До традицій!
Дмитро Донцов
Воскресають лиш там, де є могили.
(Nur wo Gräber sind, gibt es Aufstehnungen).
Ф. Ніцше
Моральна криза нашої інтелігенції буде ще довго злобою дня для українського громадського життя. Шукати її причин – не тема сеї статті. Тут хочу лише звернути увагу ростучої генерації на одиноке, що на мою думку є на потребу тій молоді, яка має змогу вчитися. Перестерегти її, щоби не йшла молодь за тими, що вирісши в темнім льоху неволі, даремно силкуються розпізнати підсліпуватими очима правдивий шлях. Спершу його бачили в можливім порозумінні, одні з «щасливою Австрією», другі з російською державністю, далі в єдинім революційнім фронті, нарешті в світовій революції, себто концепціях, що під маскою універсалізму брали за свій, національний ідеал чужого народа.
Одні обмежували полет своєї фантазії Сяном з одної, Збручем із другої сторони. Інші – з широким розмахом думки – не хотіли лишити і клаптика нашої землі поза границями… Росії. Сим чужим або неправдивим богам кланялася наша інтелігенція, в їх ім’я нищила себе взаїмно, ’як римські гладіатори і як ті самі гладіатори, навіть діставши засуд смерті, не забувала послати свому панові: Ave, Caesar, morituri te salutant. Люди сього покоління апатично пересувалися по історичній арені, bez pragneń jutra, bez wspomnień wczora, як казав один польський поет.
А головне без «споминів вчора», без тих споминів про діла батьків, що омолоджують душу немов старе вино; без морального зв’язку з ними, без традицій.
На се я й хочу звернути увагу. На традиції не сміє забувати ні оден народ, що хоче жити. Особливо той, що відроджується до нового життя. Правдиво сказав Ніцше, що лише там можливе воскресіння, де є могили: що вдихнути живу душу можна лише в уже готовий, хоч хвилево завмерлий організм, що завтра має лише той, хто мав вчора; що встати може лише нація, що має традицію.
Деінде ту традицію шанували. В Англії вона є всім в публічнім, як і в товариськім житті. Споминами «про стару Англію» та про «славну революцію» 1688 року живуть усі бритійці, а одним із найважніших аргументів, якими англійське робітництво поборювало доктрини большевизму, був той, що ся доктрина «не відповідала традиціям» їх країни.
Республіканська Франція продовжує не одно діло своїх королів, а серед оборонців ідеї традиціоналізму здибуємо там такі імена, як Тен, Бальзак, Бурже, Вогюе, Моррас.
Нова Польща знов хитається між старими градіціями 1613 і 1667 р. І навіть в Росії, сій типово безтрадиційній (бо некультурній) країні теперішний, ворожий демократії та Європі порядок є традиційним продовженням старого, а державницька ідеологія Леніна з її бюрократізмом і зв’язаністю особистої та суспільної ініціативи, – плагіатом царату та його апологетів – Леонтьєва, Данилевського, Тютчева, Ухтомського. Студіюючи сих авторів, студіюючи політику царату, ми скорше зрозуміємо большевизм, як перекидуючи картки Комуністичного маніфесту, так само як француз, що простудіював епоху Рішельє, ліпше зрозуміє завдання національної політики своєї країни, аніж той, що зачитувався ослабляючо-паціфістичними проповідями Жореса; так само, як англієць скорше розбереться в завданнях континентальної політики свого острова, переглядаючи історію Кромвеля або Піттів, аніж вглиблюючися в твори Уельса, Белямі, та інших маньяків утопії.
Нація – се щось більше, як ті, що хочуть сьогодня робити її історію. Се велика спільнота тих, що живуть, і тих, що жили. Сі останні далеко численніші від перших і – не все від них дурніші. Вони не щезли навіки з нашого життя. Сходячи з історичної арени, вони заповіли дітям і внукам свої погляди, ідеї і цілі, які здійснюються звичайно не одною генерацією. Борючися і вмираючи за національний ідеал, як вони його розуміли, вони, сі мерці, лишили нащадкам велику кількість мрій, поривів, змагань, спогадів слави і приречень борні, величезну силу колись активної народної енергії, що може й помацки, але вперто простувала до осягнення національної мети, цілу симфонію ідей, в яких вразливе вухо знайде свій сенс; ряд відірваних натяків, з яких думаючий політик випровадить ідеал нації, як математик з незрозумілих лаїкові знаків – ясне для всіх рішення задачі.
