Про соціал-ідіотів
Дмитро Донцов
Большевизм переміг в Росії не своєю силою, а слабістю буржуазії. В Італії його здавлено, бо буржуазія здобулася на гасло: «З большевиками по-большевицьки!»
У нас проблема большевизму актуальна ще й тому, що тісно зв’язана з проблемою ново-москвоіфільства. В большевизм йдуть серед інтелігенції передусім капітулянти («хоч гірше, та інше!»). А серед одиниць – політичні кокоти, які «кохають» російського червоного «барина» за «широку натуру» й широкий гаманець. Се ті «лизоблюди», що були й за царя, до яких Воєйков зачисляв і Пушкіна в епіграмі:
Я прежде вольность проповедал,
Царей с народом звал на суд,
Но толька царских щей отведал,
И стал придворный лизоблюд….
Але ні десперати, ні «лизоблюди» не створили б у нас большевицької течії, коли б вона не знайшла сприятливого грунту в капітулянтських настроях ширших кол інтелігентської буржуазії (або буржуазної інтелігенції). Тих кол, які не мають ніяких причин ані десперувати, ані «лизоблюдити», які стають «радянофілами» тільки з політичного снобізму, як ставали лібералами щедринівські «помпадури», а «залізно-бетонними» поетами українські соловейки-віршоплети в 1919 – 1922 р.
Сі настрої – старої дати. Зродилися вони на тлі оглушуючої (й оглуплюючої) пропаганди соціалізму, коли «соромно» було чутися «буржуєм», коли буржуазія стратила віру в свою міць і в своє право – бути собою; коли зачала клякати перед «ідеалом» соціалізму, який ніс їй смерть.
Був се, одним словом, типовий соціал-ідіотизм, той, що розклав психіку французької шляхти, яка молилася за предтечу якобінців Руссо; той, що розклав психіку російського «кающегося дворянина», якого (хоч і «раскаяного») все-таки поставили під стінку.
Сей снобізм, хоч змістом розпливчастий, був дуже виразний – тенденцією. Замість до Бога, молився до нової «Вищої Істоти», до «Народушка Бессмертного», після термінології Максима Горького. Уважав той снобізм, що інтелігенція «не має права бути освіченою», бо се – привілей, коли «маса, люд – неосвічені» (Ішутін).
Вчив той снобізм, що «стремління людей взнестися понад юрбу, щоб бути ліпшим, досконалішим від свого ближнього, завше родить боротьбу між людьми», а тому «стремління людини, що пхає її до конкуренції з ближнім, є антисоціальне» (Ткачов)…
Яка ж то верства суспільна була «освіченіша», економічно сильніша, інтелігентніша від «юрби»? Се була буржуазія. Відібрати їй почуття моральної вищості, свідомість свого права боронити своє становище – до того стреміли апостоли соціальних низів. А дали в себе вмовити, що бути інтелігентним – ганьба, що бути сильним – зрада «трудящих», коротко, що стати буржуєм і мати його прикмети є «стремління антисоціальне», – се дали в себе вмовити оті буржуазні соціал-ідіоти; назва, яку я пропоную на означення особливої категорії людей, попри старі назви с.-д-ти, с.-рев-и, соц.-федералісти, (ес-ефи, «сафандули», категорія зближена до соціал-ідіотів).
В споминах В. А-го (ЛНВ 1932) з гумором начеркує автор класичний випадок того «соціал-ідіотизму», яким майже поголовно була заражена ціла наддніпрянська інтелігенція кінця XIX і початків XX в. Сини поміщиків уважали себе й батьків за «паразитів» на народному організмі, що різними штучками тримають в руках «слабший й дурніший клас». В своїм щоденнику цітує Є. Чикаленко лист до себе сина, що просить його видання Ради не кидати, «бо се єдина плата нації за наше паразитичне існування на її організмі».
Кожна вища соціальна верства мусить мати сильне почуття соціального обов’язку, дбання за цілість, яку вона (pars pro toto) репрезентує. Мали се високе розвинене почуття: англійська аристократія, німецький Adel (яскравим представником сього типу, його Ehrlichket був Гінденбург), нарешті американська буржуазія, яка міліардовими вкладами уфундувала ряд університетів, і пр. Але нікому серед тих аристократій і в голову не приходило, що вони – «паразити»! Що їх не раз 18-годинна денна праця, їх організаційний геній, їх освіта і інтелект – є щось, чого треба «соромитися»! А коли згадаємо, з яким нахабством, з яким цінізмом, з яким почуттям свого «права» – визискує й гнобить народ в СССР нове комуністичне «дворянство», не даючи йому в замін нічого, не маючи й мінімального почуття соціального обов’язку пануючого класу, – щойно тоді усвідомимо собі, що комплекс ідей «соціал-ідіотизму» є комплексом «упадочним», є бацилями, які скорше чи пізніше вбивають на смерть провідний класу, ними заражений.
