7. Оборона Нової України
Вал. Злотополець
Знову будують байдака. „До зброї!” Два січовики проти шестидесяти трьох. Розвідини. Бій з людоїдами. Визволення іспанця. Огляд бойовища.
Отак у достатках і в спокою прожили колоністи Нової України рік з гаком. Чінкадавін був уже цілком цивілізованою людиною, більше навіть того: навчився читати та писати по вкраїнському, а перебуваючи під постійним впливом побожного козака, індіанин став також і вірним сином християнської церкви.
Не раз оповідав запорожець своєму джурі й про завзяту, вікову боротьбу українського народу за свою самостійність. І часто вечорами вогниста мова запорожця розгортала перед очима джури криваві сторінки української минувшини й тоді, в таємничому світлі багаття, за тисячі миль од Дніпра, вставали викликані безмірною любов’ю козака тіні лицарів-мучеників за волю Вкраїни.
Цілком природно, що найбільш оповідав Микола про Запорожжя. А джура, затаївши віддих, слухав Миколині оповідання про Січ – цей безпримірний в історії людства чернечо-лицарський орден, що на всі боки даючи одсіч ворогам України, закривавленими грудьми боронив од хижого ісламу цілий світ, створивши на Дикому Полі передмур’я християнства!
З запалом новіціата [63] переймав Чінкадавін од запорожця й козацькі традиції та давав околицям острова, річкам та горам українські, здебільшого історичні, назви. Отже не диво, що незабаром Нова Україна стала немов мініатюрою України Великої: на острові були і Січ, і Великий Луг, і Карпати, і Альта, і Рось. Тільки одного недоставало нашим козакам – Дніпра, бо ні один, ні другий, ніяк не міг зважитися назвати цим дорогим ім’ям яку-будь із річечок на острові й образити таким чином Батька-Славуту!
А коли, одного дня, Микола сказав Чінкадавінові, що яко джура запорожця, Чінкадавін оцим самим також став січовиком, – радощів та гордості індіанина не можна навіть і описати! – Здається, він би після цього вдвох із Миколою відважився б напасти на Кафу, навіть більше того – голіруч би на самий Стамбул пішов!
За весь оцей час Чінкадавін ні разу не посмів нагадати Миколі про плавбу до батька. Тільки не раз по скінченню щоденної праці вибігав бідолаха з печери, виходив на високу скелю, звідкіля міг бачити, як далеко-далеко на крайнебі, ледве мріє його батьківщина. Туди летів індіанин тужливим зором і не раз сльоза котилася по його обличчю. Микола одначе не забував про обіцянку, яку дав своєму джурі. Він хотів тільки перед від’їздом упоратися з найпотрібнішою працею.
А коли вже робота в городі й жнива були покінчені, Микола сказав одного дня Чінкадавінові. – «Ну, Чінкадавіне, напрацювалися ми не мало. Тепера треба подумати про плавбу до твого батька.»
Боже, як зрадів індіанин! – Іще того вечора побіг підшукувати дерево, з якого можна б збудувати човна.
Робота йшла тепера швидко, бо приладдя мали недостатком.
Одного дня, саме Микола заходився в печері коло якоїсь роботи, а Чінкадавіна послав за чимсь на берег. Та якже здивувався він, коли побачив, що його джура, пройшовши гонів двоє, зупинився, замахав руками й наче несамовитий кинувся назад. З несподіванки Чінкадавін не міг як слід нічого оповісти й тільки повторював:
– «Вони, там! там!»
– «Хто саме?» пита здивований Микола.
– «Ох, пане: раз, два, три – шість човнів!» одповідав Чінкадавін, говорячи одночасно мішаниною трьох мов: індіанської, української та англійської.
До розмови й обмірковування не було часу. Миттю зірвався Микола, вибіг на скелю й глянув на побережжя, звідки вернувся Чінкадавін: шість човнів повнісінькі дикунів причалювали якраз до берега.
«Не помилився Чінкадавін», бурмотів сам собі Микола. «Та не з медом буде вам, вражі сини! Не злякавсь я вас тоді, як іще мав тільки кам’яну сокиру та дерев’яного списа, не злякаюся й тепер, як у мене є пістолі й рушниці – козака сестриці! А вбивати безпомічних тут козак вам не дозволить! – це вже не відлюдний острів: це Нова Україна! Тут і Січ-Мати є – Заступниця всіх покривджених та поневолених!»
Кинув іще раз оком на берег і миттю опинився знову в печері. Важко було впізнати Миколу тої хвилини, остільки він змінився: кров предків, українська лицарська кров проснулася в козакові! Завжди трохи повільний і здержливий – запорожець став під подихом небезпеки звинним, жвавим, рвачким. Очі йому променіли відвагою, кожне слово прискало полум’ям. І це незламне завзяття несвідомо передалося й Чінкадавінові.
З наказу Миколи, індіанин стягнув із валу гармату, виніс із печери шість мушкетів, чотирі пістолі й дві шаблюки. Потім Микола припав до боку шаблю, за пояс устромив дві пістолі й звелівши Чінкадавінові так само озброїтися, звернувся до нього так:
Не вкриємо ж неславою Нової України та Нової Січи!
– «Джуро! Ти живеш на Новій Україні, я прийняв тебе навіть до Нової Січи, – тож насамперед для обох нас честь і слава козацька! Там на побережжю мордують безборонних. Неслава народові, що попустить це зробити на своїй землі, ганьба козакові, що зі зброю в руках не оборонить безпомічних! Не вкриємо ж неславою Нової України та Нової Січи! – Скільки б не було ворогів, мусимо стати до бою. З нами Праведний Бог і Святий Юрій!»