Виходячи з конкретних фактів, а передовсім з незмінних географічних обставин, щоденних інтересів нації, сі великі мерці, хоч інтуїтивно, але влучно вгадували суть національного ідеалу, снуючи нитку традиції: антитурецької в балканських слав’ян, антиросійської або антинімецької в поляків, антиєвропейської в москалів.
Вловити сю нитку традиції, що зачали снувати наші предки, засвоїти собі їх досвід, сконденсований в переказах і чинах, і на сій підставі знайти формулу національного ідеалу – ось яке завдання поставила перед нашою інтелігенцією доля в 1917, але розв’язки сього завдання ми чекаємо й досі. Бо тяжко знайти іншу країну, де народ був би більше прив’язаний до її традиції, а інтелігенція менше. Остання мала перед тими традиціями мабуть не більше пошани, аніж перед Гробом Господнім вартуючі його жовніри султана.
Про національні святощі в нас не писалося інакше, як беручи се слово в знаки наведення, а пануюча соціалістична доктрина вважала за лихий тон всяку аргументацію від історії. Що може бути спільного, здавалося їм, між св. Володимиром і – обезпеченням робітництва від нещасних випадків? Між Словом о полку Ігоревім і – соціалізацією землі? Між Гонтою і – «культурно-національною автономією»? Між синьо-жовтим прапором – і кличем «пролетарі всіх країн єднайтеся»? Між Шевченком – і першим мая? Такі сумніви закралися в несміливу душу українського інтелігента, а що Шевченка він все таки шанував, то і зачав, прийшовши до влади, розв’язувати квадратуру кола, себто лучити те, що не давалося лучити.
Вийти мусило, розуміється, фіаско або фарс. Бо коли соціалістична Директорія, якій ми завдячуємо большевицьку декларацію, розпочала свою еру всенародним молебнем на Софійській площі, то се був фарс, се була офенбахівщина. Коли гетьман, віддаючи данину часові, іменував свого першого премьєра «атаманом міністрів», се була також карикатура, лише в другий бік. Карикатурою було співати «Ще не вмерла» і вимахувати червоною хусткою, як і фарсом було називати іменами давних гетьманів полки, в яких запроваджувалося «совдепи». А накидати «соціалізацію» землі селянинові, що спійманого конокрада закопував живим в землю за нарушення своєї приватної власності, се було божевілля.
Менше цього фарсу було в Галичині, де витали ще над живими «тіні забутих предків», але однобокою була її традиція, що прославляла Хмельницького й за те, як він скінчив; що знала лише його похід під Львів і союз з царем, а не хотіла знати його пізнішої умови з Швецією – сеї прелюдії мазепинщини, яку на жаль через смерть старого геггьмана не дограно до краю.
Кінця сьому замішанню понять поки що не передбачити, а причина лежить власне в тім, що на політичній сцені мусить бути гармонія між текстом і музикою. Наші предки сю гармонію дотримували. Коли Іван Мазепа, щедро обдаровував наші церкви, се не був фальш, рівно ж як його заклик боротися за «Україну нашу Малоросійську». Але Директорія коло св. Софії – се фальш. Визволяти рідний край з «Інтернаціоналом» на устах – се фальш. Робити з того, що оспівував Залізняка, комуніста – се профанація, а добирати до Шевченкових «Гайдамаків» мелодію робітничої марсельєзи – се просто какофонія. Компонуючи її в нас забували, що кожда велика історична акція мусить мати ідеологію, що випливає з самої її суті. Тому й не могла сотворити наша соціалістична інтелігенція сеї ідеології, що шукала її початків не там, де вони були: не в національній, проскрибованій в нас традиції.
Чехи виводили свій новий визвольний рух від Жижки і Гуса. Поляки від 1831 і 1863 років. Французи тільки й могли розвинути подиву гідне завзяття в останній війні через те, що кожний з них не міг переболіти ганьби 1871 року, мріючи иро реванш. Оповідають, що під час франко-пруської війни, коли династія вже впала, на здивоване питання Тьєра, з ким властиво німці ще воюють, Бісмарк відповів: «З Людвиком 14-м». Він знав, що республіканська, як і цісарська Франція, обидві жили традиціями сього короля, як і те, що їх треба було знищити, коли Німеччина хотіла вийти побідником у війні.