Правда, що деякі (одиниці!) визволилися порівнюючи завчасу з-під гіпнози тої самовбійчої доктріни. Та більшість лишилась при ній, хоч над нею (і над ними) жорстоку наругу вчинило життя. І – що найстрашніше – оту догму «паразитства» буржуазії поширили «кающиеся дворяне» з свого поміщицького класу – на цілу здорову, морально й працьовиту хліборобську верству України.
Се були оті соціал-ідіоти, які – на численних з’їздах 1917 і 1918 р. проголошували, що «приватна власність на землю (в тім і селянську) повинна бути знищена»; ті, які, торуючи шлях большевицькій «коллективизации», п’ятнували селянина згірдливою назвою «дрібного буржуя» (майже «експлуататора»); ті, що, сповідуючи соціалізм, сповідували віру верстви, яка пізніше закріпачила наше селянство, клас, якого інтереси якраз наша інтелігенція бралася заступати! Бо над поняттям «буржуа» тяжіло прокляття глупої фрази про його «антисоціальність».
Так ідеологія (соціалістична) української інтелігенції стала в разячій суперечності з (буржуазною) соціальною структурою верстви, якою та інтелігенція бралася проводити.
Галапасноим класом на Україні (м. ін. і через своє національне перекінчицтво) було дворянство. Воно було – своєю нездарністю і культом вигод (читай Мертві душі, Терпігорева і Обломова) – засуджене на смерть. Тут революція була оправдана, бо довершила діло еволюції, яка з самого 1863 р. crescendo ліквідувала дворянську земську посілість. Але засуджувати на смерть живу, здорову духом і тілом селянську верству з цілим її (буржуазним) укладом життя, як щось соціально меншевартне, і то з боку інтелігенції, що інтереси тої верстви прагнула заступати – було абсурдом, було найгіршим проявом соціал-ідіотизму, найглупішим плазуванням перед чужою й ворожою (соціалістичною) ідеологією.
Під час революції соціалістичні партії довго вагалися проголосити гасло самостійності, узалежнюючи його від «згоди широких мас». Але для проголошення гасла соціалізації (взгл. націоналізації) землі – згоди не чекали; разячий доказ сугестивності соціалістичної фрази, й трусості нашої інтелігенції думати категоріями маси, яку хотіла представляти.
В повісті Клєман Вотеля (Je suis un affreux bourgeois) виведено трагікомедію великого фабриканта парфум, якого всі напастують: страйкуючі робітники, що жадають підвишки; коханка, яка тягне від нього гроші; касір, який їх спроневірює; діти, які сміються з його «заскорузлості», але натягають на тисячки франків; і всі, яким він є дійною коровою, всі, хто prawem i lewem запускають руку в його кишеню, ще й лають його «паскудним буржуєм» (sale bourgeois). А найкомічніше, що й сам поштивий, але загалюканий пан Пакіньон зачинає сумніватися, чи не є він справді «паскудний буржуй»?
Подібну дефетістичну психіку виробили собі і наші соціал-ідіоти. І хочуть нас переконати, що й масово розстрілюваний, вивлащуваний і рабований підсовітський селянин – теж є «паскудний буржуй», завада на шляху «поступу», репрезейтованого бандою пасожитів на чолі з Литвиновими, Кагановичами, Сталіними і комп.
Але се соціал-ідіоти старої дати. Їх замолоду тріснули по голові ломакою соціалізму і вони на ціле життя лишилися умовими каліками. Та серед них бодай є такі, що своїм маєтком або свободою, а навіть життям, заплатили за зраду основним правдам свого класу – се або «народолюбці»-філантропи, або ідейні перекінчики, активні соціалісти. Перемога большевизму створила новий тип сеї категорії: вже згаданих вгорі «лизоблюдів», і нових, закантурених буржуа-соціалістів.
На однім львівськім процесі признався один комуніст, що носив відзнаку червоної звізди – під кляпою маринарки. Ось власне такими соромливими комуністами є й ті буржуа-соціалісти, про яких скажу тепер. Буржуа своїм класовим походженням і соціальним становищем, вони «соромляться», що вони «паскудні буржуа». Але жиючи з буржуазії, вони й «соромляться» своїх снобівських комуністичних симпатій. Носять червону звізду, але – під кляпою. Вигідна асекурація, яка позволяє жити по-буржуйськи (часами по архібуржуйськи), а думати по-«пролетарськи», а крім того дає змогу кождого алярму або отворити кляпу з звіздою, або її замкнути.
Се ті, які в переломових хвилинах займають «вижидаюче становище», поки не зазначиться перемога одної течії. Тоді отверто до неї признаються, аби її при першім посовгненню зрадити.
До сеї категорії належить певна частина галицької буржуазної інтелігенції («радянофіли»), – інженери, учені, професори, редактори буржуазних часописей, фабриканти, каменичники, директори буржуазних установ і пр. Не було большевиків при владі – вони не були «радянофілами»; впадуть завтра большевики – і вони перестануть бути «радянофілами». Всупереч Чикаленкові або РУП-івській молоді, не жертвують вони своїй «ідеї» ні життя, ні маєтку. Задрібничкові й туподумні, аби піднестися до пафосу свого, буржуазного, класу, вони, як сноби, йдуть за найгаласливішим гаслом, подібно як купують краватку, найбільш розрекламовану, а за найбільшого письменника завше уважають останнього лауреата Нобеля.
