5. Несподівані вісті
Вал. Злотополець
Англійські газети. Туга за вітчиною. Відчай. «Життя належить не тобі, але Вкраїні!» Покора. «Боже, верни мене на Вкраїну або пошли мені смерть!»
День по дню минали в вивантаженню корабля й на березі лежали цілі купи найрізноманітніших речей.
Чого тут тільки не було! – Зброя з припасом до неї і куховарський посуд, одежа і астрономічні прилади, теслярський струмент і хліборобське знаряддя.
Наприкінці Микола почав навіть знімати з завіс двері й витягати разом із шибами віконні рами.
Погода стояла всей час на прочуд гарна, але Миколу брав постійний острах перед негодою. – «А що як упаде зненацька злива?» думав він, і вирішив зарадити можливому лихові.
Отже, звелівши Чінкадавінові звозити з корабля заздалегідь вибрані й складені на помості річі, сам заходився накривати брезентами врятоване добро.
Робота ця була нелегка, бо Микола працював не так – аби-як, але ж як личить доброму господареві.
Щоб не попідмивало часом речей дощовою водою, він зносив їх на сусідній горбок і тут дбайливо вкривав просмоленим брезентом,
Переносячи між іншим важку скриню взяту з капітанської кабіни, Микола зацікавився, що в ній і одчинив. Скриня була повна книжок. Микола зрадів страшенно: він уже давно розшукував по кабінах книжок, але даремно, і тому жадібно почав їх тепера переглядати.
Усі книжки були англійські.
«Ану, чи не забув я ще англійської мови?» подумав Микола й почав читати одну книжку. Це були якісь історичні оповідання. Хоча Микола без вправ і забув де-що по-англійському, але ж зрозумів усе написане. Почав переглядати далі. Наприкінці натрапив на цілу купу тонесеньких книжечок у вісімку.
На превеликий жаль це було, як здалося Миколі, багато примірників двох однакових книжок: Mercurius Politicus та Several Proceedings. Але розглянувши уважніше, помітив Микола, що хоча на книжечках і стоїть один рік 1652, але різні числа місяця.
«Еге! то вони не однакові та ще й вийшли цього року», подумав наш острів’янин, і книжечки ці стали йому одразу якимись ближчими, немов недавній іще зв’язок з далекою Європою.
Перегортаючи сторінки, побачив Микола незабаром, що там немає ні оповідань, ні історії, але ж подані події й новини з життя різних держав.
– «Ось воно що! – Це газети!» – скрикнув він радо, бо не раз чув од Джемса, що в Англії новини друкують щотижня окремими книжечками, так званими газетами, розсилаючи потім передплатникам.
І пустельник наш жадібно припав до газет.
«А може вичитаю де-що й про Україну?» блимав несміливий вогник надії.
І так захотілось йому знати щось про Вітчину, Боже як захотілося! Але з розчаруванням стрічав лише новини про різні держави: Англію, Францію, Іспанію, навіть про таку дрібноту, як Генуя та Венеція, але про Вкраїну ані згадки.
«Читаєш і немов нас і на світі немає або Вкраїна десь на відлюднім острові», гірко подумав Микола. І так тяжко, Господи як тяжко, стало на серці.
«Боже, чому така неправда?» думав він тужно. – «Чому ми, один з найбільших народів світу, караємося тяжко, наймитами живучи на своїй власній землі? Чому забуті ми всіма людьми й Тобою, Господи? Чому?»…
І похилив голову козак. І вперше здається завидки взяли до тих щасливих народів, що мають свої держави, що знають їх і шанують по цілому світі.
Життя, все життя віддав би за одну звістку! І довго сидів він отак непорушно в тяжкій задумі.
– «Але ж хто нам винен, що не маємо досі держави? Хто?!…» вдаривши кулаком об скриню, люто скрикнув зненацька Микола. – «Хіба в сила, щоб здавити нас, аби повстали одностайно? – Свої!… Свої!…» простогнав він задихаючись од болю. – «Це ті відступники, що тягнуть нас до братання з гнобителями-чужинцями! Це ті Юди-«братолюбці», що не дають нам утопити ворожих зайд у їхній крові! О, прокляті!»…
Миколі бракувало повітря: вибух гніву й одчаю схвилював його страшенно. Та потроху почав він розуміти даремність свого гніву й своє безсилля. Віддих ставав рівнішим. Незабаром ізнову почав перегортати сторінки Mercurius Politicus.
