвався несподівано, вхопив сокиру й прожогом погнався в ліс. Микола не міг стямитися з дива. Що мало це значити?
Бачив тільки, як Чінкадавінова постать ставала щораз менша й менша та нарешті зовсім зникла в лісовій гущавині.
«Що з ним сталося?» думав Микола. – «Чи не побіг він часом до своїх, які може сховалися в лісі, та чи не збирається мене їм зрадити? А коли ні, то навіщо вхопив сокиру? А може побіг до печери й думає не пустити мене туди? От тобі й приятеля придбав! Та не діждеш цього, зрадливий дикуне! – Не вигнати тобі з власної хати козака-запорожця!»
Ухопив списа й кинувся вже слідком за Чінкадавіном, щоб дати доброго прочухана, коли тут дивиться, а він біжить із лісу! Микола зупинився з великого здивування й трохи соромно йому стало, що так швидко осудив свого товариша. Пасучи очима Чінкадавіна, побачив, що в того в руках щось ніби трава, чи сушняк. І аж отетерів наш козак, коли задиханий індіанин поклав перед ним оберемок сухої трави, з якої добувався дим. Миттю підкинув Чінкадавін сушняку, піддув кілька разів і, на превелику радість Миколи, сушняк запалахкотів ясним, веселим полум’ям.
Довго-довго стояв Микола, милуючи вогнем, бо ж так давно вже його бачив. Наприкінці вхопив одну головешку й кинувся з нею до печері, а слідком за Миколою біг Чінкадавін, викрикуючи щось веселе: певно радів, що так прислужився своєму рятівникові.
Вернувши додому, Микола миттю розпалив на подвір’ї вогонь, укинув на жар кілька картоплин, побіг до стайні, вибрав молоду, ситеньку ламу, зарізав її, оббілував, порубав на шматки й устромив четвертину на рожен. А Чінкадавін мусів був обертати рожен, щоб не пригоріла печеня.
Тим часом Микола відкраяв другий шмат м’яса, обполоскав його добре й поклав у великий горщик. Потім начистив туди картоплі, налив води чистої, посолив і поставив варитися.
Чінкадавін дивився на це все здивованими очима, би ніяк не міг зрозуміти, що саме задумає робити його пан. Про варені страви дикун ніколи не чув і не знав; найважче було йому погодити в своїй думці воду з огнем. А як Микола відійшов на хвилину до своєї печери, почала страва в горшку закипати. Отоді-то злякався Чінкадавін! Одскочив мов ошпарений і перелякано дивився, не розуміючи, чого це булькотить вода.
А як окріп почав страшенно клекотіти, сичати й збігати, індіанин був певний, що в середині сидитъ або гадюка, або яке інше створіння. – «От біда мені», подумав дикун, – Лише всю воду вибере звірюка з горшка: що скаже тоді мені пан?» Щоб запобігти цьому, встромив швидко руку в окріп, ловлячи пакосне звіря, та тої ж хвилини закричав мов несамовитий із переляку та болю.
Коли Микола почув проникливий крик індіанина, злякався чимало, бо був певний, що це вдерлися дикуни й схопили вдруге нещасного Чінкадавіна. Мерщій кинувся з печері готовий головою накласти, щоб тільки вирятувати з рук дикунів свого джуру. Та як же здивувався побачивши, що коло печі нікого немає крім індіанина. А той кричав, йойкав і з предивними рухами скакав навколо кабиці. Довго стояв Микола не знаючи, що це все має значити. Аж нарешті, коли Чінкадавін роз’яснив йому на мигах, чому саме так кричить та вимахує руками, догадався, що індіанин обпатрав собі трохи руки. Із тяжкою бідою вдалось Миколі заспокоїти Чінкадавіна й примусити його знову доглядати рожен. Що правда, послухав джура свого пана, але обертаючи рожен, раз-у-раз поглядав із великим острахом на горщик і на Миколу, який йому здавався тепера не інакше як чарівником.