Ці вогнисті слова додали ще більше відваги Чінкадавінові.
– «За тобою в пекло б пішов! Накажи голіруч іти проти ворогів, так піду!» скрикнув джура з правдивим українським завзяттям.
Після цього, взявши на плечі по три набитих мушкети, наші січовики запряглися в гармату й потягнули її до брами. А коли переїхали через рів, наказав Микола джурі вернутися до Січи й ввести міст. Замкнувши ворота, Чінкадавін виліз по драбині й приєднався до Миколи.
– «Це бачиш, друже, щоб ворог, поки будемо в поході, не опанував Матері-Січи», пояснив коротко джурі наш козарлюга.
– «А тепера розкажу тобі, що саме маємо робити! Обійдемо ось цю гору й лісом та кущами дістанемось аж до берега. Підсунемось якнайближче до ворога. Найголовніше – це підходити так обережно, щоб і сам чорт нас не звітрив, а тоді, саме як людоїди збиратимуться до бенкету, кинемося на них і врятуємо нещасних бранців.»
Серед отакої розмови підійшли наші козаки аж до берега й зупинилися. Микола почав оглядати околицю, та нічого не міг добачити, бо берег підносився трохи вгору, спадаючи потім лагідно аж до морських хвиль. Тому не гаючи часу, звелів Микола своєму джурі, щоб він якнайоборежніше підповз до сусіднього дерева й звідти подивився, чи не видко дикунів. За хвилину приніс Чінкадавін звістку, що недалеко них засіли круг огнища вороги й гризуть спечені ноги одного з бранців, а що другий бранець лежить зв’язаний біля багаття; здається він не тутешній, але якийсь чужинець, бо одежа в нього інша й біла шкура.
Кров ударила Миколі до голови, як почув про бідолаху європейця. Мимохіть стиснув кулаки, підліз сам під дерево й побачив тепера все на власні очі: шістдесят три дикуни розсілися круг огнища, а недалеко лежав звиваний бранець: убрання та інше впевнили Миколу, що це його земляк – європеєць.
Побачивши небораку, Микола затремтів із люті. – Стривайте звірюки!» скреготів він зубами. «Головою накладу, а визволю бідолаху!»
Вернувши, Микола наставив гирло гармати так, що куля мусила пролетіти високо над головами дикунів, бо хотів спочатку лише їх налякати й без розливу крові визволити земляка. Потім поклав коло себе два мушкети, третього взяв у руку, ухопив другою рукою запалений гніт і приклав до запалу.
– «Ба-буум!»… гуркнула гармата. Перелякані дикуни всі до одного припали ницьма до землі наче вбиті, однак за кілька хвилин попідводили голови, а побачивши, що ніякого ворога немає, зірвалися з землі. Потім деякі почали втікати на човни, а другі – сміливіші, вхопилися за зброю. Але постоявши ще хвилин кілька, людоїди знову почали садовитися навколо вогнища, утікачі повертали з човнів і знову завели свої чудернацькі танки, вимахуючи зброєю, кістьми та руками.
А тим часом два дикуни кинулися до зв’язаного бранця, щоб пошматувати його, як попереднього. Тоді з розказу Миколи обидва наші козаки стрельнули одночасно. На правому крилі впало три, на лівому п’ять. Дикуни зірвалися з страшенним лементом та зойком, але частина їх почала скупчуватися та готуватись до бою. Тоді наш козарлюга вхопив другого мушкета, моргнув на Чінкадавіна й вони стрельнули вдруге. Цим разом упало два. Кілька поранених бігало, лементуючи мов несамовиті.
– «Вперед! Во славу Божу!» гукнув тоді Микола взявши третього мушкета і, вискочивши з кущів, кинувся на дикунів. З страшенним галасом почали людоїди втікати до моря. Миттю добіг Микола до бідолашного бранця, щоб увільнити його від мотуззя, та побачив зненацька, що кілька дикунів збирається таки в гурток, щоб ставати до бою. Показавши їх тоді Чінкадавінові, Микола мерщій порозтинав шаблею мотуззя.
Визволений бранець підвівся й на запитання Миколи, хто він, із сльозами в очах шепнув: «Christianus [64] sum – Espanus!» і повалився знову на землю.
Одначе полоненому вернули незабаром давні сили. Він підвівся й сказав Миколі, що хоче помститися на своїх катах. «Гаразд!» одповів Микола й дав іспанцеві мушкета та пістолю. Як тільки вхопив іспанець зброю, кинувся мов тур на дикунів. Не дармував і наш козарлюга: врубавсь у саму середину ворогів, що зважилися стати до бою, а Чінкадавін, набивши за цей час мушкети, частував людоїдів оловом.
Після недовгого бою дикуни кинулися врозтіч, прямуючи до човнів. За ними бігли навздогін іспанець та Чінкадавін, які незабаром вернулися й донесли своєму отаманові, що на острові немає вже ні одного живого дикуна.
Тепер оглянув Микола з своїми товаришами бойовище: думав, що може є поранені, яким треба дати помочи. Але дикуни забрали поранених із собою, лишивши тільки трупи: їх було двадцять і три.
Отже дорого заплатили людоїди за кривавий бенкет та знущання над безпомічними на землі української колонії!
Примітки
63. Новіціат = молодик – так звали на Запорожжю молодих козаків іще не вписаних до куріня.
64. «Christianus sum, Espanus» – це значить у перекладі з латинської мови – «я християнин, іспанець».
Подається за виданням: Злотополець В. Син України: історична повість у 3 частинах. – Київ-Кам’янець-Відень: видавництво т-ва «Вернигора» у Києві, 1919 р., с. 169 – 174.