Раптом погляд козака впав на одну звістку й він ледве не впав непритомний. Щось велике, несподіване ввійшло в душу. Увесь тремтів; потемніло в очах. І не лише зором – душею вкраїнською відчитав звістку. Там ось що стояло:
… «нас повідомляють, що козаки знову побили поляків упень… у Відні побоюються, що польському королівству зовсім приходить край.» [58]
Не йняв віри змислам. Страшенним зусиллям волі опанував себе й удруге перечитав звістку: це не була омана.
Проте ще не давав віри. Хтів відшукати підтвердження.
Гарячковими рухами перегортав сторінки других газет. Літери стрибали йому в очах, мінилися рядки, але Микола відшукував звістки не тільки зором, але й наболілим українським серцем.
Знайшов зненацька другу звістку. В Several Proceedings під ч. 148 стояло:
Відень, 3-го липня stylo novo.
… «Погром польської армії стверджується, але то була лише, частина польської армії, з якої вбитих і забраних у полон козаками є 10.000. Король загадав усій своїй шляхті бути при зброї на 4. число цього місяця.»
Так, уже не було сумнівів! – Уся Вкраїна клекотить повстанням. Здійснилися батькові мрії: проголошено самостійність, відбудована Українська Держава. Тремтить Польща й от-от рухне повалена в прах. Зайд-чужинців немає на рідній землі!
«Але ж хто? Хто підняв прапор повстання? Хто стоїть на чолі Вкраїни? Хто веде на бій військо? Хто герої-визволителі Батьківщини?»
– «Їхні імема, їхні імена, щоб і я нещасний міг повторювати їх побожно разом зо всією Вкраїною!»… Отакі жадання-думки промайнули в Миколиній душі.
І він ізнову почав перегортати газети, жадібно шукаючи відповіді на питання наболілого серця.
А звістки про повстання й про бої стрічав тепера сливе в кожнісінькім числі. Уся Європа напруженим зором стежила за визволенням закутого велетня. То подив, то захоплення, то нетаєний жах бринів у цих звістках.
… «Польський посол прибув до Праги просити помочи проти козаків»…
… «Козаки обложили Кам’янець, одну з найміцніших твердинь польських»…
… «Ходять чутки, що турок збирається допомогти козакам»…
… «З Парижа повідомляють, що населення Польщі у великій тривозі, чекаючи нового походу козаків»…
… «З Данціга малюють картину бурхливого сейму в Варшаві, передрікаючи наглу загибель нещасного польського королівства»…
Він читав оці звістки без хронологічної послідовності, одривчасті, іноді тільки як дивовижні здогади, але уява їх упорядковувала, складаючи з фрагментів суцільно-величну, трагічно-прекрасну картину.
Зненацька в 119 числі Mercurius Politicus од 9 – 16 вересня вперше зустрів Микола ім’я «козацького Генерала Богдана Хмельницького.»
Хмельницький!…
Де він чув це ім’я? Чому воно таке знайоме? На хвилину заплющив очі… Раптом щось наче блискавкою освітило пам’ять: Микола згадав батькові оповідання про страшний бій під Цецорою.
Як поранено було гетьмана Самійла Кішку; як упав на очах у сина-одинака порубаний яничарами чигиринський сотник Михайло Хмельницький, а його син Богдан, молодий іще юнак, мов несамовитий врубався тоді в саму гущу яничарів. На очах у сотника Наливайка зрадливо свиснув аркан: молодий лев опинився в турецькій неволі…
«Невже це той самий Хмельницький?» думав Микола. – «Невже й він випив до дна оту страшну чашу невольництва?» І чомусь іще ближчим та ріднішим став Миколі Великий Богдан.