В Англії тільки тому вдалася так блискучо мобілізація 1914 р., що всі там знали, про що йде; що традиції боротьби з Голандією, Іспанією і Наполеоном підповідали кожному британцеві, що він мав робити з огляду на непомірний зріст нового суперника, Німеччини. Власне завдяки могучості своєї традиції могла Англія, як і за часів Нельсона, бути певною, що в слушний час кожний виконає свій обов’язок. Чому Сполучені Держави могли так скоро покласти кінець гостинним виступам Вільсона в Європі? Лише завдяки закоренілим традиціям, що в формі доктрини Монро міцно сиділи в кождого янкі, не позволяючи йому жертвувати інтересами краю примхам кабінетного вченого. Але на Великій Україні майже ніхто не думав, що герої, які впали під Крутами, наложили головами властиво в боротьбі з Петром І і Катериною II…
Сі прикази минулого хотіли в нас заступити абстрактними «загально-людськими ідеями» і так нищили націю. Бо коли аргументуємо наше право на землю не тим, що на ній сиділи наші батьки, лише тільки правом того, «хто на ній працює» (знане соціалістичне гасло!), то відкриваємо до неї дорогу зайдам вчорашннм і нинішним, хоч і «трудового народу», нищимо права нації. Бо коли аргументуємо право на «власну хату» не тим, що дістали його від батьків, лише правом сучасників на «самоозначення», то ледве чи зможемо відперти чужі претенсії нпр. до північної Чернігівщини.
Бо коли правила політики нації хочемо привести в згоду лише з абстрактними ідеями справедливості (засади міжнародного пацифізму), то матимемо замість нації громаду сектярів, якій все одно, де вона живе, яка не прив’язана до ніякої території і яка, подібно до німецьких колоністів-менонітів, що їм віра не дозволяє вживати зброї, однаково добре чується і в себе дома і на чужих їй українських степах. Такі сектярі, для яких свій власний закон був вищий від законів дідів, є на найліпшій дорозі зрадити свою націю, як се робили французькі гугеноти, що збройно боролися проти своєї країни в рядах чужих протестантських військ, або наші «інтернаціоналісти».
Навпаки лише тоді може нація утриматися, коли черпатиме правила свого життя не з сектярських заповідей, а з понять та ідей, що повстали в безнастанній боротьбі поколінь за збереження предківської землі і роду. Лише там, де сю останню заповідь ставиться понад всі інші засади «права» і «справедливості», повстане нація.
Нація є те, що протиставляє себе географічно, історично і політично своїм сусідам, і тому власне старалися знищити в нас поняття про нашу географічну відрубність, спомин про власне історичне минуле, про переказані дідами власні політичні змагання. Бо коли ми позбавлені того, коли перетяті вузли, що лучать нас з минулим, різниці між нами й не нами затерті; коли наша територія – їх територія, наша історія – їх історія, спускаємося ми до ролі американських імігрантів, людей з традицією забутою за океаном, людей, з яких можуть повстати рівноправні горожани нової, придбаної вітчини, але ніколи нація з власними політичними змаганнями; може повстати подібна до жидівської «меншість», що відрізняється від пануючого народу лише вірою, мовою і звичаями, але – не народ, свідомий своїх відрубних змагань. Бо для забезпеки сих прав (віри etc.) нація не потребує ні власної території, ні держави – не потребує бути нацією. Що більше! Не могучи обійтися без традицій, народ, що губить власні, засвоює чужі. Так стається власне з американськими імігрантами, лояльними горожанами Сполучених Держав. Так стається і з нашими «інтернаціоналістами», що стають лояльними горожанами Росії.
Коли росіяни вивозять на Сибір родини розстріляних в українських містечках, аби пам’ять про екзекуцію не дійшла до нащадків, коли вони систематично виголоджують і вилюднюють Запоріжжя, найсильніше огнище протесту проти чужої влади, вони знають, що роблять! Знають вони також, що вони роблять, коли зачинають виводити право нації до життя з засад абстрактної справедливості, які можна (не так, як вікові традиції!) толкувата нині так, завтра інакше.
Так само, коли стараються вбити клин між народ та його інтелігенцію, роблять се тільки тому, щоби забрати масам пам’ять про їх минуле, ту пам’ять, яка живе в освіченій верстві нації та на якій може одиноко оснувати свої права нація. Наші приятелі ліпше від нас розуміють значення традиції, полишаючи нам вірити в «загально-людські» ідеї «вічної справедливості». І нав’іть тоді, коли наші соціалістичні борці за народ відкидають засади загально-людські, а кермуються лише інтересами нації, справа не кращає, коли вони опираються лише на силі власної діалектики, нехтуючи діалектику предків, які не все були дурніші від нас.