Коли таких типів назбирається багаго, творять вони огидний намул, трясовисько, в якім грузне всяка вільна думка, на якім не може опертися й міцно стати ніщо здорове; намул, який засмоктує й не дає нічому скристалізуватися.
Люди сеї категорії нічого не розуміють, вірять у всяку рекламну «маху», і толерують все. Коли скрахований комуніст хоче влізти до національної установи (аби їй шкодити), його приймають – соціал-ідіоти.
Коли застрілюється якийсь чесний комуніст в Москві чи Харкові, не могучи знести обману й гнилі, що панує в партії, і коли (для рятування ситуації) комуністи пускають брехню про «неможливі родинні умовини», що його до того пхнули, – в обороні партії стає соціал-ідіот.
Коли паде фунт, соціал-ідіот верещить про finis Britanniae, а коли совітська Москва капітулює перед Японією, соціал-ідіот вірить, що Росія «не хоче воювати».
Коли приходять відомості про страчення Сакка і Ванцеті, – соціал-ідіот обурюється. Коли большевики уряджують масовий морд під Крутами, Новим Базаром або на Дністрі, – соціал-ідіот мовчить.
Коли український священник до сліз регочеться над кпинами совітського гумориста над християнською літургією, – перед вами зновe соціал-ідіот.
Коли на екрані з’являється комуністичний фільм, який – глупо й простацькb – глузує з Європи або й з «дурного хохла»-мужика, – гучно лящfть оплески соціал-ідіотів, а їх пресовий референт пише осанну ідеї, яка несе нам (і йому) смерть. Як буржуа – такий тип є директором або редактором чи співробітником національної часописі, як – пів-віку тому охрещений на греко-католика, він, член католицької організації, а як соціал-ідіот – пише в тій «національній» часописі – «радянофільські» статті про п’ятилітку.
Нарешті, коли офіційний представник комунізму ласкаво простягне руку соціал-ідіотові, він цілий місяць сяє, як свіжовичищений самовар: як ущасливлена устиснениям руки «ревізора», гоголівська провінціональна менажерія. Дарма, що руку того «репрезентанта» ніякі химікалії не вимиють від крові того самонр селянського класу, що й сам соціал-ідіот або його батьки…
Але протестувати проти гвалтів над своїм класом соціал-ідіот не вміє. Бо се ж значилоб бути «буржуєм», «шовіністом», «ксенофобом», тим, що «сіє ворожнечу між народами». Се значило б дивитися в суть речей, а не у фрази, що ними ту суть заслонюють спритні майстри реклами. Чи комунізм веде війну з селом? Він же ж хоче його «визволити»!
Звертаючися до своїх не соціал-, а націонал-ідіотів, гримів колись Демосфен:
«Коли ми схочемо чекати, аж він (Пилип) признає, що веде війну проти нас, то будемо найнаївнішими людьми на світі. Але – на Зевса! Яка людина при здорових змислах може судити про те, чи хто є її ворог чи приятель, чи приходить з миром чи з війною, – судити по його словам, а не по ділам? [Третя промова проти Пилипа].
Яка людина? Власне соціал- (або націонал-) ідіот. Він не бачив діл комуністичного Пилипа, бо їх огортали милозвучні слова. І сі слова убивали відпорну силу збаламученого інтелігента, і класу, до якого належав. Цілий героїчний пафос українського селянського (буржуазного) класу був сплюгавлений образливими етикетами – «шовінізму», «контрреволюції», «буржуазності» й «паразитства». Тому, коли прийшла велика проба, селянський клас заломився, бо роз’їджена ворожою ідеологією була душа її провідників: отих всіх соц.-демократів, соц.-революціонерів, соц.-федералістів і соціал-ідіотів.
Так було з феодальним класом у Франції в кінці XVIII в. Ле-Бон пише про се:
«Філософи, що не могли мати ніякого впливу на народ, мали дуже великий вплив на освічені верстви нації… Фрондерська аристократія далася взяти їм «на буксир». Не вміючи нічого передбачити, вона перша зачала хитати всі традиції, які становили тим не менше, одиноку підставу її існування. Напхана гуманітарізмом й раціоналізмом подібно до нинішньої буржуазії, вона своєю критикою підкопувала свої власні привілєї, фаворизуючи дисертації про «суспільний договір» (як нині про «Капітал» буржуазія – Д. Д.), про «права людини», «рівність горожан» і т. п. [Dr. Gustave Le Bon La revolution française et psychologie des revolutions. – Paris, p. 138]
Пануючий клас стратив віру в рацію свого існування: у власну правду.