І він побожно повторював дороге всій Україні ім’я. Милував звуками: – «Богдан! – Богом даний!» говорив сам собі в якійсь екстазі.
Уява козака шалено працювала. Потроху звуки імені почали набирати тілесних форм: гігантський образ знімався перед Миколиними очима. Велетнем-могутою вставав він із степів України, вогнем, залізом і кров’ю зарисовуючи її державні межі.
Рух правиці – і в прах валиться ненависна Польща. А силует гіганта все росте та росте, покриваючи вже цілу Європу.
І той гігант був Богдан Хмельницький!…
Із задуми вивів Миколу Чінкадавін. Він саме приплив од корабля й чекав дальших наказів.
І зненацька щось стиснуло Миколі серце. Усе йому остогидло.
– «Я слабий! лиши мене на самоті!» промовив він через силу. І сам не знаючи куди, подавсь узберіж до морського крутобережжя, де стрімко взносилися дикі, самотні скелі.
Вилискуючи на сонці, розкинулось перед козаком смарагдове плесо океану й кінця-краю не було водяному безмір’ю. З одноманітно-байдужим плюскотом билась о берег хвиля, а Микола сидів нерухомо, втопивши зір у далечінь, де була його солодка Вітчина. Не відчував у німім одчаю ні сонячної спеки, ні упливу часу.
…а він усе сидів на скелі, закам’янівши в німім одчаю…
Поволі сонце дійшло до вечірнього пруга. Смарагдове плесо стало ніжно-зеленявим, потім немов од сонячного дотику зашарілося, а він усе сидів на скелі, закам’янівши в німім одчаю.
Поночіло. Прохолодою повіяло з надбережного лісу. Нічний птах заскиглив десь у кущах. Безшумно прорізували повітря кажани. Південний Хрест [59] сіяв у всій своїй величній красі. Зорі відбивалися в морськім плесі, і було вже немов два океани: один чорно-оксамитовий вгорі, другий – ніжно-зеленявий внизу. Це було щось незрівняно-величне!
А Микола сидів у німій тузі, далеко-далеко блукаючи думками, нічого цього не відчуваючи, нічогісінько не бачучи навколо.
Був у якімсь забутті.
І ось раптом усі десять літ самотнього життя зникли з пам’яті. І легко, й радісно стало на душі. Відчув пахощі українського степу, а плюскіт морської хвилі… ні, ні! – то вже не був байдужий голос чужого, далекого моря – це ніжно-радісно гомонів рідний, любий Дніпро.
– «Спи, спи, козаче!» плюскотіла хвиля Дніпрова, – «ти втомивсь у поході, спочинь у мене на Дзвіниці [60], поки Товариство плине.»
«Так, я на Дзвіниці!» промайнуло в розпаленому мозку Миколи. – «Еге ж, це я ходив на розвідини берегом і чекаю тепера своїх.»
І він почав вдивлятися в далечінь, звідки мало припливти товариство. Здавалося зір Миколин прорізував пітьму.
І раптом побачив чайки, козацькі чайки! – Вони прямували до скелі. Ось він бачить щоглу отаманської чайки, а на ній, Боже милий! (все затремтіло в Миколи), – на ній гордо має золото-блакитний прапор.
На чердаку, у величній поставі, стоїть кошовий. Захмарене чоло високе, а вогнисті очі мов дві блискавиці прорізують простір.
– «Тільки, щоб не пропливли повз мене! – Треба гасло подати!» блиснула думка.
І зненацька, за тисячі миль од України, на відлюднім острові, де ніколи може не лунав голос європейця, розітнувся серед нічної тиші козачий поклик.
– «Пугу!»
– Пугу! відгукнулися скелі.
– Пугу! повторив надбережний ліс.
І Микола сам не впізнав власного голосу і… прокинувсь.
Видиво зникло; він усе сидів на скелі. Глянув на небо: чорно-оксамитове, мерехтіючи від зорь, безмір’я над ним; з жахом повів очима навколо: безкрая водяна пустиня.
І одразу згадав усе: і полон, і неволю, і десять літ самотнього життя. У голові шуміло, мов гупало разом сто ковалів, а серце наче хто руками здавив.