З ними трапляється тоді те саме, що з протестантами, які коментують св. Письмо, як хто хоче, і не приймають його (як католики!) яко традицію переказану, бережену і толковану церквою. В результаті – там одна міцна громада віруючих, тут – стільки голів, стільки умів. Скільки того політичного протестантизму розвинулося в нас через незнання і нехтування власною традицією!
Її в нас ні тепер, ні передше не плекали. Хіба були в нас історики, що тим займалися? Хіба плекав сі традиції Костомаров, присяжний оборонець фатальної переяславської похибки? Або Куліш, сей глибокий, недоцінений, але звихнений розум, що не вірив у сили власного народу і писав блискучі романи на доказ, що Україна не доросла до самостійного життя? Або може останній, найбільше знаний з наших істориків, Грушевський, який наші національні традиції бачить не в князях і не в тих масах, що тепер борються за самостійність, лише в «татарських» і «московських людях», що руйнували нашу державу в XIII і в XX віках? Яку традицію могли вони в нас виховати?
А ті, хто се міг би зробити, відслонюючи нам національні ідеали народу, як Лазаревський, Єфименкова, Липипський (говорю про його історичні, не політичні твори), хто їх із нашої інтелігенції читав? Бісмарк нищив у французів духа «короля сонця», бо той був для Франції цілою політичною програмою, а чим був для нас Мазепа? Мертве ім’я!
В передреволюційні часи українські патріоти сходилися на нелегальні роковини Шевченка, але чи десь, колись якийсь гурток обходив жалобою сумної пам’яті день полтавського погрому? Навіть коли росіяни так, як Бісмарк Тьєра, старалися нас переконати, що, замикаючи Просвіти, вони борються з мазепинством (що було святою правдою), наша інтелігенція протестувала проти «негідних наклепів». Наша нехіть до традицій, що підносили маси, була так велика, що ми не могли навіть використати героїчної боротьби холмських уніатів проти православ’я, так, що одну з блискучих сторін нашої історії забрали нам… Традицію Почаївської Матері Божої, про яку чудові легенди склав наш народ – забрали нам москалі, роблячи з неї снаряд своєї агітації в Галичині.
Все, що пахло національною традицією, всі великі, масові пориви до самостійності, плямувалися в нас, як «полонофільство» (мазепинщина!), як «буржуазні вибрики» (протибольшевицьке повстання), всякі спроби створити національну ідеологію плямувалися як шовінізм. Всякі хотіння засипати ідейне провалля між відмінами нації і досі нищаться злочинною рукою наймитів. Під отруйним подихом нашої громадської опінії могли цвісти лише течії та настрої сентіментального українофільства, імпотентної опозиції, «самоотверженного малороссиянства» і сяно-збручанського партикуляризму.
І навіть тепер, коли на щастя наново нав’язуються в постійних змаганнях нитки перерваної традиції, хочуть у нас знов її перетяти. Так, і вони, противники нашої традиції, теж розривають старі могили, але не для того, для чого Ісус відслоняв віко Лазаревої домовини, лише як гієни, щоби знищити те, що пощадив час. Де при таких обставинах було шукати нашій інтелігенції споминів, що служили б їй дороговказом в боротьбі?
Чим можна було зогрівати упадаючі від зневіри серця? Де було взяти той ентузіазм, з яким клали своє життя на вівтарі рідного краю борці Вердена, або німецькі добровольці? Жменька повних посвяти безумців, яких імена все вимовлятимуться з непокритою головою, знайшлися і в нас, але що сказати про масу інтелігенції, що й досі хитається між запорозьким оселедцем і «Капіталом» Маркса, між рідним краєм і «социалистическим отечеством»?
Вона, ся маса, ще не найшла свого Бога і перед її безвір’ям хочеться перестеречи молоде покоління. Нехай воно, перебираючи прапор боротьби за визволення, більше шанує, більше пізнає сю націю, більше в неї вірить. Хай закличе «на пораду» тіні великих предків, як се робив у хвилині натхнення Шевченко, нехай вглибиться в їх історію, нехай з їх вчинків постарається схопити ідею, що може й напів-свідомо присвічувала їм, як наприклад ідея державного опанування чорноморських берегів і Криму, що певно присвічувала козакам, коли вони шарпали прибережні турецькі містечка, або як ідея валу від Швеції до Дніпрового гирла, що присвічувала Хмелеві, що пактував з Карлом X, або Мазепі, що накладав з Карлом XII.