Так було й на Україні в 1905-1919 рр. Соціалістична інтелігенція, ота «провідна верства» селянства (наскрізь буржуазного) була роз’їджена і психічно здемобілізована доктриною Маркса, яка гостро осуджувала і стремління до самостійної політики нації, і такі ж стремління селянської маси; натомість за найвищу мудрість мала офіційну ідеологію пролетаріату, уважаючи його за гегемона свого класу.
А тим часом, за словами комуністичного Пилипа так легко можна було побачити його діла і наміри!
Коли б наші соціал-ідіоти мали розум і відвагу оцінювати ворога за його діла, а не слова, то повинні були б сказати: коли доконане Леніним насильство, доконане в ім’я соціалізму, – най буде проклятий такий соціалізм. Але соціал-ідіоти «розумують інакше»: соціалізм – велика річ, отже, коли, в ім’я соціалізму, нас згвалтував Ленін – хай живе Лєнін!
Самі большевики (в хвилину забудькуватості) виговорюються, що «широкі кола трудового селянства» навіть в боротьбі з великим капіталом, хочуть не соціалізму, лише – «оборонити свою приватну власність»; що в повстаннях проти соціалістичної совітської влади «брали участь не тільки куркулі, але й незаможн і верстви села» [Наша правда – вид. КПЗУ ч. 1 грудень 1923 стор. 43 і 45].
Лєнін бачив, що «в селянина з поняттям ве ликої господарки («колхози» – Д. Д.) в’яжеться ненависть і спомини з часів панщини» [N. Lenin Das Verhältnis der Kommunisten zum mittleren Bauern. – Berlin, 1920, S. 17].
Але соціал-ідіот сього не бачить, не факти існують для нього, а словесна бляга, що їх прикриває. Офіційною програмою соціал-ідіота досі є колективізація хліборобства, себто обезземлення селян!
Говорять, що соціалізм – се вільна спілка пролетарів різних націй. Але ось в кожнім майже процесі КПЗУ засідають (як в Рівнім) на лаві обжалованих такі «українці», як Малка Рейман, Шандля Епельбойм, Рифка Кац, Ушер Авербах, Айсіг Клігер-Вебер, і пр., і то з правила в кожнім процесі КПЗУ… Коли б, скажім, зібрати панів Айсігів і Каців, заснувати з них не українську, а жидівську соц. партію, а на чолі її поставити Пилипенок і Савенок, напевно сказали би Каци, що се обман…
Так повинні були б сказати і наші соціал-ідіоти; сказати, що там, де «пролетарі» одної, вибраної (жидівської чи російської) нації є елітою, а пролетарі другої – масою, безвільним народом, – там розмови про те, що «російський (чи жидівський) пролетаріат є найкращий друг і брат» українському [М. Демченко Національне питання і пролетарів. – ДВУ, 1930] є обман; а коли його допускається під гаслом соціалізму, то й соціалізм є обманом. Але соціал-ідіоти думають інакше: коли Каци, Кагановичі, Затонські і Скрипники чи пепеесівці, в ім’я соціалізму їздять на нас, як на верблюдах, ergo – так і повинно бути! Бо доктрина Маркса непомильна.
Подібно на полі культурнім. Нема національної культури, є «вселюдська» культура «трудящих», яку власне несе соціалізм. Так в законі і в пророках. А на ділі? Перед війною єпископ Никон боронив в Думі права української національної культури. Вітрячи в нім конкурента, жорстоко напав на нього Ленін:
«В єпископа Никона (мовляв) гасло «національної культури» українців на ділі є гасло пропаганди чорносотенства українською мовою, гасло української клерикальної культури» [В. Ленин Собр. сочин. ГИЗ т. XIX стор. 83].
Припустім на момент, що так. Але чим же ж на ділі є большевицька «українізація»? На ділі большевицьке гасло «пролетарської», «соціалістичної» чи «вселюдської культури» для українців се ніщо інше, як гасло пропаганди большевицького чорносотенства українською мовою, гасло – замість «клерикальної», большевицької культури. Наміри однакові і в єпископа російської православної церкви (в інтерпретації Леніна) і в єпископів російської комуністичної церкви. Бо для тих останніх – «наша національна політика є… спосіб соціального перевиховування на рейки пролетарської культури трудящих мас пригніченої нації» [М. Демченко]. Коли сі маси треба аж перевиховувати в дусі «пролетарської» культури, ergo – вони є тій культурі чужі? Так само як в політиці, так і в культурі – соціалізм є гаслом широко закроєного дурисвітства, обману, аби прищепити українському селянству ідеологію чужого йому національно й соціально класу.