Здавалося Микола тепера лише відчув свою самотність, і ця тиша, й оцей безмежний краєвид іще більше відтіняли її, а вона вгризалася в душу мов розпечене залізо в живе тіло.
Божеволів. Думки летіли переривчасті, в безладді, мов дикі степові коні.
І тут сталося, що він наче якусь другу людину, уявив себе самого в будуччині: божевільний, зарослий бородою мов звір, блукає в пралісі, чигаючи на здобич, поїдаючи її сиру, закривавлену, конаючу.
Холодний піт виступив на чолі.
А думки летіли нестримні, з блискавичною скорістю.
Ось він блукав, нічогісінько не відчуваючи, втративши образ і подобіє Боже…
«Ба ні, не так!» мов списом що торкнуло, – «іще гірше!» Іноді вертатиме до тебе розум, і ти бачитимеш, чим ти став, розумітимеш, що ти живцем похований серед оцього безкрайого моря й тоді ти знову збожеволієш. І це буде не раз: усю рештку життя!»
– «Усю рештку життя!» мов луна повторив Микола, і чужим, спотвореним видався йому власний голос.
Був уже цілком не при собі. Голова горіла вогнем. І хотілось її занурити в холодну воду або ще краще: розчерепити об гостре каміння. Але ж відчай і жах спаралізували рухи.
Нічний птах скрикнув над головою. Микола скочив на ноги. В очах запалала божевільна рішучість. Скрикнувши задихаючись: – «Боже, прийми мою душу!» чимдужч побіг до безодні…
Що трапилося потім і як це сталося, що Микола зістався живим, він і сам потім не розумів. Бо коли очутився глупої ночі, лежав гонів за двоє від берега, але скільки часу там був, і як туди дістався, скільки не силкувався, не міг ізгадати.
Одно тільки пам’ятав, що прокинувшись відчував на собі погляд батька. І гнівно-суворі були йому очі, а в ушах ще дзвеніли оці слова:
– «Стій, зраднику! Ти забув присягу! Не смієш одбірати собі життя: воно належить не тобі, але Вкраїні! Не ганьби імені Наливайків, бо з того світу спаде на тебе батьківське прокляття!»
Чи це видиво було пізнішим сном, чи воно саме й спинило Миколу від страшного злочинства, він так потім ніколи й не дізнався.
Але ж дивна зміна сталася тепер у Миколиній душі.
Побожну пошану й безмежну подяку відчував він до батька за його суворе, вояцьке виховання. Пригадав і матір – і болізно защеміло серце. Вона стояла перед ним мов жива: така нещасна й така любляча, і він чув ізнову її останні слова: – «І ти йдеш… останній!…»
І якимсь несвідомим летом думок, таке саме почуття як до матері: не бурхливе, але ніжно-синовне, – з’явилося й до Вкраїни.
Вона стояла в його душі також нещасна, вся знемагаючи від ран.
Проте не було вже в Миколиній душі відчаю. Ні, його любовна туга горіла тепер рівним вогнем, немов лампада нерукотворна перед образом роз’пятої Матері-Вкраїни.
«Мабуть усі мої страждання потрібні», думав козак із тихою покорою.
«Може без оцього вигнання став би я відступником і цей відлюдний острів урятував мене від вічної згуби, а рід і Вкраїну од ганьби?»
«Але ж тепер у душі моїй вигоріли здається всі особисті почуття та бажання особистого щастя, усе либонь витліло, крім одного образа – закутої чужинцями в кайдани Вітчини!»
«Та Милосердний Господь знає все краще за мене. Видно цього ще не досить… Тільки чи вистачить мені надалі сил? Чи не впаду я в нерівній боротьбі з самим собою серед оцеї водяної пустелі? І загину тут марно для Вкраїни, ніким може й не похований. Птахи виклюють очі козачі, хижі звірі пошматують християнське тіло»…
І тут Миколі так шкода стало самого себе, шкода до сліз.
«Але я не смію ремствувати, Боже!» промовив він через силу, «здаюся на твою волю. Але зжалься надо мною, Господи!» (і тут голос йому урвавсь, а сльози лилися нестримно), – «не для себе хочу я повороту на Вкраїну, але для Неї, щоб віддати за Неї життя!»