Тим часом зварилась юшка й спеклася печеня. Микола насипав юшки в дві миски й почав їсти з одної. Бачачи це, переляканий Чінкадавін був певний, що юшка – якийсь чародійний напій. І хоч як ласкаво давав Микола рухами знати дикунові, щоб він теж їв юшку, Чінкадавін не зважився й губами до неї доторкнутися.
Відтоді життя здавалося нашому козакові веселішим і кращим. Самотність не мучила його вже більше. Мав товариша, з яким, що правда, не міг іще розмовляти, та все таки міг порозумітися на мигах. От і в біді, й у пригоді не дасть уже загинути, та й вогню вміє роздобувати.
І якже не почувати було Миколі себе веселим та щасливим, коли згадати давні його злидні й теперішнє вигідне життя! Тільки одно турбувало його трохи, а саме – думка, що знову можуть прибути дикуни на острів.
І тому почав міркувати, як би то захиститися добре від індіан. Іще раніше хотів він перебудувати Січ у міцну, відпорну твердиню. Та що був одним-однісінький, важко було перевести задуманий план у діло. Тепера мав помічника, та й не аби якого!
Отже, щоб оглянути місцевість та пристосувати її як слід до оборони, Микола став на горбі, з якого бачив цілу околицю перед печерою. Роздивившись добре, козарлюга наш ось що вирішив: за стіною з дерев обкопати Січ широким та глибоким ровом; із викопаної землі висипати високий вал, а в недалекого джерела спровадити в шанець воду так, щоб частина струмка бігла через подвір’я. Оцим способом буде забезпечений водою, а тоді хай собі облягають дикуни його твердиню скільки хочуть!
Чимало намучився Микола, заки Чінкадавін розшолопав, що саме задумує робити його пан. А коли індіанин зрозумів нарешті справу, охоче став разом із Миколою до праці.
Та не так легко було виконати цей план. Не було в наших острів’ян ні залізного знаряддя, ні пилки, ні лопати, ні рискаля, ні мотики. А рів треба було копати сім стіп завглибшки й шість стіп завширшки, та й завдовжки так на яких сто кроків, а це тобі не жарти! Та й іще крім цього на підпирання стін рову потрібно було з чотирі сотні палів, а щоб витесати й загострити тільки одну палю тупою, кам’яною сокирою, треба було таки добре нагріти собі чуба. А далі, щоб викопати другий рів, куди можна було б спускати воду з джерела, треба було прокопати мале взгір’я між печерою й джерелом. Та ці всі труднощі, хоч і які вони були великі, не відстрашили Миколи од задуманого діла. Козацьке слово – святе й тверде як криця!
І тому що-дня від сходу сонця аж до пізнього вечора Микола завзято працював зі своїм приятелем. – «І не думав, що діло аж горітиме, хоч знаряддя таке дрантиве!» міркував він, бачучи як що-дня глибшає й ширшає рів. На щастя два місяці віяв противний вітер, то й дикуни не могли завітати на Миколин острів. Отже не треба було журитися, що непрохані гості переб’ють працю.
Під час роботи й відпочинку Микола вчив свого джуру говорити по вкраїнському. А що Чінкадавін був дуже тямучий, вдалося Миколі швидко навчити його найголовніших слів. Їх виголошував запорожець голосно й поволі, показуючи на відповідну річ. А коли говорив про такі речі, яких не можна було учневі показати, пояснював тоді рухами й усякими мигами так добре, що Чінкадавін міг нарешті його зрозуміти. І заки проминуло півроку, навчив Микола індіанина стількох українських слів, що міг із ним досить добре порозумітися.
«Таж бо таки дикуни й що-до мови кращі ніж оті проклятущі гнобителі-чужинці!» міркував собі якось Микола. – «Де-які з проклятих зайд бува вік-звікують у нашій землі, та ніколи ані одна псявіра з них не хоче навіть уміти нашої мови!»
– «Мужицька мова!»… згадав він зненацька вислів одного з таких зайд і здригнувся.
Біль страшної образи та безсильна ненависть, яку може зрозуміти тільки син поневоленої нації, здавили Миколі груди. – «Надійде час», промовив він схвильованим голосом, загрожуючи у простір кулаком, – «повстануть раби і вирізуватимуть вам проклятим зайдам панські язики!»