Се повинні були б ствердити наші соціал-ідіоти, коли б вміли, як Демосфен (і як Ленін) – бачити поза оманами-фразами те, що є «на ділі»: бачити суть з’явищ і наміри крикачів голосних фраз. Але соціал-ідіоти думають інакшє: ми, правда, любимо нашу культуру, зрослися з нею, але коли соціалісти кажуть, що вона «буржуйська», то мусимо засвоїти «вищу» «вселюдську» made in Moskow. Предки вирікалися «мужицької мови», внуки – «мужицької культури». Були серед «внуків» навіть такі соціалісти, що готові були і мови виректися:
«Коли б з Москви прийшов указ», – писав Володимир Левинський, співробітник «Громадського голосу», – «в інтересах (соціалістичної) революції, скасувати в укр. радян. республиці не тільки такі комісаріати, як господарчий, військовий, шляхів, але і комісаріат освіти; мало того, коли б в тих інтересах треба б було скасувати українську мову на Україні… то український робітник і селянин… був би і на сю жертву пішов, бо для (соціальної) революції він приніс би все» (Народне слово, Пітсбург, Америка 28 X 1920).
Очевидно, український робітник і селянин тут не при чім, але що є такі попихачі серед соціалістичних інтелігентів, які готові мови виректися для «взнеслої ідеї» соціалізму – в се віримо…
Подібно й на полі економічнім. Здавалось би: коли самі большевики признають, що «стихія українська», що наше село є «дрібнобуржуазне»; коли – в ім’я соціалізму, що гвалтом тій чужій приватновласницькій стихії накидається, забирають їй таку частину «прибавочной сгоимости», про яку й не снилося капіталістам, коли в ім’я соціалізму привертають терористичну систему Петра, коли в ім’я соціалізму запроваджується ніде невиданий визиск «трудящих» на селі, – то єдиним логічним висновком мала би бути иевблагана боротьба з тим соціалізмом?
Але соціал-ідіоти «розумують» так: коли економічний устрій і психіка 80 відсотків людності України суперечать такій «взнеслій» і «поступовій» доктрині, як доктрина Маркса і Леніна, ну, то муситься змінити психіку і соціальний уклад тих 80 відсотків в ім’я «поступу» і соціалізму. Льокаєві найбільш з усіх імпонує сурдут його пана. Духовому льокаєві найбільш імпонує смак його пана: того, хто тримає в руках батіг і має монополь «громадської думки». В білій бороді франкфуртського жида Маркса більше мудрості для наших соціалістів, аніж в головах 35 міліонів свого селянства.
«Буржуазії вигідно впрягти в свій віз трудящі маси…, затушовуючи моменти класових суперечностей» [М. Демченко]. Можливо! Але класові різниці між буржуазним (і українським) селом, і – робітничим (і часто не українським) містом, теж «вигідно затушовувати» кандидатам на нову еліту, чи то з КПЗУ чи з ППС. Треба собі – і масам – се вже раз сказати! Але ні одна льокайська душа, ані душа соціал-ідіота сього не скаже.
Україна перед 1917 була під диктатурою дворянського феодалізму і під диктатурою міста. Чи по 1917 що змінилося? Знаний російський комуніст С. Діманштейн каже, що ні; що «широкі маси» на Україні, селянський «дрібнобуржуазний елемент», якого б’є «факт економічної нерівності міста і села», та що сей факт викликає брак «довір’я національного селянства до пролетарського міста» [Г. Гехтман Проти механізму etc. – Харків 1931 стор. 42].
Без евфемізму: українська нація, в своїй величезній більшості є – буржуазна. І яко така і мусить виступити знов на історичну арену, відкинувши снобівський «сором» і страх соціал-ідіотів перед фразою. Правда, селянин не завше знає, що він буржуй (хоч ним є), але й мольєрівський Журден не знав, що говорить прозою.
Хор снобів підхопить: а, так ви за буржуазію, яка «п’є народну кров!» і т. п. Ні, я не за ту буржуазію, яка є зникаючою меншістю в народі, а за ту, якою є сам народ, або бодай 80 його відсотків. Не за буржуазію, яка бореться за свої привілеї, лише яка бореться проти нечуваного гніту, за рівноправність з упривілейованим пролетарем, який в СССР є пануючим клясом, і який так само (й ще більше) живе визиском села, як жило ним колись дворянство, який і деінде в упривілейованім положенні порівнюючи з селом. Коли боротьба за соціальну рівноправність є справою буржуазії, ми повинні бути «буржуями»! Коли з праці рук і голів сеї буржуазії живуть всі інші, упривілейовані класи совітської суспільності, то правдивим клясом трудящих на Україні – є клас отих «буржуїв»! Не сей клас на Україні є паразитним, лише той, що держить його в лабетах диктатури.
Певно, що з робітництвом – ся українська буржуазія договориться і знайде з ним modus vivendi, але не на підставі абсурдної науки Маркса, яка хоче накинути тиранію невеличкої жменьки «пролетаріату» – величезній більшості «буржуазної» людності.
Але чи ж «вмираючий клас буржуазії» в стані підняти активну боротьбу з диктатурою соціалізму там, де вона вже запроваджена, як і там, де про неї мріють тільки «товариші»? Буржуазія, роз’їджена наукою соціал-ідіотів, зневірена у власних силах і власнім праві існування, напевно ні! Ані та, для якої існує не справа її класу, а справа посад, тантієм і добових. Але сю боротьбу підійме наново – нова буржуазія, село і його інтелігенція.