Нехай студіює наша молодь «Повісті временних літ», а може ясніше представиться їй, яким абсурдом для нації, яким запереченням її найбільше життєвих інтересів є спроби надати нашій політиці лише національний або соціальний, а не державницький характер. Може скорше дістане відповідь на прокляте питання – кудою йти.
Переглядаючи стару історію, вона побачила б, що нації повстають і живуть не пацифізмом, що воля нації до життя кпить собі і з браку «природних границь», і з так званих «історичних конечностей». Коли б нова наша генерація більше нишпорила в старих фоліантах, вона заощадила б собі і безліч непотрібних понижень і дитинячу віру в кождочасну зміну режиму і пуританську стидливість вступати в союзи з «антантським імперіалізмом», чи з «пруською реакцією» і раптового, немов у пропасниці, кидання від одної орієнтації до другої, заощадила б безнастанного хитання між ентузіазмом і прострацією, між великим і смішним, між героїзмом і перекінчицтвом.
Я говорю про історію. Не менше варто вглибитися в етнографічні та соціологічні досліди над нашим народом, щоби зрозуміти його душу, щоби ліпше відгадати лінії нашої внутрішної і зовнішної політики. Москалі мали свого генія, що, освітлюючи душу російського мужика немов рентгенівськими промінями, відкрив нам його світогляд. Се був Гліб Успенський.
Ми ще не дочекалися того, хто ввів би нас в тайни селянської філософії. Геніальні спроби Стефаника, кілька натяків Черемшини, Коцюбинського і Франка, от і все. Але зате тим більше маємо сирого матеріалу в різних етнографічних збірниках і в устах народу, що в сі страшні роки збагатив свій життєвий досвід і філософію не одною новою мудрістю, що лаконізмом форми і точністю виразу, а головно самою сентенцією потрапить йги навипередки з не одною партійною мудрістю нашої інтелігенції. Коли б ся остання хотіла більше пізнати село га його соціальні і політичні ідеали з перших джерел, а не з творів Бакуніна і Маркса, не одного облизня заощадила б вона собі, не одну і не дві компрометації і не потребувала б тепер оплакувати, надробляючи біду міною, руїну своїх демагогічних затій, як оплакували її французькі якобінці по 18 брюмера.
Що сказано тут про історію і народну філософію, можна сказати і про національну культуру та церкву. Коли б ми дійсно знали про традиції нашої церкви, не висловлювавби один з найвидніших наших соціалістичних політиків свого здивування, «що червона Москва може до сеї пори терпіти (sic!) головою церкви такого монархіста, як патріарх Тихон» (див. «Громадський вісник» ч. 89), бо такої рабської залежності від держави, яку захвалює згаданий соціаліст, наша вільна церква ніколи не знала… бо таких рабських понять про відношення церкви до держави в нас не було…
Хитання мусять раз на все скінчитися. Мусимо вибрати: або «Свята Софія», або «релігія – се опій для народа»; або рідний край, або – пролетаріат, що «не знає вітчини»; або власна держава, або – «социалистическое отечество», що не зносить границь; або Мазепа, або Кочубей; або Хмельницький або Кисіль; або « громадівство», або націоналізм; або зречення з самостійної політичної ідеї, або власна державність; або соціаліст Драгоманів, або національна непідлеглість; або безнастанне оглядання на засади «гуманності» і «справедливості», або безоглядний хід наперед; або нібито інтернаціоналізм, що є лише покришкою для чужого націоналізму, ворожого нам суттю і формами, або власна національна ідеологія.
Народ, його минуле і теперішність у вияві його волі, думки і почування мусять стати предметом дослідів ростучого покоління, коли воно хоче відчути і зрозуміти колективний ідеал нації, коли хоче дійти до кінця дороги, на яку вступили попередні генерації, що освітлюють нам шлях.
Нехай бодай ся частина молоді, якій химерна доля позволяє на те, візьметься до сеї тяжкої, до сеї утяжливої праці студіювати національну традицію, нитку якої надаремно хоче перервати купка невідповідальних маньяків. Нехай вчиться розкопувати великі могили, в яких напевно знайде більше інтелектуальних і моральних скарбів, аніж в копійкових брошурах марксівських егалітаристів, більше ясної постанови цілей і метод їх реалізацій. Може тоді перестанемо бути нарешті нацією без голови. Може тоді зникне прірва між національним ідеалом і людьми, що мають його здійснити. Може тоді титанські зусилля народу перестануть бути безсильним бориканням і дістануть свою ясну форму і мету. Може тоді зникне нарешті та диспропорція між генієм нації та її мозком, що завжди була прокляттям нашої історії.