Отож як радів наш козак успіхам Чінкадавіна в мові, важко описати. Досі мав собі тільки німого помічника, а тепера – справжнього друга й повірника.
Що-раз більше почав Микола звикати до свого нового товариша. А що за всей час пересвідчився, що Чінкадавін незвичайно вірний та незрадливий, не вагаючись дозволив йому разом спати в печері.
Проминуло чотирі місяці й рів та інші Фортифікаційні роботи було скінчено. – «Тепера нічого нам боятися дикунів!» думав Микола. – «Заки який завзятець пройде через рів, легко буде пустити йому в груди стрілу, чи списом укоротити віку.»
Одного разу, Микола вийшов із Чінкадавіном на горбок, що взносився недалеко морського побережжя. Звідсіля був чудовий краєвид. Сине, лагідне плесо моря мінилося під промінням ясного сонця, а ген далеко-далеко, на самому краю, чорніли якісь цятки: це були острови. І Микола побачив, як індіанин приріс очима до чорних цяток, зірвався раптом і почав скакати, простягаючи туди руки.
– «Що з тобою?» спитав здивований Микола.
– «Ах, пане! пане!» кричав радісно Чінкадавін, – «там мій батько, мама, усе моє! Весело, весело!»
Із цих уривних слів (бо добре ще не вмів говорити Чінкадавін), зрозумів Микола, що там далеко на крайнебі ледве мріє Чінкадавінова батьківщина. І коли Микола дивився на веселе обличчя дикуна, коли бачив як променіють йому очі, подумав тужно:
«Ось і в дикуна є любов до вітчизни. Навіть дикун відчував, що рідний край миліший і дорожчий над усе в світі»…
І в журливій задумі ніяк не міг зрозуміти Микола тих ренегатів-відступників з українського народу, що за вигоди та розкоші продали зайдам-чужинцям свою Вітчизну.
«І скільки їх є» ! думав він гірко, – «Вишневецькі, Любомирські, Потоцькі, Корецькі, Підгаєцькі… навіть діти найбільшого вкраїнського патріота – князя Костянтина Острозького!»
«Хто спокусив їх? Хто призвів до найтяжчого в людському життю злочинства – зради Вітчизни? І якось несвідомо Микола згадав останні батькові слова:
– «Бо браталися з гнобителями-чужинцями, за жінок брали чужинок із ворожого народу»…
«Так, так! ніякої згоди з зайдами! Геть їх із України!» Та згадавши зненацька де він, поник головою… І якийсь сум охопив душу Миколи. Він ізгадав славне Товариство Низове. – рвуся до них кожною думкою, кожним зором і ти, мій нещасний друже, линеш певно думками на оті чорні цятки. І колись може зірветься в тебе бажання кинути мене й я зістануся знову самотніш на цім відлюднім острові», думав він журно.
Щоб пересвідчитись, оскільки любить дикун свою батьківщину й чи може кинути коли його, свого порятовника, Микола запитав індіанина:
– «Скажи мені, Чінкадавіне, чи хотів би ти жити он там, де твої земляки?»
– «Так! ох, так!» скрикнув індіанин, і очі йому засвітилися радісним блиском.
– «А м’ясо людське їв би ти знову, чи ні?» – Чінкадавін заперечив головою.
– «Я вчив би своїх їсти м’ясо звірів та біле молоко, не людина.»
Микола зрозумів, що він хоче сказати.
– «А якби тебе самого пожерли – вони ж їдять людське м’ясо?» – питав далі дикуна.
– «Авжеж їдять, та м’ясо вбитий ворог.»
– «А вмів би ти зробити човна?» Чінкадавін кивнув головою.
– «Так збудуй собі човна й вертай до них!» – сказав Микола й побачив, як джура здригнувся й сумовито глянув на порятовника.
– «Ну що ж тобі, друже? чого так посумнів?»
– «Сумний, бо каціке мій недобрий на мене… Хоче мене там! там!»… і почав показувати руками в сторону островів.