У Франції встоялася дрібна буржуазія з великої школи Робеспьєра, ся, яка гільотинувала короля в 1793 і розстріляла комуністів в 1871. Вона ж – руками й мозком останнього якобінця, Ж. Клемансо, – відбила інвазію чужинців в 1917. Дух сеї буржуазії вже прокинувся і на Великій Україні – у великих повстаннях села проти царату (1902 – 06) та у великих повстаннях села проти ленінізму (від 1917). Ся буржуазія вже відвертається від соціалізму і в галицьких селах.
Соціал-ідіоти з жахом відвертаються від сеї нової – я сказав би класово свідомої й активної – буржуазії, п’ятнуючи її (разом з большевиками) іменем «бандитів». Бо «гуманність» і любов до людськості забороняють проповіді ксенофобії і ненавистницького «шовінізму», бо насильство ніколи не будує, лише завше руйнує.
А, так, гуманність і любов до людськості, «філантропія!». Се, мабуть ті самі про яких писав Ле Бон:
«Коли злочинний рід філантропів звалюється на народ, то сей напевно стоїть перед якоюсь великою катастрофою. Відомо, скільки тих філантропів намножилося напередодні революції (1789). Скільки молитв до Вищої Істоти, зворушливих кличів до братерства – перед вересневими масакрами і працею невсипущої гільотини!» [Le Bon, p. 350]
І скільки, додам – ламентацій про соціальну рівноправність, політичну свободу і міжнародне братерство, перед большевицькою революцією, аби з неї вийшли: нове кріпацтво, абсолютизм і поневолення націй. Роззброєна тими милими гаслами душа українського соціал-ідіота прокинулась «в огні» – «окрадена», і скута тими гаслами, нездібна до опору, без віри в своє право на існування.
Наша п’ятдесят і стопроцентово соціалістична інтелігенція проти «некультурного духа» нової буржуазії. Але,
«хто хоче заслужити на життя, повинен лишитися найсильнішим, – каже Ле Бон. -При новітній еволюції світа, ніхто не зможе затримати те, чого не здолає боронити. Щоби перемогти в чимраз тяжчій боротьбі, наша буржуазія мусить придбати певні чесноти і позбутися певних пороків… Апостоли, на жаль змагаються лише з апостолами. Але коли апостоли безладу є численні, апостоли порядку – дуже рідкі[сні]» [Le Bon, p. 361, 365].
Їх і має видати нова буржуазія, щоб згнести безлад большевизму, і його предтечі – соціалізму. Українське село веде затяжну війну з большевизмом.
«А на війні нема ліпшої інспіраторки, аніж ненависть – говорив професор французької військової школи, командант Колен, – і завдяки їй переміг Блюхер Наполеона. Проаналізуйте найкращі воєнні маневри, найбліьш удалі операції, і коли вони не є ділом виїмкової людини, Фрідріха чи Наполеона, ви знайдете, що їх натхнула скорше пристрасть, аніж розрахунок. Чим скінчилася би війна 1870 без ненависті, яку плекали до нас німці?» [Le Bon, p. 71]
Французький «шкідник» і «хаотик» додає, що завзята ненависть японців до росіян, які їх так понизили, була одна з причин їх успіху. «Російські вояки, що навіть не догадувалися про існування японців, не відчували супроти них ніякої неприязні і се була одна з причин їх слабості». А я додам, що стихійна, роз’ятрена Леніним ненависть московського «голодранця» з півночі до «буржуйської країни «хохлів», «где всё обильем дышит», – удесятерило ударну силу большевизму на Україні. Натомісць «гуманні» проповіді наших соціал-ідіотів, що «російський пролетар найкращий друг і брат українському» – значно ослабили відпорну силу України при боротьбі з московським наїздом.
Наші «філантропи» всіх таборів стараються всіма силами перешкодити кристалізації сього нового духа української буржуазії. Але без сього нового духа не позбудемося большевизму і Москви, як не позбулися б ярма Наполєона німці без духа, який впоював Фіхте.
Поль Маргеріт (а з ним всі «філантропи») твердять, що – «аби лиш вовки перестали правити баранами, а народи стануть панами своєї долі»… Помилка! Барани ніколи не є «панами своєї долі».
Сноби передвоєнні і повоєнні «встидалися» свого класу, своєї концепції політичної, культурної і економічної, а приймали готовими ті концепції від ворожої – національно й соціально – верстви. Нав’язуючи українській дрібнобуржуазній стихії концепцію «пролетарської» («спільної») держави, «колхозної» економіки і «вселюдської» культури, революційна Росія має легку ціль до осягнення, бо чи ж, засліплені чужим ідеалом соціалізму, не кланялися тим самим богам наші соціал-ідіоти?