Далі він не міг говорити. Ницьма припав до землі й як дитина ридаючи повторював:
– «Боже… верни мене на Вкраїну… або пошли мені смерть!»…
Примітки
58. Ця звістка, як і інші звістки, вичитані Миколою на острові, справді таки були в тодішніх англійських газетах рр. 1650 – 1652. Усі ці цитати взято з брошури С. Подолянина «Українець за кордоном і мандрівка в минуле». Цитуємо тут усе те, що необхідне для зрозуміння V, IX та X глав.
… «Епоха Хмельницького була апогеєм з апогеїв української справи в її відгуці на Європу»…
… «Що більше та більше розростається запекла боротьба козаків українців з Польщею, – то ясніше та ясніше виступає перед тодішнім англійським світом ця таємнича Україна, її географічне положення, її багацтва фізичні, її населення – козаки, їх справа і причина боротьби з польською державою»… (там же).
… «Так цікаво перегортати тодішні англійські газети (газети 1650-х років!) ці Perfect Djurnal, Mercurius Politicus, Several Proceedings etc., ці маленькі у 8-ку тижневики, що репрезентували всю молоду тоді англійську пресу. Як минає за тижнем тиждень, усе нові та нові звістки надходять із Гамбурга, Парижу, Відня; пізніше – Данціга, Варшави та України – про наростаючу велетенську боротьбу вашого народу з польським пануванням»…
… «Далі (тобто в р. 1652. – прим. ред.) звістки стають частіші, докладніші й ясніші. Згадана Several Proceedings посилає свого спеціального кореспондента на континент Європи з наказом сповіщати докладно про війну українців з Польщею. З Амстердаму кореспондент пише: «не брак мого старання, а брак звісток примусив мене так довго надуживати вашою терпеливістю, Високоповажний пане редакторе, – бо, відколи я вислав мого останнього листа 22 липня, де я згадував головно за… розгром армії польського короля через іррупцію татар та козаків, я не міг тут дістати ніяких дальших відомостів, – опріч купи пристрасних і непевних звісток, повних суперечностей»…
…«Як зростає інтерес до воюючих сторін і арени війни, то ширше подають описи подій і Географічного місця їх відбування… Імена головних дієвих осіб виділяються на загальному тлі, вони стають усе більше та більше знайомими і вкінці не потребують уже жодних поляснень до себе з боку редакції. Хмельницький, Кривоніс і Богун так само відомі кожному інтелігентному англійцеві 1653 – 1654 etc. років, як Бебель, Курокі, Фаієр – англійцеві 1912 року»…
Примітка редактора: Це особливо треба пам’ятати для зрозуміння IX глави.
… «Після тих звісток, що ми навели, можна зрозуміти той надзвичайний інтерес, з яким преса слідкує за дальшим розвитком подій – за чутками про наміри Хмельницького з’єднатися з Московщиною. Газети подають описи цеї напівказкової країни (Московщини); подають докладні оповідання про умови з’єднання, швидкий упадок Польщі, незадоволення Хмельницького Москвою»…
… «Постать Хмельницького найбільше звертає на себе увагу. На видному місці газета Perfect Djurnal з 21 лютого 1654 року друкує сенсаційну звістку, що ніби є відомості, що якийсь полковник (імен не вказано), що був через щось незадоволений на Хмельницького, зробив на останнього замах. Але зважаючи на колосальність ваги, яку подія мала б на становище Сходу Європи, газета попереджує читачів, щоб не покладалися на справедливість поданої звістки, поки її не буде підтверджено»… (там же).
59. Південний Хрест – найбільше сузір’я півд. півкулі, як у нас на півн. півкулі – Великий Віз.
60. Дзвіниця – висока скеля на березі Дніпра недалеко порогів.
Подається за виданням: Злотополець В. Син України: історична повість у 3 частинах. – Київ-Кам’янець-Відень: видавництво т-ва «Вернигора» у Києві, 1919 р., с. 155 – 163.