– «Таж ти казав, що хочеш туди вернутися.»
– «Авжеж Чінкадавін хоче, та Чінкадавін хоче, щоб і з ним каціке там!» І Микола зрозумів, що дикун хоче разом із ним пливти до свого острова.
Щоб випробувати наскрізь індіанина, Микола сказав: «Мене мали б там за ворога, забили б і з’їли. Тому їдь сам, а я лишуся тут!
Коли він це сказав, Чінкадавін вихопив з-за пояса в Миколи сокиру, вклав йому в руки й підставив під вістря свою голову.
– «Що ти робиш?» спитав здивований Микола.
– «Забий мене, каціке! Не хочу жити, як ти мене там без каціке!» складав слова дикун.
Микола зрозумів усе. І шкода стало козакові свого джуру, коли той із сльозами кинувсь йому до ніг і почав їх цілувати. Підняв індіанина з землі, обійняв його й став гладити як малу дитину, заспокоюючи ласкавими словами:
– «Не плач! не плач, любий Чінкадавіне! І мені не хочеться розлучатися з тобою, бо звик до тебе, як до рідного брата. Я хотів тільки тебе випробувати, чи й ти мене так любиш, як я тебе!»
І весело було Миколі на душі, коли пересвідчився, що має друга, який воліє вмерти, як із ним розлучитися. А що серед розмови довідався, що Чінкадавін уміє робити човен, запровадив його на місце, де вже від кількох літ працював над збудуванням судна. Тут Микола показав індіанину колоду видовбану більш як до половини й на пальцях полічив, скільки вже літ над оцим мучиться.
Чінкадавін лише покивав головою від здивування й засміявся. І на превелику радість Микола довідався, що індіани роблять човни далеко швидче й без великого труду, а саме: випалюють стовбура в огнем. І в уяві Микола бачив своє судно вже готовим. Бачив, як спуска його на море й пливе туди, де живуть не людоїди, а народ хрещений, його любий, рідний народ! І як билось йому серце на цю згадку, як соколом летіли туди тужливі думки! Глибоко зворушений він тихо повторював:
– Україно-нене! Невже ж я тебе побачу? Але коли?… коли?… – і сльози текли йому з очей.
А Чінкадавін дивився розчулений на пана, зрозумівши його своїм серцем.
– «Отже завтра до діла!» вимовив нарешті Микола до свого джури. «Завтра! завтра! А за днів кілька всміхнеться може воля!»
Та не все складається, як гадається! – Другого дня почалася сльота.
З досвіду Микола знав, що два рази на рік, під час рівнодення, небо затягалося сірими хмарами. А під зливним, безупинним дощем, який надав цілих два місяці, а нераз і довше, не можна було й думати робити щось на дворі. Не було ради! – Мрію про човен треба було залишити аж до того часу, поки знову всміхнеться небо голубим блакитом: ждати треба було весни…
Та тепера довгими осінніми вечорами не мучила нашого пустельника нудьга, як за попередніх літ. У печі весело гоготів огонь. І самотність не пригнічувала Миколу, як раніше, бо ж мав щирого друга, з яким міг тепера проводити весело й безжурно довгі-довгі осінні вечорі.
І радів мов мала дитина наш козак, бачучи що палахкотить огонь, що коло каганця попліч сидить Чінкадавін, розважаючи його розмовою. І вечорі колишніх літ, коли сидів він сам одним-однісінький, без світла, без теплої страви, без слова розради – здались йому тепера такими далекими-далекими!
Між іншим, щоб не забути англійської мови, почав Микола вчити Чінкадавіна не тільки по вкраїнському, але ж одночасно й по англійському.
Взагалі Чінкадавін учив свого пана всього, що могло тому здатися, а Микола знову вчив індіанина таких речей, про які не знали дикуни.
Отаким способом, завдяки обопільній науці, світогляд індіанина цілком змінився, а Микола з другого боку – придбав до господарства багато таких речей, про які не міг і думати, коли б йому довелося жити на самоті.