Та тепер настав час не лиш національно-політичний ідеал переважаючої більшості нації наповнити своїм конкретним змістом, але й її ідеал культурний й суспільно-економічний. Коли ми вміли, проти ідейного терору передреволюційної Росії, й проти ВКП, і ППС кинути в лице: «так, ми шовіністи!», то мусимо отверто, в імені 80 відсотків нації, сказати: «так, ми буржуї!» Коли б большевики, які в 1917 р. обманом позискували селян для ідеї соціалізму, відслонили їм тоді дантівську картину теперішньої колективізації, большевизм – заким вродився, умер би.
Знали се большевики, знали, що село наскрізь індивідуалістичне, буржуазне, яке запрягти до соціалістичного возу вдасться лише ординарним «хлополапством», обманом, а тепер – безприкладним терором. В 1825 збунтовані декабристами полки на Сенатській площі в Петербурзі гукали: «хай живе Константин і Конституція!» думаючи, що ся остання є – жінкою Константина. Подібне ж ясне поняття й про «соціалізм» мали наші селяни за революції 1917 р., які бачили в нім поділ панських грунтів на свою власність. Тепер – коли обман розсіявся – чи маємо й далі накидати величезній буржуазній більшості иарода абсурдну для неї ідею Маркса через те, що сю ідею шанує жменька соціал-ідіотів?
Демагоги соціалізму підсувають нам намір, що ніби – в такім випадку – ми годимося «на той визиск і лихварство, що є нині, на політичну нерівність між класами». Ні, визиск і нерівність між класами установили большевики, зіпхнувши селянський клас до ролі паріїв; большевики і ті соціалісти, які тепер щойно підносять проти большевизму голову, а ще недавно або солідаризувалися з ним, даючи апробату «визискові» і «політичній нерівності», – або лиш дружньо критикували («все ж таки се соціалізм!»). Саме в ім’я знесення нерівності класів маємо виступати проти соціалізму, який на карк кількадесятьміліонової селянської маси посадив на Україні жменьку упривілейованих совітських паразитів і – одурену масу робітництва; проти соціалізму, який і в Галичині уважав би диктатуру своєї партії (ну, і «братньої») над селом за річ нормальну.
Нашим ідеалом не є буржуазія часів упадку, а відроджена, активна; типу тої, яка в 1789 брала Бастілію, а в 1923 поставила хрест над комунізмом в Італії, буржуазія, яка – як французький плебс за Жанни Д’Арк – видобуде з себе «фурію абнегації» [J. Benda Esquisse d’une histoie de Français], так зогиджену нашими Тартюфами…
Щоби хаотичний поки що світ ідей сеї нової буржуазії стверднув в ясне credo, на те треба позбавити впливу дефетистів, отих соціал-ідіотів, які соромляться власного «Я» і, як гоголівські селяни нечистої сили, лякаються фраз. Коли сі соціал-ідіоти зникнуть, щезнуть і «лизоблюди», бо не знаходитимуть сприятливої обстанови. Тоді стежка від 30-х срібляків вестиме їх не до шани і достатку, а до осики з петлею на ній… Тоді безсилими будуть у нас геніальні шарлатани комунізму. Тоді не будуть перед снобівським червоним мотлохом строїтися буржуа в комуністичні пера, як перед паризькою юрбою вбирався в червоний колпак Людвік XVI. Бо тоді ми знатимемо, що не довго всидить на невідповідній голові такий колпак: хутко злетить разом з нею… Відчули се болісно й всі наші соціал-ідіоти, що відпокутували зраду своєму класу і нації під большевицькою «стенкой», на Соловках або на Сибіру…
Всі оті «контрреволюції», «пролетаріати», «буржуазії», «братерство народів», і пр., в устах Леніна і його наслідників, се були лише пересуди доби, якими послуговувалися його татарський сприт і втілена в нім воля пануючого й упривілейованого класу московської нації – стати паном цілої імперії і всіх її народів-паріїв. Ту волю – повинна зломити така ж і ще сильніша воля нової української буржуазії, здерти фразову облуду з чинів і створити власне суспільне-політичне credo. Проти чужого (і «рідного») соціалізму там, і проти чужого (і «рідного») соціалізму – в Галичині.
До сього треба волі, свідомості власного права, але й величезного накладу розумової праці, яка підсвідомі настрої на тлі нашого соціального середовища уняла би в яскраву доктрину. Основоположники всіх великих рухів були завше великі ерудити: апостол Павло, Мартин Лютер, Гнат Лойолf, Карль Маркс, Володимир Лtнін. Пристрасті кермують історією, але – уняті в ясні формули інтелектом.
Новий рух нової буржуазії, що почався в 1917 р., поваливши царат, на Україні буде безпощадним противником соціал-ідіотів і тартюфів «філантропії».