І не треба боятися стягти на себе наклеп реакційності, з яким так наївно і глупо виходять завше соціалісти! Бо лише те нове є тривале, що міцно коріниться в старім. З французької революції перемогло не те нове, що хотіли запровадити своїми утопіями Робеспьєр або Бабеф, а те старе, що перейшло до нового кодексу Наполєона.
Такою мені видається задача нашої молодшої інтелігенції. Їй се зробити легше, бо свою провесну вона зустрічала в гаморі боротьби, а не в покорі; бо в її пам’яті нема спогадів десятків років ганьби, що спідлюють душу і характер. За сю працю треба взятися кожному, хто вірить у воскресіння нації, – бо повторяю, національний ідеал вироблюється рядом поколінь; бо навіть останні зусилля – се лише синтеза попередних; бо нація, що не має і не шанує вчора, ніколи не матиме завтра.
«Воскресають лиш там, де є могили» і де шанується старих богів…
ЛНВ 1922 III
Примітки
Тен Іпполіт (Hippolyte Adolphe Taine, 1828 – 1893) – .
Бальзак Оноре де (Honoré de Balzac, 1799 – 1850) – .
Бурже Поль (Paul Bourget, 1852 – 1935) – .
Вогюе Ежен-Мельхіор (Eugene-Melchior vicomte de Vogue, 1848 – 1910) – .
Моррас Шарль (Charles-Marie-Photius Maurras, 1868 – 1952) – французький .
Ленін Микола – партійний псевдонім (1870 – 1924), винахідника большевизму.
Леонтьєв Костянтин Миколайович (1831 – 1891) – .
Данилевський Микола Якович ((1822 – 1885)) – .
Тютчев Федір Іванович (1803 – 1873) – .
Ухтомський – ?.
Рішельє Арман-Жан дю Плессі де (1585 – 1642) – .
Жорес Жан (1859 – 1914) – французький політичний діяч, .
Кромвель Олівер (1599 – 1658) – .
Пітти – (старший, 1708 – 1778) та його син (молодший, 1759 – 1806) – британські політики, обидва були прем’єр-міністрами.
Уельс Герберт (Herbert George Wells, 1866 – 1946) – .
Белямі Едвард (Edward Bellamy, 1850 – 1898) – .
офенбахівщина – від прізвища Жака Оффенбаха (Jacques Offenbach, 1819 – 1880), , автора численних оперет.
Жижка Ян (1360? – 1424) – чеський полководець, .
Гус Ян (1369? – 1415) – чеський .
Тьєр Адольф (Louis-Adolphe Thiers, 1797 – 1877) – .
Бісмарк Отто фон (Otto Eduard Leopold von Bismarck-Schönhausen, 1815 – 1898) – .
Нельсон Гораціо (Horatio Nelson, 1758 – 1805) – видатний .
Вільсон Вудро (homas Woodrow Wilson, 1856 – 1926) – .
доктрина Монро – , проголошена 1823 р..
Костомаров Микола Іванович (1817 – 1885) – .
Куліш Пантелеймон Олександрович (1819 – 1897) – .
Грушевський Михайло Сергійович (1866 – 1934) – , громадський та політичний діяч.
Лазаревський Олександр Матвійович (1834 – 1902) – .
Єфименкова Олександра Яківна (1848 – 1918) – .
Липипський Вячеслав Казимирович (1882 – 1931) – український історик і .
Верденська битва (1916) – 1-ї світової війни.
Гліб Успенський (1843 – 1902) – .
Стефаник Василь Семенович (1871 – 1936) – .
Черемшина Марко (1874 – 1927) – .
Коцюбинський Михайло Михайлович (1864 – 1913) – .
Франко Іван Якович (1856 – 1916) – .
Бакунін Михайло Олександрович (1814 – 1876) – .
18 брюмера – дата у Франції (1799), коли владу захопив Наполеон.
Кочубей Василь Леонтійович (1640? – 1708) – .
Кисіль Адам ( 1600? – 1653) – українського роду.
громадівство – слово, яке М. П. Драгоманов вживав як український відповідник слова «соціалізм». Це слово не прижилося.
Драгоманов Михайло Петрович (1841 – 1895) – .
Робеспьєр Максиміліан (Maximilien de Robespierre, 1758 – 1794) – .
Бабеф Гракх (1760 – 1797) – .