Чінкадавін, наприклад, умів плести дуже гарні рогожі. А що були вони незвичайно густо й дрібно сплетені, задумав Микола пошити з них убрання. Отже навчився наш козак від індіанина цеї штуки й по деякім часі наплели вони стільки рогож, що вистачало їх зовсім на вбрання для обох. Ох! якже тішився Микола новим одінням, а то остогидло йому ходити у важких, теплих шкурах! Тепер одягав він шкуратяне вбрання тільки під час якої роботи.
Та не тільки рогожі вмів плести Чінкадавін! – Із волокна кокосових горіхів та різних інших волокнуватих ростин умів він робити гарне прядиво й сукати міцні шворки, куди кращі й міцніші за Миколине мотузяччя. Із прядива також виплітав Чінкадавін незвичайно швидко рибальські сіти. І оцим розважали свою нудьгу осінніми вечорами наші острів’яне.
Під час робіт Микола використовував кожну нагоду, щоб просвітити трохи дикунський розум індіанина. Час до часу розказував Чінкадавінові про Бога Христа та Святих і про Києво-Печерську Лавру; іншим же разом оповідав йому про свою любу Вкраїну, про її пишну красу, багацтво та утиски чужинців, про свого батька, товариство запорозьке, про походи. І з радістю спостерігав Микола, як розумний од природи Чінкадавін усе більше й більше втрачає дикунських забобонів і непомітно для себе самого цивілізується.
Так проминув нашим острів’янам слітний час осені. Вони навіть і не зглянулись, як небо щораз рідше вкривалось олов’яними хмарами й ясне, веселе сонце на голубому блакиті щораз частіше до них усміхалося. Настала весна. Навкруги все ожило: і ліс, і квітки – й море навіть стало веселіше грати хвилями. Лагідний легіт ледве чутно колихав молоді, зелені листочки дерев.
Любо, так любо стало навколо! Наче світ угору піднявся нашим острів’янам! – Веселі й бадьорі взялися вони за діло, яке почали ще восени.
Чінкадавін, як митець у будуванні човнів, почав випалювати стовбура вогнем. Робота йшла швидко й так зручно, що аж соромно стало Миколі перед дикуном, що йому – запорожцеві, не спало це на думку. «Та правда, хоча б і додумався був до випалювання човна, так огню в мене не було! – хитрував сам перед собою проворний козак.
Проминуло два місяці тяжкої праці н човен був готовий. «Ото щастя, що Бог послав мені такого товариша», радів Микола. «Бідував би один Бог-зна скільки літ, а може й ніколи не судилося б мені спустити човна на воду.»
А тепера треба було лише міркувати про вітрила й гребки. Чінкадавін заходився плести вітрила з рогожі. Тим часом Микола почав витісувати з твердого дерева гребки. Обидва впоралися з своїм ділом майже одночасно. Човен був готовий. Та на нещастя місце, де працювали вони над човном, було доволі далеко від берега. Щоб нести човна, або тягнути до води, не було н мови, бо був він дуже важкий. Тяжко зажурився Чінкадавін…
Та навіщо ж козацька голова та досвід? – Не довго надумуючись, Микола врубав два округлі пеньки, обтесав рівно, підклав під човен, та й почав його котити до води. Крок за кроком посували наші козаки човен до берега, а за два дні спустили вже його на воду.
Що діялося в Миколиній душі, не можна описати. Мрії які плекав він стільки літ, сповнялися: перед його очима колихався на хвилях байдак! Невимовна радість охопила козака: перед ним ізнову стелилася далека дорога! Перед ним може воля й нове життя!
Тепера треба було ще набрати їжі, навантаживши її на човен скільки буде можна, а тоді в щасливу путь! Та куди? – Чінкадавінові всміхалися темні цятки на обрію – його батьківщина; Микола бачив у своїй уяві широкі степи Вкраїни, Дніпрові кручі. Але туди було далеко, далеко…
Примітки
Подається за виданням: Злотополець В. Син України: історична повість у 3 частинах. – Київ-Кам’янець-Відень: видавництво т-ва «Вернигора» у Києві, 1919 р., с. 122 – 132.