Се, що Велика Україна під стопою большевизму, переходила (хоч далеко не в тій страшній мірі під Наполеоном Німеччина. Вкладаючи свої слова в уста Наполеону, говорив в його імені до німців Йосип Геррес:
«Я лиш потребував розкласти мої сіті, і вони мов ті полохливі звірята давали себе злапати. Я забрав їм їх честь, і вони вірно бігли за моєю славою… Не було більш легковірного народа на землі… Я навчив їх забобонів, і коли розторощив їх під моєю п’ятою, вони з огидною добродушністю шанували мене як Бога. Коли я їх шмагав батогами, а з їх краю зробив місце вічної війни, їх поети оспівували мене як апостола мира. Їх народ… шанував мене як того, що ущасливив світ, як втілену Ідею… Народ кричав мені «Слава», совгаючися як робак в крові під копитом мого коня. Ні одна брехня не була запростацька для них, якій би вони в незбагнутій глупоті – не дали віри…
Хоч сто разів одурив я їх, приносили вони мені на переховання своє найцінніше… Вони виреклися себе і своєї крові, аби, на їх ганьбу, тримати зі мною… Найбільший свій тріумф святкували вони тоді, коли я, ставши на їх чолі, і завдяки їм самим, повалив їх державу… Як тільки я пізнав їх, все ними погорджував і поводився з ними, мов з льокаями… Бо завше мали вони більше завзятості проти себе самих, аніж проти свого дійсного ворога» [J. Görres Wider Napoleon – für das deutsche Volk].
Подібні думки не про український народ, а про його капітулянтськи настроєну інтелігенцію, могли часто снуватися в хорім черепі комуністичного паралітика в Кремлі. Ледве чи й дячі ППС чи КПП можуть мати щось інше крім погорди до наших радикалів і соціалістів.
Стрясти з себе дурман соціалістичної ідеології, не «відрікатися себе й своєї крові», піднестися з морального упадку, проголосити смерть марксизмові – ось пекуче завдання. Бо хто сам уважає себе за паразита, того як паразита й роздушують.
ЛНВ 1932 V
Примітки
Воєйков Олександр Федорович (1778? – 1839) – . Цитована епігарама орієнтоно належить до 1826 р.
Руссо Жан-Жак (Jean-Jacques Rousseau, 1712 – 1778) – .
Максим Горький (1868 – 1936) – російський босяк, пізніше .
Ішутін Микола Андрійович (1840 – 1879) – .
Ткачов Петро Микитич (1844 – 1886) – .
Чикаленко Євген Харламович (1861 – 1929) – (буржуй, капіталіст).
Мертві душі – «» (1842) Миколи Гоголя.
Терпігорев Сергій Миколайович (1841 – 1895) – .
Обломов – (1859) Івана Гончарова.
Литвинов Максим Максимович (Meir Henoch Mojszewicz Wallach-Finkelstein, 1876 – 1951) – єврей, пізніше .
Кагановичі – брати (1888 – 1941), (1892 – 1962), (1893 – 1991), євреї, потім більшовики й вороги українського народу.
Сталін Йосип Віссаріонович (1878 – 1953) – грузин, пізніше , ворог українського народу.
Сакко і Ванцетті – , які у США убили 3 чоловік (1920) і були страчені (1927). Комуністи вважали їх святими.
Крути – село біля Ніжина, де російська Червона гвардія українське військо (16 січня 1918 р.). 27 полонених українців москалі стратили, оце й був морд, про який згадує Д. Д.
Новий Базар – село в Коростенському районі, біля якого 17 листопада 1921 р. Червона армія розбила загін українського війська і розстріляла 359 полонених.
Ле-Бон Гюстав (Gustave Le Bon, 1841 – 1931) – .
Малка Рейман – про неї відомо, що вона восени 1939 р. була кандидатом до радянських «Народних зборів» по Рівному [На варті (Прага), , с. 4].
Шандля Епельбойм – ?
Рифка Кац – (15.05.1915 – 20.05.1996) – похована у Москві на Востряковському цвинтарі. Не ясно, чи це та особа, про яку згадав Д. Д.
Ушер Авербах – ?
Затонський Володимир Петрович (1888 – 1938) – українець, пізніше більшовик і . Розстріляний іншими більшовиками (ворогами українського народу).
Скрипник Микола Олексійович (1872 – 1933) – українець, пізніше .
пепеесівці – члени Польської партії соціалістичної.
єпископ Никон – (1868 – 1919), в 1909 – 1913 рр. – єпископ кременецький.
Володимир Левинський (1880 – 1953) – український вчений, .
Діманштейн Семен Маркович (1886 – 1938) – єврей, пізніше , розстріляний іншими більшовиками.
Клемансо Жорж (Georges Clemenceau, 1841 – 1929) – французький державний діяч. Д. Д. пригадав гостру внутрішню кризу у Франції в листопаді 1917 р., коли Клемансо знову .
Блюхер Ґебгард-Леберехт фон (1742 – 1819) – .
Фрідріх (1712 – 1786) – .
где всё обильем дышит – О. К. Толстого (1840-і рр.).
Фіхте Йоганн Ґотліб (Johann Gottlieb Fichte, 1762 – 1814) – .
Поль Маргеріт (Paul Margueritte, 1860 – 1918) – .
Тартюф – головний персонаж Ж. Мольєра (1664).